Доба 1990-х років стала для України переломним моментом в історії, яка принесла із собою кардинальні зміни в політичній, соціальній, а найголовніше – в ідеологічній сферах, адже в цей час доживала свої останні дні “кривава радянська система,” котра придушувала будь-які національні прояви. Після здобуття незалежності в 1991 р. чи не вперше за десятиліття українці звільнилися від жорстокої цензури, постійних обмежень, отримавши можливість вільно глянути на своє минуле. На фоні раптового зникнення ідеологічних рамок в центрі уваги суспільства, а особливо її свідомої частини, опиняється ідея критичного погляду на заборонені історичні сюжети доби СРСР. Особливе місце в цьому плані посідає кінематограф, а зокрема художнє кіно, яке одним із перших почало назагал говорити про злочини комуністичного режиму, серед яких провідне місце отримала тема Голодомору 1932-1933 рр. [2, c. 65-67].

Вперше тема Голодомору 1932-1933 рр. в художньому кіно була відображена у фільмі Олеся Янчука “Голод-33” у 1991 р. [1, c. 338]. При його створенні автор надихався повістю Василя Барки “Жовтий князь,” котра, як і Голодомор, спочатку опинилася під цензурою. Крім цього, до появи такого викривального фільму перш за все підштовхували політичні зміни в СРСР на початку 90-х, коли влада відкрила справжнє обличчя сталінського терору, що шокувало населення та О. Янчука [10, c. 146]. Саме цей кінофільм започаткував процес руйнування щасливого та міфічного образу про радянську добу і подав цілком новий та прогресивний погляд на Голодомор 1932-1933 рр. До цього часу подія старанно замовчувалася і не визнавалася офіційно ні владою, ні світовою громадськістю, а самі очевидці ще довго боялися говорити про пережите. Тому його поява стала першим кроком не лише до вшанування пам’яті жертв Голодомору, а й до висвітлення українцями геноциду [2, c. 73-75].

Олесь Янчук

Попри те, що кіно не є документальним, його сценарій базується на ґрунтовній джерельній базі, основою якого є література та матеріали з бібліотеки Українського інституту при Гарвардському університеті [7]. Крім зарубіжних матеріалів, зокрема й архівних, важливий внесок в історичну достовірність кінокартини зробив найвидатніший дослідник Голодомору – Джеймс Мейс, котрий був істориком-консультантом для фільму [5, c. 55].

“Голод-33” був голосом тих, хто десятиліттями мовчав про цю трагедію. У центрі сюжету кінострічки знаходиться селянська сім’я Катранників, за повільною смертю якої й буде спостерігати глядач. Особливістю сюжету є те, що геноцид передаватиметься зі сторони дитини, яка опиняється на межі життя та смерті і втрачає найдорожчих людей [13]. Так, на прикладі Катранників автор передає біль, страх і голод мільйонів українців. Зроблено це не випадково, адже неможливо відобразити мільйони на екрані, проте уособленням пережитого ними геноциду може стати й одна родина [14, c. 74]. Також варто зазначити, що сюжет не випадково охоплює осінь 1932 та літо 1933 рр., адже ці хронологічні рамки були піком Голодомору. Саме тоді штучний голод забрав життя мільйонів невинних селян. Це дає можливість розкрити основні злочини влади під час геноциду – канібалізм, репресії, колективізація, примусове вилучення їжі, поля, вкриті трупами [7].

Перша сцена починається у храмі, де режисер зображує українців в образі богобоязких селян, які, слухаючи проповідь панотця про любов Бога до них, надіються на спасіння. Сюжет посилюється словами священника: “Пам’ятаймо завжди, що Бог любить нас” [13]. Таким чином, із перших хвилин режисер показує нам беззахисних і невинних людей, а особливо звертається увага на дітей, яким напередодні великого лиха залишається лише молитися. Тут переплітається відчуття Божої опіки, а, з іншої сторони, вразливість українців, які не розуміють до кінця, що зовсім скоро в їх світ увірветься справжнє, до того не бачене, зло в образі Голодомору. Така церковна атмосфера робить уявлення про апокаліпсис і очікування Страшного суду. Справді, сюжет наповнений апокаліптичними мотивами, які проявляються в сірому фоні зйомки, діалогах головних героїв, згадках про чорні прапори та падіння птаха. Проте, особливо це помітно на прикладі пейзажів, зокрема дерев без листя, безлюдного села серед зими, полів, вкритих трупами… [11, c. 12].

У згадуваному вище храмі ми вперше бачимо образ ворога. У фільмі чітко простежується межа між “своїми” та “чужими.” Так, ворогом стає партієць, вдягнутий у шкіряну куртку та кашкет із характерною зіркою, що символізує радянську владу. Цей образ доповнюється також такими демонічними рисами як відсутність співчуття до невинних селян, дітей, зневажливе ставлення до релігії і найгірше – “сліпе бажання” виконувати вказівки партії, без вагань вбивати українців за допомогою голоду і терору [10, c. 148]. Разом із цим режисер виділяє ворога й за мовним принципом, нагадує, що серед лав винуватців Голодомору були як росіяни, так і українці, зокрема місцева біднота.

Попри такий негативний образ більшовицької влади є й неоднозначна сцена з самогубством сільського голову, який застрелився після вказівки видати 90 % зерна державі. Такі випадки справді були. Свідчення про це збереглися в листах та документах [4, c. 326]. Однак, такий уривок із сюжетної лінії є неоднозначним. Можна подумати, що українці, які служили радянській владі, насправді жаліли селян, проте це не мало масового характеру. Це швидше відображало їх розчарування у самих ідеях революції пролетаріату.

На противагу більшовикам-антихристам глядач бачить й добро, а скоріш жертву у вигляді релігійного українського селянина, котрий своєю смиренністю і беззахисним та виснаженим виглядом виступає в ролі мученика, що приймає “свій хрест” і вірить в Божий порятунок. Думка християнської жертовності посилюється й тим, що у фільмі немає яскравих мотивів опору більшовикам і сам Мирон Катранник, як голова родини, показаний із пасивної сторони [7]. В очі кидається лише бабуся, що намагається опиратися активістам, які прийшли конфіскувати останню їжу і тим самим проявляється незламність українського духу. Саме такий образ жінки, що опирається і зазнає знущань, є уособленням тогочасної України [14, c. 75]. На прикладі такої сцени не можна не наголосити на тому факті, що під час Голодомору 1932-1933 рр. жінки вели активну протидію колективізації і вилученню хліба. Саме так звані “бабські бунти,” що мали мирний характер, і були основною формою опору проти геноциду [17, c. 18-23].

Загалом, образ жертовних і, навіть, пасивних селян під час Голодомору у фільмі О. Янчука не можна вважати закономірним. Таке бачення трагедії більше властиве самому режисеру й пояснюється особливістю зображення геноциду в сюжеті. Насправді, саме на Україну припадала найбільша кількість бунтів проти влади і хлібозаготівлі. Лише за 7 місяців 1932 р. зафіксовано 900 антидержавних акцій, що становило майже 56 % від усіх протестів в СРСР [19].

Однак, центральне місце у кінофільмі О. Янчука посідають сцени, що відображають саме геноцид українців, що  повністю поглинають сюжетну лінію від початку і до кінця. Варто зазначити, що перехід до терору та хаосу у фільмі можна чітко простежити. Після того як грабується храм і руйнується дзвіниця, що є символом руйнування колишнього мирного світу українців, кольоровий фон на екрані різко замінюється похмуро-сірим. Прийом було використано з метою психологічного занурення глядача в трагедію, а також для посилення відчуття страху, відчаю та документальності [11, c. 13].

Вперше всю трагічність і безвихідність українців у 1933 р. режисер демонструє за допомогою звуку від потяга та похмурого вагону, який везе голодних людей у невідомому напрямку. Цей вагон і звук потягу символізує не індустріальний розвиток, а репресивну радянську машину, що згубила сотні тисяч доль. Такий мотив вдало поєднується з кадрами мертвого селянина на фоні повних складів із селянським зерном, які були настільки переповненні, що його складали на вулиці. Крім цього, сцена демонструє, що в ті “голодні роки” смерть для оточення стала звичною справою, адже повз труп байдуже проходить чоловік [13].

Наведена вище сюжетна частина не є найжахливішою і лише покликана ознайомити глядача з атмосферою 1932-1933 рр. Натомість усю масштабність і трагічність геноциду відображено на прикладі все того ж таки потяга, вагони якого набиті мертвими людьми, яких просто складали на одну велику купу як мішки із зерном. Ефектності цим кадрам додає сіро-туманний пейзаж, що нагадує потойбічний світ. На додачу до цього демонструється нелюдська поведінка більшовиків, котрі, немовби сміття, викидають із потяга в палаючу яму сотні тіл заморених голодом українців, серед яких трапляються й ще заледве живі. Для посилення ефекту показано як головний герой чіпляється за землю, бореться за життя, аби не впасти в цю безодню, однак у нього не вистачає сил і він опиняється серед гори трупів і спостерігає як його повільно поглинає вогонь [13].

Аналізуючи наведені сцени під кутом історичності, не враховуючи декотрі елементи художнього кіно, то, на жаль, можемо стверджувати, що ми маємо зафіксовані відомості про випадки масових поховань і перевезення напівмертвих людей за часів геноциду у вагонах [9, c. 203]. Іншим важливим елементом історичного зображення Голодомору у фільмі О. Янчука є кадри із “підводою смерті,” на котру померлих від голоду хаотично кидали один на одного як дрова і в супроводі гнітючого звуку та безлюдного краєвиду вивозили за село [13]. В цілому, читаючи спогади очевидців Голодомору, ми часто можемо зустріти саме такі сюжети [18, c. 25], що знову ж таки свідчать про геноцид українців. Атмосфера кінострічки постійно нагадує нам про те, що смерть прийде за усіма. Цікавим символом смерті є могила біля невеликого дерева без листя, що зображується на фоні грядущої зими, яка принесе ще більше горя. Протягом фільму нам показують, як біля цього дерева з’являються щоразу нові могили. Так, ми простежуємо, як поступово і хаотично вимирали в ці голодні роки цілі сім’ї [11, c. 14].

Варто звернути увагу на те, що у кінострічці окрему увагу приділено зовнішньому вигляду жертв Голодомору: обличчя й очі виснажені, у них не має життєвої енергії, складається враження, що персонажі просто існують без надії на краще і чекають на свій кінець. Однак, найгірше те, що батьки вимушені були дивитися, як їх діти лежали й благали дати їм хоч шматочок їжі. Режисер наглядно показує, що, крім гарячої води, люди нічого не мали. Важче придумати гірше випробування та покарання для батьків, ніж спостереження за тим, як власний син, знесилений від голоду, помирає, а ще гірше те, що ви не можете йому допомогти. Виснаженість селян помітна також на прикладі смерті мами головного героя. Через недоїдання люди просто втрачали можливість висловлювати свої емоції, не мали сил плакати чи сумувати [13]. Ця сцена показує одну з найгірших сторін Голодомору – важка смерть близьких людей від голоду [8, c. 30-31].

Внутрішній світ селянської родини часів Голодомору розкривається в сценах, пов’язаних із будинком. Хата тут відіграє роль своєрідної фортеці, де Катранники можуть поділитися своїми емоціями [10, c. 149]. Спостерігаючи за однією з розмов, ми бачимо наскільки люди були у відчаї та налякані, що лише в стінах свого помешкання могли ділитися думками, обговорювати владу, а разом із цим час від часу нагадувати один одному: “Може, тихіше б говорив.” [13]. Таким чином, глядач може відчути, як втрачається надія, і відсутність безпечного місця в часи Голодомору, адже й “стіни мають вуха.”

Будинок Катранників також стає місцем зустрічі двох світів: з одного боку, селяни, які вимушені ховати зерно для того, щоб вижити, а з іншого, – безжальні активісти, котрі усе обшукували, перевертали “з ніг на голову” житло, аби знайти хоч крихту їжі. Ці дії аж ніяк не нагадували виконання хлібозаготівельних планів, адже партієць не просто забирав зерно, борошно, але й шукав їжу в посуді. Їх не зупиняли ні малі голодні діти на порозі будинку, ні жінки, які зі сльозами благали не забирати зерно. Активісти зображуються в спеціальному одязі зі зброєю та характерним щупом, яким обшукували сіно, ями, подвір’я та господарські будівлі, щоби знайти сховки з харчами. Вони вламувалися в помешкання без жодного представленого документа і в кінці “обшуку” складували усе награбоване на віз, прямуючи до сусідів. Показовою є сцена, де партієць штовхає бабусю Катранників на землю за те, що вона намагалася опиратися вилученню зерна [13]. Саме в такий спосіб О. Янчук висвітлює процес підготовки до вбивства українців голодом, що здійснювався за чітким планом Й. Сталіна та партії [8, c. 13-15].

У фільмі багато уваги приділяється аспектам людської психології та моралі. Говорячи про геноцид, режисер не міг не порушити надзвичайно шокуюче питання канібалізму. Мотиви канібалізму є особливо важкими для глядача, проте в таких фільмах вони необхідні для передачі цієї “чорної реальності,” що повисла над Україною в 1933 р. Так, голод змушував людей забувати про людяність і християнство, адже все затьмарювало лише одне бажання – поїсти. Однак, дослідники стверджують, що людоїдство під час Голодомору не мало певної традиції, як це було, наприклад, в Африці і виникло через тривале голодування, що призводило до божевілля [15, c. 23]. Таким чином, канібальство не є результатом фантазії сценаристів чисамого О. Янчука і не має провокативної мети, адже це явище, на жаль, було невід’ємною частиною Голодомору 1932-1933 рр. Підтверджують це також численні писемні спогади та свідчення, зафіксовані в документальному кіно [3, c. 1137-1142]. Загалом, у фільмі ця тема висвітлюється з різних ракурсів, адже, крім зображення канібала і натяку на самосуд над ним, вказується, що ввечері викрадають людей, а особливо дітей. Цими кадрами автори показують нам й тодішню важку дитячу долю. Крім цього, болючим є образ матері, котра шукає свою доньку по вимерлому селі [13]. Незважаючи на те, що в сюжеті не було до кінця показано самосуди селян над канібалами, зважаючи на те, що сцена із погонею за людоїдом не отримала продовження, вона свідчить про засудження громадою таких дій [16, c. 61].

Розглядаючи моральний і психологічний стан населення, ми маємо також сказати, що не всі люди знаходили сили боротися за своє життя. Так, через фізичне та психологічне виснаження під час Голодомору різко збільшилася кількість самогубств. На жаль, такий спосіб померти не був рідкісним для селян і часто траплявся в різних куточках України [9, c. 208]. Ця темна сторінка історії геноциду також не залишилася поза увагою О. Янчука, який подає кадри повішання і відомості про те, що такі трагедії відбуваються щодня й стали уже звичним явищем [13].

Канібалізм був крайнім заходом на шляху до виживання, а ось втеча із села до міста з метою пошуку їжі набула справді вражаючих масштабів. О. Янчук не опустив й цього сюжету і продемонстрував у своєму кіно процес виживання селян у міському середовищі. Перш за все в очі кидається міський пейзаж, де вздовж вулиць і крамниць лежать і сидять люди, що більше нагадують мумій. Однак, центральне місце тут посідає мережа магазинів Торгсин, що створювалася за державної ініціативи й мала на меті викачувати з населення золото, срібло, релігійні предмети та інші дорогоцінні речі. Голодомор 1932-1933 рр. став “золотою лихоманкою” для Торгсинів, адже до них стояли довгі черги напівживих селян. Голод змушував людей задля шматка хліба здавати обручки, сімейні реліквії [12, c. 38-42]. Саме в цих своєрідних крамницях продовжується безтурботне життя російськомовних міщан та іноземних “торговців,” які були далекими від голоду і жили в іншому світі, де їх турбувала не їжа, а вибір нової дорогоцінної речі та прибутки. Режисер наглядно показує жахливу реальність, коли селяни здавали золото, ікони, прикраси та інші речі за безцінь, аби купити трішки борошна. По суті власники таких обмінників просто наживалися на горі українського народу, який задля виживання здавав свої найцінніші речі [13].

У фільмі “Голод-33,” крім вищезгаданих засобів виживання, найбільш ефективним видається сюжет із зимовим пшеничним полем. Тут батько із сином шукають залишені колгоспниками колоски, збираючи їх у торбинку, а на задньому фоні бродять голодні люди, що нагадують своїми повільними і втомленими рухами живих мерців. Блукаючи цим простором, їм трапляються застиглі від морозу трупи – люди, які боролися до кінця, і для яких, за словами М. Катранника: “Горе скінчилося.” У такий час питання моралі набувало нових рис і тому забрати декілька колосків із торбинки в мертвого з поля або впіймати горобця для їжі було нормою, та й це ще не найгірше, до чого доводив голод… [13].

Фінальною нотою у фільмі стало поле із великим врожаєм, проте косити на ньому було нікому, адже серед колосків лежали мертві, що так і не дочекалися хоч крихти хліба. Лише маленький Андрійко залишився живим. Саме на його долю випало випробовування зберегти пам’ять про Голодомор. Про минуле життя з сім’єю у нього залишаються одні спогади. Наприкінці кінокартини нам показують, як кардинально змінилося життя українських селян за один рік. Режисер показує, що їжі було вдосталь, однак, через владу вони, будучи оточені плодовитими полями, пухли від голоду [13].

Таким чином, бачимо, що фільм О. Янчука “Голод-33”свого часу став не просто вдалою спробою показати Голодомор, але й рішенням сміливим і прогресивним на той час. Тема Голодомору відображена болісно, такою як вона була в душі тих, хто пережив цей геноцид. Тут немає яскравих сцен, радощів. Тут панує лише страх. Сірий і похмурий фон супроводжує глядача від початку й до кінця перегляду. Кінострічка з’явилася в період, коли формувалася нова свідомість усього молодого українського покоління. Вона стала важливим і необхідним продуктом свого часу, адже відображала весь біль і жах комуністичного минулого, доводила про необхідність його критики і єднання навколо таких трагічних подій як Голодомор 1932-1933 рр. Аналіз кінострічки “Голод-33” з історичної точки зору дає зрозуміти, що в ній практично немає серйозних історичних похибок. На думку спадає лише масовий і бездумний напад на млин, скидування в яму з тілами цілих стовбурів дерев і смиренність селян, які постають в образі мучеників. Зокрема, сцена про похід великої кількості голодних селян на млин викликає великі сумніви щодо своєї реалістичності. Селянський марш більше нагадував “ходу мерців,” які, не зважаючи на постріли з кулемету, продовжували йти на кулі. В історичних джерелах таких походів на млин ми не знайдемо, проте селянські повстання в ці часи справді були й вони мали масовий характер.

Список використаних джерел і літератури

1. Брюховецька, Лариса. Найцікавіша історія в Європі. Екранні версії. Київ: “Задруга”, 2014. 504.
2. Брюховецька, Лариса. Приховані фільми. Українське кіно 1990-х. Київ: “АртЕк”, 2003. 388.
3. Бородін Євгеній, Бекетова Валентина і Волинець Сергій та ін. Національна книга пам’яті жертв голодомору 1932–1933 років в Україні. Дніпропетровська область, ред. колегія: Євгеній Бородін та ін. Дніпропетровськ: АРТ-ПРЕС, 2008. 1246.
4. Вавринчук, Микола. Книга Пам’яті про жертви Голодомору 1932–1933 років в Україні: Хмельницька область. Ч.1., ред. колегія: Іван Гавчук та ін. Хмельницький: Український інститут національної пам’яті, Хмельницька обласна державна адміністрація, 2008. 752.
5. Bilovus, Lesia. “Modern Ukrainian periodicals of the Ukrainian diaspora in the USA of cinema as a means of preserving national identity”,  Culture in the spiritual life of slavic nations: proceedings of an international conference (2021): 53-71.
6. Кисла, Юлія. “Український Голод 1932-1933 років на екрані: осмислення страждання”, Національна спілка кінематографістів України, 23 лютого 2017, доступ отримано 15 січня 2024, https://www.ukrkino.com.ua/kinotext/articles/?id=7255.
7. Коваленко, Лідія, і Маняк Володимир. 33-й: голод: Народна Книга-Меморіал. Київ: Радянський письменник, 1991. 584.
8. Конквест, Роберт. Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор. Київ: “ЛИБІДЬ”, 1993. 284.
9. Макарадзе, Христина. “Свобода письменника та режисера в інтерпретації теми голодомору (В. Барка “Жовтий князь” та О. Янчук “Голод – 33”)”, Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія “Філологія” 78 (2018): 146-149.
10. Макарадзе, Христина. “Тема голодомору в літературі та кіно (В. Барка “Жовтий князь” та О. Янчук “Голод – 33”)”, Актуальні питання суспільних наук та історії медицини 4 (2017): 10-14.
11.  Марочко, Василь. Голодомор 1932–1933 рр. Київ: Серія “Голодомори”, 2007. 64.
12. Офіційний сайт Національного музею Голодомору-геноциду, “Голод-33”, доступ отримано 15 січня 2024, https://holodomormuseum.org.ua/film/golod-33/.
13. Папаш, Ольга. “Колективна травма в ігровому кіно: випадок одиничної репрезентації (“Голод-33”)”, Наукові записки НаУКМА. Том 114. Теорія та історія культури (2011): 73-78.
14. Сергійчук, Володимир. “Оцінка людських втрат УСРР від Голодомору 1932–1933 років за документами українських архівів.” Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції “Голодомор 1932–1933 років: втрати української нації” (Київ, 4 жовтня 2016 року), ред. колегія: Олеся Стасюк та ін. Київ: Видавець Олег Філюк, 2017. 15-24.
15. Снайдер, Тімоті. Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним. Київ: Грані-Т, 2011. 449.
16. Тиліщак Володимир, Бірчак Володимир і В’ячеслав Василенко та ін. Спротив геноциду. Книга-каталог виставка. Львів-Київ: Часопис, 2015. 80.
17.  Файзуліна, Ярослава. Репресовані щоденники. Голодомор 1932–1933 років в Україні. Київ: Фенікс, 2018. 354.
18. Штоквиш, Олександр. “Опір українських селян геноциду 1930–1933 рр.”, Український інститут національної пам’яті, доступ отримано 15 січня 2024, https://old.uinp.gov.ua/news/oleksandr-shtokvish-opir-ukrainskikh-selyan-genotsidu-1930-1933-rr.