Активна територіальна експансія Римської імперії передбачала її безпосередні контакти з іншими народами та племенами, завдяки чому до нас дійшло безліч свідчень про їх життя, вірування й традицію військової справи. Історичні твори, що будуть наведені далі, використовуватимуться у цьому дослідженні. Власне, завдяки діяльності майбутнього імператора Римської імперії, а на той момент полководця – Гая Юлія Цезаря, – народилася праця “Commentarii de bello Gallico,” або “Нотатки про Галльську війну,” текст якої був складений у 58-52/51 рр. до н. е. Містить вона сім розділів, написаних ним особисто [4, с. 87]. Також важливою є праця Публія Корнелія Тацита “De origine et situ Germanorum,” що була написана близько 98 р. н. е. на основі творів Тита Лівія, Страбона, “Германських воєн” Плінія Старшого.

Жінки за межами греко-римського світу здебільшого залишалися в тіні чоловіків. На відміну від жінок античності, які хоч і займали другорядну роль, але їхнє життя яскраво висвітлюється у численних статтях, монографіях, поп-культурі. Така проблема пояснюється браком великої кількості свідчень [1, с. 285-586]. Головним акцентом у працях, які до нас дійшли, виступає здебільшого висвітлення політичного життя, військових походів і специфіка соціально-побутового устрою, який диктували чоловіки.

Та чи означає це, що практично 50% населення умовного народу не зіграло жодної ролі? У цьому дослідженні ми розглянемо, яке все ж таки значення мала жінка у суспільстві за Рейном, і чим представниці германського народу привернули увагу Цезаря й Тацита.

Жінка в давньогерманському суспільстві могла відігравати наступні ролі: дочки, матері, дружини чи жриці. Неможливо ствердити достеменно, як сильно жінка в германському суспільстві могла змінювати хід політичних подій, але участь жінок заперечувати неможливо. Тацит зазначає, що германців супроводжують до бою жінки з дітьми, і для кожного з них ці “…свідки найсвятіше, що в нього є, і їх похвала дорожче за будь-яку іншу…” [5, с. 7]. За свідченнями автора, жінки доглядали за пораненими бійцями, а також приносили їм їжу й підбадьорювали їх. Тацит пише, що розгублене германське військо, яке опанував страх, поступалося римлянам. Воно навіть хотіло вдатися до втечі, але їхнім жінкам вдалося їх згуртувати “вдаряючи себе в оголені груди” [5, с. 8], щоб вони не були приречені у ворожому полоні. Думка про про власний полон не жахала чоловіків так сильно, як думка про полонених жінок. Завдяки цьому римляни могли отримати певні переваги перед германцями. Вони брали давньогерманських жінок із знатних родин у заручниці. Як зазначає Тацит, такі племена набагато легше тримати підкореними. Він пояснює бережне ставлення германців до своїх жінок тим, що вони наділені сакральним значенням, адже, за їхніми уявленнями, вони могли передбачати майбутнє. Поради й передбачення провидиць завжди брали до уваги. У “Нотатках про Галльську війну” Цезар зазначає про існуючу в германців традицію кидання жеребу й передбачень, чи вигідним буде дати бій, чи все ж ні. У конкретному випадку, що нам описує полководець, жінки не схвалили рішення про надання бою, адже якщо вони дадуть відсіч до нового місяця, то їх спіткатиме невдача. Тому германський вождь Аріовіст ухиляється від рішучого бою [3, с. 50]. Далі автор розповідає нам про те, що германці оточили своє військо возами, на які посадили жінок. Ті у свою чергу простягували руки чоловікам, які йшли в бій, і зі сльозами на очах молили, аби їх не передавали в рабство римлянам. Таким чином, мотивували військо не складати зброю і не вдаватися до втечі [3, с. 51]. Аналізуючи наведені вище свідчення, ми можемо зауважити, що жінки були вагомою мотивацією для германського війська не розбігатися, воювати пліч-о-пліч, а також всіляко підтримували своїх синів та чоловіків.

Поширеною є думка, що кімври були германськими племенами. На основі такої думки припускають, що, ймовірно, найдавніша згадка про германських провидиць приписується Посідонію (135-51/55 рр. до н. е.), що дійшла до “Географії’ Страбона (64/63р. до н. е. – 23 р. н. е.). Подібні свідчення як слова Посідонія спростовувалися і цей факт визнавався таким, який Страбон взяв зі своїх “анонімних джерел,” а тому піддавався сумнівам. Кімврів під час експедицій супроводжували їхні дружини разом із жрицями-віщунками. Останні проводили ворожіння наступним чином: полонених вели до платформи над казаном, над яким провидиці перерізали їм горлянку. Відповідно до того як стікає кров, або проаналізувавши стан їхніх нутрощів, вони робили пророцтво про результат майбутньої битви [1, с. 296-287].

Посилаючись на “Германіку” Тацита, ми можемо сказати, що германці бачили в жінках щось священне, жінки вважалися наділеними даром передбачення. Підтвердженням цій тезі виступає згадка Тацита про період правління Веспасіана (69-79 рр.), під час якого германці шанували провидицю Веледу, як божество, а в давні часи поклонялися Альбруні та багатьом іншим [5, с. 8]. У питанні з Веледою цікаве наступне: вождь германського племені батавів Юлій Клавдій Цивіліс заборонив племінним посланцям наближатися до Веледи, яку поселили у високій вежі, доступ до якої був суворо обмежений, щоби “вселити германцям більше поваги.” Відповіді самої провидиці доставляв один із її родичів, який нібито був наділений роллю посланця самого божества. Хоча Тацит не вказує, хто саме ізолював Веледу, але він вказує, що це був, власне, сам Цивіліс. Інші римляни також дійшли до висновку, що правитель ізолював провидицю з метою отримати з цього політичний зиск. Тож, коли Веспасіан закріпився як імператор, він відразу послав полководця Квінта Петілія Церіаліса за Рейн до германців, щоби вирішити цю справу. Він мав розірвати зв’язок між вождем Цивілісом і Веледою, щоби посіяти розбрат і повернути хід подій на свою користь. Після низки поразок Церіалісу все ж вдалося реалізувати задумане, порадивши Веледі та її родичам змінити хід війни. Аргументував він це тим, що Цивіліс несе одні біди. Народ Церіалсу заявив, що більш почесно підкорятися римським правителям, аніж германським жінкам [1, с. 288-289]. Хоч і насправді Веледа вимушено підкорялася волі свого вождя.

У 1926 р., під час розкопок храму в Ардеї, на відстані близько тридцяти кілометрів на південь від Риму було знайдено мармурову таблицю. На ній грецькою мовою було написано ім’я Веледи. Райнхольд Меркельбах спробував реконструювати текст і за цими матеріалами нам відомо, що це був запит петиціонера. Останні літери ім’я петиціонера наводять на думку, що це був сам Веспасіан. Він запитував, що йому робити з високою незайманою дівчиною на ім’я Веледа, яку вшановують “рейнопійці.” Якщо відсутній прямий додаток на таблиці є іменником, який означає “храмовий світильник,” тоді можна припустити, що Веледа продовжила свої ворожіння, але в інший спосіб. Вона могла передбачати майбутнє за допомогою лампового диму. Іншим альтернативним варіантом інтерпретації цього тексту є те, що Веледа була не більше, аніж звичайною прибиральницею в храмі. Таким чином, бачимо своєрідне глузування з жінки, яку германці раніше шанували як богиню. Нові знахідки та їх дослідження могли б пролити світло на долю Веледи в Італії.

Згадку про германську провидицю також маємо в уривку праці Діона Кассія “Римська історія.” Діоклетіан прийняв короля Семніонів і незайману провидицю на ім’я Ґанна, яку автор ідентифікує як наступницю Веледи. Причина для такого візиту невідома, але зазначається, що цар і провидиця прибули до Риму, де отримали почесті від Доміціана. Інші джерела не фіксують такого візиту, але в нас є всі підстави думати, що він таки відбувся. Доміціан був надзвичайно забобонний і вірив у зроблені йому раніше пророцтва, а ті виявлялися для нього несприятливими. Скоріш за все, йому нарекли смерть. Він дійсно боявся за своє життя, тому вирішив запросити варварську провидицю, аби та нарекла йому кращу долю. Іншим поясненням може слугувати той факт, що, за свідченнями Гая Светонія Транквілла, Доміціан слідкував за моральністю суспільства і жорстоко розправлявся за провини, на які інші правителі могли просто закривати очі. Доміціан стратив трьох весталок у 83 р. н. е. та головну весталку в 90 р. н. е. за те, що вони порушили головну обітницю – залишатися цнотливими. Можемо припускати, що жестом надання почестей варварській провидиці він приганьбив римських весталок [1, с. 289-290].

Незважаючи на високий статус жриць, у “Записках про Галльську війну” Цезар нам не залишив згадок про германських жінок-вождів, з чого можна зробити висновок, що жінки справді ніколи не наділялися подібним статусом. Такі міркування здаються досить логічними з огляду на те, що у германців панувала військова демократія та існувала певна традиція підготовки й виховання юнаків як майбутніх воїнів, чого не робили з дівчатами. З іншого боку, цілком ймовірно, що Цезар міг не вважати за потрібне згадувати жінок-вождів.

У Тацита ми бачимо опис сітіонів, північного германського племені, суверенітет над яким здійснювала жінка. Згадуючи поховальний обряд, Тацит у “Германіці” залишає нам свідчення лише про особливості процесії над знатними чоловіками, але немає подібних згадок про жінок. Тут їм відводиться роль плакальниць [5, с. 27].

При укладанні шлюбу в германців, посилаючись на тексти Тацита, ми можемо сказати, що традиційною була наявність приданого. Однак, подарунки були не з боку нареченої, як ми звикли це собі уявляти, а з боку нареченого. Такі подарунки не складалися з жіночих прикрас чи одягу. Натомість усе було доволі прагматично. Серед приданого найчастіше можна було побачити биків, загнузданих коней і щити з фрамеєю й мечами. В обмін на такий набір він отримував дружину, яка мала йому подарувати якусь зброю [5, с. 18]. Звичайно, на основі цих свідчень ми не можемо стверджувати, що подружжя було “рівноправним.” Однак, ми бачимо, що шлюб був своєрідним актом партнерства як у добрі часи, так і в злидні [2, с. 7-8]. Подібні подарунки символізують те, що жінка буде причетна до подвигів чоловіка. Вона всіляко його підтримувала як в мирному житті, так і в бою, що є черговим підтвердженням участі жінки у бою спільно з чоловіками. Вони фактично йшли пліч-о-пліч.

Вірності в шлюбах германці дотримувалися суворо [5, с. 18]. Тацит акцентує на цьому увагу, порівнюючи цей принцип із природою римських шлюбів і нормами тогочасного суспільства, з якого і сам автор походив. Можемо також припустити, що пари у германців були здебільшого моногамні. На це вказує наступне: Тацит у “Германіці” захопливо акцентує увагу на тому, що германці – як чоловіки, так і жінки – бережуть цнотливість до шлюбу, не знаючи спокус. Факт перелюбу в цього народу радше виняток, аніж правило [5, с. 19]. Можливо, Тацит “мовчки” засуджує цим римські моральні цінності, адже германці були  чи не єдиним варварським народом, в якого були подібні “високі” моральні цінності.

 Цікавим також є свідчення Тацита про тих, хто ганебним чином користується своїм тілом, і тих, хто осоромилися в бою, – їх на рівні з боягузами топили в багні й болотах. На основі археологічних знахідок муміфікованих трупів, які були знайдені на території Данії та Північної Німеччини, можемо підтвердити такі писемні свідчення. Вважається, що чоловіки таким чином страчувалися за гомосексуальні контакти, а жінки – за так звані злочини проти цнотливості. Деякі з них були втоплені попередньо задушеними, а інші – заживо.

Незважаючи на те, що більшість пар, як зараз вважають, були моногамними, існували й полігамні шлюби. До подібних вчинків цю верству населення змушує не бажання до перелюбу, як зауважує Таціт, а їхнє становище у суспільстві [5, с. 18]. До прикладу, у “Нотатках про Галльську війну” Цезар зазначає, що Аріовіст, будучи вже одруженим, мав і другу дружину – сестру царя Новіка Воккіона [3, с. 53].

У разі скоєння подружньої зради жінкою її карав безпосередньо чоловік: зрадниці обрізали волосся і роздягали догола. У такому вигляді її викидали з дому в присутності родини й гнали батогом по селу. Як зазначає Тацит, якими б чеснотами не була наділена жінка: чи неймовірною красою, чи великою заможністю, – одружитися вдруге вона вже не могла, адже її гріх сприймався суспільством дуже серйозно. У племенах, де брали в дружини лише цнотливих жінок, на повторне заміжжя таким особам і годі було сподіватися [5, с. 19]. Свідчень про покарання за зраду саме представників чоловічої статі ми не маємо.

Вбивати дітей, які народилися після смерті батька, як пише Тацит, вважалося у германському суспільстві ганебним. Однак, це не відповідає дійсності. Дитинство германців було доволі своєрідним – незалежно від статусу батьків діти росли голі й брудні. Попри таку неохайність і можливу недбалість, діти виростали з міцною статурою. Германські матері годували своїх дітей самотужки грудним молоком, на чому Тацит звертає свою увагу [5, с. 20]. У заможних римських сім’ях дітей доручали годувальницям, про що він розповідає у “Діалозі про ораторів.” Таку увагу до цього можемо інтерпретувати як те, що природнє вигодовування грудьми є своєрідною формою харчування, коли любов йде від матері до дитини. Пізніше Плутарх також звертає на це увагу у “Моралії.” Він пише, що всі жінки повинні самотужки вирощувати й вигодовувати своїх дітей [2, с. 6].

У “Германіці” ми бачимо, що Тацит зауважує пізнє пізнання юнаками жінок, а через це чоловіча сила не витрачається. Аналогічно з дівчатами, які зберігають свою “юну свіжість” шляхом збереження цноти [5, с. 20]. У “Нотатках про Галльську війну” Цезар залишає подібні свідчення і підкреслює, що юнак, який пізнав жінку до двадцятирічного віку, зазнає ганьби за нормами германського суспільства. Однак, тіла чоловіки й жінки одне від одного особливо не приховували, так як протилежні статі купалися у водоймах разом. До того ж вони носили відносно відкритий одяг, адже шкури й невеликі хутра залишали значну частину тіла оголеною [3, с. 21]. За свідченнями Тацита, у германських жінок був одяг із оголеними рукавами [5, с. 17], на відміну від римських жінок, у сукнях яких рукава були присутні.

Врешті, бачимо, що жінка у давньогерманському суспільстві за тогочасними мірками була прекрасною матір’ю, яка не скеровувала виховання дітей нянькам чи годувальницям. Відчайдушна дружина свого чоловіка, яка йшла разом із ним в похід, лікувала його рани та годувала. Норми тогочасного германського суспільства передбачали її недоторканість до весілля і жорстоке покарання за зраду в шлюбі. Хоча римляни і вважали їх варварами, на щабель відсталими від їхнього розвитку, але високо цінували й протиставляли собі їхні деякі високі моральні цінності. Особливо ними цінувалася поведінка германських жінок, які офірували своє життя чоловікові та дітям, адже зустрічати старість у германців бездітним і з малою родиною було не шанобливо. Також сакральний елемент у германській жінці заперечувати неможливо. Його підтверджували як Цезар, так і Тацит у своїх працях. Під питанням лише те питання, наскільки сильним був її вплив на суспільство, що досі залишається дискусійним у зв’язку з браком письмових й археологічних джерел.

Список використаних джерел і літератури:

1. Ocamura, Lawrence. “Germanic Seeresses through Roman Eyes.” Classica – Revista Brasileira de Estudos Clássicos, 1995: 285-299.
2. VandenBoom, Becki. ANCH340-Barbarian Europe: Celts and Germans. Assignment 2: Women
3. Гай Юлій Цезар. Нотатки про Галльську війну
4. Камардин, Артём. “Образ жизни и общественный строй древних германцев по свидетельствам Цезаря и Тацита.” Вопросы студенческой науки, вып. 9 (61), сентябрь 2021: 86-98.
5. Публій Корнелій Тацит. Про походження і край германців.