Афанасій народився в 295 році в Александрії, де він ріс, вчився та отримав сан диякона. Належав Афанасій до Александрійської школи патристики. Він був одним із отців церкви, єпископом, що очолював Александрійську церкву. Афанасій гаряче відстоював нікейське християнство й концепцію трійці, боровся за те християнство, що ми нині вважаємо ортодоксальним. Зважаючи на це, він заслужив широку повагу серед християн тринітаріїв та великий авторитет у церкві [1, с. 559-591].

Перші століття по народженню Ісуса Христа стали часами активного формування церкви й духовного життя християн. Останні черпали свої знання  з Євангелій і житій святих. На момент написання роботи Афанасія Великого про життя Антонія християнське вчення досі було наводнене апокрифами, а також багатьма псевдодуховними працями. Авторитетні отці церкви, такі як Афанасій, займались загальним формуванням засад організації духовного життя й були визнаними носіями канонічності християнства нікейського зразка. Афанасій, крім полеміки з аріанами, що була основним напрямом його богословської діяльності, проводив також активне впорядкування чернечого образу життя – як чоловічого так і жіночого чернецтва, – про що свідчать численні праці, які Афанасій писав у цьому напрямі [1, с. 559-591].

Життєпис Афанасія складався непросто. Після тріумфу Нікейського собору в 325 р. ортодоксальне християнство в імперії зайняло лідируючі позиції, але це тривало недовго. У 330 р. з вигнання було повернуто Євсевія Нікомедійського та Арія, після чого аріанство набирає обертів. Афанасія звинувачують у вбивстві та відправляють у вигнання. У подальшому Афанасій проведе велику частину свого життя у вигнанні, буде брати участь у декількох соборах. Імператори Констанцій ІІ, Юліан Відступник і Валент – за їх правління святий Афанасій переховувався або був у вигнанні. Також його двічі відлучить від церкви папа Ліберій. Понтифік сам займався активною боротьбою з аріанами, але під тиском імператора Констанція ІІ він буде змушений піти на такий вчинок [2, с. 485].

Коли Афанасій знаходився у вигнанні за часів останніх років правління імператора Констанстанція ІІ, він написав ряд важливих праць, що значно вплинуть на ґенезу й формування чернецтва: “Він переховувався … до самої кончини царя Констанція, і ніхто про нього абсолютно нічого не знав, окрім Бога й однієї тільки тієї дівиці, яка сама прислужувала йому та приносила йому від інших книги, які він вимагав; під час перебування там Афанасій написав багато творів проти єретиків…” [1, с. 587].

Монахи того часу активно з’являлись на території західної частини Римської імперії, а серце монашого руху і традицій знаходилось в Єгипті. Слухи про духовні подвиги сподвижника Антонія та інших монахів пустелі дійшли до західних християн, що схоже й привело Афанасія до потреби написання “Житія святого Антонія” – твору, що став “підручником” з організації життя ченців. Праця, ймовірно, була направлена до християн Галії та Італії, що цікавились методами й практиками єгипетських братів-монахів, які були загальновідомими у вселенській тогочасній християнській громаді [3, с. 1]. Про це може свідчити довге перебування Афанасія при святому престолі папи Ліберія, де він переховувався за часів правління Константа, який підтримував нікейців на заході, і правління Констанція ІІ, який підтримав аріан на сході. Ці події підштовхнули написати його “Житіє” для прикладу наслідування монахам західної частини імперії, бо на заході культура монашого життя була не настільки розвинута, як у колисці чернецького аскетизму – Єгипті.

Полеміка з аріанами й активна боротьба за тринітарне християнство зробили Афанасія символом первісної церкви, що боролась за своє вчення у вирі тогочасних перипетій, коли церква й держава були нероздільними, а цезаропапістська система вирішувала і втручалась в догматичні питання й богослов’я. Зважаючи на це, єпископам, яких пізніше назвуть “Отцями церкви,” доводилось виживати від правління одного цезаря до іншого. Це породило пласт апологічної християнської літератури, що часто була спрямована до монашества, яке було частково в стороні від церкви і мало свою ієрархію.

Монашество було потужним і численним рухом, що став одним із стовпів християнства. Самотні аскети були прикладом для наслідування і користувалися неабияким авторитетом серед населення. Через свій суспільний вплив і популярність цей рух не міг не стати полем бою аріанських і тринітарних богословів. Афанасій стає автором, що, схоже, зміг переконати ченців і здобув серед них авторитет.

Врешті, Афанасій пише працю до західного чернецтва з ціллю натхнення їх у чернецькому житті, для прикладу успішної внутрішньої боротьби монаха, а найголовніше – уточнення і формування їх монашої аскетичності. Він у деталях описує методику самітницького життя, що помітно вплине на становлення західного чернецтва, а головне створить “Житіє,” що стане певним образом, на якому буде побудована основа всієї наступної християнської агіографії.

Список використаних джерел

1. Жития святых на русском языке, изложенные по руководству Четьих-Миней св. Димитрия Ростовского. – Киев: Свято-Успенская Киево-Печерская Лавра, 2004. – Т. V. Месяц январь.
2. Жития святых на русском языке, изложенные по руководству Четьих-Миней св. Димитрия Ростовского (репринт). – Киев: Свято-Успенская Киево-Печерская Лавра, 2004. – Т. XII. Месяц август.
3. Преподобный Антоний Великий: Житие и послания. – Москва: Синтагма, 2010. – 254 с. / Житие преподобного отца нашего Антония, описанное святым Афанасием в послании к инокам, пребывающим в чужих странах.