Період розпаду Радянського Союзу став часом значних зрушень на пострадянському просторі, породжуючи нові держави та розпалюючи старі етнотериторіальні конфлікти. Одним із найболючіших і найтриваліших з них став конфлікт за Нагірний Карабах – автономну область, населену переважно вірменами, але розташовану в межах Азербайджанської РСР.

Бойові дії розпочалися 1991 р. Розпочали їх “ополченці” Нагірно-Карабаської Республіки, які насправді підтримувалися Вірменією озброєнням, поповненням чисельного складу армії та командування. Вони провели наступальні дії в напрямку Шаумянівського району з метою “звільнення вірменських сіл,” але за даними, які навів Томас де Валл, це було зроблено з метою зайняти вигідні позицій у горах. Однак, 27 листопада азербайджанські добровольці контрнаступальними діями змогли відтіснити вірменських військових [2, с. 67].

Політична криза в Азербайджані навесні 1992 р. вкрай негативно вплинула на долю двох найважливіших азербайджанських міст на шосе Горіс Степанакерт: Шуші та Лачина. Так, політична напруга у Баку змусила міністра оборони Азербайджану Р. Газієва вивести із Шуші на початку травня понад половину його 1,5 тис. гарнізону. Фактично в оточеному місті залишилася лише місцева Шушинська бригада з місцевою міліцією та низка добровольчих формувань. Вночі з 7 на 8 травня вірменські частини перейшли в наступ на Шушу, яка впала 9 травня [1, с. 103]. Залишки азербайджанського гарнізону відійшли до Лачина. Вірменські формування, розвиваючи успіх, продовжили наступ від Шуші в бік Лачина. 18 травня Лачін був захоплений, а його гарнізон відійшов у південному напрямку. Травневий наступ вірмен дозволив їм прокласти наземний коридор між Вірменією та Карабахом. З огляду на захоплення Шуші та Лачина,  народ вимагав відставки Аяза Муталібова з посади президента Азербайджану [2, с. 132; 3, с. 105].

До влади прийшла партія Народного фронту Азербайджану на чолі з Альбуфазом Ельчібеєм. Для Азербайджану це стало порятунком у важкій ситуації, оскільки закінчився період внутрішньої боротьби за владу і тимчасово стабілізувалася внутрішньополітична ситуація, що, зокрема, дозволило зосередити зусилля на фронті, аби стабілізувати ситуацію. Почалася підготовка до азербайджанського наступу під час літньої кампанії 1992 р. У свою чергу вірмени поводилися досить пасивно, оскільки були задоволені досягнутими результатами: ліквідацією азербайджанських сил у Карабасі та захопленням Лачинського коридору [4, с. 89].

12 червня 1992 року почався наступ азербайджанської армії на різних напрямках. Основні зусилля були зосереджені на північній (Шаумянівський та Мардакертський райони) та центральній (напрямок Агдам-Аскеран) ділянках, допоміжні удари були завдані на півдні Карабаху. Найбільшого успіху азербайджанці досягли у Шумянівському районі. Усього за дві доби вірменські сили в цьому районі були розбиті, а вся його територія перейшла під контроль азербайджанських військ. Вірменські ополченці та добровольці у Шаумянівському районі були надто нечисленні та відчували дефіцит важкого озброєння для утримання своїх позицій [2, с. 126]. Після успішного завершення операції у Шаумянівському районі азербайджанці перенесли свої зусилля на південь, на територію Мардакертського району. У ході наступу 17 червня – 9 липня азербайджанські частини встановили контроль над більшою частиною району.

На центральному напрямку спроба азербайджанців охопити Аскеран з півночі та півдня, незважаючи на захоплення низки населених пунктів на підступах до міста, була зупинена вірменами. Однак, бої на цьому напрямку скували вірменські резерви та допомогли азербайджанському наступу на півночі. 15 липня вірмени розпочали контрнаступ на Мардакертському напрямку та вийшли на підступи до міста, проте були відкинуті азербайджанцями. Останні, розвиваючи наступ, встановили контроль над Сарсангським водосховищем і розблокували дорогу Мардакерт-Кельбаджар, що дозволяло нарощувати сили в Кельбаджарському районі. До 2 вересня азербайджанці просунулися на південь від Сарсангського водосховища до населеного пункту Чилдиран. На цей момент під їх контролем опинилася третина території Карабаху. Отримання сталого зв’язку з Кельбаджаром через Мардакерт дозволило азербайджанцям 18 вересня розпочати операцію з перерізання Лачинського коридору. Не зважаючи на проведення операції досвідченими військовими з’єднання, опір вірмен змусив азербайджанців відступити з великими втратами [2, с. 127; 5].

15 січня 1993 р. Азербайджан почав наступ на південь від Сарсангського водосховища в напрямку на Степанакерт. Однак, до 31 січня азербайджанський наступ зупинився. Не маючи достатньої кількості військ, командування не змогло досягти суттєвих результатів. При цьому азербайджанці зазнали серйозних втрат і були виснажені, чим скористалися вірмени, розпочавши 5 лютого контрнаступ на Мардакерт. До 25 лютого вірменські війська встановили контроль над Сарсангським водосховищем, перерізали дорогу Мардакерт-Кельбаджар і вийшли на підступи до Мардакерта. Весною 1993 р. бойові дії перемістилися на територію  Азербайджану [5].

27 березня розпочався вірменський наступ на Кельбаджарський район Азербайджану. Метою операції була ліквідація загрози Лачинському коридору з півночі, встановлення контролю за дорогою Варденис-Мардакерт. Наступ почався з боку Вірменії, з території Карабаху, та з півдня [5]. 2 квітня наступ було завершено. Вірмени змогли розбити азербайджанців, було взято районний центр, причому до рук вірмен потрапила частина важкого озброєння азербайджанців, а частина була знищена екіпажами через неможливість евакуації. Кельбаджарська операція стала прелюдією до серії успішних вірменських наступів влітку та восени 1993 р. на території Азербайджану. Успіху вірменського наступу 1993 р. багато в чому сприяла чергова масштабна внутрішньополітична криза всередині керівництва Азербайджану [3].

4 червня 1993 р. вірні президенту Ельчибею частини розпочали в Гянджі операцію з роззброєння вірних полковнику Гусейнову військ. Після вдалих для бунтівників збройних зіткнень із лояльними до центральної влади частинами президентської гвардії та внутрішніх військ вони розпочали наступ на Баку. До середини червня бунтівники вийшли на підступи столиці. 10 червня до Баку з Нахічевані повернувся Гейдар Алієв, який розпочав переговори з бунтівниками. Результатом стало усунення президента Ельчибея від влади [3; 5].

Для Карабаського фронту ці події мали низку важливих наслідків. По-перше, заколот Гусейнова призвів до розвалу північної та центральної ділянки фронту як через залишення позицій військ Гусейнова, так і через роззброєння лояльних владі формувань. Розвалом азербайджанського фронту повною мірою скористалися вірмени, яким вдалося провести Мардакертську, Агдамську операції та серію операцій на південному напрямку фронту [5].

Оскільки заколот Гусейнова прибрав азербайджанські війська з ділянки фронту Мардакерт – Агдам, – саме там і почався вірменський наступ. Першою його ціллю став Агдам як найважливіший пункт на східному напрямку. 12 червня азербайджанські позиції були атаковані з півдня силами ополчення Нагірно-Карабаської Республіки, внаслідок чого було зайнято низку сіл на південний схід від Агдама і нависла загроза над дорогою Агдам-Агджабеді. 13 червня азербайджанські підрозділи вибили вірмен із зайнятих у попередній день позицій. 18 червня, після отримання азербайджанцями підкріплень, вірмени були вибиті контратакою і повернулися на вихідні позиції [2, с. 129, 131].

Останній наступ на Агдам розпочався 21 липня. Вірмени зосередили навпроти міста до 5 тис. осіб за підтримки до 40 танків, 100 бронемашин, 100 одиниць артилерії та гелікоптерів 8 Мі-24. В умовах загрози оточення в ніч з 23 на 24 липня гарнізон залишив Агдам ще вільною на той час дорогою на Барду. Після захоплення Агдаму вірмени припинили наступ для нарощування сил. Бої перетворилися на локальні сутички, які не принесли сторонам ніяких надбань або втрат [5; 1].

Загалом вірменам вдалося повною мірою скористатися азербайджанською внутрішньополітичною кризою та захопити влітку-восени 1993 р. великі території, які значно покращили їхнє становище. Так, було ліквідовано загрози Степанакерту з боку Агдаму та Лачинському коридору. Крім того, південний фланг вірменського фронту було прикрито іранським кордоном.

 До жовтня 1993 року внутрішньополітична ситуація в Азербайджані була більш-менш стабілізована. Гейдар Алієв переміг на президентських виборах 3 жовтня, Сурет Гусейнов став прем’єр-міністром. Ці обставини дозволили азербайджанському керівництву приділити достатню увагу війні в Карабасі. Відносна стабілізація політичної ситуації в Азербайджані після приходу до влади Алієва позитивно позначилася й на азербайджанських збройних силах. Так, у період з жовтня 1993 р. по травень 1994 р. було проведено чотири призови [2, с. 169]. Активізувалося переведення офіцерів-азербайджанців із армій пострадянських держав. З України було отримано 100 Т-55, декілька гелікоптерів, чим частково було компенсовано втрати в танках, а також авіації. У збройних силах було значною мірою було підвищено організацію. Замість польових командирів було призначено новоприбулих офіцерів, які були вірні Алієву [3; 4, с. 164].

Враховуючи негативну динаміку зміни співвідношення сил сторін, вірмени вирішили не чекати на закінчення реформування азербайджанської армії та працювати на випередження. 10 грудня 1993 р. вірменські війська розпочали наступ на районний центр Бейлаган. Однак, їх було зупинено азербайджанськими частинами. Останні перейшли 15 грудня в контрнаступ і до 8 січня 1994 р. звільнили 11 населених пунктів, включаючи залізничну станцію Горадиз, та встановили контроль над стратегічно важливим Худаферинським мостом через річку Аракс. У цих боях вірменська сторона зазнала відчутних втрат у бронетехніці. Так, Республіка Вірменія, за свідченнями ОБСЄ, визнала втрату 12 танків і 36 броньованих машин, 400 солдатів у січні 1994 р. Наростання азербайджанських військових на півдні вздовж іранського кордону було частиною більш масштабної операції. На півдні після звільнення Горадиза та Фізулі передбачалося далі просуватися на захід для звільнення Джебраїла та Зангелана, а після виходу до кордону з Вірменією повернути на північ з метою повернути контроль над Ланчином. Підсумком операції, у разі її успішного завершення, мало стати оточення вірмен у Карабасі.

Крім того, вівся наступ і на Агдамському напрямку. Найбільшого успіху азербайджанці досягли у південному секторі фронту, хоча там їхні успіхи були досить скромними через вірменські контратаки. Про напруженість бойових дій на цьому напрямку може свідчити масова участь у них частин Вірменії, наприклад, Капанської та Гориської бригад і підрозділів ЗС Вірменії. Збройні формування Нагірно-Карабаської Республіки фактично були розсіяні й малочисельні в результаті боїв і Вірменії нічого не залишалося, окрім як допомогти своїми військами. У північному секторі азербайджанцям спочатку вдавалося просуватися. 20 січня їм вдалося перейти через Муровдаг та звільнити 12 населених пунктів, перерізавши дорогу Мардакерт-Варденіс. Проте наступ припинився, оскільки постачати провізію війську в гори в холодних умовах зими було проблематично. Наступ на Мардакерт особливого успіху не мав, незважаючи на перекидання туди частини азербайджанських сил з Агдамського напрямку. Водночас вірменам вдалося зібрати на цьому напрямі достатньо сил для контрнаступу, який розгорнувся 12 лютого 1994 р. з боку Варденіса (Вірменії) у фланг азербайджанського угруповання та Кельбаджара. Азербайджанські сили, що знаходилися три тижні в напівізоляції від своїх ліній забезпечення, були розгромлені й змушені були відступити через Муровдаг, кинувши гармати, кулемети, а також танки, які без постачання пального вивести не вдалося. На Агдамському та Мардакертському напрямку азербайджанців досягали локальних успіхів, які не мали особливого значення. Таким чином, зимовий наступ азербайджанської армії призвів до певних успіхів у південному секторі, безрезультатних позиційних боїв на центральній ділянці фронту та до катастрофи у північній [3; 5; 2, с. 201] .

Хоча зимовий наступ закінчився для азербайджанців невдало і коштував їм значних втрат, протидія йому спричинила значну напругу сил як Карабаху, так і Республіки Вірменія. Заажаючи на демографічну та економічну перевагу Азербайджану над Вірменією, мусимо зазначити, що подібні бойові дії могли виснажити вірмен і в результаті призвести до їхньої поразки. Тож вірменське керівництво ухвалило рішення провести масштабну наступальну операцію з рішучими цілями, яка в разі успіху могла змусити супротивника прийняти вірменські умови миру. Найближчими цілями операції були обрані Третер та Барда, падіння яких відкривало дорогу на Євлах і Мінгечаур. Захоплення останнього і вихід вірмен до Мінгечаурського водосховища відрізав би від основної території західний Азербайджан із містами Гянджа, Шамкір, Казах та іншими. Брак ресурсів фактично змусив Вірменію дати вирішальний бій [2, с. 203-204; 4, с. 178-181].

Він розпочався у ніч з 9 на 10 квітня. Це був останній масштабний вірменський наступ у Карабаській війні – Тертерська операція. Наступ вівся за трьома напрямками. Сили центрального угруповування наступали на північний схід уздовж шосе Агдам-Барда в степовій зоні, а війська північного угруповування – по горах на Тертер. Незважаючи на потужне вірменське угруповування, яке переважало азербайджанське, останні тримали оборону стійко, нерідко застосовуючи тактику самопідриву, щоби перед смертю забрати з собою кілька вірмен. Вірменський фінальний наступ провалився після проведення з 16 квітня по 5 травня п’ять спроб прорвати азербайджанську оборону. Вірмени досягли лише окремих тактичних успіхів, вклинившись в оборону противника, однак, не подолавши її. На інших напрямах Карабаського фронту сторони вдавалися до локальних наступальних операцій із метою відволікання противника від основної лінії фронту [5].

У результаті цілей операції досягнуто не було, незважаючи на те, що для участі в наступі були стягнуті великі вірменські сили та зосереджені значні обсяги зброї. Вірменські збройні сили почали відчувати нестачу зброї, боєприпасів і техніки, були великі людські втрати. Натомість азербайджанська сторона, яка не оговталася повною мірою від зимового наступу і також зазнала серйозних втрат під час оборонних боїв Тертерської операції, також була виснажена. У цій патовій ситуації сторони погодилися, що має бути укладене перемир’я, оскільки війна зайшла у глухий кут [3].

Список використаної літератури й інших ресурсів

1. Валл, Томас. Черный сад: Армения и Азербайджан между миром и войной. Москва: Текст, 2005, доступ надано 10 квітня, 2025. https://qarabag.com/wp-content/uploads/2022/03/%D0%A7%D0%B5%D1%80%D0%BD%D1%8B%D0%B9-%D1%81%D0%B0%D0%B4-.pdf.
2. Велімамедов, Мамед. Карабахская война 1991-1994. 142.
3. Жирохов, Михайло. “Война в Нагорном Карабахе. Все части.” 3-й полк, доступ надано 10 квітня, 2025. https://3polk.com.ua/articles/history/vojna-v-nagornom-karabahe-chast-tretya.html.
4. Жирохов, Михайло. Перша Карабаська війна (1991-1994 рр.). Чернігів: Княжий Вал, 2023.
5. Мараєв, Владлен. “Карабах-Арцах: біль, який не вщухає,” Історія без міфів, доступ надано 10 квітня, 2025. https://www.youtube.com/watch?v=t5_iTO7r22I&pp=ygUv0IbRgdGC0L7RgNGW0Y8g0LHQtdC3INC80ZbRhNGW0LIg0LrQsNGA0LDQsdCw0YU%3D.