Епоха Середньовіччя – час запеклих воєн та кровопролитних битв. Цей період історії відомий величезною кількістю видатних полководців, чий стратегічний талант, особисті якості та вміння керувати військом не лише визначали перебіг битв, але й впливали на подальшу долю цілих народів. Серед них чільне місце посідає, можливо, дещо маловідомий на Заході арабський воєначальник Халід ібн аль-Валід, військова майстерність та рішучість якого забезпечили перемоги у багатьох битвах, що стали вирішальними для становлення Халіфату та розширення його кордонів. За своє життя цей полководець не програв жодної битви, отримавши безсмертне ім’я “Меч Аллаха” та ставши символом мусульманського військового мистецтва VII ст.

Халід ібн аль-Валід ібн аль-Мугіра аль-Махзумі аль-Курайші (592-642) народився 592 р. у м. Мекка. Батько майбутнього воєначальника Аль-Валід ібн аль-Мугіра (550-622) був головою клану Бану Махзум із племені Курейшит. Юний Халід рано навчився їздити верхи, оволодів багатьма видами зброї (мечем, списом, луком), виділявся силою та спритністю, а також неабияким інтересом до тактики ведення бойових дій. Не дивно, що, подорослішавши, він повністю присвятив себе військовому мистецтву і згодом став одним із найкращих воєначальників Мекки.

Спочатку Халід був одним із найзапекліших противників ісламу і завзято боровся з прихильниками нової релігії. Вважається, що чимало його родичів полягло у битві при Бадрі (624 р.) – першому великому збройному зіткненні між мусульманами та курейшитами, яке завершилося тріумфом послідовників Пророка. Однак, вже у наступній великій битві при Ухуді (625 р.) мусульмани зазнали поразки. Ключову роль у перемозі відіграв саме Халід, який особисто очолював кінноту, дії якої вирішили долю битви. За переказами, тоді Пророк Мухаммед вперше звернув на нього увагу, сказавши своєму оточенню: “Такий як Халід не може довго залишатися у невірстві…”.

Прийняття ісламу стало переломним моментом у житті Халіда. Вважається, що він вирішив стати послідовником Мухаммеда під час паломництва останнього до Мекки у 628 р., яке справило на мешканців міста неабияке враження. Після цього, Халід переїхав із рештою новонавернених мусульман до Медини. Попри те, що Пророк, мабуть, цінував талановитого полководця і довіряв йому, він не поспішав доручати йому керівництво важливими воєнними кампаніями. Тим не менш, уже перша велика битва за участю Халіда принесла йому славу та визнання серед мусульман.

Восени 629 р. Мухаммед організував каральний похід проти Гассанідів – арабів-християн та союзників Візантії, які перед цим убили мусульманського посла. Неподалік від селища Мута, що у сучасній Йорданії, нечисленне військо послідовників Пророка (близько 3 тис. воїнів) зустрілося із утричі більшою армією Гассанідів, посиленою візантійськими загонами. У ході жорстокої битви всі головні воєначальники мусульман загинули і командування взяв на себе Халід. Він зумів стримати натиск ворога, провівши кілька вдалих контрнаступів, та організувати відступ основної частини війська, що дозволило уникнути розгрому та повернутися до Медини. За легендою, під час бою, у руках полководця зламалося декілька мечів, за що після повернення Мухаммед удостоїв його найменням “Сайф Аллах,” тобто “Меч Аллаха”.

Наступного року Халід разом із військом Пророка здійснив похід на Мекку, яка здалася без бою і прийняла іслам. Після цього він брав участь у кількох сутичках із арабами, які все ще відмовлялися прийняти нову релігію, зокрема у великій битві при Хунейні, що завершилася впевненою перемогою мусульман. Можна стверджувати, що впродовж останніх трьох років життя Мухаммеда Халід став одним із найближчих його сподвижників.

Після смерті Пророка влітку 632 р. верховним головою мусульманської громади, а фактично правителем новоствореної держави – Халіфату, став один із його наближених на ім’я Абу-Бакр, кандидатуру якого Халід гаряче підтримав. Однак, чимало арабських племен відмовилося коритися йому. До того ж у багатьох регіонах Аравії активізували свою діяльність різноманітні лжепророки (окремі з них заявляли, що є посланцями Аллаха, інші ж намагалися започаткувати власні релігійні вчення). Масове відступництво представляло неабияку небезпеку для молодої мусульманської держави, тому Абу-Бакр негайно взявся за придушення цих виступів.

Халід, який на той час уже беззаперечно вважався одним із найкращих мусульманських полководців, відіграв, мабуть, найважливішу роль у війнах із відступниками. Спершу він зумів доволі швидко розгромити основні сили Тулайхи ібн Хувайліда та повернути під контроль Халіфату регіон Неджд у Центральній Аравії. Більшість племен, які підтримували Тулайху, перейшли на сторону Халіда, а сам лжепророк утік до Сирії, однак згодом навернувся в іслам і присягнув на вірність Абу-Бакру.

Після цього Халіду було доручено покінчити з Мусайлімою аль-Казабом – найсильнішим та найбільш небезпечним супротивником, який контролював чималі території й перед цим відбив перший натиск мусульман. Вирішальна битва відбулася у грудні 632 р. біля Ямами. Армія лжепророка налічувала 40 тис. воїнів, у той час як у розпорядженні Халіда було лише 13 тис. Під час першого зіткнення відступникам, завдяки чисельній перевазі, вдалося відтіснити мусульман і навіть захопити їхній табір, однак Халід зумів згуртувати своїх воїнів і провести успішний контрнаступ. На чолі невеликого загону він зробив відчайдушну спробу пробитися крізь ворожі ряди до самого Мусайліми. Хоча йому це не вдалося, переляканий лжепророк зі своїм найближчим оточенням покинув поле бою, що стало переломним моментом битви. Деморалізована армія відступників почала розбігатися і це дозволило мусульманам, зрештою, вирвати перемогу. Війська Халіда наздогнали Мусайліму та його поплічників, убивши всіх.

Розгром Мусайліми фактично завершив придушення відступницького руху. Увесь Аравійський півострів повністю підкорився Абу-Бакру. Відновлення єдності під знаменами ісламу мало надзвичайно важливе значення, оскільки дало можливість Халіфату розпочати масштабну зовнішню експансію.

Наступним кроком Абу-Бакра стало приєднання територій на західному березі Євфрату, населених арабськими племенами. Частина з них уже прийняла іслам, що полегшувало завдання мусульманам, однак похід до Іраку передбачав зіткнення із імперією Сасанідів, яка все ще являла собою потужну силу. З огляду на це, армію для вторгнення очолив саме Халід, який блискуче зарекомендував себе у ході війн із відступниками. Під його командування було передано 10 тис. воїнів, кількість яких на ворожій території зросла майже вдвічі після приєднання до нього місцевих арабів-мусульман на чолі з Мусанною ібн Харітом. Головною метою Халіда було багате місто Хіра, взяття якого відкривало шлях до столиці Сасанідів, – Ктесифона.

Навесні 633 р. мусульмани вступили на територію Іраку, дорогою розсіюючи невеликі ворожі прикордонні гарнізони. Перша велика битва між арабами та персами відбулася у квітні того ж року і увійшла в історію як “битва ланцюгів.” Сили сторін були загалом рівними і складали 15-20 тис. осіб із кожного боку. Воїни Сасанідів, демонструючи свій намір стояти на смерть, зв’язали себе ланцюгами, що позбавило їх мобільності. Під ударами швидкої арабської кінноти вони понесли величезні втрати й почали безладно відступати. Ланцюги, однак, не давали змоги їм вільно пересуватися, що дозволило мусульманам вирізати майже половину ворожої армії. Через кілька тижнів залишки перського війська були остаточно розгромлені у битві неподалік від берегів Євфрату.

Ці поразки змусили шахіншаха Єздигерда ІІІ поспіхом сформувати ще дві численні армії (по 30 тис. воїнів у кожній) і кинути їх у бій проти мусульман. За планом перських воєначальників обидва війська мали з’єднатися та знищити арабів у відкритій битві, використовуючи свою перевагу в чисельності. Халід, провадячи активну розвідку, натомість, вирішив розбити кожну з ворожих армій поодинці. Швидким маршем він, маючи у своєму розпорядженні 10 тис. піхоти і 5 тис. кінноти, несподівано атакував одну з них при Аль-Валаджі. Ця битва вважається однією із найбільш блискучих перемог Халіда. У ході бою він уміло імітував відступ центру свого війська, повторивши маневр Ганнібала при Каннах. Після цього арабська кіннота, що перебувала на флангах, зайшла ворогам у тил і вдвічі більша перська армія опинилася в оточенні. На полі битви полягло майже дві третини її складу.

Наприкінці травня араби уже стояли під стінами Хіри. Гарнізон міста спершу намагався чинити опір, однак після короткого бою здався. Мешканці відтепер були змушені сплачувати щорічну данину в розмірі майже 90 тис. дирхемів. Протягом наступних місяців Халід просунувся ще далі на північ вздовж Євфрату, захопивши кілька менших населених пунктів, однак невдовзі був відкликаний Абу-Бакром для ведення війни у Сирії проти Візантії. Командування військами в Іраку було передано Мусанні.

Похід Халіда проти Сасанідів по праву можна вважати одним із найбільших досягнень у його військовій кар’єрі. Всього за кілька місяців араби з мінімальними втратами змогли розгромити кілька великих перських армій і захопити обширну територію включно з найважливішим містом регіону. У цій кампанії повною мірою проявилися найкращі якості Халіда як умілого стратега та полководця, здатного успішно протистояти значно чисельнішому ворогові.

Арабське завоювання Сирії та Палестини станом на початок 634 р. просувалося вкрай повільно через запеклий спротив переважаючих сил Візантії та її союзників Гассанідів. Втім, втручання Халіда, якого Абу-Бакр призначив головнокомандувачем військ у Сирії, кардинально змінило ситуацію. Навесні 634 р. він на чолі близько 10 тис. вершників здійснив свій знаменитий “марш через пустелю,” за короткий час подолавши важкодоступний шлях, що пролягав крізь посушливу територію між південною Месопотамією та східною Сирією, і несподівано з’явився під стінами Дамаска. Війська Халіда спершу вщент розгромили армію Гассанідів у битві при Мардж-Рахіті та майже без бою захопили велике місто Бусру, після чого з’єдналися із загонами інших арабських полководців – Абу Убайди та Амра ібн аль-Аса. Об’єднані сили мусульман у липні того ж року розбили візантійське військо, очолюване братом імператора Іраклія – Федором, у великій битві при Аджнадайні та взяли в облогу Дамаск. Щоправда, в арабів на той час не було ані досвіду штурмів великих міст, ані облогової техніки, відповідно облога затягнулася. Лише у вересні 635 р. гарнізон Дамаска капітулював.

Варто зауважити, що після смерті Абу-Бакра у серпні 634 р., новим халіфом став ще один близький сподвижник Пророка Мухеммеда – Омар ібн аль-Хаттаб, з яким у Халіда одразу склалися напружені стосунки. Так, нового правителя дещо дратувала шалена популярність полководця не лише серед воїнів, але й серед звичайних мусульман. Крім того, Халід часто діяв на власний розсуд, залежно від обставин, в той час як Омар вимагав повного узгодження будь-яких дій особисто з ним. З огляду на це, новий халіф після взяття Дамаска формально позбавив Халіда обов’язків головнокомандувача військами, керівництво якими тепер мало здійснюватися ним спільно з іншими воєначальниками, насамперед, із Абу Убайдою.

Імператор Іраклій, усвідомивши небезпеку остаточної втрати Сирії та Палестини, поспішно стягнув до Антіохії усі доступні йому війська, до складу яких увійшли також араби-християни та допоміжні вірменські загони. Вирішальне зіткнення відбулося у долині річки Ярмук наприкінці серпня 636 р. Чисельність обох армій викликає, однак, чимало дискусій, у зв’язку з перебільшеними та недостовірними свідченнями джерел. Втім, прийнято вважати, що військо мусульман нараховувало близько 20-25 тис. воїнів, у той час як сили візантійців та їхніх союзників складали приблизно 40-50 тис. осіб.

Запекла битва тривала кілька днів, впродовж яких жодній зі сторін не вдалося добитися суттєвої переваги. Однак, на шостий день, коли обидва війська уже були виснажені до краю, Халід, який особисто командував кіннотою, здійснив блискучий стрімкий удар по лівому флангу ворожої армії, прорвавши ряди візантійців і відділивши їхню кінноту від піхоти. Це дозволило мусульманам у центрі, під командуванням Абу Убайди та Амра,  перейти у контрнаступ і фактично узяти в кільце візантійську піхоту. Кіннота Халіда, змусивши тікати ворожих вершників, ударила по ній із тилу, що й визначило долю битви. Залишки кінноти противника зуміли втекти з поля бою, піхота ж була майже повністю вирізана під час безладного відступу.

Битву при Ярмуці можна цілком справедливо вважати вінцем військової кар’єри та майстерності Халіда. Попри наявність у мусульманському війську інших талановитих воєначальників, саме його продумані та рішучі дії принесли арабам остаточну перемогу, яка, у підсумку, зробила їх повноправними володарями Сирії.

Перемога при Ярмуці піднесла Халіда на вершину визнання та слави. Однак, стрімке зростання його популярності серйозно занепокоїло Омара, який, врешті, повністю усунув непереможного полководця від командування військом у 638 р. Одразу варто зазначити, що Халіду були висунуті звинувачення стосовно перевищення повноважень і надто самовільних дій під час провадження військових операцій, а також щодо несправедливого розподілу награбованої здобичі, кращу частину якої він, начебто, привласнював і роздавав своїм наближеним. Втім, ці закиди, скоріш за все, були повністю безпідставними й слугували лише формальним прикриттям для особистої неприязні та заздрощів з боку Омара. Халіф побоювався зростання популярності Халіда, яка могла становити небезпеку для його особистої влади. Серед мусульман потрібно було підтримувати думку про те, що перемогу в битві може подарувати лише Аллах, у той час як суспільство поступово почало пов’язувати військові успіхи виключно з особою Халіда.

Після свого усунення колишній полководець прожив ще чотири роки і, зрештою, помер у 642 р. від невідомої хвороби у м. Хомс (Сирія) у віці близько п’ятдесяти років. Вважається, що його останніми словами були: “Я шукав смерть у сотнях битв, але вона оминула мене. Тепер я помираю у ліжку, наче старий верблюд…”. Халіда поховали у Хомсі, спорудивши над могилою невелику мечеть, названу згодом його іменем.

Халід ібн аль-Валід – безперечно, одна із найяскравіших постатей в історії ісламу. Завдяки його перемогам, значна частина Аравійського півострова, Іраку та Сирії перейшла під владу мусульман, що відкрило шлях для подальших завоювань. Халід – визнаний геній воєнної стратегії, яка вирізнялася гнучкістю, швидкістю прийняття рішень і глибоким розумінням ворога. Він умів адаптуватися до будь-яких умов – від пустель до гірських територій. З однаковою майстерністю цей полководець застосовував методи оточення, розсічення ворожого війська на частини, ударів із флангів та стратегічного відступу. Незважаючи на свою велику славу, Халід помер у скромності, без надбань чи титулів, ставши взірцем для майбутніх поколінь і до сьогодні залишаючись однією із найбільш шанованих постатей в ісламському світі.

Список використаної літератури

1. Личковська, О., та Пророченко Н. “Арабський полководець Халід ібн аль-Валід: історичний портрет” у Матеріали міжнародної науково-практичної відеоконференції “Україна у транскультурному й мультимодальному світі” (25 травня 2022 року), 110-112. Київ: Видавничий центр КНЛУ, 2022.
2. Акрам, А. Рыцарь пустыни. Халид ибн ал-Валид. Крушение империй, пер. с англ. Шумовского Т. А. Москва: Диля, 2021.
3. Беляев, Е. Арабский халифат в раннее Средневековье. Москва: Ломоносов, 2018.
4. Большаков, О. История Халифата. Т. 1. “Ислам в Аравии, 570–633.” Москва: Восточная литература, 2002.
5. Большаков. О. История Халифата. Т. 2. “Эпоха великих завоеваний, 633–656.” Москва: Восточная литература, 2002.
6. Кеннеди, Х. Великие арабские завоевания, пер. с англ. Соловьевой Г. В. Москва: АСТ, 2010.