Вступ

Перебування колишніх вояків дивізії «Галичина» в радянському полоні розділило їхнє життя на «до» і «після». На відміну від колективної пам’яті, що сформувалася у ветеранів цього з’єднання в діаспорі, їхній життєвий досвід був травматичним [47, С. 91]. По-іншому сприймались і висвітлювались ними події молодості, зокрема оточення під Бродами і жахіття радянської репресивної машини [47, С. 79-82]. Особливе місце в спогадах кожного з дивізійників, які перебували в радянському полоні і таборах ГУЛАГу, займають обставини зустрічі з ворогом. Після десятиліть ці події описано дуже емоційно і детально; феномен людини на війні описано крізь призму бачення авторів споминів.

Влітку 1944 р. становище німецьких військ на західноукраїнських теренах було критичним [7, С. 299-300]. Фронт поступово наближався до Львова, а німецькій армії вдалось закріпитись лише на напрямку Ковель-Броди [4, С. 224]. Для стабілізації ситуації розпочалось стягування резервів, але після десантних операцій англійських і американських сил на узбережжі Франції, німцям довелося воювати на два фронти [4, С. 225]. Дивізія Ваффен-СС «Галичина» тільки закінчувала вишколи і бойове злагодження на полігонах, проте командуванням було прийнято рішення підсилити нею знекровлені частини групи армій «Північна Україна» [21, С. 484]. Радянська армія зразка 1944 р., а саме 1-ий Український фронт [21, С. 470-471] під командуванням генерала армії І. Конєва, майже вдвічі переважала противника в людях і техніці [7, С. 9-15].

Дивізія «Галичина» (у складі трьох піхотних полків, полку польової артилерії, дивізіонів протитанкової і зенітної артилерії, а також технічних і допоміжних підрозділів) підпорядковувалась командуванню німецького армійського ХІІІ-го корпусу [4, С. 226-227]. 13 липня 1944 р. дивізійникам, для більшості з яких це був перший бойовий досвід, довелося вступити в бій проти радянських військ [53, P. 195-196]. За ситуацією, яка активно розгорталась на фронті, слідкувало командування УПА [4, С. 230-231]. Розуміючи безвихідь ситуації і можливість розгрому дивізії, вони старались налагодити контакти з українськими старшинами і підготувати перехід вояків на бік українського спротиву [55, P. 177].

На остаточне оточення дивізії та інших німецьких підрозділів, що відбулося 20 липня 1944 р., вплинуло масштабне застосування ворогом штурмової і бомбардувальної авіації [52, P. 81], а також великої кількості танків [21, С. 540-541]. Через втечу німецьких командирів і загальну паніку, контроль над ситуацією було втрачено [14, С. 93]. Частина дивізійників разом з німецькими військами прорвалася в напрямку м. Золочів [55, P. 169-170]. Під Бродами українське військо втратило боєздатний кістяк з офіцерського і підстаршинського корпусу, який вдастся відновити лише наприкінці війни (німецьке командування вважало 7400 вояків зниклими безвісти – тобто загинули, були взяті в полон, дезертирували) [55, P. 176].

Серед вояків, які залишилися в котлі, були випадки супротиву до самої смерті і вчинення самогубства. Частині щасливців вдалося прорватись лісами з повстанськими загонами, або вийти з оточення самостійно [52, P. 83]. Проте, найбільше дивізійників опинилися в радянському полоні і через збірні пункти були відправлені в перевірно-фільтраційні табори (ПФТ).

Для невеликої кількості дивізійників зустріч з ворогом наступила вже після закінчення війни. Частина з них була передана радянській стороні з американської і французької зон окупації. Близько 1 тис. колишніх вояків погодились на пропозицію радянської репатріаційної комісії і добровільно виїхали до СРСР [4, С. 370].

Обставини потрапляння до полону і характеристика сприйняття ворога

Дивізійники, що потрапили в полон під Бродами. Найкраще спільне та відмінне у досвіді полонених дивізійників можна відстежити на прикладах доль окремих із них.

Доля Григорія Бенька. Підрозділ Григорія Бенька – друга сотня фузилірського батальйону, спочатку займала позиції поблизу с. Глушин під Бродами. Командував сотнею колишній вояк Українських січових стрільців Петро Дуда, що під час подальших боїв зник безвісти [3, С. 210]. Через кілька днів вояки були перекинуті до спаленого села Гута Пеняцька, де замінили частини Вермахту. На відстані вогневого контакту вже знаходилась радянська армія. Фузиліри були забезпечені штатним піхотним озброєнням, в тому числі кулеметами MG-42 [3, С. 211-2013].

Через кілька годин ворог без артпідготовки розпочав наступ. Від кулеметного обстрілу Григорій Бенько отримав поранення біля шиї [3, С. 213]. Дивізійні офіцери прийняли рішення про відхід до Гути Пеняцької, проте стан поранених стрільців погіршувався. Всіх їх відправили до санітарної частини і після перев’язування ран завантажили на машини. Евакуація поранених до Львова вже була неможливою, оскільки залізниця в Красному була перекрита радянськими солдатами. Харчами намагалося допомогти місцеве населення, а повстанці забирали легкопоранених і переводили до лісу. Всіх лежачих поранених німцецькі санітари постійно перевозили. Автомобільні шляхи бомбардувались і обстрілювались ворожою штурмовою авіацією [3, С. 214].

Відступ перетворився на хаотичну втечу, коли стало зрозуміло – міст через р. Буг поблизу с. Білий Камінь не зможе витримати такої кількості завантажених машин. Поранені переходили пішки. Останньою надією була можливість прориву біля с. Княже в напрямку Львова, проте сильний вогонь артилерії змусив людей і техніку рухатись напролом через поля. Прямо на очах Григорія Бенька прямим попаданням була знищена санітарна машина. З останніх сил поранений дивізійник зумів заховатись за бронещит гармати і переодягнутися в мундир вояка Вермахту [3, С. 216].

Доля Романа Висоцького. Дивізійнику Роману Висоцькому довелося відступати під постійними нальотами радянської штурмової авіації. Крім німецьких позицій від бомбардувань постраждало цивільне населення сіл Батьків, Почапи, Ясенів, Суходоли, Княже. Під час руху через населені пункти дивізійники бачили велику кількість палаючих хат і поранених цивільних людей [9, С. 52].

Відступ відбувався хаотично, про кільце оточення навіть німецькі офіцери дізнались не відразу [9, С. 52]. Наймобільнішими були були курінь розвідників-фузилерів і окремі частини піхотних полків, оскільки в них не було важкого озброєння і обозів. Інші підрозділи швидко змішались з німцями і розділились на групи різної чисельності . Напрям руху визначився інтуїтивно – в напрямку переправи через р. Західний Буг поблизу с. Білий Камінь [9, С. 53].

Міст через Західний Буг охороняла польова жандармерія, яка мала забезпечити організовану переправу і боротися з хаосом.  Проте, частини гіві не зважали на погрози і постріли на ураження і кинулися на прорив. Через тисняву піших людей пробивались санітарні колони, вантажівки і тягачі з гарматами. Радянська авіація скориставталась великим скупченням народу на відкритій місцевості і здійснила потужний аваналіт. Радянські сухопутні частини також почали наближатись до переправи і розпочали обстріл з великокаліберних мінометів і гармат [9, С. 53-54].

Офіцери-німці розпочали формування маневрених груп для прориву, до яких набирали лише добровольців з усіх родів військ. За їхніми припущеннями, лінія фронту знаходилась на відстані семи кілометрів. Ввечері 21 липня до однієї з таких груп потрапив і Роман Висоцький. Пересування велося швидкою ходьбою в напрямі можливих позицій ворога. Під тиском відчайдухів солдати радянської армії відступали без значного опору. Під час короткої нічної перестрілки в полон до німецьких вояків потрапив групу радянських кулеметників.

Спроба прориву дивізійників була зупинена щільним вогнем радянської артилерії і кулеметів. Багато українських і німецьких вояків загинули при переході через насип, або повільно помирали від ран. Вцілілим довелося відступити назад. Німці спокійно сприймали перспективу потрапляння в полон, серед дивізійників траплялись випадки самогубств – частина ідейних старшин і стрільців не бажали потрапити живими до рук ворога. Організовані групи розпадались на двійки-трійки безцільно блукаючих солдат. Спершу Роман Висоцький розділив поневіряння разом з під старшиною 361-го піхотного полку Вермахту [9, С. 56]. Так утворився хороший тандем німця з бойовим досвідом, та українця зі знанням мови і місцевості. Наступного дня його супутником став вояк дивізії Козаченко, що походив з Наддніпрянщини [9, С. 56-57].

До рук ворога стрільці потрапили після необдуманого рішення зайти до села і заночувати в стодолі на одному з обійсть села Княже. Там спросоння вони і наштовхнулись на відділення радянських солдат. Роззброєння полонених супроводжувалося лайкою і побоями. Під час конвоювання на збірний пункт полонених, зустрічний радянський солдат провів обшук і відібрав в дивізійників особисті речі – ручний годинник, казанок для їжі і приміряв чоботи [9, С. 58].

Доля Зенона Врублевського. Зенон Врублевський пробивався з оточення разом з великою і організованою групою дивізійників під керівництвом німецького гауптмана [11, С. 280]. Наявні в стрільців кулемети MG-42 (в кількості 15 одиниць) пригодились для прикриття при прориві групи через залізничний насип поблизу с. Княже. Після виконання завдання група (чисельністю до 30 осіб) за сигналом ракетниці повинна була також відступити. Прорив був миттєвим і несподіваним для ворога, проте оточені понесли значні втрати. За спогадами очевидців, тіла загиблих були поховані аж після відновлення більшовицького режиму. Тіла загорнули  за допомогою тракторів на болотистій місцевості поблизу с. Княже, жодних знаків на місці братської могили встановлено не було [11, С. 282-283].

Загін дивізійних кулеметників виконав завдання заслону від контратаки ворога, проте залишився відрізаним від власних сил. Психологічну напругу крім виснаження посилювала і відсутність сигналу – ракетниця могла не спрацювати, або в хаосі бою про хлопців просто забули. Групу кулеметників спробувала атакувати радянська піхота, серед них була значна кількість військових-жінок. Проте піхоті не вдалось під щільним вогнем дістатись до вдало влаштованих на височині насипу позицій. Подальші спроби було припинено, оскільки піхотні підрозділи були задіяні в подальшому розгортанні наступу і були змушені продовжити рух. Команду знищити кулеметні точки отримали екіпажі двох радянських танків. Їх маневр розпочався повільно і невміло – з остраху через можливу наявність мін, відсутності підтримки піхоти і лише з кулеметним вогнем екіпажів. Один з танків був підбитий героїчним дивізійником-гранатометником за допомогою фаустпатрона, екіпаж другого танка зайнявся його евакуацією з поля бою [11, С. 283].

Після настання темноти і за відсутності командира група розпалась. Зенон Врублевський залишився разом з сімома товаришами, а їх подальше пересування сковувала наявність важкопораненого товариша. В критичній ситуації проявився український дух побратимства – пораненого в біді не покинули, а перев’язали і хотіли всіма способами полегшити його страждання [11, С. 284-285].

Через близькість дороги і яскраве світло місяця оточенців помітила велика група радянських піхотинців на вантажівці «Студебекер». Можливості швидко зреагувати і втекти не було – солдати криками привернули увагу офіцера і зупинили машину, крім того вони могли відкрити вогонь з автоматичної зброї. Після роззброєння солдати зі «Студебекера» почали обшук особистих речей дивізійників – забирали записники, ручки, хрестики, браслети. Особливо цінним трофеєм для них виявились годинники, проте Зенону Врублевському вдалося заховати свій. Солдати могли ритись і в особистих речах вишукуючи фотографії дівчат, які багато стрільців носили на згадку [11, С. 287].

Життя полонених дивізійників опинилось під загрозою після того, як біля їх групи зупинився легковик з офіцером в ранзі капітана. Офіцер мав намір вчинити самосуд на місці, проте йому завадив випадкові очевидці – група кавалеристів-автоматників на чолі з лейтенантом. Ситуація була надзвичайно напруженою, оскільки ледь не закінчилася перестрілкою між радянськими офіцерами. Лейтенант проявив людяність – зупинив попутну вантажівку (це було особливо важливо через наявність пораненого) і виділив конвоїра. Конвоїр за походженням був українцем, крім того старшого віку. Вигляд молодих полонених хлопців викликав в ньому сентимент, тож після символічного удару в обличчя він за допомогою ножа зрізав у Зенона Врублевського знаки розрізнення-«вінкелі« і петлиці з коміра. Більшість дивізійників старались позбутися знаків розрізнення ще до потрапляння в полон, аби зайвий раз не привертати до себе увагу і уникнути приступу гніву конвоїрів [11, С. 288-289].

Доля Павла Грицака. Для Павла Грицака перша зустріч ворогом відбулась на узбіччі дороги, по якій проїхав капітан-більшовик на коні і двоє червоноармійців. В цей момент план втечі ще можна було втілити, оскільки стрільця вони помітили не зразу. Ворожий патруль зібрав поблизу дороги вісьмох дивізійників і конвоював їх на збірний пункт. На шляху до збірного пункту радянські військові обшукали полонених і зібрали всі речі, що складали цінність як трофеї [13, С. 71-72].

Автора найбільше вразило те, що над полоненими з їх групи не чинилося жодного фізичного тиску, побоїв і стрільби. Це посилювало страх і невідомість. Для ночівлі дивізійників закрили в стодолі, та виставили варту. Варта була не надто пильною, оскільки зранку кількох полонених були відсутні. Конвоїри не застосовували силу проти тих, хто не втік і лише лаялися. Можемо припустити, що чіткого обліку кількості полонених при пересуванні тилами в перші дні не велося. Місцеве населення ставилося до полонених дивізійників зі співчуттям, зокрема одна господиня досита нагодувала їх.

Автор відзначав, що радянські солдати були поінформовані про існування і дислокацію під Бродами галицької дивізії. Проте, вони були незаангажовані в питаннях етнічно-конфесійних взаємин жителів Галичини. Наприклад, дивізійників часто називали поляками (тенденція збереглась і під час подальшого ув’язнення). Можна стверджувати, що велику роль в такому сприйнятті відіграла радянська пропаганда – українці зображались як цілковиті симпатики радянської влади.

Образ фронтових частин радянського війська у споминах як відмінний від «перших совітів» 1939 р. (які як для автора зокрема, так і для більшості його сучасників асоціювалися з «азіатськими лицями»), оскільки в 1944 р. бойове поповнення в переважній більшості прибувало з деокупованих територій УРСР [13, С. 72].

Доля Олега Пушкаря. Олег Пушкар в битві під Бродами був заступником чотового (після закінчення підстаршинського вишколу в м. Радольфцель) в першій сотні першого батальйону 31-го полку. Бойові становища батальйону розташовувались поблизу с. Підгірці. Ще до початку безпосереднього зіткнення з радянськими військами, двоє вояків чоти дезертирували і перейшли в УПА. Їхньою метою було встановлення зв’язків з місцевим підпіллям і допомога для вступу в упівські лави своїх побратимів. Після початку артилерійського обстрілу, в командира сотні стався приступ паніки, тому весь тягар управління підрозділом ліг на підстаршин [39, С. 13-14].

Перша чота виконувала роль прикриття для батальйону, розміщуючись в межах вогневого контакту з ворогом. Командування доручило Олегу Пушкарю оглянути становища противника. Розвідка боєм показала, що радянські солдати на позиціях почувають себе впевнено і вільно. Піхота перебувала під прикриттям снайперів і важких кулеметів. По автомобільній дорозі в напрямку на Львів рухались колони техніки – танків, артилерії і обозних вантажівок [39, С. 15, 17].

Спочатку для радянських військ сутички з розпорошеними підрозділами не були пріоритетними. Наступ на позиції 31-го полку розпочався після кількох випадків порушення дивізійниками маскування, які були допущені через недосвідченість. Під час першої перестрілки багато українських вояків загинуло (з першої чоти –приблизно 28 осіб), а решту відступили на запасні позиції під прикриттям кулеметів і гранат [39, С. 21].

Організацію плану відступу взяв на себе командир батальйону. За його пропозицією, це мало відбуватись вночі із забезпеченням мір світломаскування. В умовах вечірнього туману, всі вояки тримались за мундири сусіда попереду. Організована колона дуже швидко розірвалась на дрібні групи, які не одразу усвідомлювали відсутність координації. Олег Пушкар вирішив пробиратися самотужки, покладаючись на наявність компаса і знання топографії. Через зіткнення з ворожими патрулями (на дорогах і лісових просіках), план не вдалось втілити [39, С. 22-23].

Більше доби Олег Пушкар поневірявся лісами, доки не потрапив в поле зору кінного обозу противника. Спроба скористатись несподіванкою і втекти виявилась невдалою. Радянські солдати одразу побили полоненого і обшукали його на наявність трофеїв – забрали кишеньковий годинник, золоту обручку, небезпечну бритву і гаманець. Солдати почали допитувати дивізійника про обставини здачі в полон, тому довелося вигадати легенду про добровільний перехід зі зброєю. Мали місце і погрози розстрілом, які завершились наказом конвоювати захопленого до штабу батальйону [39, С. 25-26].

Відвертої ворожості з боку конвоїрів не було. Один з них поділився з Олегом Пушкарем шматком хліба і сала. Інший був українцем з села поблизу Кам’янця Подільського і навіть вступив з дивізійником в короткий діалог на тему лихоліття війни. Під час ночівлі з групою радянських солдат він отримав порцію вечері і солдатську шинель (в умовах полону – незамінна річ). В умовах відсутності надмірної уваги була можливою навіть втеча, яку не вдалось втілити через надмірну втому [39, С. 28-32].

В перші години полону хлопець побачив багато жахів війни – поблизу доріг лежало багато тіл німецьких і українських вояків. На деяких тілах було видно сліди насильства – їхні черепи були прострелені розривними кулями. Особливо Олега Пушкаря вразило побоїще поблизу Білого Каменя, де трупи скидали з  мостового насипу в мілку річку [39, С. 35].

Доля Івана Фіалки. Дивізійник Іван Фіалка проривався через кільце оточення разом з групою інших українських вояків поблизу с. Ясенівці (Золочівський район Львівської області). Оточеним довелося рухатися через лісисту і заболочену місцевість, керуючись побаченими орієнтирами. Невеликій групі стрільців пощастило перебратись через болота в напрямку села Княже, оскільки один з них був місцевим мешканцем. Між селами Ясенівці і Княже проходила залізнична колія на високому насипі. Біля насипу свої позиції розмістили радянські кулеметники, тому при переході через колію велика кількість дивізійників загинули [42, С. 166].

Автору і його супутникам (группа з п’яти осіб, що зберегли особисту зброю) вдалось прорватись через загороджувальний вогонь кулеметів, після чого їх поневіряння тривали ще дві доби. Відсутність гарячого харчування і сну, а також постійне інстинктивне відчуття небезпеки вибило з сил тренованих вояків. Під час привалу на сон групу стрільців радянські автоматники застрелили вартового і оточили групу осіб.

Перше знайомство з ворогом запам’яталось їх жадібністю до трофеїв (всім оточеним було наказано віддати годинники) і службовою недбалістю. Недбалість полягала в тому, що при конвоюванні в полонених не були відібрані ні карабіни, ні гранати (не кажучи про детальніший огляд на предмет наявності холодної зброї).

В тексті спогадів чітко прослідковується контраст між недбалим і жорстоким російськомовним бійцем і офіцером українського походження. Після зауваження капітана (родом з Чернігівщини) про недбале конвоювання рядовий захотів розквитатись з дивізійниками. Його прагнення посилилось після того, коли він зрозумів що полонені його розуміють. Врятувала ситуацію присутність офіцера-українця, який направив дивізійників на збірний пункт полонених, рекомендувавши зняти шеврони і знаки розрізнення [42, С. 171-172].

По дорозі до збірного пункту більшої групи полонених (приблизно до 15 осіб) солдат-конвоїр вчинив військовий злочин. Перебуваючи в стані сильного алкогольного сп’яніння і погрожуючи автоматом він вишикував полонених в дві лави і почав стріляти їм в потилицю. Мотивом до такого жорстокого вчинку могла стати смерть його сестри на окупованій німцями території.

Екзикуцію перервав кінний офіцер в ранзі майора – командир «особливого відділу» полку, котрий відібрав у п’яного солдата зброю і призначив йому арешт. Майор заявив, що без рішення військового трибуналу ніхто не має права позбавляти життя навіть ворога, коли той склав зброю. Можемо припустити, що такий важкий злочин для радянського солдата міг закінчитись розстрілом або відправленням до штрафної роти. Проте, на момент його прибуття з 15 полонених дивізійників і власовців живими залишились лише двоє [42, С. 174-175].

Дивізійники, які потрапили в полон після закінчення Другої світової війни.

Доля Євгена Куцика. Євген Куцик був одним з 250  українських юнаків протиповітряної оборони, яких в жовтні 1944 р. перевели до лав дивізії. На початку 1945 р., 60  колишніх юнаків були відправлені на підстаршинський вишкіл радіозв’язку в м. Нюрнберг. З майбутніми молодшими командирами проводилися заняття з фізики, радіотехніки, методиці використання азбуки Морзе, передачі і шифрування повідомлень [23, С. 44].

Ближче до весни регулярні заняття припинились через нальоти американської авіації, а курсантів використали для евакуації заводського обладнання. Наступним пунктом дислокації для українців стало містечко Мельник, що знаходилося на берегах р. Ельби недалеко від Праги. Тут вони разом з іншими німецькими підрозділами залучалися до патрулювання, вартової служби на об’єктах і протипартизанських акціях [23, С. 63].

На початку травня 1945 р. курсанти отримали пайок і спорядження, після чого пішим маршем вирушили в напрямку фронту. Поблизу населеного пункту Лібох вони потрапили під ворожий авіаналіт, що спричинив сум’яття серед різних німецьких підрозділів [23, С. 69]. Євген Куцик і кілька його товаришів вирішили дезертирувати. Під час сильного артилерійського обстрілу він приєднався до групи німецьких солдат на танках, які намагалися пробитись в західному напрямку. Окремі частини армії генерала Шернера безуспішно спробували йти на прорив ще до 11 травня. Один з офіцерів порадив дивізійнику позбутися уніформи і військових атрибутів, після чого Євген Куцик відправився в мандри чеськими теренами. Місцеві жителі допомогли йому з харчами, ночівлею і надали цивільний одяг. Уникнути уваги з боку радянських солдат допомагало те, що дорогами з Німеччини поверталась велика кількість примусово забраних остарбайтерів, що переважно були вихідцями з українських і білоруських земель [23, С. 72-74].

На деякий час Євгену Куцику вдалося влаштуватись наймитом до чеського фермера, який потребував допомоги в полі (в обмін на їжу). Чехи плутали українців з росіянами, тому спочатку їхнє ставлення було недовірливим. Найбільше їх цікавило життя в СРСР і розподіл майна в колгоспи. Радянські солдати в цій місцевості вже встигли проявити себе як мародери і дебошири, чим дивували мешканців європейської провінції.

Доля Леоніда Мухи. Перший курінь 29-го полку дивізії (колишня група «Вільднер») прикривав відхід основних сил на захід. Свої позиції поблизу замку Гляйхенбах стрільці покинули лише 8 травня 1945 р. о 14 годині. Серед них був і поранений Леонід Муха. В напрямку моста через р. Мур рухалась велика кількість німецьких військ. Обабіч дороги було багато знищеної і покинутої техніки: артилерії, танків, вантажівок. Важливо було швидко проскочити між містами Грац і Марбург в напрямку Юденбурга, де за попередніми даними знаходились англійські війська [33, С. 70].

Відступ зупинився коли стало зрозуміло, що кінцевий пункт вже знаходиться під контролем радянських військ. На південному напрямку були сконцентровані частини югославських партизан-тітовців, проте окремі групи  німецьких вояків на вантажівках вирішують йти на прорив. Нахабний план вдається успішно і збройного опору з боку тітовців не було. Після складання  зброї перед англійськими військами, вантажівки з німцями були направлені до м. Санкт Вейт [33, С. 75-76].

Леоніда Муху було переведено до воєнного шпиталю в м. Клягенфурт, оскільки його рана запалилась і викликала гарячку. Серед поранених проводилося анкетування з вказуванням національності. Спочатку дивізійники, які перебували в Кляйнфурті не надали цьому значення. Настрій у всіх був піднесений, оскільки закінчилась війна і вони залишились живі на підконтрольній альянтам території. Від дивізійників, які перебували в полоні їх провідав поручник і передав гостинці – печиво і цигарки.

8 червня 1945 р. в кілька десятків американських санітарних автомобілів за списками завантажили поранених і повезли їх в невідомому напрямку. Все виглядало як звичайне транспортування до іншого шпиталю, оскільки на дорогу кожному видали раціон харчування і пакети для перев’язок.

Неподалік від м. Юденбург транспорт висадили в полі, після чого їх оточила американська військова поліція. Серед полонених почалась паніка, деякі з них показували американцям нансенівські паспорти, які підтверджували їх статус політичних емігрантів. Конвой був не надто пильним, тому декому вдалося втекти відпросившись за кущі по нужді. Перед мостом через р. Мур радянські офіцери провели звірку чисельності репатрійованих осіб.

Не обійшлась дорога і без трагічних випадків. Багато росіян з числа білоемігрантів і козачих формувань накладали на себе руки, аби не потрапити до рук ворога. Наприклад, кільком з них вдалося вибити двері санітарного автомобіля і стрибнути з високого моста в річку з кам’янистим дном. Американські солдати були погано ознайомлені з внутрішньополітичною ситуацією в СРСР і крім того були впевнені в тому, що везуть військових злочинців. Вони не зрозуміли причин самогубств, а фіксували фотоапаратами лише сам момент передачі полонених до радянського шпиталю [33, С. 77].

Далі буде…

Список використаних джерел та літератури:

1. Аверкин М. Модификация форматов коммуникативного взаимодействия современного музея. Вопросы музеологии. 2010. № 2. С. 157–164. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/modifikatsiya-formatov-kommunikativnogo-vzaimodeystviya-sovremennogo-muzeya/viewer (дата звернення: 13.10.2021).
2. Белоусова О. Проверочно-фильтрационные лагеря как элемент карательной политики Советского Союза в годы Великой Отечественной войны. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/proverochno-filtratsionnye-lagerya-kak-element-karatelnoy-politiki-sovetskogo-soyuza-v-gody-velikoy-otechestvennoy-voyny/viewer (дата звернення: 19.10.2021).
3. Бенько Г. Спогади. Йшла дивізія…: спогади дивізійників, статті, світлини / ред. І. Іваньков. Львів, 2020. С. 185–252.
4. Боляновський А. Дивізія «Галичина». Історія. Львів, 2000. 528 с.
5. Боляновський А. Українські військові формування в Збройних силах Німеччини (1939-1945). Львів, 2003. 686 с.
6. Боляновський А. Іноземні військові формування у Збройних силах Німеччини (1939-1945). Львів, 2013. 878 с.
7. Бухнер А. 1944. Крах на Восточном фронте. Москва : Эксмо, 2006. 416 с.
8. Верига В. За Рідний Край, за нарід свій, або Хто такі дивізійники?. Київ : Вид-во ім. Олени Теліги, 2006. 288 с.
9. Висоцький Р. Спогади дивізійника. Чікаго, 1994. 176 с.
10. Вологодский конвой шутить не любит. Конвой в соловецких лагерях. СоловкиЭнциклопедия. URL: http://www.solovki.ca/camp_20/konvoi.php#google_vignette (дата звернення: 02.09.2021).
11. Врублевський З., Іваньков І. Ненаписана книга життя. Львів : Сполом, 2018. 700 с.
12. Гримич М. Антропологія війни. Case study: дивізія «Галичина». Київ : Дуліби, 2017. 256 с.
13. Грицак П. Вежі і кулемети. Львів : Вид. пласт. куреи. «Ватага Бурлаків», 1995. 164 с.
14. Гунчак Т. У мундирах ворога. Київ : Час України, 1993. 208 с.
15. Дальстрой. Музей истории ГУЛАГа. URL: https://gmig.bm.digital/author/335551415218888704/dalstroj (дата звернення: 14.09.2021).
16. Дробязко С. Вторая мировая война 1939-1945. Восточные добровольцы в Вермахте, полиции и СС. Москва : АСТ, 2000. 48 с.
17. Епплбом Е. Історія ГУЛАГу. Київ : Вид. дім: «Києво-Могил. акад.», 2006. 511 с.
18. Івано-Франківська Станиця Галицького Братства колишніхх вояків 1-ї Української дивізії Української Національної Армії. Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2012. 223 с.
19. Ільницький В. Створення та діяльність у західних областях УРСР радянських парамілітарних формувань (1944–1954 рр.). URL: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/42336/03-Ilnytskyi.pdf?sequence=1 (дата звернення: 05.09.2021).
20. Йшла дивізія…: спогади дивізійників, статті, світлини / ред. І. Іваньков. Львів : Пропала грамота, 2020. 792 с.
21. Конев И. Записки командующего фронтом. Москва : Наука, 1972. 753 с.
22. Косик В. Україна і Німеччина у Другій світовій війні. Львів : Наук. т-во ім. Т. Шевченка у Львові, 1993. 658 с.
23. Куцик Є. Від Мальти до Магадану. Київ : Лугань, 2004. 218 с. URL: https://chtyvo.org.ua/authors/Kutsyk_Yevhen/Vid_Malty_do_Mahadanu/ (дата звернення: 10.07.2021).
24. Латышев А. Проверочно-фильтрационные лагеря НКВС СССР: кадры, ведомственные интересы и проверка военнослужащих Красной Армии. Вестник Челябинского государственного университета. № 63. С. 72–79.
25. Латышев А. Отношение сотрудников НКВД и работников промышленности к узникам фильтрационных лагерей (1942-1945 гг. ). URL: https://cyberleninka.ru/article/n/otnoshenie-sotrudnikov-nkvd-i-rabotnikov-promyshlennosti-k-uznikam-filtratsionnyh-lagerey-1942-1945-gg/viewer (дата звернення: 19.10.2021).
26. Л. Б. Богдан Святослав Стасів. Вісті комбатанта. 2008. № 4. с. 128-130
27. Левицький І. Володимир Малкош. Вісті комбатанта. 2009. № 4. с. 126-129.
28. Людтке А. История повседневности в Германии: новые подходы к изучению труда, войны и власти. Москва : Российская политическая энциклопедия, 2010. 271 с.
29. Македонская В. Структура и эволюция компетенции органов военной юстиции в годы Великой Отечественной войны. URL: https://cyberleninka.ru/article/n/struktura-i-evolyutsiya-kompetentsii-organov-voennoy-yustitsii-v-gody-velikoy-otechestvennoy-voyny (дата звернення: 16.09.2021).
30. Малкош В. Українська дивізія «Галичина» в світлі «легіонової». політики ХХ сторіччя. Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2007. 32 с.
31. «Марш позора» на улицах Киева 1944 года. Київ від минулого до майбутнього. URL: https://kyivpastfuture.com.ua/ru/marsh-pozora-na-ulyczah-kyeva-1944-goda/ (дата звернення: 16.11.2021).
32. Музей визвольної боротьби України. Львівський історичний музей. URL: https://www.lhm.lviv.ua/location/liberation.html (дата звернення: 15.10.2021).
33. Муха Л. З Австрії на Колиму. Львів : Афіша, 2003. 199 с.
34. Наша історія. СЗШ 34 ім М.Шашкевича. URL: https://www.school34.lviv.ua/наша-школа/наша-історія (дата звернення: 15.11.2021).
35. Нора П. Всемирное торжество памяти. Лятучы ўніверсітэт. URL: https://fly-uni.org/stati/per-nora-vsemirnoe-torzhestvo-pamyati/ (дата звернення: 15.10.2021).
36. Помер військовик дивізії «Галичина» Роман Шумський. Збруч. URL: https://zbruc.eu/node/91391 (дата звернення: 17.10.2021).
37. Пономаренко Р. Галицькі добровольчі полки СС. 1943-1944. Тернопіль : Мандрівець, 2018. 264 с.
38. Пономаренко Р. Українські юнкершафти: підготовка українського офіцерського корпусу у військах СС і їхня служба в дивізії «Галичина». Тернопіль : Мандрівець, 2020. 352 с.
39. Пушкар О. Лагерний триптих. Варшава : Укр. архів, 1994. 272 с.
40. Радянська окупація 1944–1991 рр. Музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького«. URL: http://www.lonckoho.lviv.ua/istoriya/istoriya-vyaznytsi/radyanska-okupatsiya-1944-1991-rr (дата звернення: 01.09.2021).
41. Статті 54-1 – 54-14 КК УРСР 1927 і 1934 рр. Дисидентський рух в Україні. URL: http://museum.khpg.org/1162803736 (дата звернення: 08.09.2021).
42. Фіалка І. Розповідь про моє життя. Йшла дивізія…: спогади дивізійників, статті, світлини / ред. І. Іваньков. Львів, 2020. С. 139–184.
43. Фуртак 3. Спогади. Йшла дивізія…: спогади дивізійників, статті, світлини / ред. І. Іваньков. Львів, 2020. С. 457–486.
44. Цалик С. Блог історика: як українців до Сибіру виганяли. BBC news | Україна. URL: https://www.bbc.com/ukrainian/news-47815544 (дата звернення: 10.08.2021).
45. Хальбвакс М. Социальные рамки памяти. Москва : Новое издательство, 2007. 348 с.
46. Хінц Г. М. Музей – це інструмент примирення суспільства. Історична правда. URL: https://www.istpravda.com.ua/articles/514a3df8d8f1f/ (дата звернення: 17.10.2021).
47. Хом’як О. В. Репрезентація воєнного досвіду в пам’яті ветеранів дивізії «Галичина» (1943-2013) : дис. … канд. іст. наук : 07.00.01. Київ, 2017. 261 с.
48. Чуев С. Украинский легион. URL: http://loveread.ec/view_global.php?id=34861 (дата звернення: 08.09.2021).
49. Шмараева Е. «Сбор урожая германского труда». Пленные немцы в советских лагерях. Медиазона. URL: https://zona.media/article/2016/22/12/deutsch-3 (дата звернення: 20.10.2021).
50. Шумський Р. Поміж гострі кулі до Свободи. Львів : Сполом, 2019. 227 с.
51. 21 жовтня виповнюється 72 роки Операції «Запад»: за один день до Сибіру та Казахстану було вивезено близько 78 тисяч українців. Український інститут національної пам’яті. URL: https://uinp.gov.ua/pres-centr/novyny/21-zhovtnya-vypovnyuyetsya-72-roky-operaciyi-zapad-za-odyn-den-do-sybiru-ta-kazahstanu-bulo-vyvezeno-blyzko-78-tysyach-ukrayinciv (дата звернення: 10.08.2021).
52. Landwehr R. Fighting for freedom: the ukrainian volunteer division. Silver Spring, Maryland : Bibliophile Legion Books Inc., 1985. 224 p.
53. Logusz M. Galizia Division: the Waffen-SS 14th grenadier division 1943-1945. Atglen : Schiffer Military History, 1997. 558 p.
54. Map of Gulag camp administrations and stories from Central Europe. Gulag Online – virtual museum. URL: https://gulag.online/articles/mapa-taborovych-sprav-gulagu-a-pribehu-ze-stredni-evropy?locale=ua (date of access: 16.09.2021).
55. Melnyk M. J. To Battle. West Midlands : Helion & Company, 2002. 380 p.