Перша світова війна стала значним випробуванням для жінок, на плечі яких лягли не лише важка фізична праця чи обов’язки сестер-жалібниць, а й безпосередня участь у збройній боротьбі. Техногенні конфлікти змінили роль жінки у війні, надавши їй як нові можливости, так і обов’язки. Тому вже від початку Української революції 1917-1921 рр. жіноцтво долучилося до визвольної боротьби. Попри те, у суспільстві панувала інша атмосфера: “Жінка в армії, та ще й разом із мужчинами, – це була нечувана небувальщина,” – так згадувала Харитина Пекарчук [7, с. 39-40].

Не менш важливими були й обов’язки жінок, які виконували різноманітні доручення. В офіційних документах вони мали посаду “сестри-жалібниці,” а фактично були помічниками лікарів, які окрім того мали ще опікуватися моральним станом вояків [13]. Однак, цим не обмежувалися їх функції. До прикладу, Віра Бабенко була зв’язковою [12, с. 85-87], а про Йосипину Лисогорову згадують наступним чином: “Однак невдовзі обов’язки сестри-жалібниці заступають їй баґнет і рушниця” [8, с. 12-14].

Обіцянка української сестри-жалібниці, при вступі в Армію УНР

В українському суспільстві серед жінок-вояків Армії УНР опосередковано знають лише Харитину Пекарчук та Христину Сушко, проте на цьому список здебільшого закінчується. Мало хто згадує про таких воячок як Світлану Харченко, Настю Линкову чи Олену Бондаренкову.

Постать Христини Сушко є вкрай цікавою, оскільки це єдина жінка-старшина в Армії УНР. Виконуючи лікарські обов’язки, Христина постійно перебувала у вирі війни, де була двічі поранена. Важке лікування змусило генерал-поручника В. Зелінського клопотатися перед С. Петлюрою про надання Христині коштів на курортне лікування. Зрештою, звернення було задоволено. Опісля інтернування Сушко продовжила свою діяльність у таборах для військових Армії УНР [11, с. 13-16].

Христина Сушко

Не менш легендарною історичною особою є Харитина Пекарчук, яка була нагороджена найвищими відзнаками УНР: Залізним Хрестом за Зимовий похід, а за національно-визвольні змагання Хрестом Симона Петлюри [5, с. 35-38]. Народилася Харитина Пекарчук (при народженні Тіна Ізбицька) у Криму [6, с. 31-32], де від початку революції долучилася до українізації. Вступаючи до війська, була змушена приховувати, що вона жінка, тому обстригла коси, одягла однострій та була записана як Степан Книшенко. Через деякий час згадувала: “Чоловіки спершу були насторожені, але труднощів ніяких не робили, а в скорому часі стали моїми найкращими друзями. Тоді вже не кликали мене Степаном, тільки Тіною” [7, с. 39-40]. Їй довелося пройти важкий бойовий шлях у лавах Галицько-українського полку ім. Богуна, Запорозькій Січі отамана Божка, Гуцульському полку. Під час Першого зимового походу Тіна була у лавах Кінного Мазепинського полку. Ось як про неї згадував невідомий вояк із Запорізької Січі: “Коли йшли в атаку на ворога, то Тіна завжди йшла з рушницею в руках спереду, а коли відступали, то Тіна в останній лаві відстрілювалася і одночасно забирала з поля бою на вози поранених…” [5, с. 35-38].

Харитина Пекарчук

Більша кількість відомостей збереглася про дружин старшин армії УНР. Світлана Харченко була заміжня за майбутнім підполковником Армії УНР І. Ремболовичем. Вона проходила військову службу в 3-й Стрілецькій дивізії, де займала посади другого й першого помічника полкового лікаря, а потім і сама стала полковим лікарем. “За плечима невеличка рушниця кулеметчика; на ремінному поясі, з правого боку, револьвер. Під час походу на коні, під час боїв – на перев’язочному пункті. Була подібна радше на молоденького козака-пацана, ніж на дівчину й тим більше на полкового лікаря,” – такий її опис залишив генерал-хорунжий О. Вишнівський. Також він наголошував на тому, що Світлана Харченко мала приятельські відносини зі старшинами і сприймали її насамперед як лікаря, а не жінку [4, с. 5-7].

Дружина полковника Лисогора – Йосипина Лисогора, сестра-жалібниця Армії УНР, чи не одна із жінок, які брали участь у Другому зимовому поході Армії УНР у 1921 р. Служила зі своїм чоловіком у Немирівському полку, який вів криваві бої із денікінцями восени 1919 р. Про ці страшні часи Йосипина згадувала так: “Інколи моя жіноча душа… не витримувала моральних мук; стан душевної депресії тривав недовго: палка молитва вертала душевні сили і зміцнювала волю” [8, с. 12-14]. Дружина двічі врятувала свого чоловіка: спочатку восени 1919 р., а після цього під час Другого зимового походу, коли їй вдалося вирватися з пораненим чоловіком із оточення. Про ці події залишилися наступні згадки: “Вона зупинила коней, зігнала зі санок приголомшених козаків, розсипла їх навколо санок і строго скомандувала стріляти з коліна сальвами по большевиках. Перша стрілила вона… Кіннотчики раптом зупинилися і видко було, що розгубилися” [8, с. 12-14].

Не лише українки долучалися до боротьби українського народу. Майбутня дружина генерал-хорунжого Армії УНР Тереза Йосипівна Алмазова (у дівоцтві Кохель) була німкенею. У своїй автобіографії зазначала, що від початку революції була у вирі подій, а у 1920 р. вступила у Чорноморський полк сестрою-жалібницею. Після з’єднання з Армією УНР, яка перебувала в Зимовому поході, вступила до окремого кінно-горного артилерійського дивізіону полковника Алмазова. Тереза Йосипівна писала: “Не рахуючи себе діячем українськім, на що не маю жодного права, але дуже рада с того, що чім могла допомогала українському народові в його визвольної боротьби” [1, с. 34-35].

Тереза Алмазова

Сестрою-жалібницею в Кінно-Гірному Алмазовському дивізіоні була й Олеся Бондаренкова, яка вступила у дивізіон у 1918 р. Попри важкі бої Армії УНР у 1919 р., Олеся завжди вправно виконувала свої доручення, а крім того “для кожного знаходила Олеся привітне тепле слово, побивалася як риба об лід, щоб дістати для хворих кухлика води, чи молока, чи навіть печеної картоплі.” Проте не лише обов’язки сестри-жалібниці доводилося виконувати. У час, коли Армія УНР втратила будь-яку провізію, вона не розгублювалася й одного разу – “зодягнувшись у військовий одяг, в чоботях і високій смушевій шапці, перекинувши рушницю за плечі, вона нишпорила по всіх закутках села чи містечка, знаходила харчі, фураж і коні” [9, с. 8-13].

Жінки виконували не лише лікарські обов’язки, а й морально підтримували поранених чи хворих. Прикладом цьому є Настя Линкова. Михайло Середа, полковник Армії УНР, стосовно Насті згадував: “Вона мала тверде переконання, що роля сестри-жалібниці не мусить бути обмеженна її фаховим призначенням, що робота її ширша і сягає в площину моральних і гуманітарних зобов’язань” [10, с. 14-17]. Настя була свідком незвичайного швидкого одужання вояків після візиту Головного Отамана С. Петлюри: “Походив Головний Отаман поміж хворими, нагуторив, пожартував, почастував папіросами і вийшов… На ранок другого дня 75% хворих покинули ваґони і виїхали на фронт” [10, с. 14-17].

Іншим не менш важливим є питання відносин між чоловіками й жінками в Армії УНР. У спогадах про нестатутні взаємовідносини згадок практично немає. Проте трапляються поодинокі відомости. До прикладу, Н. Линкова згадувала, що деякі вояки приписували сестрам-жалібницям недодержання моральних кодексів, проте відкидала це, посилаючись на одинокі випадки, на основі яких робили висновки стосовно усіх сестер-жалібниць [10, с. 14-17]. Подібні судження висловлювала і Йосипина Лосогорова: “На еміґрації я чула від деяких вояків докори і незадоволення на адресу сестри–жалібниці, … ніби жіноцтво зв’язало на фронті наше муштроване вояцтво по руках і ногах. Очевидно… ті вояки легковажно видали свій суворий присуд” [8, с. 12-14].

Зовсім іншою ситуація була в умовах інтернування, де моральні приписи у важких умовах виживання не відігравали значної ролі. Офіційні дружини старшин і козаків залишалися вірними своїм чоловікам, розлучень практично не відбувалося [2, с. 46-57]. Іншою верствою жіноцтва були дивізійні повії (після інтернування Армії УНР – таборові) [2, с. 46-57].

Таким чином, жінки відіграли помітну роль у структурі Армії УНР. Бувши здебільшого сестрами-жалібницями, вони поєднували лікарську службу та при потребі брали в руки зброю і вступали у бій із ворогом. У вільний час морально підтримували поранених й хворих старшин і козаків, що було не менш важливим за лікарську допомогу.

Список використаних джерел і літератури:

1. Баров, В. (2021). Від сестер-жалібниць до воячок: жінки в Армії УНР. Історична правда. https://www.istpravda.com.ua/articles/2021/03/7/159095/.
2.  Бура С. О. & Чайковський Д. В. (Ред.). (2001). Визначні українські жінки: матеріяли і гутірки. СУМ. https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/7545/file.pdf.
3.  Вишнівський, О. Й. (1959). “Наша Світланка.” Голос Комбатанта, 4 (10), 5-7.
4. Драч, В. (1965). Наші героїні. Вісті Комбатанта, 1 (17), 35-38.
5. Коваль, Р. М., & Моренець, В. І. (2015). “Подєбрадський полк” Армії УНР (1 т.). Історичний клуб “Холодний Яр,” “Український пріоритет.”
6. Пекарчук, Х. (1969). Вояцьким шляхом. Наше життя, 2, 31-32.
7. Пекарчук, Х. (1969). Вояцьким шляхом. Наше життя, 3, 39-40.
8. Середа, М. Т. (1937). Українська жінка у визвольній війні 1917-1920 р. Літопис Червоної Калини, 10, 12-14.
9.  Середа, М. Т. (1937). Українська жінка у визвольній війні 1917-1920 р. Літопис Червоної Калини, 9, 8-13.
10. Середа, М. Т. (1937). Українська жінка у визвольній війні 1917-1920 р. Літопис Червоної Калини, 11, 14-17.
11. Срібняк, І. В. (2018). Інтимний вимір жіночого повсякдення в таборах інтернованих вояків-українців у Польщі (1921–1922 рр.). Український історичний журнал, 5, 46-57.
12. Срібняк, І. В. (2018). Непоказна звитяга (кілька епізодів з життя поручника Армії УНР, лікаря Христини Скачківської-Сушко, 1919 — 1925 рр.). Наше життя, 1, 13-16.
13. Швидченко, Т. М. (2019). Жінки у боротьбі за українську державність у 1917–1921 рр.. Українознавство. Серія: історичні студії, 4 (73), 8-24.