Міфологічний і релігійний світ античності був одним із найбагатших на персонажів за всю стародавню епоху. Окрім звичних нам дванадцяти богів-олімпійців (класичний грецький додекатеон), існували безліч менших божеств (наприклад, як Ніл, син Океана та Тефіди, чий вплив обмежувався руслом однойменної річки), титанів, які відіграли ключову роль у світотворенні, та сотні або й тисячі місцевих духів, котрі в сукупності й утворили звичну для нас міфологію Древньої Греції та Риму. Як і в будь-якій іншій релігії, у греків існувала своя система взаємодії з богами та духами. Крім традиційних способів зв’язатися з богами через молитву та жертвоприношення, існували спеціальні магічні практики, які згодом виокремилися в явище окультизму.

Перед тим як перейти до розгляду окультизму, варто детальніше зупинитися на його інтерпретації та дефініції. Саме слово окультизм походить від латинського слова “occultus,” що в перекладі означає “прихований.” Таке тлумачення свідчить про характер цих практик, які не були доступними кожному. Окультизм передбачає віру в надприродні приховані знання, які зможе осягнути лише певна кількість посвячених у таємницю людей. Чіткої доктрини у подібних практик не було і проявлялися вони по-різному: у занятті магією, спілкуванням із духами померлих та у передбаченні майбутнього. У ширшому розумінні окультизм також включає віру в демонічних істот і специфічне магічне мислення.

Сучасне сприйняття окультизму дещо відрізняється від античного. Подібні практики нікуди не зникли та все ще мають місце в сучасному суспільстві. Така тенденція пов’язана з діяльністю окультистів XIX-XX ст., наприклад, із школою таро Еліфаса Леві (популяризатора терміну “окультизм”) та релігійною філософією Алістера Кроулі. Недоступність цих знань, таємничість езотеричних орденів і релігійне засудження сприяло негативному сприйняттю окультизму в сучасному світі, а поп-індустрія сприяла профанації поняття магії. В античному світі магічні практики не були санкціоновані офіційною полісною релігією та розвивалися паралельно. Проти магії виступав Платон, підкреслюючи її антисоціальну діяльність. Пліній Старший приписував винайдення магії персам, що підкреслювало маргінальне ставлення римських інтелектуалів до неї. Неможливо оминути увагою Закони дванадцяти таблиць, котрі на офіційному рівні забороняли чаклунство (так зване carmina). Все той же Пліній Старший подає приклад використання “отруйної магії” (veneficia) фермером для покращення добробуту своїх угідь за рахунок інших. Пліній зверхньо вважав магію шахрайством, записуючи подібні історії у свою Naturalis Historia. Та, незважаючи на зневажливе ставлення, окультний світ античності процвітав, про що свідчать різноманітність практик і велика кількість духів. Саме тому неможливо розглянути їх як цілісне поняття, тож пропонуємо розділити їх на кілька пов’язаних між собою пунктів.

Магія: практика та амулети

Слово “магія” у сучасну мову прийшло із латинської, однак латинським словом аж ніяк не є. Воно перекочувало до римлян від греків унаслідок завоювань та асиміляції, тому логічно далі розглядати магію саме через призму грецької історії.

Власне, що ми маємо на увазі, коли вживаємо поняття стародавні греки? Коли ми говоримо про Стародавню Грецію, то підсвідомо розуміємо, що ніякої етнічної та культурної однорідності тоді не існувало. Еллада простягалася на півдні Балканського півострова до узбережжя Західної Туреччини та островів Егейського моря і була конгломератом різних держав-полісів. Тут були ідеальні умови для культурних запозичень в інших народів, розташовних подалі від території материкової Греції.

Як приклад наведемо богиню Гекату, чий культ перейшов до греків від фракійців. За іншою версією, Геката перекочувала до Греції з Анатолії. Як стверджує Гесіод, Геката стоїть між богами-олімпійцями та людьми, а також між людьми та підземним світом. Спочатку образ цієї богині не мав вираженого негативного підтексту, однак розвиток культів таких богинь як Афродіта, Афіна та Артеміда надав Гекаті хтонічних рис підземного царства. Подальше магічне звернення надає їй рис нічної богині. Її дедалі частіше асоціюють із пекельними духами та суворими чарами. Геката остаточно стала покровителькою магії, відьом і мороку лише у V ст. до Р. Х. Її священною істотою вважалася собака. У Зеринфі проводилися таїнства на її честь, де в жертву Гекаті приносили псів.

Окрім Гекати, в грецькій міфології також із магією були пов’язані Медея та Кірка (лат. Цирцея). Характерною спільною ознакою для цих двох чаклунок є їхнє негрецьке походження. Якщо місцезнаходження острова Кірки достеменно встановити неможливо (хоча її східне походження очевидне), то Медея була родом із західногрузинського царства Колхіди. Окрім того, Геката, Кірка та Медея зв’язані між собою ще й кровним зв’язком. Спільність між цими персонажами підкреслює, що ранніми магічними практиками в Греції займалися в основному іноземці. Аналізуючи лінгвістичну складову можна дійти висновку, що основним орієнтиром у магічних практиках для греків був перський зороастризм (звідки і прийшли уявлення про чаклунів).

Незважаючи на дещо насторожене ставлення, можна впевнено стверджувати, що магія не була для греків і римлян чимось чужим, навпаки – деякі ситуації можна було вирішити лише за допомогою магічного втручання. Велика кількість табличок із написами у формі черепків були знайдені в оракула Зевса у Додоні. Тексти подібних табличок містили звертання до бога з типовими запитаннями: “Чи застосовував хтось магію проти того і того?”, “Чи Y прокляв X?”, “Чи слід комусь звернутися до некроманта?”. Такі таблички знаходять у різних місцях Греції і не тільки – на турецькому узбережжі серед греків була поширена форма проклять проти розграбування могил.

Окрім табличок із прокляттями, існувала й традиція “яблучних заклинань,” традиція яких, імовірно, походить із міфу про Аталанту. Арістофан описує афінський звичай кидання яблука із еротичними намірами. Суть цієї магії полягає у любовному привороті – потрібно було тричі прочитати заклинання над яблуком, а потім дати його з’їсти або кинути тій людині, яку виконавець обряду хотів у себе закохати.

Амулети були різновидом апотропеїчної магії (магія, яка допомагає уникнути лиха) і мали функції подібні до функцій оберегів на Близькому Сході. Їхнє призначення було подібним (захистити, лікувати), однак самі амулети могли різнитися. Серед них були і маленькі свинцеві таблички з вигравіюваними магічними текстами. Також були поширені кільця з ідентичним текстом. Нерідко амулети використовували в поєднанні з закляттям. У Стародавньому Римі були поширені фасцинуси – підвіски у формі крилатого пеніса, призначені для захисту від демонів і злих чарів. Пліній Старший у Naturalis Historia згадує, що фасцинуси чіплялися на колісниці тріумфаторів, щоб вберегти їх від заздрісного ока. Окрім того, у римський період відбувається ототожнення з магією саме жінок, що пізніше переросте у загальноєвропейське сприйняття відьми.

Як уже зазначалося вище, магія стикалася з осудом античних інтелектуалів, проте їхні періодичні насмішки та осуд не могли віднадити людей від дієвої у їхньому розумінні практики. Наявність мандрівних чаклунів, амулетів, поширеність практики табличок із прокляттями і репрезентація магів у міфах свідчить якщо не про масовість, то принаймі про значне поширення магічних практик у грецьких і римських полісах. Лише поодинокі спроби на законодавчому рівні заборонити магію можуть свідчити про її загальне схвалення у світі античності.

Світ демонів: культи, способи комунікації з духами та представники

Якщо говорити про більшість політеїстичних та авраамічних релігій, то можна простежити цікаву закономірність – яким би сильним не було божество, окрім нього завжди існуватиме велика кількість дрібніших і слабших істот, котрі в сукупності й утворюють міфологічний світ релігії. В ісламі, окрім Аллаха, присутні Джабраїл і шайтани, в індуїзмі це асури, в міфології алтайців схожу роль відіграють алмиси. Навіть у християнстві є чітке розмежування ангелів за їхнім призначенням і силою (архангели, сили, влади, престоли, серафими та ін.). У такому випадку міфологію умовно можна розділити на дві частини: вищу (верховні боги) та нижчу (духи, привиди та демони).

Яке ж значення стародавні греки та римляни вкладали в термін “демонічний світ.” У Гомера чіткого розмежування між поняттям “бог” і “демон” немає, він вживає їх як взаємозамінні й використовує для позначення Зевса та Посейдона. Плутарх у своєму творі “Про Ісіду та Осіріса” узагалі називає богів “великими демонами.” Однак, уже в Гесіода ми зустрічаємо розмежування богів і демонів, котрих він так само вважає богами, але вже другого сорту. Саме на основі цих свідчень ми можемо стверджувати, що стародавні греки розмежовували божественний пантеон і демонічний світ. Для греків демони не мали такого яскравого вираженого негативного відтінку, якого вони набули в нас. В античному розумінні демони зазвичай були добрими духами. Докази на підтвердження цього ми знаходимо у Менандра, найвидатнішого представника нової античної комедії. Він стверджує, що у кожної людини від народження є свій демон, який її охороняє. Подібне говорив також і Сократ – про духа, котрий застерігає його від неправильних рішень.

Духи, яких описують Менандр і Сократ, за своїм описом нагадують класичних римських і грецьких персональних демонів – геніїв та евдемонів. Вони зображувалися в образі молодого юнака з крилами. У геніїв також був свій окремий звіриний символ – змія. Функція цих демонів була доволі простою – своїми мудрими порадами та постійною присутністю вони відмовляли людину від неправильних і необдуманих вчинків. Для греків було цілком нормальним здійснювати домашні підношення своєму евдемону, який у Стародавній Греції мав і свого антипода – какодемона.

Дуже багато уявлень про духів греки взяли з навколишнього середовища. Увесь світ був наповнений духами і люди просто не могли не стикатися з ними у повсякденному житті. Найпоширенішими духами, що уособлювали природній світ, були німфи, сатири та кентаври. Вшанування цих духів конкретно відрізнялося від урочистих підношень богам. Поклоніння німфам містило в собі елементи фольклору та було менш регульованим, ніж традиційні релігійні обряди.

Велика різновидність німф наштовхує на думку, що поклоніння цим духам було поширене по всій території Еллади. Назва німф залежала від території, котру вони заселяли. Найпоширенішим класом німф були дріади та гомодріади, чиє життя напряму залежало від лісових дерев, з якими вони були зв’язані життям. Коли дерево помирало, то з ним вмирала і німфа, тому греки мусили вміти задобрювати цих духів. Окрім таких поширених німф, якими були аріади (гірські німфи), авломіади (німфи пасовищ) та леймакіди (німфи лугів), існували й специфічні німфи, чия кількість була обмеженою – мелії (хранительки ясена, що вийшли із крові Урана). Практично всі німфи були милими духами, що вели безтурботне життя на природі. Однак, у них проявлялися і хтиві плотські риси – вони часто злягалися з богами, героями та навіть зі смертними, хоч і такі стосунки були скороминущими. У Стародавньому Римі культ німф дещо ослаб. Пояснюємо це тим, що у римлян ставлення до природи відрізнялося від грецького. Навколишньому середовищу приділяли менше уваги. З кінцем епохи античності віра в лісових духів не зникла й проіснувала у Греції аж до ХХ ст., де німфи стали частиною модерного грецького фольклору. Навіть у сучасній культурі ми часто натикаємося на слова, які напряму пов’язані з німфами. Наприклад, жіночий розлад гіперсексуальності отримав назву німфоманія, що прозоро натякає на безладні статеві стосунки лісових духів.

Чоловічим еквівалентом німф були сатири – демони з чоловічим торсом і козлячими ногами. Сатири уособлювали природню грубу силу й становили небезпеку для жінок, адже ці демони не знали поняття моралі й не контролювали свій сексуальний інстинкт. Саме цей фактор дає підстави вважати, що сатири ототожнювалися з первісним культом родючості. Їх часто зображували з ерегованим пенісом. Переважно з цих духів складався супровід бога Діоніса – разом із німфами сатири відігравали важливу роль у його культі. Згодом цей культ деградував до звичайних оргій, названих на честь латинізованої версії Діоніса (Вакха), – вакханалій, які супроводжувалися вбивствами й зґвалтуваннями. У часи Римської Імперії вакханалії потрапили під офіційну заборону, за участь у них карали смертю.

Однак, не всі демони були хорошими або хаотичними й нездатними на організовану шкоду. В античному світі набув поширення образ неминучої та невідворотної кари за скоєне. Із його виникненням пов’язане існування духів помсти – ериній (лат. фурій). За найбільш поширеною версією, еринії вийшли з крові переможеного Урана (під час першого скоєного злочину) і з тих пір їхнім основним обов’язком було переслідування злочинця, допоки він не досягав стадії безумства. У пізніший час серед ериній виокремилися три персоніфіковані представники – Тісефона (та, що мстить за вбивство), Алекто (та, що не пробачить) та Мегера (заздрісниця). Окрім ериній у творах Есхіла ми зустрічаємо ще й окремо персоніфікованого демона помсти Аластора. Його ім’я буквально перекладається як “той, хто карає.” Культ Аластора не був дуже поширений і часто зливався з культом Зевса (обидва божества відповідали за кару і суд), адже він мав чітко виражені негативні риси бездуховної помсти. Аластору вдалося вийти за межі античної культури. Його образ активно використовується навіть у сучасну епоху – Аластор став персонажем сатиричного мультсеріалу“Готель Газбін”(2019).

Окремо потрібно також згадати і те, що безліч демонічних істот були породжені хтонічною парочкою потвор – Тіфоном і Єхидною. Тіфон на рівні з Кроносом був одним із головних антагоністів у міфах про богів. Його зображували як огидного гіганта. Він був уособленням усього неспокою землі – руйнівних сил магми, землетрусів і випарів, що ще раз підкреслює хтонічність його походження. Тіфон у Стародавній Греції мав епітет “батько всіх монстрів.” Його сестра та дружина, Єхидна, була напівжінкою та напівзмією. Разом вони зачали та породили багато монструозних істот таких як Немейський лев, Лернейська гідра, Химера, Кербер, Орф і Сфінкс. Більшість нащадків Тіфона та Єхидни стали другорядними героями міфів й були вбиті героями під час їхньої ініціації.

Монстри та демони, окрім сюжетної, мали і дидактичну роль. Наприклад, образ Немейського лева вочевидь синтезований із кількох реальних прототипів тварин-людожерів і мав на меті продемонструвати всі небезпеки дикої природи. Цей дидактичний характер дуже добре прослідковується в кількох демонів, чиїм основним заняттям було викрадення та поїдання дітей. Найвідомішим таким демоном була ламія (характерна як для Греції, так і для Риму, де їй встановлювали статуї). Походження ламії сягає корінням міфів, де, за різними версіями, скривджену богами дівчину перетворюють на огидного монстра. Деякі автори описують її як клубок змій, пізніше, коли образ ламії еволюціонував, її стали зображувати прекрасною жінкою. За повір’ями, ламія полювала на дітей, а коли їй вдалося їх впіймати – пожирала. Згодом її жертвами стали й молоді юнаки, яких ламія їла, щоб повернути красу. Інша істота, що пожирала дітей, – Мормо, – за свідченнями Елія Арістіда, з’їла власних дітей, тому матері часто лякали нею власне потомство. Мормо своїм виглядом наводила жах на грецьке суспільство, тому навіть деякі театральні маски називалися мормолікіями.

Розглянути увесь демонічний світ античності в одній лише публікації надзвичайно складно, проте з вище перерахованих прикладів можна зрозуміти, що чіткого уніфікованого значення в демонів немає. Вони є відображенням людської свідомості, людських страхів, переживань і надій. Жити стає набагато легше, коли знаєш, що десь зовсім поруч тебе охороняє твій евдемон, а завдяки невблаганним ериніям жоден злочин не залишиться непокараним і твої діти не загубляться у лісі, бо знають, що там на них чекає голодна ламія.

Окультна філософія та зачатки алхімії

Неминучим етапом розвитку окультизму було його логічне осмислення та спроба концептуалізації вже наявних знань. Подібна течія філософії має в собі релігійний підтекст і спрямована на здобуття нових теоретичних знань шляхом дослідження окультного світогляду. В античному світі виокремилися кілька течій окультної філософії, однак найвідомішими стали лише дві, про які поговоримо далі. Першою з них є школа піфагорійців, що спочатку виникла як релігійне об’єднання. Основними її положеннями була віра у живе тіло Космосу та Хаосу. Друге – вчення неоплатоніків – також полягало в осмисленні Космосу. Послідовники цього вчення намагалися синтезувати уявлення про нього та людину в одне вчення.

Великий вплив на середньовічну алхімію та весь західний окультизм мав образ елліністичного бога-філософа Гермеса Трисмегіста (Тричі великого). Йому приписують авторство герметичної літератури, тобто літератури, яка доступна лише обраним. Вважалося, Гермес Трисмегіст особисто сховав за печатками таємні знання. Їхні пошуки особливо активно продовжувалися після занепаду епохи античності – у час Середніх віків.

Як бачимо, античний окультизм не був монолітним поняттям, а синкретичним поєднанням магічних практик, надприродних істот і амулетів. Незважаючи на наявність полісної релігії, люди вдавалися до окультних практик, бо вважали їхній результат гарантованим. Характер окультизму сприяв виробленню нових практик і зародженню нових вірувань, котрі розвивалися паралельно з офіційною релігією. Античний окультизм сильно вплинув на подальший розвиток культури, релігії та філософії й подарував людству впізнавані образи демонів і духів, які продовжували існувати у свідомості людей іще багато років по тому.

Список використаної літератури:

1. І. Козович, О. Пономарів, Словник античної міфології, (Київ, 1985), 236.
2. Ст. Фрай, Міф. (Folio, 2023), 496.
3. В. Макеева, Греческие демоны, убивающие детей. (Genesis: исторические исследование, 2021), 54-69.
4. O. Davies, The Oxford Illustrated History of Witchcraft and Magic. (Oxford University press, 2017), 328.