Скориставшись нестабільним становищем України після Революції Гідности 2013-2014 рр., Росія розпочала війну, в якій першими на захист держави стали добровольці. Головними рисами цих людей були велика вмотивованість та мета захистити свою землю від ворога, незважаючи на те, що більшість із них були цивільними. Навесні 2014 р. Україна не мала іншого інструментарію оборони, тож поклалася на новостворені добровольчі формування.

Частину підрозділів було створено за участи самої держави: батальйони територіальної оборони у складі Збройних сил України, підрозділи патрульної служби міліції особливого призначення при Міністерстві внутрішніх справ та резервні батальйони Національної гвардії України [1].

Інша частина формувалась за підтримки українських партій, громадських об’єднань та за кошти благодійників [2]. Керівництво країни, усвідомлюючи складне становище в умовах розвитку сепаратистського руху та початку війни, не перешкоджало утворенню підрозділів у своїх державних структурах.

Основою для створення добровольчих формувань стали загони Самооборони Майдану та представники громадських організацій, які брали участь у Революції Гідности. Особливе місце серед українських підрозділів посів батальйон “Азов”, заснований на базі харківського партизанського загону “Чорний корпус”, який, у свою чергу, сформували члени громадської організації “Патріот України” [3]. Нині “Азов” є 12-ю бригадою спеціального призначення Національної гвардії України – цьому передувала майже десятилітня історія та кілька етапів його трансформації, перші з яких прослідковуємо навесні 2014 р.

Після Євромайдану ситуація на Півдні та Сході країни була досить напруженою, зокрема в м. Харків, з якого походила більшість представників згаданого “Чорного корпусу”. Партизанський загін намагався взяти місто під свій контроль та протидіяти проросійським силам. Перша серйозна сутичка з останніми відбулась 1 березня 2014 р., а наступна – з 14 на 15 березня на вулиці Римарській. Під час конфлікту представники спортивного клубу “Оплот” спробували взяти штурмом приміщення офісу “Просвіти”, де також було місцезнаходження організації “Патріот України”. Із вікон другого поверху будівлі в бік сепаратистів полетіли пляшки з “коктейлями Молотова”, після чого почалася стрілянина з вогнепальної зброї та зав’язався бій [4]. А. Білецький, майбутній командир “Азову”, висловлюючись про ті події, вважав, що ситуацію вдалося переламати звичайним людям: на міських блокпостах вже з’являлися російські триколори, у небезпеці перебували євромайданівці й від гіршого розвитку подій тоді місто врятували харківські націоналісти та футбольні фанати [5]. Це був перший бій із російськими найманцями у війні, що наближалася, на Римарській постало ядро майбутнього підрозділу, яке відбило перші атаки ворога на Сході [6]. Завдяки партизанському загонові “Чорний корпус” та його боротьбі, заснованій на добровільних засадах, було відстояно важливий обласний центр – м. Харків, що залишився в українській орбіті.

Активісти були одягнені в чорну форму, за що й отримали назву свого корпусу. Іноді їх називали “чорними чоловічками” на противагу “зеленим” в Криму, хоча причина вибору цього кольору форми, як зауважує історик О. Алфьоров, дуже проста – чорна форма на той час була найдешевшою [7].

Емблема “Чорного корпусу”.

Після подій у Харкові хлопці проводили тренування в лісах Полтавщини. Потім перебралися до Києва, де їхнім штабом став готель “Козацький”, що належав Міністерству оборони України. Приміщення ніхто не використовував, тому учасники Революції Гідности захопили його в лютому-березні 2014 р. Статус так і не було унормовано, тож за мовчазної згоди Міноборони приміщення продовжили експлуатувати добровольці [8]. Навесні того ж року в готелі “Козацький” працювала комісія, яка приймала цілі групи новообранців, на що вказує журнал прийому відвідувачів. Також здійснювалося озброєння загону, наявний список дозволів підтверджує легальність цього процесу. М. Кравченко, досліджуючи означені документи, дійшов до висновку, що початкова діяльність підрозділу не була підпільною, адже добровольці діяли відкрито [9].

До травня 2014 р. загін представляли цивільні люди без бойового досвіду в минулому [10]. Втім, це стало не слабкістю, а перевагою для частини людей, яким відмовляли в службі інші офіційні структури, де професійна підготовка мала значення [11]. Майбутній “Азов” зміг же об’єднати в одну систему представників різних професій [12] на підставі доброї волі [13]. Джерело поповнення азовських рядів добровольцями відповідало вимогам скрутного становища, в якому перебувала Україна з розпалом війни і яке потребувало самовідданої “мобілізації”.

Сепаратистські настрої в південних та східних регіонах посилювались із березня поточного року. Під час розхитування ситуації на Сході України ворог звернув увагу на стратегічно важливе м. Маріуполь – воно було другим за величиною в Донецькій області і створювало можливість прокладення сухопутного шляху до Криму [14].

Перші спроби окупації міста були ще в кінці квітня, 9 травня піднято прапор так званої “ДНР”, а вже 12 травня місто офіційно перейшло під контроль сепаратистів [15]. Коли СБУ отримала інформацію про перехід дій ворожих угрупувань від відносно цивільних захоплень до збройного протистояння, прийняла рішення надати добровольчому формуванню “Азов” офіційний статус. 5 травня 2014 р. незаконна до цього часу група з 56 людей була перетворена у м. Бердянськ в батальйон патрульної служби міліції особливого призначення (БПСМОП) МВС на підставі рішення Міністерства внутрішніх справ України [16].

Перша пропонована назва підрозділу – “Слобожанщина”, зважаючи на походження більшости її представників, але так, як теперішньою дислокацією слугувало Приазов’я, батальйон отримав назву “Азов’я” [17]. Поза тим, і ця назва не прижилася, причина перейменування, за словами М. Кравченка, кумедна і водночас сумна: роки русифікації призвели до того, що представники правоохоронної системи часто не мали української розкладки на клавіатурі і технічно не вміли поставити знак апострофа – так “Азов’я” стало “Азовом” [18].

Тож добровольче військове формування “Азов”, основу поповнення якого склали вмотивовані цивільні пасіонарії, пройшло свій початковий етап – перетворення неформального партизанського загону на батальйон з офіційним визнанням.

Список використаних джерел та літератури

1. “Покликання “доброволець.” Без наказів захищати Батьківщину. Бригада спеціального призначення Азов,” Азов, доступ отримано 13 березня 2024, https://azov.org.ua/poklukannia-dobrovolec/.

2. Стасюк, “Українські добровольчі формування як унікальне явище незалежної України,” 19.

3. Кравченко, “Підходи до класифікації українських добровольчих формувань, що брали участь у бойових діях на Сході України у 2014-2015 роках,” 50.

4. Гладка та ін., Добробати, 141-142.

5. Там само, 143.

6. Олена Стаднік-Стефурак, “14 березня 2014 – Україна відстояла Харків,” Цензор.НЕТ, 14 березня 2018, доступ отримано 12 жовтня 2024, https://censor.net/ua/r3055537.

7. Олександр Алфьоров, “Справжня історія полку “Азов” від українського історика,” YouTube, 15 травня 2022, доступ отримано 15 січня 2024, https://youtu.be/yS729WuuofU.

8. Кравченко, “Азовський батальйонний архів: нерегламентована документація добровольчого батальйону “Азов” за травень-вересень 2014 року,” 153.

9. Кравченко, “Історія батальйону “Азов” за матеріалами Азовського батальйонного архіву нерегламентованої документації (травень-вересень 2014 року),” 66.

10. Владислав Дутчак, “Легендарна бригада “Азов”: перемоги, ідеологія, символіка,” YouTube, 4 травня 2024, доступ отримано 14 травня 2024, https://youtu.be/ml8M3bOaMi4.

11. Бомбардир, “Втеча з окупованого Маріуполя: фальшива особистість, підвали, фільтрація: азовець Бо,”YouTube, 13 жовтня 2023, доступ отримано 16 вересня 2024, https://youtu.be/YbXapQDPy3M.

12. Наталія Мосейчук, “Мільярд відтінків сірого. Мосейчук – Кротевич (Тавр) – Самойленко (Гендальф),” YouTube, 5 лютого 2023, доступ отримано 23 вересня 2024, https://youtu.be/gN8KXmiXt4M.

13. CRAF Media, “Повернення до боїв після полону: у чому складність деокупації територій? “Грінка,”YouTube, 28 червня 2023, доступ отримано 7 жовтня 2024, https://youtu.be/m9VbrVXUa8o.

14. Гладка та ін., Добробати, 346.

15. Там само, 354.

16. “Про Азов,” Азов, доступ отримано 18 жовтня 2024, https://azov.org.ua/pro-nas/.

17. Алфьоров, “Справжня історія полку “Азов” від українського історика.”

18. Олексій Рейнс, Що таке АЗОВ з України? 39.