Хтось уявляє душу, як щось ефемерне, що знаходиться в грудях та робить людину людиною, хтось бачить потойбічний світ, як рай і пекло, а хтось думає, що все це людські вигадки, щоб не так боятись закінчення життя. А як бачили душу та загробний світ стародавні греки?

Ми схильні ототожнювати душу зі свідомістю, волею, розумом, греки ж ототожнювали душу з диханням. Коли Гомер описує загибель людей у Троянській війні, то саме з припиненням дихання виходить життя з тіла. Під час сну людина дихає, а це означало, що душа людини не спить. Коли ж виникала ситуація, що людина втрачала дихання, наприклад, під час коми, тоді “душа покидала тіло.” Після повернення дихання візуально людина починала виглядати здоровою – тоді душа “поверталась.” Хоча ми й ототожнюємо поняття, яке використовує Гомер із душею, ці слова не є повними відповідниками, оскільки в Гомера це швидше життєдіяльність. У лексиконі Гомера присутні ще два слова, які прирівнюються словам “діафрагма” та “дух.” У діафрагмі, на думку греків, знаходився центр почуттів і відчуттів людини. Від кохання до горя – все матеріалізувалось у діафрагмі, а не в голові. Натомість дух уособлював у собі все духовне життя людини. Коли ж людина помирала, а тіло спалювали, то діафрагма і дух згорали. Залишалася лише душа у вигляді такого собі нематеріального двійника, що був окремо в тілі і з’являвся у снах.

Табличка з інструкціями для померлих у підземному царстві, IV ст. до н. е.

Душа покидала людину через рот чи рану, фізично залишаючись лише як легкий дим, який кружляє навколо тіла і може з’являтись лише у снах, аж поки тіло не спалять. Єдине чого хотіла душа – розірвати зв’язок зі світом живих, що відбувалося після поховання. Після кремації душа відправлялась у підземне царство, яким правив Аїд. Цікавим є те, що окрім спалення, Гомер не розглядає інших видів поховання.

Підземне царство називалося або Аїдом, або Гадесом. Це темне, гнітюче місце. Туди можна було потрапити через підземелля, або довго пливучи Океанусом чи Західним морем. Сам Гадос був оточений водою. Іноді кажуть, що морями чи океанами, а іноді – річками. Найвідоміша з них Стікс, окрім неї були Ахерон, Коцит і Пуріфлегетон. Душа, тіло якої не спалене, не могла перетнути річку. Вона чекала на поховання на нейтральній території за водою. Потім же можна було увійти через ворота, що охоронялись Цербером.

В Аїді душа була просто тінню без свідомості й бажань, незалежно від того, що робила людина за життя, – ні нагороди, ні покарання, ні контакту з живими не було. Однак, так було лише на початку. Згодом відбувалося те, що поступово призвело до кризи міфології. Мається на увазі зміна й поступове нагромадження міфу на міф, які поступово почали суперечити одне одному. В епоху архаїки, VIII-VI ст. до н. е., потойбіччя змінюється і з’являються дві супутні фігури, які переносять душі до Аїду. Гермес (інші імена Кулленіос і Хтоніон) приймає душі від такого собі супровідника чи “агента смерті,” Танатоса, і проводить їх уставленим маршрутом до царства смерті. Тепер душа може потрапити до Аїду, не дочекавшись поховання. Лише до того часу вона не буде там повністю своєю. Ще пізніше з’являється човняр Харон. Харон переправляв душі, привезені йому Гермесом, через річку. Душі перестають бути безликими тінями. Тепер вони розмовляли між собою, хоча це вимагало жертовної крові. Вони знали, що відбувається у світі живих. Герої ж могли відповідати за свої вчинки за життя, наприклад, за невиконану клятву.

Похоронний лекіф із зображенням богів Танатоса і Гіпноса (Сон), які несуть мертвого воїна до його гробниці. Орієнтовно V-I ст. до н. е.

У класичну епоху, V-IV ст. до н. е., поруч із поняттям Аїду, з’являється й активно розвивається поняття “Елізіуму,” такого собі раю. Спочатку вважалось, що обрані одразу потрапляли туди, не помираючи, тобто не проходячи Аїд. Така зміна відбулась через поширення релігійних культів. Паралельно з тим Гермес не просто транспортував душі, а міг тимчасово повертати їх у світ живих. Процвітає некромантія. У могили клали таблички з прокльонами, щоби мертві проклинали живих із їхнього світу. З 500 рр. до н. е. з’являється традиція класти мертвому до рота монету, щоб заплатити Харону за дорогу.

Лекіф теракотовий. Гермес швидко пересувається через цю вазу, виконуючи доручення для Зевса. V ст. до н. е.

Поступово поняття раю, Елізіуму, трансформується у такий собі суд, на якому всіх в Аїді судять по ділах їхніх. Справедливі потрапляли в Елізіум, а інші – в частину Аїду, відому як Тартар. Тепер Аїд став свого роду чистилищем. Цікаво як перше вчення про однакові безликі тіні в Аїді трансформувалось таким чином, чи не правда? Однак, цей розвиток послідовно і логічно тяжів до релігійних течій того часу.

Лекіф теракотовий. Гермес, якого можна впізнати за крилатими черевиками та посохом, манить молодого чоловіка, який помер, до човна Харона. середина V ст. до н. е.

У Гомера іноді зустрічаються протиріччя щодо підземного світу. Припускають, що Гомер спершу збирав оповідання догомерівської епохи, а згодом продовжив писати за традиціями уже своєї, тому Іліада та Одіссея не описують думки одного часу.

Стародавні греки мали своєрідне уявлення про душу, а світ після смерті регулярно видозмінювався під впливом нових вчень, допоки не прийшла криза міфології і міфічне уявлення про смерть й душу не змінилось філософським.

Список використаної літератури:

1. Рогова, Н. Смерть в уявленні стародавніх греків. Питання літературознавства. 2007. Вип. 75. С. 231-237.
2. Retief, P. F. and Cilliers L. Burial customs, the afterlife and the pollution of death in ancient Greece. Acta Theologica. 2010. Вип. 26 (2). С. 44-61.