Грудень 1805-го року був апогеєм військової слави Наполеона: перемога над численним противником, ідеальна битва і знищення ворожих армій. Франц, імператор Священної Римської Імперії, після битви був у ставці Наполеона. Невдовзі був підписаний Пресбурзький мир. Австрія втрачала ряд територій і Франц був змушений уже формально розпустити Священну Римську Імперію Німецької нації, на місці якої Наполеон 12 липня 1806-го утворив Рейнську конфедерацію. Союзники Франції такі як Баварія, Вюртемберг і Баден ставали королівствами. Массена здобув для Жозефа, старшого брата імператора, Неаполітанський престол, а молодший брат – Луї Бонапарт, – був проголошений королем Голландії. Все складалося чудово, от лише… Александр І-й і Джордж ІІІ-й, монархи росії та Великобританії, продовжували вести війну з Францією, хоча міністр закордонних справ Франції – 1-й князь Боневенто Шарль-Моріс Талейран – наполягав на примиренні з росією, яку вважав одним із найсильніших суперників. Петербург набирав рекрутів і готував армії до нової кампанії в Європі. Лондон закріпив своє володарювання на морі Трафальгарським тріумфом 21 жовтня 1805-го, хоча і втративши талановитого адмірала, – віконта Гораціо Нельсона. Було зрозуміло, що Європа приречена на довгий конфлікт і, як сказав Вільям Пітт-Молодший: “Сховайте цю мапу Європи! Вона не буде потрібна цілих 10 років.”

Фрідріх-Вільгельм і його дружина Луїза, 1799 р.

І в цьому новому дивному світі, зведеному Бонапартом, лишалася у спокої Пруссія. Нею правив 36-ти річний Фрідріх-Вільгельм ІІІ-й з династії Гогенцоллернів. Перед оцінкою становища і сил Прусської держави варто розглянути особистість її монарха. Фрідріх-Вільгельм ІІІ-й був сином Фрідріха-Вільгельма ІІ-го, племінника “Старого Фріца,” Фрідріха ІІ-го. Народився у 1770 р. в Постдамі і застав останні роки правління Фрідріха ІІ-го й свого батька. Безумовно, він міг бачити, в якому становищі перебувала його держава після виснажливої Семирічної війни. За правління свого батька він навіть встигне взяти участь у боях Першої коаліції. Не дивно, що у 1806 р. він до останнього відтягуватиме рішення про війну. Ще однією особливістю молодого монарха була його сором’язливість і скутість. Це навіть породить окрему манеру мови прусських офіцерів — не використання особистих займенників і оповідь про себе у третій особі. Його правління кардинально відрізнялося від батькового: якщо попередник був розпусником, то спадкоємець одразу зайнявся моральною “чисткою” двору. “Старий Фріц” прагнув рицарської слави, натомість Фрідріх-Вільгельм ІІІ-й – миру та спокою. Останній одягався скромно, вів зразкове життя зі своєю дружиною — Луїзою зі Макленбурзького дому, з якою одружився в 1793 р. Таке життя дало підстави вважати його “королем-громадянином,” хоча історик Томас Штамм-Кульманн вважав це швидше слідуванням ідеалам епохи Просвітництва, таким як сентиментальність. Образ короля можна вважати сподіваннями прусського суспільства на нового короля. Очевидно, людина, вихована у суворих прусських мілітарних традиціях і в дусі “генія Гогенцолернів,” не могла бути другом буржуазії. Однією з негативних рис Фрідріха-Вільгельма ІІІ було особисте втручання у всі сфери державного управління, враховуючи властивій йому довгі роздуми й невпевненість після них, які не дозволяли йому швидко приймати рішення.

“Ворожа армія була великою, з чудовою кавалерією, а її маневри виконувалися з точністю і швидкістю,” — з 5-го Бюлетеню Великої Армії, 15.10.1806 р.

Мапа Німеччини, 1806 рік

У 1806 р. Наполеон, як і решта держав Європи, добре відгукувався про прусську армію, особливо про кавалерію. Пруссаки спокійно спочивали на лаврах Фрідріха Великого і його перемог: Росбах, Лейтен, Торгау були аргументами, але, як влучно сказав пізніше Карл фон Клаузевіц: “За красивим фасадом, все було покрито пліснявою.”

“Старий Фріц”

Попри участь у війні Першої коаліції, прусська армія з часів Фрідріха Великого не приймала участі у великих конфліктах. До того ж Фрідріх-Вільгельм ІІ-й, батько Фрідріха-Вільгельма ІІІ, приділяв військовим справам дуже мало часу. Він залишив на постах “учнів Фрідріха”: генералів та старших офіцерів, яким було вже поза сімдесят років. Для прикладу, герцог Брауншвейг-Вольфенбюттеля Карл Вільгельм, головнокомандувач прусської армії у 1806 році, на той час мав 71 рік, а генерал-лейтенант Ґебгард-Леберехт фон Блюхер – 64 роки. З іншого боку, вік маршалів Наполеона: Даву — 36 років, Ней — 37 років, стільки ж мав і Наполеон. Така кардинальна різниця у віці відразу впадає в око, але така ситуація була лише у рядах старших офіцерів. Серед вищого і молодшого офіцерського складу такої великої різниці між арміями не було. Якщо ж десь старість і була причиною невдач прусської армії, то у гарнізонах, де сиділи сиві коменданти й практично без бою здавали фортеці.

Розглянемо військову доктрину щодо дій піхоти та, власне, її характеристику. Піхота станом на 1806 рік налічувала:

• Гвардія — 4 батальйони, по 6 рот кожен;
• 28 гренадерських батальйонів, по 4 роти кожен;
• 112 мушкетерських батальйонів, по 5 рот кожен;
• 24 батальйони фузілерів, по 4 роти кожен;
• Полк Фельдєгерів (стрільці) — 3 батальйони, по 4 роти кожна.

Прусська лінійна піхота і гернадери

Стандартний прусський полк складався з двох польових батальйонів і “батальйонного депо,” який в 1796 р. стане “третім запасним” і під час війни комплектувався до повного штату. Кожен батальйон складався зі п’яти рот: чотирьох мушкетерських і однієї гренадерської роти. Практикувалося наступне: дві роти гренадерів із кожного полку відбиралися для формування 4-х ротного гренадерського батальйону. По штату кожен полк мав нараховувати: 55 офіцерів (полковник, підполковник, 4 майора, 6 ”старших” капітана, 6 “молодших” капітана, 3 ад’ютанти, 36 субалтерн, 144 унтерофіцерів, 3 унтерофіцерів артилерії та 51 канонір, 39 барабанщиків, 6 сурмачів, 14 єфрейторів, 1320 рядових, 120 нестройових.

Кожен лінійний батальйон у свою чергу складався зі 22 офіцерів, 60 унтерофіцерів, унтерофіцера артилерії та 17 канонірів, батальйонного барабанщика, 14 барабанщиків і одного сурмача, 50 стрільців, 600 піхотинців, 50 нестройових, 10 саперів. Кожен батальйон мав у своєму складі також 6-ти фунтові гармати.

А кожен гренадерський батальйон зі: 18 офіцерів, 56 унтерофіцерів, унтерофіцера артилерії і 17 канонірів, одного батальйонного і 11 барабанщиків, сурмача, 8 флейтистів, 40 стрільців, 600 рядових, 40 нестройових і 8 саперів.

Роти мали складатися із 12 унтерофіцерів, 140 рядових і 3-х барабанщиків. У кожній роті було 10 стрільців озброєних штуцерами.

Станом на 1806 рік прусська армія нараховувала 60 полків піхоти, які мали номер і до своїх назв мали приставку ім’я їхнього полкового шефа, для прикладу: 2-й піхотний Рюхеля (Regiment „ Ernst von Rüchel No. 2), 19-й піхотний принца Оранського (Regiment „Prinz von Oranien-Nassau” No. 19), 21-й піхотний герцога Брауншвейга (Regiment „Herzog von Braunschweig“ No. 21). Щодо гренадерських батальйонів, то вони мали подвійний номер та ім’я в честь їхнього командира, наприклад: 1/13 -й гренадерський Августа Прусського (1/13 August von Preußen).

Попри намагання Фрідріха-Вільгельма ІІІ і його соратників модернізувати старого гіганта, тобто армію, у війні 4-ї коаліції офіцери вестимуть свої батальйони у старому стилі. Роти мали шикуватися у три шеренги і весь батальйон мав наступати суцільною лінією. Перша шеренга стояла на колінах, а дві інші мали стояти. Однак наприкінці XVIII ст. армії почали розширюватися і, маючи у своєму складі велике число рекрутів, довелося спростити тактичні навчання і муштру. Відтепер вогонь вели перших дві шеренги, а третя по можливості заповняла прогалини. Головною особливістю бою з пруссаками була їхня надзвичайна скорострільність. Не дивно, що кожен солдат мав носити з собою 60 патронів. І такий темп вогню спершу вівся для того, щоби розладнати ряди противника і все вирішити рішучою багнетною атакою. У випадку відступу практикувалося наступне шикування: батальйон був вишикуваний у лінію, тоді дивізіони (половина роти) флангових рот розверталися під 45 градусів, а при русі – на всі 90, таким чином запобігаючи фланговим атакам кавалерії і надаючи вогневу підтримку сусіднім батальйонам.

Прусський батальйон, вишикуваний у лінію

Прусський батальйон — тактика відступу

Вже за перших років правління Фрідріха-Вільгельма ІІ у прусських воєнних колах спостерігався певний нахил до легкої піхоти. Зокрема, у 1787 р. був створений перший фузілерний батальйон (прусський аналог британської легкої піхоти, російських єгерів та французьких шассерів), а вже наступного року вийшла інструкція зі стройової підготовки для фузілерів. Відмінність між лінійними батальйонами і фузілерними полягала у кольорі мундиру: перші мали темно-синій мундир, а другі – зелений, традиційний колір мисливців. Також вони мали на озброєнні легший мушкет зразку 1787 р. Станом на 1806 р. фузілерні батальйони були організовані у 8 бригад, по три батальйони у кожній.

Рядові та офіцер вузілерних батальйонів

Також у прусській армії існував окремий єгерський полк, який складався зі 10 рот. У його складі було: 42 офіцери, 100 унтерофіцерів, 10 сурмачів і 1 200 рядових. У 1802 р. роти були підсилені, тому полк вже нараховував близько 2000 чоловік.

Офіцер та рядовий окремого єгерського полку

Після Революційних воєн відбулося ще більше переосмислення щодо важливості легкої піхоти. Зокрема, князь Гогенлое, очільник Нижньослезької інспекції написав для легкої піхоти ряд указів, де прописував використання третьої шеренги батальйонів у якості стрільців. У 1805 р. і король видав указ, де прописував ввести цю практику по всій армії. А деякі настільки захопилися цією ідеєю, як, наприклад, Принц-курфюрст Гессенський, який був генерал-інспектором Вестфальських полків і, який видав укази, що приписували використовувати для стрілецьких ланцюгів цілі роти, а не лишень третю шеренгу. Фузілерні батальйони теж наступали лініями, взводи флангових рот виступали вперед, де у свою чергу знову ділилися навпіл і одна їх половина лишалася на місці, а інша у розсипаному строю шикувалася в стрілецьку лінію. Їх супроводжували сурмачі, які мали грою передавати накази командирів, і “капітан стільців” верхи на коні.

Тактика легкої піхоти

У пруссаків кавалерія ділилася на два типи: лінійна, яка, власне, була призначена для проривів, і гусари, які ще тоді зберігали статус нерегулярної кавалерії.

У прусській армії було 13 кірасирських полків, 12 — лінійних, і 13-й — Гар-дю-Кор. Полки мали по 5 ескадронів (два ротного складу). Кожен полк налічував 37 офіцерів, 80 унтерофіцерів, 11 сурмачів, 660 рядових і 60 нестройових. У 1789 році біла видана інструкція, за якою полки позбувалися рот, що мали бути розформовані тоді, коли їх командири отримували підвищення.

Кірасири

Станом на 1806 рік драгунів було 14 полків. Кожен полк складався з 5 ескадронів, крім полку Королеви, який налічував 10 ескадронів. За штатом драгунський полк мав у своєму складі 37 офіцерів, 75 унтерофіцерів, 16 сурмачів, 660 рядових і 60 нестройових.

В кожному ескадроні було також 10 кавалеристів із нарізними карабінами, у драгунських полках — 12, які іменувалися карабінерами. Їх мета була проста: розвідка місцевості, заманювання противника у засідку і прикриття відходу власних сил точним вогнем. Зазвичай вони діяли окремо від полку і збиралися у групи по 6-12 чоловік з унтерофіцером, або по 10-20 з офіцером на чолі. Однак у бою діяли за принципом пари: один прикриває-веде вогонь, інший переміщається-перезаряджається.

Драгуни і гусари

Перейдімо до тактики використання ескадронів. Перш за все, шикування. Усі ескадрони шикувалися у дві шеренги по 96 осіб. Ті, хто вже мали б формувати третю шеренгу, ставали кур’єрами, патрулями і т. п. Під час маневрування інтервал між шеренгами складав один крок, а під час атаки вояки другої шеренги мали заповнити проміжки в першій. Командир ескадрону був у центрі по фронту на відстані 15 кроків від першої шеренги, слідом за ним відразу скакав старший офіцер. Решта офіцерів йшли попереду взводів, позаду яких теж були унтерофіцери. Зокрема, старші унтерофіцери перебували, власне, в першій шерензі, а також були на флангах ескадрону. Завжди приписувалося здійснювати атаку на противника, що відступав. Якщо ж він шикувався у каре, то дати йому розрядитися по “невагомій цілі,” як от гусари, або чекати на підтримку власної піхоти. Також приписувалося весь полк пошикувати в лінію, але, звичайно, це не завжди вдавалося, тому атаки часто проводилися ешелонами. Після початку руху, через 20-30 кроків, переходили на рись, яким проходили дві треті шляху і далі галопом. На дистанції 200 кроків давалася команда “Fanfaro” і галоп прискорювали. На 80 кроках від противника подавалася команда “March! March!” й ескадрон здійснював атаку. Класичну масову атаку здійснювали кірасирські та драгунські полки, а гусари мали здійснювати фланговий обхід, дошкуляючи противнику. У період війни 4-ї коаліції почастішала практика тримати чим більше ескадронів у резерві, тож у боях із французами прусська кавалерія не завжди могла показати весь свій потенціал.

Попри чимале число і заслужену славу, гусари і надалі були в статусі нерегулярної кавалерії. Їх було десять полків по десять ескадронів, по штату до полку входило 51 офіцер, 150 унтерофіцерів, 30 сурмачів і 1320 рядових.

Завдання у гусарів були дещо відмінні від лінійної кавалерії. Це в першу чергу патрулювання, розвідка, прикриття флангів. Ця відмінність навіть проглядалася в атаках, де гусари мали бути свого роду “розмінною монетою.” До того ж гусарам на заваді отримання статусу лінійної кавалерії ставали наступні фактори: коні були меншими, ніж у драгунів чи кірасирів, в озброєнні гусарам давали у першу чергу пістолі, а не карабіни, полки навіть мали скорочений обоз, бо гусарам намети не потрібні.

Прусська армія перед війною мала у своєму розпорядженні понад 830 гармат різних калібрів і типів. Вона була організована в 60 батерей і розподілена між піхотними батальйонами. Станом на 1787 рік було 54 офіцери, 360 унтерофіцерів, 1 600 канонірів, 10 хірургів, 8 сурмачів і до 11 барабанщиків.

Фузілери і каноніри

Прусська армія на початку 1806 року була хоч і тінню “косих ліній” Фрідріха Великого, але, безумовно, Наполеон мусив усвідомлювати її силу. Всі знали, що прусська піхота втричі швидше стріляє за французьку й грізна у ближньому бою. Кавалерія була гордістю Франції, кожен полк відзначився у хвацьких атаках Семирічної війни під проводом Цітена або Зейдліца. Немала заслуга в цьому була у якості кінського складу. Не дарма Наполеон після підписання окупації Пруссії реквізував більшість коней із кінських заводів заради своєї лінійної кавалерії.

Звичайно, армія мала проблеми, якими Наполеон і Даву скористаються 14 жовтня. Перш за все, малий бойовий досвід особового складу. Армії мали короткотривалі маневри восени і не багато часу відводилось на полкові навчання, які були щомісяця. Проте навіть під Єною та Ауерштедтом рядові вояки проявлять неабияку відвагу та доблесть, а тодішні лейтенанти стануть старшими офіцерами під час Визвольної війни 1813 року.

Найбільша, мабуть, все ж була проблема у сфері штабної роботи і старших офіцерів. Прусський штаб був переобтяжений зайвою бюрократією. Найбільше помилок було здійснено на рівні бригади-дивізії, коли часто порушувалася координація батальйонів і були проблеми з комунікацією. Хоча серед генералітету багатьом було за 60 (таким як Блюхер — 64), проте більшість таких “стариганів” сиділи комендантами у фортецях. Саме вони відповідальні за їх здачі. Хоч маршали Наполеона і були молодиками, проте, старший офіцерський склад французької армії лишався на подібному рівні як у пруссаків.

Список літератури та джерел:

1. Chandler, David. Jena 1806: Napoleon Destroys Prussia. Oxford: Osprey Publishing, 1993.
2. Cinquième Bulletin de la Grande Armée. Gazette nationale ou le Moniteur universel, 26 octobre 1806
3. Hofschröer, Peter. Prussian Cavalry of the Napoleonic Wars (1), 1792–1807. Oxford: Osprey Publishing, 2012.
4. Hofschröer, Peter. Prussian Light Infantry 1792–1815. Oxford: Osprey Publishing, 2012.
5. Hofschröer, Peter. Prussian Line Infantry 1792–1815. Oxford: Osprey Publishing, 1984.
6. Hofschröer, Peter. Prussian Napoleonic Tactics 1792–1815. Oxford: Osprey Publishing, 2011.
7. Hourtoulle, F. G. Jena Auerstadt: The Triumph of the Eagle (Great Battles of the First Empire). Paris: Histoire & Collections, 1998.