Період X-XVI ст. в історії Японії відомий як епоха постійних міжусобних воєн та внутрішніх чвар, які одна за одною змінювали короткочасні проміжки відносного миру. У той час влада імператора значно ослабла, а згодом взагалі перетворилася на номінальну, що призвело до пожвавлення відцентрових тенденцій та посилення впливу провінційних і регіональних володарів – даймьо – представників родовитих самурайських кланів. Незважаючи на те, що саме самурайський стан був основною рушійною силою міжусобиць Х-XVI ст., важливу роль у них відігравали також буддійські ченці-воїни – сохеї, які часто об’єднувалися у чисельні армії та мали неабиякий вплив на політичну ситуацію всередині країни.

Дослівно термін “сохей” означає “озброєний чернець” [7, с. 4-5]. Ним у середньовічній Японії позначали буддійських воїнів-ченців та майстрів бойових мистецтв, що брали участь у збройних конфліктах як між ворогуючими буддійськими монастирями, так і між світськими регіональними володарями, які охоче вербували їх у свої війська [2, с. 571]. Деякі дослідники проводять певну паралель між явищем “сохей” та європейськими духовно-лицарськими орденами епохи Хрестових походів, однак, попри певну схожість, між цими двома поняттями є чимало відмінностей.

Сутичка сохея та самурая (гравюра)

Головною передумовою появи сохеїв можемо вважати прихід та поширення у Японії буддизму. Варто, однак, зауважити, що у Японію буддизм проник із Китаю та Кореї у сильно видозміненому варіанті, який уже мало нагадував первісне вчення Будди [1, с. 227]. При цьому, спершу ця релігія не набула особливого поширення серед широких мас населення, нею зацікавилася, загалом, лише правляча верхівка країни. Тим не менш, саме підтримка буддизму імператором та родовою знаттю зумовила посилення його позицій у державі [6, с. 271]. У першій половині VIII ст. буддизм, за сприяння імператора Сьому (724-749 рр.), фактично став державною релігією. Правителі Японії витрачали великі кошти на будівництво буддійських храмів та монастирів, а також активно просували буддійських ченців на важливі державні та адміністративні посади [1, с. 227].

Поширення буддизму супроводжувалося виникненням цілого ряду різних його течій та напрямків, які представляли собою частковий синтез вчення китайських і корейських шкіл та елементів традиційної японської релігії – Шінто. У Х ст. особливого поширення та впливу набула буддійська секта Тендай (“Небесне узвишшя”). Її засновником вважається чернець Сайтьо (767-822 рр.), котрий тривалий час навчався у Китаї. Окрім неї, свій вплив зберігали давні буддійські школи Кегон (“Квітковий вінок”) та Хоссо-сю (“Школа властивостей Дхарми”). Осередками секти Тендай були монастирі Енряку-дзі та Мії-дера у м. Кіото, в той час як школа Кегон була зосереджена у монастирі Тодай-дзі, а центр школи Хоссо-сю розміщувався у монастирі Кофуку-дзі (обидва знаходилися у м. Нара) [5, с. 21-56].

Не зупиняючись на ідеологічних та догматичних відмінностях цих шкіл, зазначимо, що на середину Х ст. чотири вищезгадані монастирі стали найбільшими і найвпливовішими у всій Японії та мали неабиякий вплив на прийняття політичних рішень. Щоправда, до певного часу імператорам вдавалося стримувати зростання їхньої могутності. Так, правителю Японії належало право призначати верховних настоятелів монастирів, що давало йому певні важелі впливу на буддійське чернецтво [1, с. 227]. З часом, однак, така ситуація почала дратувати ченців, які прагнули власного самоуправління, що призвело до відкритих виступів. У 949 р. відбувся масовий протест чернецтва монастиря Тодай-дзі проти призначення неугодного їм настоятеля. Ченців, які зібралися біля імператорського палацу у  Кіото, вдалося розігнати лише силою. Подібні виступи мали місце до кінця Х ст. і часто завершувалися кровопролиттям [7,  с. 7].

Одночасно із загостренням стосунків з імператором, розпочалася боротьба між окремими монастирями за владу та вплив. У 969 р. відбулася одна з перших збройних сутичок, які поклали початок т. зв. “монастирським війнам.” Через суперечки з приводу земельних територій між монастирями Тодай-дзі та Кофуку-дзі, загинуло декілька ченців з обох сторін [3, с. 38]. Цей та інші конфлікти спонукали керівництво монастирів до формування власних озброєних загонів. Вважається, що першу таку спробу було зроблено у 970 р. настоятелем монастиря Енряку-дзі, якого звали Рьоген [7, с. 7-8]. Щоправда, спершу це формування складалося не з ченців, а з різного роду найманців – переважно з втікачів-селян та дрібних розбійників. З часом, однак, стало зрозуміло, що ефективно керувати такими людьми складно, що, відповідно, вилилося у появу безпосередньо воїнів-ченців. Їм дозволялося вивчати бойові мистецтва та брати до рук зброю, з метою захисту інтересів монастиря, що віддзеркалювало ідею “справедливої війни,” яка присутня у деяких течіях буддизму [4, с. 55]. За прикладом Енряку-дзі, загони сохеїв почали з’являтися і в інших монастирях.

Воїн-чернець у повному озброєнні (реконструкція середини ХХ століття).

Основною зброєю ченців була нагіната, яка дещо нагадувала європейські глефу та алебарду. Вона представляла собою тонкий вигнутий односічний клинок на довгому древку. Універсальність даної зброї (можливість наносити як колючі, так і ріжучі удари), а також невелика вага, робили її доволі зручною та ефективною. Є свідчення, що сохеї активно використовували луки, а також мечі та кинджали [4, с. 56]. Багато з них носили елементи обладунків (шоломи та лати ламеллярного типу), які, однак, поступалися самурайським. Загалом, одяг сохеїв складався з традиційного вбрання буддійських ченців, переважно оранжевого чи коричнево-жовтого кольору [3, с. 39-40]. Починаючи з XVI ст. озброєння стало більш різноманітним, зокрема, ускладнилося захисне спорядження, а деякі ченці-воїни того періоду уже навіть використовували аркебузи [7, с. 57-58].

У 970-1180 рр. між чотирма найбільшими монастирями Японії (Енряку-дзі, Мії-дера, Тодай-дзі та Кофуку-дзі) велися постійні війни, як правило, за монастирські землі, владу та вплив у країні, а також проти призначення імператорськими чиновниками настоятелів [2, с. 365]. Імператори, намагаючись якось послабити їхню могутність, іноді призначали настоятелем одного монастиря особу, яка раніше очолювала інший монастир, гадаючи, що це якось послабить ворожнечу між чернецтвом різних шкіл та примирить їх, однак цим вони досягли протилежного результату. Ченці рішуче відмовлялися приймати колишніх настоятелів ворожих монастирів, що вело до ще більшого загострення стосунків [3, с. 38].

Незважаючи на те, що кожен монастир відстоював, перш за все, власні інтереси, нерідко сохеї різних монастирів об’єднувалися проти спільного ворога. Ці союзи, однак, були дуже нестійкими та швидко розпадалися через непримиренне суперництво. Так, у 989 та 1006 рр. Енряку-дзі воював проти Кофуку-дзі. У 1081 р. Енряку-дзі об’єднався з Мії-дера проти Кофуку-дзі і під час цього зіткнення ченці Кофуку-дзі спалили Мії-дера та захопили багато здобичі. Пізніше того ж року ченці Енряку-дзі посварилися з Мії-дера і знову спалили його. У 1113 р. ченці Енряку-дзі спалили монастир Кофуку-дзі через розбіжності, пов’язані з вибором настоятеля. У 1140 р. Енряку-дзі знову оголосив війну Мії-дера, а у 1142 р. ченці Мії-дера напали на Енряку-дзі [3, с. 41].

У ХІІ ст. влада імператора ослабла зовсім, реальними володарями стали представники заможних та впливових родів і самурайських кланів, зокрема клан Тайра. Таким чином, імператор не міг силою примусити монастирі до покори. Буддійське чернецтво з кожним роком дедалі більше нахабніло, майже кожне нове призначення настоятеля завершувалося збройними сутичками, які відбувалися навіть на вулицях столиці. Голови самурайських кланів до певного часу також не втручалися у монастирські справи, оскільки в умовах політичної нестабільності їм була вигідною така ситуація.

У 1180 р. вибухнула масштабна громадянська війна між кланами Тайра і Мінамото за панування у Японії (т. зв. “Смута Ґемпей”). Голови цих ворожих кланів – Тайра Кійоморі та Мінамото Йорітомо – активно намагалися заручитися підтримкою монастирів, оскільки у ході “монастирських воєн” X-XII ст. сохеї зарекомендували себе як хоробрі та вправні воїни і представляли собою потужну військову силу [5, с. 46-47]. Особливо у цьому був зацікавлений Тайра Кійоморі, який не бажав зайвих ускладнень у боротьбі за владу. Він зумів добитися невтручання у конфлікт монастирів Тодай-дзі та Енряку-дзі, але Мії-дера та Кофуку-дзі підтримали клан Мінамото [2, с. 365].

Сохеї цих двох монастирів відіграли важливу роль у перемозі клану Мінамото і відзначилися у багатьох битвах [7, с. 10-12]. Так, влітку 1180 р. відбулася битва при Удзі між військами Мінамото, підтримуваних ченцями Мії-дери, та самураями Тайра. Сохеї героїчно обороняли міст через річку від переважаючих сил ворога і, незважаючи на перемогу, армія Тайра понесла величезні втрати. Епічний історичний твір XIII ст. “Повість про дім Тайра” розповідає про чудеса хоробрості сохеїв у битві при Удзі, а також при обороні м. Нара. Тайра Кійоморі, розлючений втручанням ченців та їх впертістю у битві, дощенту зруйнував монастир Мії-дера, однак, коли його війська підійшли до Нари, проти них виступили сохеї усіх монастирів міста, насамперед ченці Тодай-дзі та Кофуку-дзі. Вони самовіддано захищали Нару протягом цілого дня і, згідно з “Повістю про дім Тайра,” у бою майже не поступалися самураям [1, с. 229-230]. Тайра перемогли і на цей раз, однак перемога коштувала їм величезних зусиль й обернулася спаленням майже усього міста, у тому числі монастирів Тодай-дзі та Кофуку-дзі. Після зруйнування Нари активність сохеїв значно знизилася, однак вони продовжували підтримувати клан Мінамото, який врешті домігся перемоги над Тайра у 1185 р. [2, с. 365].

У XIII-XIV ст., після “Смути Ґемпей” та утворення першого шьоґунату (1192-1333 рр.), у країні запанував відносний мир, припинилися й “монастирські війни.” Монастирі Мії-дера, Тодай-дзі та Кофуку-дзі довгий час лежали в руїнах і надалі не відігравали такої важливої політичної ролі. Щоправда, монастир Енряку-дзі – осередок школи Тендай – досі  залишався могутньою силою, оскільки зумів пережити війну Тайра і Мінамото та зберегти свою армію сохеїв [7, с. 12-14]. Однак, у XIV-XV ст. його позиції слабшають, у зв’язку з поширенням впливу іншої течії буддизму – Дзьодо-сінсю (“Правдива школа Чистої Землі”), центром якої став монастир Ісіяма Хонган-дзі у м. Осака.

Це вчення стало особливо популярним серед селян та дрібного самурайства. Вище духовенство Дзьодо-сінсю, з огляду на досвід сохеїв попередніх століть та чергове загострення внутрішньополітичної ситуації, розуміло важливість створення власних озброєних загонів. Так виник рух “ікко-іккі” (“Повсталі прямодушні”) – збройні формування прихильників течії Дзьодо-сінсю з числа сохеїв, селян, дрібних самураїв та ронінів (мандрівних воїнів). Усі вони підкорялися верхівці буддійського чернецтва даної школи [5, с. 51-55].

Прагнучи збільшити свою політичну владу та вплив, а також певною мірою задовольнити політичні, економічні та соціальні прагнення своїх послідовників, секта Дзьодо-сінсю втрутилася у міжусобну боротьбу між правлячою верхівкою сусідньої провінції Кага, яка у 1488 р. завершилася вигнанням адміністрації та переходом реальної влади до рук чернецтва. Ікко-іккі у кількох битвах розбили урядові війська і, відповідно, продемонстрували свою силу на всю Японію.

Щоправда, тоді це залишилося майже непоміченим, оскільки із суттєвим ослабленням влади шьоґуна, країна знову поринула у хаос. До середини XVI ст. ікко-іккі поширили свою владу на чималі території та стали однією із домінуючих сил у Японії [7, с. 15-16]. Водночас, колишню могутність повернули собі сохеї монастиря Енряку-дзі, які фактично взяли під свій контроль Кіото. Новий етап зростання могутності монастирів у XV-XVI ст. був зумовлений занепадом централізованої влади шьоґуна та початком нової епохи міжусобних воєн. Відповідно, на той час не було сили, здатної відновити лад у державі, з чого активно користали сохеї.

Битва при Адзукідзака (1564 р.) між військами Токуґава Ієясу та ікко-іккі (гравюра)

Ситуація почала змінюватися у другій половині XVI ст. За об’єднання країни під своєю владою взявся впливовий даймьо Ода Нобунаґа, який жорстоко розправлявся з усіма своїми ворогами та силою зброї примушував їх до покори. Доволі швидко відбулося його зіткнення з непокірним чернецтвом, яке заважало йому у завойовницьких кампаніях та не бажало визнавати над собою жодної світської влади. У 1564 р. васал Нобунаґи – Токуґава Ієясу – розбив військо ікко-іккі у великій польовій битві, а також прогнав їх із території своєї провінції Мікава. Після цієї поразки ікко-іккі відмовилися від стратегії великих відкритих боїв, а зосередилися на утриманні укріплених пунктів та монастирів [7, с. 16-17].

У 1571 р. Нобунаґа вирішив покінчити зі свавіллям сохеїв у Кіото. Його війська (близько 30 тис. воїнів) оточили монастир Енряку-дзі і після тривалої облоги захопили та спалили його дотла, вирізавши усіх ченців [7, с. 19-20]. Того ж року він здійснив спробу захопити потужну фортецю ікко-іккі – Наґасіму у провінції Оварі, однак зазнав невдачі. Паралельно, ще одна армія Нобунаґи взяла в облогу головний осередок секти Дзьодо-сінсю – монастир Ісіяма Хонган-дзі.

Кампанії Нобунаґи проти ікко-іккі справедливо вважаються найважчими у його військовій кар’єрі. Незважаючи на чисельну перевагу та активне використання вогнепальної зброї, йому ніяк не вдавалося зламати опір захисників Наґасіми та Ісіями Хонган-дзі. Друга облога фортеці (1573 р.) завершилася повним провалом та втратою кількох загонів добірних стрільців та самураїв. Лише наступного року Нобунаґа зумів затиснути Наґасіму у щільне кільце та масованою атакою оволодіти укріпленнями. Фортеця була повністю знищена, а усі її захисники (близько 20 тис. осіб) перебиті.

Ця перемога нарешті дозволила Нобуназі зосередити усі сили на облозі Ісіями Хонган-дзі, яка тривала з 1570 р. Тим не менш, йому знадобилося ще шість років, аби захопити монастир. Ікко-іккі билися до кінця і героїчно відбивали усі спроби штурмів та здійснювали зухвалі вилазки. Лише коли Нобунаґа зміг повністю відрізати захисників від зовнішнього світу та перервати постачання провізії з боку клану Морі – його ворогів та союзників обложених – ікко-іккі склали зброю. Десятирічна облога (серпень 1570 – серпень 1580 рр.), врешті, завершилася. Вражений хоробрістю захисників Ісіями Хонган-дзі, Нобунаґа зберіг їм усім життя, однак розпорядився дощенту зруйнувати монастир [7, с. 20-25].

Ода Нобунаґа (1534-1582)

Взяття Ісіями Хонган-дзі остаточно завершило історію сохеїв та “монастирських воєн.” У 1603 р. колишній васал Нобунаґи – Токуґава Ієясу – заснував шьоґунат Токуґава (1603-1868 рр.), період існування якого позначився повним припиненням будь-яких внутрішніх конфліктів. Попри те, що монастирі Енряку-дзі, Мії-дера, Тодай-дзі та Кофуку-дзі з часом були відбудовані, вони більше ніколи не утримували власні збройні загони сохеїв. Буддійське чернецтво було повністю приборкане.

З усього вищесказаного можемо зробити висновок, що буддійські воїни-ченці, відомі як сохеї, протягом X-XVI ст. відігравали надзвичайно важливу роль у релігійному та політичному житті середньовічної Японії. Їхнє виникнення було прямо пов’язане із поширенням буддизму різних напрямків та прагненням вищого духовенства добитися більшої влади і впливу, а також позбутися залежності від імператорського двору. Сохеї здобули собі ім’я у ході конфліктів між окремими буддійськими монастирями та під час громадянських воєн, прославившись як відважні воїни, готові кинути виклик самураям. Разом з цим, їхнє існування рано чи пізно мало підійти до кінця, оскільки воно йшло врозріз із прагненнями окремих володарів та феодалів до політичного об’єднання країни та припинення міжусобиць.

Список використаної літератури:

1. Козловський, Сергій. “Сохеї та монастирські війни у ранньосередньовічній історії Японії (періоди Хейян та Гемпей)”. Вісник Львівського університету. Серія філологічна 65 (2017): 226-233.
2. Омельчук, Володимир, та Вікторія Ліснича. Релігійна політика стародавніх і середньовічних держав. Київ: Персонал, 2011.
3. Тёрнбулл, Стивен. Самураи. Военная история, пер. с англ. А.Б. Никитина.              СПб.: Евразия, 1999.
4. Уланов, Мерген. “Религиозно-философский взгляд буддизма на проблему войны и мира”. Вестник Калмыцкого университета 4 (2015): 53–58.
5. Adolphson, Mikael. The Teeth and Claws of the Buddha: Monastic Warriors and Sohei in Japanese History. Honolulu: University of Hawaii Press, 2007.
6. Keown, Damien. A Dictionary of Buddhism. New York: Oxford Press, 2003.
7. Turnbull, Stephen. Japanese Warrior Monks AD 949-1603, illustrated by Wayne Reynolds. Oxford: Osprey Publishing, 2003.