Станом на початок 2025 р. тема чорноліської культури в Україні є досить добре вивченою. Доказом цьому є значна кількість науково-дослідних праць українських та радянських дослідників-археологів. Хоч і в меншій кількості, але вона представлена у енциклопедичних інтернет-ресурсах, а також у просторі YouTube. Відтак на вказаній медійній платформі існує науково-популярний вміст, присвячений чорнолісцям і підкріплений візуальною складовою, наприклад картографічним матеріалом, зображеннями потенційного вигляду поселень, залишків виробів, укріплень тощо.

На жаль, чорноліська культура залишається маловідомою або й невідомою для широкого загалу, значно поступаючись своїм сучасникам-сусідам – кіммерійцям та скіфам. Причиною цього вважаємо недостатнє висвітлення цієї теми з боку наукових установ, навчальних закладів, медіа як для широкого загалу, так і серед студентства й учнівства.

На сьогодні ми маємо чітке визначення щодо того, що таке Чорноліська культура. Відтак кандидатка історичних наук Марина Дараган у своїй науково-дослідній роботі “Чорноліська культура”, вміщеній у десятитомній “Енциклопедії історії України” зазначає, що це “археологічна культура перехідного періоду від бронзового віку до раннього залізного віку” [7, c. 586]. Залишки цієї археологічної культури були відкриті 1949 р. відомим радянсько-українським археологом Олексієм Тереножкіним. Прикметно, що саме він незадовго після першого відкриття 1952 р. запропонував сучасну назву  культури – чорноліська. Ця назва пов’язана із місцем виявлення пам’яток цієї народності – Чорним лісом, розташованим в Кіровоградській області України.

Окрім Кропивниччини, яка є одним з осередків Чорнолісної культури, відомо про її розселення і в інших місцях. Наприклад, О. Тереножкін окреслив його на дуже великій території: на Лівобережжі – вздовж русла Ворскли (Хухра, Більськ), на Правобережжі – до Могилева-Подільського на Середньому Придністров’ї і до верхів’я р. Горинь включно. До західного ареалу Чорнолісся тоді було зараховано, окрім відомого Немирівського городища, також такі пам’ятки, як Могиляни, Нітишин, Радзимин, Райки й ін., тобто ті, які невдовзі були виділені Л. Крушельницькою у локальну могилянську групу ранньозалізного часу [3, c. 21].

Археологічні культури Східної та Центральної Європи в середині VIII століття до н. е. Чорноліська культура виділена синім кольором

Складнішою, проте, є проблема визначення точного періоду існування Чорноліської культури. Це насамперед пов’язано із різними даними у дослідницьких джерелах. Так автор YouTube-каналу “Велесова Стезя” Дмитро Баришев (псевдо – Вогнеслав Змійович) та перша директорка музею Захарівської селищної громади (Роздільнянський р-н, Кіровоградська обл.) Любов Шкирай датують її Х-VIII ст. до н.е., в той час як М. Дараган  називає ХІІ-ІХ ст. до н. е. [2]. Інакший, відмінний від вищезазначених можливий термін існування визначив і сам О. Тереножкін 1949 р. На думку професора, Чорноліська культура існувала з кінця ІХ ст. до н.е. і до першої половини VII ст. до н. е.

Деякі суперечності мають і дані про походження представників Чорноліської культури. На думку старшого наукового співробітника науково-дослідного відділу історії та археології Дмитра Пефтіця, “до проблеми етнічної належності носіїв чорноліської культури існує щонайменше дві концепції щодо їхнього походження – праслов’янська та фракійська.” Вірогідність кожної з них дослідник підкріплює думками інших науковців – О. Тереножкіна, В. Іллінської та Б. Рибакова (слов’янська), а також М. Артамонова, С. Березанської та В. Рибалової (фракійська). Згідно з першою теорією, чорноліська культура розглядається як лише один з етапів, який був предтечею виділення праслов’ян від доби середньої бронзи (тшинецько-комарівська спільнота) і до формування зарубинецької культури як уже власне слов’янської. Як приклад наведемо думку О. Тереножкіна, який у 1949 р. визначав її як “…особливий передскіфський етап в історії осілих землеробсько-скотарських племен Середнього Подніпров’я” [5, c. 11].

Фракійська концепція стверджує про фракомовність носіїв чорноліської культури. Прихильники цієї теорії наголошують на особливостях матеріальної культури чорнолісців. Цю думку найбільше відстоює археологиня Софія Березанська, яка порівнює пам’ятки чорноліської та білогрудівської культур. Згідно з думкою науковиці між ними простежується певний хронологічний розрив, що супроводжується й відмінностями у розвитку. Більше того, С. Березанська акцентує на унікальності скарбів чорнолісців, що визначається високим рівнем “розвитку бронзоливарного, керамічного та косторізного виробництв у носіїв чорноліської культури, що суттєво відрізняє її від попередніх культур і навряд чи може бути пояснено одними лише впливами” [5, c. 11]. Тому дослідниця робить висновок про її формування, що було пов’язане з “міграцією фракійського населення на схід” [5, c. 11], основна база якої ілюструється пам’ятками типу Сахарна-Солончени (обидва села на території Республіки Молдова).

Дещо нейтральною є точка зору А. Мелюкової та Г. Смирнової, які висловили свої міркування щодо розвитку чорнолісців. Відтак, з одного боку, вони більш прихильні до першої концепції і погоджуються з ідеєю етнічної приналежності представників Чорноліської культури до ранніх слов’ян. Але з іншого боку, дослідниці висловлюють думку, за якою так званий фракійський Гальштат мав потужний вплив на розвиток їхньої матеріальної культури [5, c. 11].

На думку українських дослідників-археологів чорноліська культура припинила своє існування у ІХ-VIII ст. до н. е. Відтак О. Тереножкін пов’язував її зникнення із жаботинською культурою (VIII – 1 пол. VII ст. до н. е.), що є генетично схожою до першої. Крім того, жаботинці перейняли матеріальну культуру чорнолісців, зберігаючи її далі, про що свідчать результати археологічних розкопок, проведених у с. Жаботин Черкаської області.

 Межі розселення чорноліського та сусідніх племен, зокрема й впливи інших культур простежуємо також у інших регіонах сучасної України. Наприклад, із вмісту на головній сторінці с. Пиків (Хмільницький р-н, Вінницька обл.) довідуємось, що у цьому ж н. п. було вперше простежено перехід від чорноліської культури до культури скіфського лісостепу. Під час археологічних досліджень були виявлені сліди впливу середньогальштатських культур (жертовники, кераміка), відкриті землянки, наземні житла, дві культові споруди, одна з яких мала орнаментований жертовник, чорнолощений орнаментований посуд, антична кераміка, стріли, знаряддя праці, залишки бронзо-ливарного виробництва, бронзові прикраси, кістки тварин тощо.

При розгляді питання повсякденного життя представників чорноліської культури варто перш за все звернути увагу на їхні типи поселень. О. Тереножкін виділив два таких різновиди – селища і городища. Зберігачка фондів Захарівського музею Л. Шкірай стверджує, що перший тип був поширений на всьому Право- та Лівобережжі сучасної України впродовж Х-VIII ст. до н. е. Самі ж городища виникають приблизно у ІХ ст. до н. е. на річках Інгулець та Тясмин [1]. При цьому саме вони могли відігравати значну роль у житті чорнолісців. Свою думку щодо цього висловлює жрець Д. Баришев. Він стверджує, що чорноліська культура була на порозі створення власної держави. Про це свідчать розкопки чорноліських фортифікацій, де присутні елементи, які простежуються і за християнської Русі. Мапу з кресленнями городища Чорного лісу використовували як допоміжний матеріал [2]. Д. Баришев поділяє цей тип поселення, а саме його структуру будівництва, на декілька етапів:

1. Центр, де було основне городище;
2. Власне центральна частина, де проживали чорнолісці;
3. Околиці, де й стояли укріплення, що призначались для захисту представників культури “лісу від кочового степу” [2]. Фортифікації будувались або з дерев’яних колод (найбільше – з дуба), або з каміння [1].

Загалом на Правобережжі уманський краєзнавець Григорій Храбан 1964 р. виявив до 32 чорноліських поселень. Відкриття вченого мало велике значення, про що свідчить схвальний відгук на його статтю “Чорноліська культура на Уманщині” О. Тереножкіна [6, c. 237]. Наявність селищ та добре укріплених городищ, де з часом замість жерців владу поступово переймає аристократія, чітко вказує на осілість чорноліської культури та на можливість її перебування на етапі творення власної державності.

Щодо матеріальної культури, то чорноліська культура займалась виплавкою заліза. Подібні пам’ятки чорної металургії виявлено у ряді сіл Маньківського району. Це такі села як Дзенгелівка, Добра, Маньківка, Молодецьке [6, c. 238]. Прикметно, що городище досліджуваного племені мало свій єдиний центр металообробки. Один із таких центрів був віднайдений на Суботівському городищі, де проводились археологічні розкопки впродовж 1950-1970-х рр. [7]. Іншим ремеслом було виготовлення керамічних виробів тюльпаноподібної форми, які характеризуються гладкою внутрішньою частиною та наявністю орнаментації (геометричні фігури). Один із таких витворів презентує Л. Шкірай. Це уламки столового посуду – мисочка, горнятко. Працівниця Захарівського музею висловлює власні припущення, що в період пізньої бронзи і раннього заліза (Х-VIII ст. до н. е.) саме в чорнолісців вперше з’являються ложки [1]. Характерним атрибутом цієї культури є горнятка, які давнє населення носило з собою. Як зазначає Д. Баришев, цим чорнолісці забезпечували себе посудом під час харчування, а також запобігали отруєнню від їжі чи води з чужого посуду. Також представники цієї культури займались землеробством, скотарством, рибальством та рідко полюванням [2].

Бронзові браслети зі спіральним орнаментом (с. Суботів, Х-ІХ ст. до н. е.)

На високий рівень вийшло і виготовлення зброї, що представляється створеними з кременю наконечниками стріл та металевими сокирами-молотами. Велику роль відігравала так звана “трофейна” зброя, яку чорнолісці забирали у кочовиків (кіммерійців). Це підтверджують і знахідки довгих залізних мечів на території чорноліської культури, що були найпотужнішим військовим атрибутом на той час. Така могутність племені, проте, завершилася з приходом скіфів на територію України, що спричинило їх перехід під вплив степових кочовиків.

Чорноліська культура використовувала й музичні інструменти, серед яких були тримби. Однак цей губний інструмент мав більш практичне, охоронне значення і використовувався для попередження охоронців городищ про небезпеку з боку степу [2].

Інший аспект життя Чорноліської культури – вірування та поховальні обряди. У праці Д. Пефтіця вказано, що дослідники В. Отрощенко та О. Моця звернули увагу на традицію використання кремацій у чорноліський час. Проте існували і традиційні поховання [5, c. 11]. Згідно з “Енциклопедією історії України” це були ґрунтові або підкурганні поховання, що виконувались за обрядом тілопокладення чи тілоспалення [7, c. 569]. Були й жертвоприношення, що показують зольники із рештками жертв і залишками кераміки [2]. Водночас простежується вплив фракійців у духовній сфері праслов’ян Чорного лісу, що виявляється у оздобленні жертовників орнаментами, притаманними для цієї балканської народності [5, c. 11]. Головним в управлінні населеного пункту і в релігійному житті був, як вже згадувалось, жрець.

Чорноліська культура існувала між ХІІ-ІХ ст. до н. е. та Х-VIII ст. до н. е., (бл. 200 рр.), була найбільше розселена на території Право- та Лівобережжя сучасної України – в межах лісостепу біля річок Інгул та Тясмин – і межувала зі степовими кочовиками. До сьогодні серед науковців немає одностайності щодо генетичного походження цієї давньої культури. Однак більшість українських та радянських дослідників схиляються до саме праслов’янського типу чорнолісців, хоч і не виключається значний вплив на їхню культуру балканських фракійських племен. Відомо, що цілком схожим до чорноліського типом є жаботинський, який, згідно з аналізом матеріалу розкопок, перейняв матеріальні здобутки та технології своїх попередників і проіснував ще до 100 рр.

Чорноліська культура визначається як надпотужна група, що, на думку деяких істориків, могла бути біля витоків утворення власної держави. Підставою для таких тверджень є такі чинники як осілість, наявність селищ та городищ із складною схемою забудови та оборони з чітко вираженою центральною частиною і окремими центрами металообробки, потужним військовим устроєм і створенням управлінського кола, хоч поруч із тим зберігали свою визначну роль землеробство, скотарство та мисливство. Поруч із металом у більших кількостях ще фіксується використання давнішого природного матеріалу – кременю.

Найбільш характерними і численними пам’ятками, що представляють чорноліську культуру, є керамічні вироби. Найбільш численними є столові вироби зі спрощеним художнім оформленням: глеки, тарілки, переносні кухлі, які є найбільш відомим атрибутом, пов’язаним зі Скіфією.

Для представників чорноліської культури притаманні два типи поховань – інгумація та кремація покійника і розміщення його під курганами із супровідним матеріалом: глиняним посудом, дорогоцінностями та кістками тварин. Домінуючим за доби кіммерійців (Х-IX ст. до н. е.) був шаманізм, що в час розквіту чорноліської культури поступово втрачав свою домінантну роль.

Список використаної літератури та джерел

1. Ivaniutenko, Iryna. Витоки чорноліської культури. Захарівський музей. Великоандрусівська ТГ. Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=XZTH-GCemY4&ab_channel=%D0%98%D1%80%D0%B8%D0%BD%D0%B0%D0%98%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D1%8E%D1%82%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE.
2. Велесова Стезя. Чорноліська культура на теренах України. Відлуння сивої давнини. Режим доступу: https://www.youtube.com/watch?v=mvST_-uyi4c&ab_channel=%D0%92%D0%B5%D0%BB%D0%B5%D1%81%D0%BE%D0%B2%D0%B0%D0%A1%D1%82%D0%B5%D0%B7%D1%8F.
3. Вівсяна, Інна. Історична географія чорноліської культури. (Київ, Кропивницький: Центральноукраїнський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка, 2020), 28;
4. Офіційний сайт села Пиків. Жаботинська культура. Режим доступу: https://pykiv.org.ua/pikiv-v-istorii/zhabotinska-kultura.html.
5. Пефтіць, Дмитро. До проблеми етнічної належності носіїв чорноліської культури. Київ, 2004 р. Режим доступу: https://ekmair.ukma.edu.ua/server/api/core/bitstreams/cb31ec3f-2cf4-497b-9e88-62152ba27318/content.
6. Священко, Зінаїда. Археологія у вивченні історії Уманщини. Режим доступу: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/89390/42-Svyaschenko.pdf?sequence=1.
7. Смолій, Валерій. Енциклопедія історії України: У 10 т. (Київ, Наукова Думка, 2013), 784.