Михайло Чайковський народився 29 вересня 1804 р. в с. Гальчин Житомирської області. Його батько Станіслав Чайковський був одружений з Патронеллою Глембоцькою, яка була донькою Олени Брюховецької, можливою родичкою гетьмана І. Брюховецького [6]. Тому сам М. Чайковський вів свій родовід від І. Брюховецького. Однак, на думку О. Алфьорова, це є малоймовірним, оскільки між двома “родичами” різниця майже в 200 років [8, с. 6-8].

Батько Чайковського помер досить рано, тому малого хлопчика взяв під опіку дід Михайло Глембоцький. Коли ж він помер, М. Чайковський успадкував значні володіння, якими вмів уміло розпоряджатися. Свого часу на ці землі прибув з візитом імператор Микола I, який запропонував Чайковському стати його камер-юнкером, від чого останній категорично відмовився. У його спогадах можна знайти причину відмови, яка полягала в тому, що Михайло співчував “декабристам,” яких було страчено (до того ж, він був козакофілом). Загалом ж Чайковський прагнув розпочати козацьке повстання, утворити нову україно-польську державу [8,  с. 10].

Згідно з спогадами, М. Чайковський вважав, що провідною верствою України є козацтво, як шляхта у Польщі. Козаки, на думку Чайковського, є провідниками думки поневоленої нації, тими, хто може звільнити її від російського панування. Таке вороже ставлення до Росії він пояснює тим, що нею правлять німці, владу в країні захопили “німецькі партії,” тому виникає потреба звільнити всі слов’янські народи і об’єднати їх в одну державу з центром в Києві з провідною роллю козацтва [8, с. 11].

  У 1830 р. на територіях Польщі, Білорусі, Правобережної України розпочалося повстання, до якого доєднався М. Чайковський з метою реалізації своїх ідей. Проти росіян він вів боротьбу у складі Волинського полку, яким командував його дядько К. Ружицький. Після поразки і придушення повстання Чайковський та інші польські офіцери емігрують у Францію в 1831 р., де М. Чайковський займається написанням творів, наприклад, романів “Гетьман України,” “Козацькі повісті” тощо. Окрім написання творів у Франції, він співпрацює з польськими емігрантами, особливо активно з А. Чарторийським, який поділяв деякі ідеї М. Чайковського (наприклад, створення козацької держави) [8, с. 291; 6].

18 грудня 1850 р. Чайковський прибуває у Стамбул, де приймає іслам і бере ім’я “Садик.” Росіяни, дізнавшись про це, почали вимагати у султана видати учасника повстання, однак султан відмовився, оскільки не можна було видавати одновірців. У 1851 р. він просить султана надати дозвіл на формування козацьких полків “казак-алай.” Варто зазначити, що в полку служив дядько Чайковського К. Ружицький. Далі Садик-паша набрав два бригадних генерали, яким дозволялося набрати стільки офіцерів, скільки б вони вважали за потрібне.

Якщо говорити про склад полку, то він був дуже різнорідний, однак “еліту” складали козаки-некрасовці, які переселилися з Кубані в область Добруджі. Ці козаки мали бути мобілізовані з власним озброєнням, кіньми, у власних одностроях. З одних лишень козаків створити полк не вийшло, оскільки їх було не так багато [3, с. 53], тому в 1853 р. М. Чайковський домігся дозволу розширити полк, набирати представників інших етносів. Через це в складі полку почали опинятися болгари, угорці, турки і євреї [4, с. 292].

Сам Садик-паша брав активну участь у розбудові полку, вербуванні  добровольців. Відомо, що він був у Стамбулі, Адріанополі, Шумлі, де намагався заохочувати добровольців. У перший місяць він зміг набрати 300 добровольців, а вже за 5 місяців – 600 осіб. Командувач дуже турбувався про зовнішній вигляд свого війська, власноруч розробляв однострої, кінноту забезпечував лише арабськими скакунами. 23 січня 1854 р. османські козаки склали присягу султану, а Садик-паша отримав титул “міріан-паші” на кшталт кошового отамана [6].  Варто згадати, що пізніше М. Чайковського спіткали фінансові проблеми, що призводило до організаційних труднощів. Службовою мовою серед цих підрозділів протягом всього періоду їх існування була українська, а офіцерами були переважно поляки, ветерани повстання 1831 року, вихідці з України, земляки Чайковського, які з дитинства володіли і українською мовою [3, с. 73].

Станом на 1854 р. у М. Чайковського нараховувалося 6 козацьких сотень, до того ж він одержав стяг І. Виговського, який освятив і особисто йому передав патріарх Йоаким [8, с. 303]. Однак почалися суперечки з іншим генералом, представником шляхти В. Замойським. Ця сварка полягала була спричинена декількома факторами: по-перше, В. Замойський засуджував М. Чайковського за те, що той змінив віру; по-друге, він звинуватив Садика-пашу в крадіжці грошей, які виділялися з скарбниці; по-третє, В. Замойський хотів перебрати командування над полком Чайковського. Все дійшло до того, що підлеглий офіцер Замойського Антоні Язоранський писав про М. Чайковського так: “Міхал Чайковський взагалі думати не хотів про вигоди, які зі Східної війни можна було б використати для Польщі. Він переслідував егоїстичну ціль-зробити ім’я відомим, задовольнити свої амбіції. Він запропонував формування козацьких полків, однак лишень для того, щоб здобути від цього матеріальні вигоди. Тому він і докладав зусиль у цій справі” [3, с. 53].

Проте лист М. Чайковського заперечує звинувачення, що були нав’язані в листі Антоні Язоранського: “Пане полковнику, дозволяю собі тут ще кілька слів додати, що граф Замойський знайде в Мегмеді Садик-паші ту саму людину, яку і знаходив у Міхалі Чайковському, і що те, що сьогодні настало це покликання польських офіцерів на досягнення вищих цілей. Моя поведінка мала велику мету і була сперта і є на правді” [3, с. 52]. Ще одним приводом до ворожнечі між М. Чайковським і В. Замойським було те, що у двох офіцерів були різні погляди на облаштування справ після війни. Так, В. Замойський думав лишень про відновлення Речі Посполитої у її попередніх кордонах і з пануванням шляхти, а М. Чайковський про козацьку державу, яка б об’єднала всіх слов’ян в одну державу з центром в Києві. Однак сам  В. Потульницький стверджує, що М. Чайковський хотів створити козацьку державу під турецьким протекторатом [2, с. 253; 5, с. 73].

З початком кампанії на Дунаї Садик-паша отримав завдання забезпечувати продовольством обложену фортецю Силістрію, в обороні якої його загін також взяв участь. Після відступу росіян, у серпні 1854 р. М. Чайковський зміг прорватися до Бухаресту, в якому згідно з наказом головнокомандувача Османської армії Омера-паші Чайковський назначався губернатором. Беззаперечним фактом було те, що загін Садика Паші поповнювався багатьма молодими румунськими добровольцями, охочими вступити в ряди його полку. Записано навіть прибуття до його лав численних дезертирів з російського війська, а також поляків, литовців і росіян, найбільше з районів Київської губернії [3, с. 56]. Після зайняття Бухареста в Дунайські князівства увійшли австрійські війська, які мирно відправили турецькі війська, включно з Садик-пашею за межі цих держав [7, с. 259].

Невдовзі маршал Омер-паша, вражений діями козаків Чайковського на Дунаї, звернувся до султана з листом, в якому просив створити нові формування, що було погоджено і незабаром оголошено. Цікавим є факт, що, як виявилося, створити нові козацькі формування було волею Наполеона III, про що свідчать такі слова султана: “Цей новий полк, за волею імператора Франції, має бути організований під керівництвом В. Замойського, але цей II-полк, як і I-й полк, мають бути під командуванням Мехмеда Садика-паші” [3, с. 52].

М. Чайковський не хотів брати під своє командування цей полк, оскільки він відрізнявся від I-го полку ідеологічно. До того ж, той повністю складався з поляків. Замойському не сподобалося, що його віддають під командування Садик-паші, тому всіляко намагався вийти з-під командування Чайковського. Однак В. Замойський мусив їхати у Великобританію, тому М. Чайковський у його відсутність мусив взяти II-полк у підпорядкування. Ображений на те, що австрійці змусили його піти з Дунайських князівств, Чайковський просить османське командування перекинути I-й і II-й полки на Кавказ, однак цю ідею відхилили. Тому М. Чайковський самотужки, без дозволу командування, вирішив дійти до Бургасу, звідки на кораблях планував висадитися в Криму. Проте його від цієї ідеї відмовив А. Міцкевич, який прибув із дипломатичною місією. Останній зауважив, що такі дії Чайковського нашкодять не лише йому, але й іншим. У своїх спогадах Чайковський з теплотою відзивався про А. Міцкевича, назвавши його своїм другом [8, с. 576]. Після цього Садик-паша ще декілька разів просив перевести його на інші фронти, однак він весь час отримував відмову від вищого командування, яке врешті дало завдання загону М. Чайковського стояти на кордоні з Грецією, де він і пробув до кінця війни. Водночас цікавим є той факт, що в цей період султан дає М. Чайковському завдання приготувати проєкт щодо можливості призову християн на військову службу. Цей проєкт Садик-паша подав великому візиру. У ньому пропонувалося набирати кавалерію з Тирново, Ніша, а піхоту з Мостара й Ішкодри. У своїх спогадах М. Чайковський писав, що султан хотів перед затвердженням цієї реформи, щоб це питання обговорили з представниками “великих держав,” оскільки боявся, що таке рішення без дозволу з їхнього боку призведе до конфлікту. Так і сталося. Австрійська влада категорично заперечила таку можливість, оскільки боялася того, що слов’яни отримають зброю в руки, яку пізніше можуть використати у повстанні проти Австрії [1, с. 341].

У 1856 р. османський уряд розпустив загони В. Замойського, оскільки вважав недоцільним утримання іноземних полків після підписання Паризького трактату. Якщо говорити про полк Чайковського, то його залишили на османській службі, оскільки він складався переважно з османських підданих, якими вважалися болгари, турки, євреї. Відомо, що з солдатів з полку Замойського Чайковський сформував з них полк драгунів [3, с. 63]. Зокрема, після закінчення Східної війни, М. Чайковський отримав наказ рушити до Шумену, де солдатам його полку вручили ордени (45 – Меджида IV і V класів, з них п’ять отримали козаки-некрасовці, які були вихідцями з України) [3, с. 65; 6, с. 560]. Також М. Чайковський отримав титул “бейлер-бея.” Коли у 1861 р. помер Абдул-Меджит, на трон зійшов Абдул-Азіз. Новий султан призначив М. Чайковського намісником Добруджі, а потім і Румелії. Тим часом у владних колах Османської імперії ширилася змова проти Абдул-Азіза, в якій М. Чайковський взяв участь. Цей заколот виявився невдалим, тому Чайковський просить помилування у імператора Олександра II, яке той приймає [6]. Після заколоту полк Чайковського розпустили, а решту вояків приєднали до регулярної армії, оскільки вони вважалися підданими Порти, на відміну від II-полку, який складали тільки поляки.

У 1873 р. М. Чайковський повертається до Російської імперії, оселяється у с. Бірки на Чернігівщині, де в 1886 р. і помер, наклавши на себе руки.

Cписок використаної літератури:

1. Badem, Candan. The Ottoman Crimean War (1853-1856), Leiden-Boston: Brill, 2010. 432.
2. Karbownik, Krzysztof. “Polskie formacje zbrojne w armii tureckiej w wojnie krymskiej 1853-1856”, Przegląd Historyczno-Wojskowy (2012).
3. Бартосік, Лукаш. “Поляки і Кримська війна 1853-1856 рр.”, Наш Крим. Збірка статей за матеріалами Другої Міжнародної наукової конференції “Крим в історії України”, присвяченої 160-й річниці капітуляції Росії у Кримській війні 1853–1856 рр. За редакцією Дмитра Гордієнка та В’ячеслава Корнієнка. (Київ: Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського, 2016).
4. Молчанов, Володимир. “Що ми знаємо про участь українців у Кримській війні 1853-1856 рр.”. Крим: шлях крізь віки. Історія у запитаннях і відповідях, за загальною редакцією Валерія Смолія, упорядкував Генадій Боряк. Київ: Інститут історії України НАН України, 2014.
5. Потульницький, Володимир. “Представник польського консерватизму Міхал Чайковський як учасник Кримської війни”, Наш Крим. Збірка статей за матеріалами Другої Міжнародної наукової конференції “Крим в історії України”, присвяченої 160-й річниці капітуляції Росії у Кримській війні 1853–1856 рр. За редакцією Дмитра Гордієнка та Вячеслава Корнієнка. Київ: Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського, 2016.
6. Радик, Олег. “Михайло Чайковський. Авантюрист, який мріяв відродити Січ”, Історична правда, доступно 29 вересня 2012.
7. Рудницький, Іван-Лисяк. “Козацький проект Міхала Чайковського під час Кримської війни: Аналіз ідей”, Історичні есе, Київ: Основа, 1994. Т. 1.
8. Чайковський, Михайло. Шляхта обирає авантюризм. З польської перекладали Олеся Ісаюк, Євгена Білосніжна, упорядник Олександр Алфьоров. Київ: Пропала грамота, 2020. 607.