Представники князівського роду Корецьких протягом декількох століть відігравали значну роль у житті українських земель. Звісно, такий знаменитий і багатий рід мав власні релігійні традиції та історію їх розвитку. Спробуємо схарактеризувати релігійну культуру Корецьких у XVI — середині XVII ст. З часу здобуття незалежності Україною все більше зростає зацікавленість релігійною культурою ранньомодерної доби. Визначними дослідниками цього періоду стали Н. Яковенко, Л. Тимошенко, М. Довбищенко та інші. Важливим аспектом дослідження цього періоду став концепт конфесіоналізації. У межах цього концепту історики намагаються пояснити процеси змін, що призвели до оформлення існуючих конфесій. З’являються й праці присвячені історії шляхетських родів, у яких значну увагу приділено аналізу релігійної діяльності знатних сімей. Були написані окремі монографії по історії Острозьких [36] та Вишневецьких [5]. Натомість сім’я Корецьких не викликає такої значної уваги. Тому здебільшого дослідники не займалися спеціально релігійною діяльністю Корецьких. Винятком є стаття С. Горіна “Волинські монастирі під патронатом князів Корецьких” [23, с. 9-13]. Побіжно цієї теми у своїх дослідженнях торкнулися Н. Яковенко [38, 39] та  М. Довбищенко [25]. З огляду на релігійні традиції Корецьких можливим стає визначення варіантів життєвих стратегій, які обирали для себе різні знатні роди. До таких стратегій входили як особистий вибір віри, так і підтримка тієї чи іншої церкви на своїх землях.

У дослідженні було використано такі типи джерел: церковні пом’яники, тестаменти, ділові акти та друковані книги досліджуваного періоду. Пом’яники дозволили визначити, до яких монастирів князі Корецькі спрямовували свої пожертви. Тестаменти ж, окрім свідчень про матеріальну підтримку храмів і монастирів, надали відомості щодо релігійних уявлень Корецьких про життя та смерть.

Родоначальником роду Корецьких став Олександр Патрикійович, який походив з Гедиміновичів [20, c. 622]. Він отримав як вотчину Корецьке князівство на території Волині. Більше відомостей про діяльність князів Корецьких знаходимо у пізніших джерелах. Представники сім’ї Корецьких записані у Києво-Печерському пом’янику кінця XV— початку XVI cт., що свідчить про їхні пожертви на користь Лаври [22, c. 11]. Пом’яники створювалися для того, щоб імена жертводавців і їхні роди згадувалися під час молитов. За православними уявленнями заупокійна молитва могла надати допомогу душі під час митарств [18, c. 134]. Рід Корецьких записаний також до пом’яника XVII cт. з Межигірського монастиря [28, c. 145].

Більш детальні свідчення знаходимо про релігійну діяльність князя Богуша Корецького, волинського воєводи. Князь Корецький підтримував зв’язки з літературно-перекладацьким гуртком князя Андрія Курбського. Унаслідок цього на замовлення Корецького з’являється збірник житій у 1569 році було переписано збірник житій [32, c. 536]. Джерелом про діяльність Богуша також слугує його тестамент 1576 року [13, c. 95]. На початку заповіту зазначено: “Напервей душу мою поручаю Богу…, а тело мое грешное при телесах прародителей моих в манастыри пречистое Богородицы Печерском, обычаем а порядком церкви светое Греческое”. У цьому тексті князь згадує традицію поховання представників свого роду в Печерському монастирі. Це свідчить про те, що в уявленнях Корецьких Київ залишався важливим релігійним центром. Підтвердження поховання Корецького у Лаврі знаходимо в книзі “Тератургіма” (1638) Афанасія Кальнофойського. У ній наведено епітафію з могили князя [6, c. 41]. У “Тератургімі” також міститься карта Києво-Печерського монастиря, де можна побачити Успенський собор із каплицею “князів їхніх милостей Корецьких”. У цій каплиці розташовувалася фамільна усипальниця цього роду. Ймовірно, каплицю збудували у 1519 році, коли там поховали Олександра, Льва та Василя  Корецьких. В 1522 році тут поховали Федора Корецького [34, c. 150]. Ховати себе в Лаврі заповідали також представники інших князівських родів — Вишневецьких, Збаразьких і Острозьких. Проте наприкінці XVI ст. більшість князівських родів переорієнтувалася на поховання у власних маєтках [38, c. 108-113].

Епітафія Богуша Корецького з книги А. Кальнофойського “Тератургіма” (1638)

У заповіті Б. Корецького було відписано кошти на сорокоуст у київських храмах і монастирях: по десять коп грошей — на Печерський монастир, Софійській собор та Миколаївський монастир; по п’ять коп — на Михайлівський Золотоверхий і Видубицький монастирі; по дві копи — на церкву Пречистої Богородиці та Кирилівський монастир. Значні суми були виділені також на волинські храми й монастирі. У тестаменті було відписано по десять коп грошей на церкву Іоанна Богослова в Луцьку, церкву Богородиці у Володимирі та Жидичинський монастир; також по п’ять коп — на Зимненський і Дорогобузький монастирі [13, c. 96-97]. Отже, географія сакральних місць, які гідні пожертв на думку Б. Корецького, обмежувалася Волинню та Київщиною. Виходить так, що за заповітом більше коштів було виділено київським храмам, ніж волинським. Слід врахувати, що в заповіті згадуються також інші фундуші на користь волинських монастирів, які перебували у його володіннях. Богуш  наказував своєму сину Юхиму зберігати батьківські надання для Корецького, Городищенського та Маренинського монастирів. Невідомо точно, чи був Б. Корецький засновником цих обителей [24, c. 52, 148, 223]. Князь передавав значний капітал православним храмам і монастирям, що свідчить про його високу набожність. Відповідно до тодішніх уявлень, пожертви на побожні цілі сприяли спасінню душі [18, c. 154]. Маємо відомості про те, що Богуш перед смертю прийняв схиму [38, c. 110-111].

Традицій підтримки православ’я дотримувався і Юхим (Йоаким) Корецький, син Богуша. Юхим згадується як учасник Віленського з’їзду 1599 року, де протестанти та православні зібралися з метою узгодити спільну антиунійну боротьбу. Його було обрано одним із провізорів, які мали опікуватися православними та протестантськими храмами [25, c. 98]. При ньому завершилася перебудова Корецького жіночого монастиря, розпочата ще за часів його батька. На освячення монастиря прибули єпископ галицький Гедеон Балабан, єпископ луцький Кирило Терлецький, православний діяч Герасим Смотрицький. Гедеон також постриг у монахині князівну Софію, дочку Ю. Корецького. Взявши ім’я Серафима, вона стала першою ігуменею монастиря [1, c. 116]. Судячи з тексту пізніших пожертв монастир мав посвяту Успінню Богородиці [25, c. 558]. До часів Ю. Корецького відноситься і згадка про те, що у його володіннях проживав охридський архієпископ Афанасій (його влада поширювалася на територію сучасних Македонії, Болгарії, Греції). Він був організатором антитурецького повстання на Балканах у 1596 році [2, c. 100]. Афанасій був змушений емігрувати і пізніше згадується як духівник князя Василя Острозького. Після смерті того, Афанасій жив під протекторатом Корецьких, а помер у 1609 році [31, c. 25]. Пізніше Мелетій Смотрицький у творі “Verificatia niewinności” (1621) зазначатиме, що у володіннях Корецьких часто зупинялися грецькі православні ієрархи [14, c. 306]. В літературі можна зустріти твердження буцімто Ю. Корецький перейшов до католицтва [25, c. 179]. Але не складно знайти спростовування цього у джерелах. За деякий час до смерті Юхим разом з дружиною Анною Ходкевич надають право Лаврентію Зизанію обіймати посаду протопопа у Корецькій замковій церкві. Зизаній є відомим православним просвітителем, автором першого друкованого українського словника “Лексис” (1596). Зизанію наказувалося завжди лишатися православним [15, c. 407]. Таких вказівок не робив би католик, бо Зизаній був призначений не простим священником, а настоятелем церкві у замку Корецьких. Документ датується 1612 роком, а вже у 1614 році Ю. Корецький помирає [3, c. 142].

На відміну від свого батька Богуша, Юхим був похований не у Лаврі, а в замковій церкві у Корці. Про це згадує Симон Окольський у книзі “Orbis Polonus” [10, c. 549]. Причиною такого вибору поховання могли стати судові тяжби Корецького з Києво-Печерським монастирем [16, c. 1053-1057; 17, c. 1077-1084]. Про дружину Юхима — Анну Корецьку писав у власних записках лаврський архімандрит (пізніше київський митрополит) Петро Могила. Він зазначає, що княжна після смерті чоловіка “в многия ереси часто пременяшеся: от калвинской в новокрещенскую, еже есть аріанскую”. Та одного разу у Корецької побував старець Езекиль Скитський. Як переповідає Могила, побачивши старця, Анну охопив страх, і вона попросила його навернути її до справжньої віри. Княгиня сповідалася у своїх гріхах і знову повернулася до православ’я. Після цього вона стала “велми благочестивою” та навіть перед смертю прийняла схиму, як це свого часу зробив Б. Корецький [14, c. 66-68]. Певно вже після повернення до православ’я княгині, на її честь православний богослов Кирило Ставровецький створює “Посвятительное послание княгине Корецкой” [30, c. 27].

  У своєму заповіті від 30 березня 1636 року княгиня Анна Корецька відписала свій будинок у Межирічі для створення місця відпочинку паломників. Корецькому православному монастирю вона заповіла 18 800 злотих, худобу і шість коней. Згідно із заповітом, Анну мали поховати біля келії її дочки Серафими, яка на той час була ігуменею Корецького монастиря [26, c. 207]. Н. Яковенко припускає, що вибір місця поховання княгині міг бути пов’язаний із криптокальвінізмом або відмовою духовенства ховати її на цвинтарі [38, c. 115]. Проте таке твердження видається сумнівним. Бажання А. Корецької бути похованою біля келії дочки, ймовірніше, пов’язане з особистою прив’язаністю. Збереження протестантських поглядів у княгині, а тим більше відмову духовенства здійснити поховання на освяченій землі, виключає її меценатська діяльність на користь православної церкви.

Спадщина Корецьких згодом переходить до Самійла Корецького, сина Юхима. Перші відомості про його релігійну діяльність знаходимо у 1606 році, коли він надає фундацію францисканським кляштору та костелу Внебовзяття Пресвятої Діви Марії у Корці [9, c. 216] (з 1604 року маємо свідчення про корецький фарний костел св. Анни, але без імені засновника) [9, c. 138, 143]. На той час Корецький, ймовірно, лишався православним. Про час конверсії С. Корецького буде сказано нижче. Можливою причиною заснування кляштору є потреба у задоволенні духовних потреб слуг та найманців князя, серед яких були католики. Таким чином можна пояснити і опікування князем В. Острозьким фарного костелу в Острозі [36, c. 999].

Самійло прославився перед усім у військових походах до Молдови. Ці виправи були пов’язані з династичними претензіями роду його дружини, Катерини Могили. У 1615 році  Корецький разом з Михайлом Вишневецьким здійснюють похід до Молдови та садять на молдавський престол Олександра Могилу. Там Вишневецького отруюють, а Корецький потрапляє до турецького полону у серпні 1616 року [4, c. 137]. Шарль де Жоннекур (найманець з загону С. Корецького) згадує, що Самійлу вдається втекти з полону в 1617 році з допомогою французьких дипломатів та якогось грецького священника з Константинополя [12, c. 123-127]. Виїхати з Туреччини Корецькому допоміг александрійський патріарх, який переправив його через монастир на архіпелазі Кіклади. Жоннекур не називає ім’я патріарха, але на той момент ним був Кирило Лукаріс, що був добре знаний в Речі Посполитої. Він брав участь у Берестейському соборі православних, підтримував зв’язки зі відомим захисником православ’я та меценатом, князем Острозьким [35, c. 157-164]. Не виключено листування або знайомство з кимось з князів Корецьких. Втечі Корецькому певно посприяли зв’язки його роду з грецькими ієрархами, про які згадувалося вище. Як повідомляє Окольський, Самійло “пізнав у Константинополі справжню віру”, а свою дружину “відтягнув від схизми і залишив її з’єднаною з римською вірою” [10, c. 545]. Н. Яковенко трактує це так, що і князь, і його дружина стали уніатами [39, c. 20]. Такій думці опонує М. Довбищенко посилаючись на передсмертний лист Корецького, який був написаний під час його другого турецького полону у 1621 році [25, c. 322-323]. В ньому він дарує кляштору оо. франциканців у Корці маєток Дуплінки та просить молитися за його визволення, або за упокій у разі смерті. Також князь заповів 1800 злотих Луцькому костелу Св. Трійці, забезпечивши їх маєтком Пелчин. З наданої суми щороку сплачувалося 126 злотих [26, c. 776]. Храми східного обряду у тестаменті не згадуються. Звідси можна стверджувати про римо-католицьке віросповідання князя.

Самійло Корецький, портрет XVII cт.

Найімовірніше С. Корецький здійснює конверсію під час мандрівки Європою після звільнення від першого турецького полону. Навесні 1618 року  Корецького у Римі приймає папа Павло V. Про це повідомляє Абрахам Бзовський у XV томі “Annalium ecclesiasticorum” (1622), посилаючись на свідчення самого Корецького [7, c. 187]. Корецький вступає до Ліги Християнської міліції, яку заснував герцог Карл Гонзга де Невера. Метою Ліги була організація хрестового походу європейських держав проти Туреччини. Судячи з листів Корецького до Гонзаги, Самійло дійсно збирав сили для хрестового походу [2, c. 128-131]. Загальноєвропейському хрестовому походу завадила Тридцятилітня війна. Самійло допомагав і православній церкві. Йому присвятив свою книгу  “Євангеліє учительне” (1619) згаданий К. Ставровецький [21, c. 129]. На прохання своєї сестри Серефими, яка була ігуменею Корецького монастиря, С. Корецький надає кошти на розширення цієї обителі у 1620 році [27, c. 115]. Корецький знову потрапив у турецький полон внаслідок поразки війська Речі Посполитої у битві під Цецорою 1620 року. У 1622 році князя вбили у полоні турки. Тіло Самійла пізніше поховали у Корецькому кляшторі оо. францисканців, який стане традиційним місцем поховання чоловіків з дому Корецьких [38, c. 115].

Брат Самійла — Ян-Кароль Корецький ще під час перебування у шведському полоні в 1608-1613 рр. приймає римо-католицтво [39, c. 19]. Через конверсію князя з резиденції Корецьких виносять родові реліквії, плащаницю та чудотворну ікону Божої Матері [37, c. 44-60]. Плащаниця не місцевого походження, адже на ній є напис “Образ Пресвятыя Богородицы Гефсиманския от св. града Иерусалима”. На той час вважалося, що у Гефсиманському саду в Єрусалимі була похована Богородиця. Про це згадує вірменин Симеон Лехаці, який побував у Єрусалимі в 1616-1617 роках [29, c. 195]. М. Юр’єва відмічає схожість цього образу з грецькою іконографією [37, c. 56-59]. Звідси можна скласти припущення, що хтось з грецьких ієрархів подарував Корецьким цей образ. Тут аналогію можна провести з Почаївською іконою, яку у 1559 році подарував Анні Гойській митрополит Неофіт [19, c. 95]. Надалі згадані реліквії Корецьких знаходилися у православному Корецькому монастирі. Ян-Кароль змінив фундацію С. Корецького на Луцький костел, перенісши суму 1800 злотих за рахунок маєтка Тарковиці, з якого щорічно йшло на костел 130 злотих [25, c. 776]. У своєму заповіті 1633 року князь відписує Корецькому костелу оо. францисканців 1000 злотих, 10 000 на Корецький фарний костел, ще 1000 на шпиталі [25, c. 546]. За заповітом він мав бути похований у Корецькому костелі оо. францисканців. Ян-Кароль надав двір у Луцьку каноніку Бальтазару Тишці, який на основі цього та інших надань шляхтичів створив шпиталь [25, c. 373].

Корецька ікона Божої Матері “Споручниця грішних”

У 1629 році Корець відвідує уніатський митрополит Йосиф Рутський з метою добитися дозволу князя запровадити унію у його володіннях. Але Я.-К. Корецький не мав бажання допомагати Рутському. Крім того, митрополит писав таке про корецького протопопа: “Не стільки схизматик, скільки єретик, людина небезпечна. Тому я дуже просив князя щоб він видалив зі свого міста таке велике зло, щоб не дати йому занапастити багато душ” [26, c. 207]. Майже точно в даному випадку йдеться про Л. Зизанія. Рутський поїхав з пустими руками, а Зизаній судячи з усього лишався корецьким протопопом до кінця життя. В лютому 1634 року він вносить до міської книги Луцька фундуш на Корецьку протопопію, який надав йому у 1612 році Ю. Корецький. Можемо припустити, що князь, будучи католиком, не сприяв поширенню унії через родові традиції підтримки православ’я. До того ж, на цей час була жива його сестра Серафима, ігуменя Корецького монастиря. У 1633 році Серфима складає свій тестамент. Згідно цього заповіту ігуменя відписала до монастиря фантастичні на свій час суми та майно — свій посаг у розмірі 45 тисяч злотих, рухоме майно (коштовності, худоба, церковне начиння), передала право на борги різних осіб, а також місто Олександрів з “приналежностями”. У цій ж обителі Серафима Корецька наказала себе поховати [24, c. 150-152]. Це свідчить про її високу релігійність та любов до своєї обителі. Серафима стала останньою, хто сповідував православ’я у родині Корецьких.

Корецька плащаниця Божої Матері

Остаточне вигасання цього роду сталося після смерті Кароля-Самуеля Корецького, який був католиком. Він зберіг усі надання своїх предків до православних монастирів та храмів. У 1640 році Кароль-Самуель “не бажаючи порушувати розпорядження своїх предків” підтвердив усі надання своєї тітки Серафими для Корецького монастиря [23, c. 11]. Покровителем обителі був митрополит П. Могила, до якого за дозволом уповноважити певних осіб захищати обитель на суді у 1645 році зверталася ігуменя Серафима Ярмолинська. Станом на 1640 рік монастир володів одним містом  та дев’ятьма селами [23, c. 12].

Корецька православна обитель була однією з найбагатших на Волині. Відомо про надання значної підтримки католицькій церкві від Кароля-Самуеля. При Корецькому костелі оо. францисканців існувало братство Св. Рожанця, яке згадується у шляхетських тестаментах, починаючи з 1641 року. Судячи з пожертви 100 злотих на оздоблення образу Св. Діви Марії, яку зробила Анна Конопчанка, братство об’єдналося довкола культу чудотворної ікони, яка зберігалася у корецькому костелі [25, c. 772-773]. Засновником цього братства, ймовірно, був князь Кароль-Самуель. У рожанкових братствах відбувалося релігійне виховання під керівництвом ченців католицьких орденів, зокрема, францисканців, які мали кляштор у Корці. Внаслідок поширення марійного культу схожі братства з’являються у Луцьку, Володимирі, Олиці [25, c. 379-380]. Луцькому кляштору оо. домініканців князь відписав 12 500 злотих, які були забезпечені маєтком Деражня [11, c. 217]. Певно не випадково саме Луцькому кляштору Корецький зробив таку значну пожертву, бо тут був існував культ Луцької Богоматері [33, c. 132-142]. З певністю можна казати про марійний культ у родині Корецьких: як у православних, так і католиків. Доказом цього є заснування представниками цього роду Корецького жіночого православного монастиря та Корецького кляштору оо. францисканців, які були присвячені Богородиці. Об’єктами культу стали вищезгадані ікони та плащаниця, які були родовими реліквіями Корецьких. К.-С. Корецькому присвятив окремі примірники своєї книги “Перло многоцінноє” (1646) К. Ставровецький (вже уніат) [21, c. 130]. Підтримка Ставровецького стала традицією Корецьких, адже йому, як згадувалося вище, сприяли Анна та Самійло Корецькі. Кароль натомість розширює протекторську діяльність. Князь сприяв діяльності францисканського проповідника та богослова Марека Корони, який був настоятелем Корецького кляштору. Корона присвятив князю Корецькому свій твір “Rozmowa Theologa Katholickiego Z Rabinem Zydowskim” [8, c. 1-3]. Кароль-Самуель помер у 1651 році, а похований був у Корецькому костелі оо. Францисканців [38, c. 128]. Дітей Кароль не мав, а отже був останнім представником роду Корецьких чоловічого роду.

Таким чином, у ході дослідження нам вдалося прослідковано зміну релігійної культури Корецьких протягом XVI – XVII ст. Ще в XVI cт. Корецькі міцно трималися своїх православних традицій. Проте, починаючи з початку XVII ст., більшість Корецьких переходять до католицтва (один з перших здійснює конверсію Я.-К. Корецький). Для утвердження латинського обряду були збудовані францисканський кляштор та костели. При цьому, до смерті останнього представника роду Самуеля-Кароля у 1651 році, у володіннях Корецьких православними лишалися кілька монастирів. Також пожертви майна та земель православних представників роду лишалися дійсними. Таким чином, до вигасання роду Корецьких у середині XVII ст. його представники, навіть переходячи до католицизму, відчували пієтет до православних традицій. Це відрізняло досліджуваний рід від більшості інших князівських кланів, представники яких, переходячи до католицтва, переводили до латинського обряду або до унії храми та монастирі у своїх маєтках. Така ситуація спостерігається у володіннях Острозьких, Чарторийських, Заславських, Вишневецьких, Сангушків тощо. Натомість на Корецьких не так сильно вплинули конфесіоналізація. Причиною цього можливо стала деяка відокремленість цього роду від іншої аристократії. Як ми могли побачити, Корецькі майже не приймали учать у поберестейській боротьбі між православними та уніатами (єдиним епізодом є участь Ю. Корецького у Віленському з’їзді 1599 року). Представники цього роду здебільшого займалися господарськими справами всередині своїх володінь, а глобальні суспільні процеси їх не сильно переймали.  На заваді поширенню католицтва та уніатства у маєтках Корецьких також стала глибока родова пам’ять про традицію підтримувати православні монастирі та храми. Надалі перспективним нам видається дослідження релігійної культури шляхетних родів з допомогою просопографічного методу.

Список використаних джерел і літератури:

1. 900-летие православия на Волыни. Ч. 1. Житомир : Типо-Литография Е. П. Льва, 1892 г.
2. Antoche E. K. La présence de la Milice Chrétienne en Europe Orientale (1618-1621). Samuel Korecki et ses lettres à Charles de Gonzague duc de Nevers. // Nuova Antologia Militare, 5 (19). Roma, 2024.
3. Boniecki A. Poczet rodów w Wielkiem Ksistwie Litewskiém w XV i XVI wieku. Warszawa : Orodek Kultury Polskiej nad Renem, 1887.
4. Czamańska I. Kampania mołdawska Samuela Koreckiego 1615–1616 r. // Si vis pacem, para bellum. Bezpieczeństwo i polityka Polski. Księga jubileuszowa ofiarowana Profesorowi Tadeuszowi Dubickiemu. Сzestochowa-Wroclawek : Wydawnictwo Academii im. Jana Dlugosza, 2013.
5. Czamańska I. Wiśniowieccy. Monografia rodu, Poznań : Wydawnictwo Poznańskie, 2007. 552 s.
6. Kalnofoysky A. ΤΕΡΑΤΟΥΡΓΗΜΑ lubo cuda… Kijow : Z drukarni Kijowopieczarskiey, 1638.
7. Komarnicki Z. Legenda o ucieczce Samuela Koreckiego z niewoli tureckiej // „Biblioteka Warszawska” T. 1. Warszawa : W drukarni gazety codziennej, 1856.
8. Korona M. Rozmowa Theologa Katholickiego Z Rabinem Zydowskim, Przy Aryaninie nieprawym Chrześcianinie. Lwow : Drukarnia Jezuitów, 1645.
9. Królik L. Organizacja diecezji łuckiej i brzeskiej od XVI do XVIII wieku. Biały Dunajec-Ostróg : Ośrodek “Wołanie z Wołynia”, 2017.
10. Okolski S. Orbis Polonus… in quo antiqua. T.1.  Cracoviae : In officina Fr. Cacsarii, 1641.
11. Sobolewski T. ks. Z dziejów klasztoru franciszkańskiego w Korcu // Rocznik Wołyński. T. 3. Równe : Nakład Wołyńskiego Zarządu okręgowego związku polskiego nauczycielstwa szkół powszechnych, 1934.
12. Tesauru de monumente istorice. T. 2. / Ed. A. Papiu Ilarianu. Bucuresci : Tip. nat. a Luis Stefanu Rassidescu, 1863.
13. Архив Юго-западной России, издаваемый Временной комиссией для разбора древних актов. Ч. 1: Акты, относящиеся к истории православной церкви в Югозападной России. Т. 1. Киев : В университетской типографии, 1859.
14. Архив Юго-западной России, издаваемый Временной комиссией для разбора древних актов. Ч. 1. Памятники литературной полемики православных южно-русcцев с латино-униатами. Т. 7. Киев : типография Г. Т. Корчак-Новицкого, 1887.
15. Архив Юго-западной России, издаваемый Временной комиссией для разбора древних актов. Ч. 1. Акты о церковно-религиозных отношениях в Юго-Западной Руси (1322-1648 г.). Т. 6. Киев : типография Г. Т. Корчак-Новицкого, 1883.
16. Аскоченский В. Дело между Киево-Печерским монастырём и князем Корецким: 1596 – 1602 гг. // Домашняя беседа. Санкт-Петербург : в типографии Е. Веймара, 1873 г. № 43.
17. Аскоченский В. Дело между Киево-Печерским монастырём и князем Корецким: 1596 – 1602 гг. // Домашняя беседа. Санкт-Петербург : в типографии Е. Веймара, 1873 г. № 44.
18. Білоус Н. За крок до вічності. Мешканці міст Волині у світлі тестаментів кінця XVI — XVII століть. Київ : Видавничий дім «Простір», 2021.
19. Булига O. До питання щодо причин заснування Почаївського монастиря та діяльності його першого ігумена // Науковий щорічник «Історія релігій в Україні», 26-1. Львів, 2016.
20. Войтович Л. Княжа доба: портрети еліти. Ін-т українознав. Ім. І. Крип’якевича НАН України ; ЛНУ ім. І. Франка. Біла Церква : Олександр Пшонківський, 2006.
21. Герби і трени. Українська геральдична та пропам’ятна поезія XVI-XVII ст. / упоряд., пер., В. Шевчука.  Київ : вид. “Кліо”, 2024.
22. Голубев С. Древний помянник Киево-Печерской лавры (конца XV и начала XVI ст.) // Чтения в историческом обществе Нестора летописца. Кн. 6. Киев : Типогафия императорского Университета св. Владимира, 1892.
23. Горін С. Волинські монастирі під патронатом князів Корецьких (до середини XVII ст.)  // Наукові записки Національного університету Києво-Могилянська академія. Історичні науки. Т. 104. Київ : НаУКМА, 2010.
24. Горін С. Монастирі Луцько-Острожської єпархії кінця XV – середини XVII ст.: функціонування та місце у волинському соціумі : дис. докт. іст. наук : 07.00.01. Львів, 2013.
25. Довбищенко М. Волинська шляхта у релігійних рухах (кінець XVI — перша половина XVII ст.). Київ : ПП Сергійчук М. І., 2008. 882 с.
26. Довбищенко М. Право патронату та поширення унії на Україні та Білорусі наприкінці XVI–у першій половині XVII ст. (за матеріалами Волинського воєводства) // Дрогобицький краєзнавчий збірник. вип. 10. Дрогобич : Коло, 2006.
27. Ільченко О. Роль жінок у благодійній діяльності чоловіків в освіті України XVII-70-х рр. XVIII ст. // Педагогічні науки, вип. 57. Полтава : Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г. Короленка, 2013.
28. Кузьмук О. Поменник Межигірського монастиря: публікація рукописної пам’ятки XVII ст. // Болховітіновський щорічник 2011. Київ : НКПІКЗ, 2012.
29. Лехаци С. Путевые заметки / Перевод с армянского, предисловие, примечания и указатели М. О. Дарбинян. Москва : Восточная литература, 1965.
30. Маслов С. Кирилл Транквиллион-Ставровецкий и его литературная деятельность: опыт историко-литературной монографии. Киев : Наукова думка, 1984 г.
31. Мицько І. Афанасій (? -1609) // Острозька академія XVI-XVII століття. Енциклопедія / Ред. колегія: Ігор Пасічник, Петро Кралюк та ін. Острог : Видавництво Національного університету “Острозька академія”, 2011.
32. Мицько І. Осередки культури при магнатських і шляхетських дворах // Історія український культури. В 5 т. Т. 2 / ред. Патон Б., Вервес Г., Курас І. та ін. Київ : Наукова думка, 2001.
33. Сінкевич Н. Laudare benedicere praedicare: Домініканський орден на Волині в кінці XVI-на початку XIX ст. . Київ : Кайрос, 2009.
34. Сіткарьова О. Матеріали до відтворення інтер’єру Стефанівського приділу Успенського собору Києво-Печерської лаври // Мистецтвознавство України, 18. Київ, 2018.
35. Смирнов А. Кирило Лукаріс і Україна // Наукові записки Національного університету “Острозька академія”. Серія “Історичні науки”, вип. 18. Острог, 2011.
36. Ульяновський В. Князь Василь-Костянтин Острозький: історичний портрет у галереї предків та нащадків. Київ : ВД “Простір”, 2012. 1370 с.
37. Юрьева М. История одного образа: чудотворная Плащаница Богоматери, принадлежавшая роду князей Корецких // Вестник Православного Свято-Тихоновского гуманитарного университета. Серия 5: Вопросы истории и теории христианского искусства, 1 (10). Москва : Православный Свято-Тихоновский гуманитарный ун-т, 2013.
38. Яковенко Н. Дзеркала ідентичності. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI — початку XVIII століття.  Київ : Laurus, 2012. 472 с.
39. Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст. Київ : Критика, 2002. 416 с.