Еволюцію козацьких полків другої половини XVII століття доцільно аналізувати, починаючи з Хмельниччини, а далі – зі змін після смерті Богдана Хмельницького. Під час Національно-визвольної війни кількість полків зросла, переважно на Правобережжі. Основу козацької території становили шість полків: Білоцерківський, Канівський, Корсунський, Переяславський (на Лівобережжі), Черкаський і Чигиринський. Звідти полковий устрій поширився на Лівобережжя, Поділля та Полісся.

До Зборівської угоди 1649 року створили 10 полків на Лівобережжі Київського воєводства, 4 нові полки на Правобережжі (включно з Київським), 3 – у Чернігівському воєводстві, 10 – у Брацлавському. На Поділлі з’явилося 6 полків, на Поліссі – 10. Утворення Житомирського полку сприяло поширенню козацького устрою на Волинь, де створили 3 полки. За правління Богдана Хмельницького налічувалося від 26 до 35 полків [3, с.15-17].

18 серпня 1649 року було укладено Зборівську угоду, яка обмежила козацькі території Київським, Чернігівським і Брацлавським воєводствами. Утворили 16 полків: 9 на Правобережжі (Чигиринський, Корсунський, Канівський, Білоцерківський, Уманський, Брацлавський, Кальницький, Київський) та 6 на Лівобережжі (Переяславський, Кропивнянський, Миргородський, Полтавський, Прилуцький, Ніжинський, Чернігівський). Полки складалися з певної кількості сотень.

Згідно з Білоцерківською угодою 1651 року, територія Гетьманщини мала обмежитися Київським воєводством, але це не було реалізовано, оскільки полки залишилися на Чернігівщині й Брацлавщині. У 1651 році з Білоцерківського полку виділився Паволоцький, збільшивши їхню кількість до 17. У 1652 році для Тимоша Хмельницького, ймовірно, створили Жаботинський полк. Відбулися й інші зміни: Кальницький полк реорганізували у Винницький, скоротивши на чотири сотні; Ніжинський полк поповнили сімома сотнями, а Київський – трьома. Тимчасово існували Остерський і Чечельницький полки (1650), Чорнобильський (1651) і Новгород-Сіверський (1653-1654).

Після Переяславської ради 1654 року українсько-московські договори закріпили полково-сотенний адміністративно-територіальний устрій. Завдяки розширенню реєстру до 60 тисяч козаків з’явилася можливість створювати нові полки, зокрема Борзнянський (1654-1655). Також козаки намагалися утворити Білоруський полк у кількох білоруських воєводствах. Водночас було визначено кордон козацької території з Річчю Посполитою, який пролягав із півдня на північ через Яругу, Черніївці, Мурахву, Красне, Вінницю, Прилуки, Самгородок, Паволоч, Калинобрід, Макарів, Чорнобиль і Карпилівку [3, с.20-24].

Смерть Богдана Хмельницького спричинила зміни в козацьких територіях. Іван Виговський намагався зберегти волинські та білоруські землі, проте «друга» Переяславська угода й Слободищенський трактат Юрія Хмельницького призвели до ліквідації Чауського, Турівського, Зв’ягельського (Волинського), Овруцького, Подільського та Лисянського полків. Подільський полк у 1657-1658 роках мав центр у Меджибожі, а в 1658-1659 роках – у Могилеві. На Лівобережжі Іван Виговський у 1658 році створив Лубенський полк і ліквідував Кропивнянський, провівши реорганізацію сотень у Миргородському, Переяславському, Полтавському та Чигиринському полках. На початку 1659 року було створено Седнівський і Остерський полки, а також відновлено Гадяцький, які Юрій Хмельницький ліквідував у 1660 році. Під його правлінням існувало 18 полків із центрами в Черкасах, Каневі, Корсуні, Переяславі, Кальнику, Ніжині, Полтаві, Миргороді, Лубнах, Прилуках, Чернігові, Чигирині, Білій Церкві, Києві, Умані, Брацлаві, Паволочі та Подільському (Меджибіж і Могилів). Наприкінці 1659 року відновлено Іркліївський полк.

У шести містах (Києві, Брацлаві, Умані, Переяславі, Чернігові та Ніжині) розміщено гарнізони царських військ під керівництвом воєвод. Слободищенський трактат розколов Гетьманщину по Дніпру. На Лівобережжі наказний гетьман Яким Сомко створив Кременчуцький полк (1661), а також Зіньківський і Козелецький полки (1662) [4, с.78-86].

У 1663 році гетьманом Правобережжя став Павло Тетеря, а Лівобережжя – Іван Брюховецький. Для зміцнення влади Брюховецький провів реформу, ліквідувавши Іркліївський і Кременчуцький полки, скоротив Ніжинський і створив Стародубський, Глухівський (скасований у 1665 році) та Сосницький полки. У 1668 році гетьман Петро Дорошенко здійснив похід на Лівобережжя, після чого Брюховецький зрікся влади. Дорошенко ліквідував Сосницький полк і утворив Новгород-Сіверський. Під його владою опинилися правобережні полки, а також Полтавський, Миргородський і Лубенський. У березні 1669 року в Глухові гетьманом Лівобережжя обрали Дем’яна Многогрішного. Представники Стародубського, Ніжинського, Чернігівського, Київського, Прилуцького та Переяславського полків підписали Глухівські статті. Многогрішний ліквідував Новгород-Сіверський полк і перетворив Зіньківський полк на Гадяцький [2, с.40-43].

У 1672 році після зречення Дем’яна Многогрішного гетьман Іван Самойлович провів адміністративно-територіальну реформу. Полковий устрій на Лівобережжі стабілізувався та існував у такому вигляді до 1775 року. Було закріплено десять полків: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Переяславський, Лубенський, Гадяцький, Полтавський і Миргородський.

Наприкінці 1676 року Переяславський, Лубенський, Миргородський і Полтавський полки поповнилися сотнями з правобережних полків – Канівського, Черкаського та Чигиринського. Після укладення «Вічного миру» 1686 року Київська сотня Київського полку перейшла до Московії, за що Річ Посполита отримала грошову компенсацію [1, с.48-58].

У 60-70-х роках XVII ст. правобережні полки перебували в нестабільному становищі. У 1665 році до влади прийшов Петро Дорошенко, під керівництвом якого було вісім полків: Білоцерківський, Брацлавський, Вінницький, Канівський, Корсунський, Лисянський, Паволоцький, Черкаський та Уманський. У 1666 році було відновлено Животівський полк (ліквідований у 1667 році), ліквідовано Лисянський, а Брацлавський та Вінницький об’єднано в один – Вінницький. У 1669 році створено Торговицький і Могилівський (Подільський) полки, а в 1673 році – Чечельницький. У 1674 році Дорошенко відновив Лисянський полк і розділив Могилівський на два. Після його зречення в 1674 році всі правобережні полки були ліквідовані, і майже на десятиліття ці адміністративні одиниці зникли з території Правобережжя. У 1680-х роках польська влада сформувала нові полки – Богуславський, Корсунський, Брацлавський та Фастівський. Проте в червні 1699 року польська влада остаточно ліквідувала козацькі полки [1, с.65-78].

Управління полками здійснювала полкова старшина – представники військової та цивільної адміністрації, до складу якої входили полковник, обозний, суддя, писар, осавули та бунчужний. Головною посадою був полковник, якого обирали згідно з козацькими традиціями. Вибори полковника проходили у кілька етапів: спочатку кандидатів висували козаки кожної сотні, а потім їх затверджували на полкових зборах. Проте гетьмани часто втручалися у цей процес, призначаючи на посади своїх наближених чи родичів. Полковник залишався на посаді, поки користувався авторитетом серед козаків. У разі втрати довіри його усували через суд козацької ради [3, с.30-35].

Процедура звільнення полковника була публічною: проводилося розслідування, заслуховували свідчення, а на народному зібранні оголошували указ про його відсторонення. Суд над полковником проходив із запрошенням свідків. Деякі полковники намагалися уникнути вироку, отримуючи письмові свідчення на свою користь. Іноді козаки вдавалися до самосуду над полковниками, особливо під час походів. Наприклад, за гетьмана Многогрішного було усунено переяславського полковника Дмитрашка. За часів Самойловича доля полковників більше залежала від ради старшин, а їх звільнення також супроводжувалося судовим розглядом [3, с.45-51].

Полковники прагнули обмежити право гетьмана на їх усунення, оскільки гетьмани розглядали полковників як своїх представників на місцях і намагалися контролювати їх владарювання. Для цього гетьмани видавали інструкції, які визначали основні обов’язки та права полковників, намагаючись не допустити їхнього виходу з-під контролю. Часто це супроводжувалося наданням переваги певним особам, іноді за спадковістю, що сприяло формуванню місцевих полкових династій. Наступною за рангом була посада полкового обозного, який відповідав за матеріальне забезпечення полку, артилерію та обоз. У кожному полку функціонував полковий суд, що розглядав кримінальні та частково цивільні справи. Його очолював полковий суддя, який мав власну канцелярію та урядовців [1, с.102-108].

Важливі кримінальні справи розглядалися за участю полковника. Полковий писар, який вів діловодство та керував канцелярією, займав важливе місце серед старшини. Полковий осавул (зазвичай їх було два) допомагав полковнику у військових справах, наглядав за дисципліною та виконував функції поліцейського. Під його керівництвом був підосавул. Полковий хорунжий відповідав за полковий прапор, а іноді було два хорунжі: один доглядав за прапором, а інший — за значком. Під їхнім керівництвом служили значкові товариші. Формально старшина обиралася, але насправді посади призначалися гетьманом або узгоджувалися з царським урядом, особливо на Лівобережжі [1, с.156-164].

Козацькі полки другої половини XVII століття відігравали ключову роль у формуванні та розвитку української державності, становлячи основу адміністративної та військової організації Гетьманщини. Вони були не тільки військовими підрозділами, але й системою самоврядування, яка забезпечувала управління місцевими громадами в умовах політичної нестабільності. Територіальний поділ на полки та сотні зміцнював соціальну й політичну структуру, що дозволяло українцям зберігати свою ідентичність попри тиск сусідніх держав.

Козацька система полкової організації була добре організована та гнучка: полковники мали значні повноваження, але були підзвітні козацькому загалу, що забезпечувало баланс між владою і суспільством. Завдяки виборності старшини (хоча з часом вона стала формальною) та місцевому самоврядуванню у полках укріплювалася суспільна єдність, що сприяло солідарності та витривалості козацької громади. Полкові збори та ради старшин ставали основою для ухвалення важливих рішень, забезпечуючи стабільність і керованість полків.

Судова система полків гарантувала порядок та відповідальність за правопорушення, сприяючи розвитку правових норм. Козацькі полки стали ефективним інструментом для забезпечення автономії українських земель, збереження культури і традицій. Вони залишили важливий слід в політичній історії України, закріпивши концепцію самоврядних територій та озброєних громад, що стало основою для майбутніх спроб створення незалежної держави та формування національної свідомості.

Отже, завдяки полкам українці змогли зберегти свою культурну самобутність і зміцнити правові основи життя в умовах зовнішньої загрози. Внутрішній устрій полків сприяв розвитку почуття єдності та відповідальності серед козаків і місцевого населення. Традиції козацьких полків стали символом сили та незалежності, надихаючи на майбутні національні рухи.

Список використаної літератури:

1. Дядиченко Вадим Архипович. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця ХVII – початку ХVIII ст. (Київ: Інститут історії АН УРСР, 1959), 530 с.

2. Чухліб Тарас Васильович. Козацький устрій Правобережної України (остання чверть ХVII ст.).(Київ: Інститут історії НАН України, 1996), 90 с.

3. Панашенко Віра. Полкове управління в Україні (середина XVII–XVIII ст.) (Київ: Інститут історії НАН України, 1997), 74 с.

4. Горобець В. Політичний устрій українських земель другої половини ХVII–ХVIII століть: Гетьманщина, Запорожжя, Слобожанщина, Правобережна Україна (Київ: Інститут історії НАН України, 2000), 125 с.

5. Заруба В. М. Адміністративно-територіальний устрій та адміністрація Війська Запорозького у 1648–1782 рр. (Дніпропетровськ: Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ,2007), 379 с.