Іван Гоменюк — відомий український історик, дослідник міжвоєнного періоду в Центрально-Східній Європі, особливо передумов Другої світової війни. Народився у 1981 році в місті Коломия, живе і працює юристом у Києві. Наукові інтереси Гоменюка охоплюють проблеми міжнародних відносин у період міжвоєнного часу, локальні конфлікти 1918-1939 років та процеси формування європейської безпекової системи. Серед його найбільш відомих робіт — “Між війною і миром: локальні конфлікти у Центральній Європі, 1918-1939” (2008), “Україна у тіні великих імперій: міжнародні виклики ХХ століття” (2015) та “Провісники Другої світової війни” (2020).

Дослідження передумов Другої світової війни та локальних конфліктів міжвоєнного періоду в Центрально-Східній Європі є надзвичайно важливим для розуміння механізмів, які ведуть до глобальних катаклізмів. У 1918-1939 роках ця частина Європи стала ареною численних локальних конфліктів, таких як польсько-українська війна, радянсько-польська війна, а також численних територіальних суперечок (зокрема, поміж угорцями і словаками), що заклали підґрунтя для нестабільності. Аналіз цих подій дозволяє виявити, як нездатність міжнародних інституцій запобігти агресії сприяє масштабним війнам.

На мою думку, у світлі російської агресії проти України тема набуває нової актуальності. Політика умиротворення агресора, яскраво продемонстрована у Мюнхенській змові 1938 року, має безпосередні паралелі з сучасною реакцією частини європейських держав на конфлікт. Вагання сучасного Глобального Заходу і його пасивна політика поступок (наприклад, недостатні санкції чи відтермінування військової допомоги) нагадують історичні помилки європейських держав 1938-1939 рр. Як і у випадку з Чехословаччиною, нахабні військово-політичні дії росії (проти українців) лише сприяли подальшій експансії агресора та зародження нового глобального конфлікту. Ці паралелі підкреслюють важливість вивчення уроків минулого і можуть допомогти сучасним політикам уникнути повторення трагедії світового масштабу. Отже, більш детально розглянемо окремі кейси конфліктів.

Створення Чехословаччини та її війська. Загострення “судетського питання.”

Після Першої світової війни і розпаду Австро-Угорської імперії в 1918 році створення Чехословацької Республіки (ЧСР) стало важливою подією в Центрально-Східній Європі. США, Велика Британія і Франція підтримували цю нову державу як гаранта стабільності регіону та елемент системи Версальського миру. Вони прагнули зберегти статус-кво, вбачаючи в ЧСР потенційного союзника в стримуванні реваншистських настроїв у Німеччині та Угорщині. Водночас створення ЧСР стикнулося з активним опором з боку сусідніх країн: Німеччина, Угорщина та Польща висловлювали невдоволення як самим фактом існування республіки, так і розподілом територій.

Військова потуга Чехословаччини значною мірою формувалася завдяки чехословацьким легіонам – військовим формуванням, які брали участь у Першій світовій війні на боці Антанти. До армії ЧСР також влилися кадрові військові Австро-Угорщини. Однак внутрішня ситуація в країні залишалася напруженою: ЧСР була багатонаціональною державою, де німці, угорці, поляки та словаки часто висловлювали невдоволення своїм становищем.

Чехословацька армія вважалася однією з найсильніших у Центральній Європі. Вона значно розвинулася після створення держави в 1918 році, зокрема завдяки французьким військовим радникам, які сприяли реорганізації війська. Чехословаччина активно розвивала свій військово-промисловий комплекс (ВПК), який виробляв передову техніку: бронетанкові частини, зенітні установки та артилерію. Зокрема, танки LT vz. 35 і LT vz. 38 вважалися одними з найкращих на той час.

Особливу увагу приділяли протиповітряній обороні (ППО), що відповідало викликам авіаційного домінування Німеччини. У книзі Гоменюка підкреслюється, що на відміну від багатьох європейських держав, Чехословаччина зробила ставку на якісну перевагу своєї армії, що мало стримати агресора. Цитую:

“Зваживши на розгортання військового будівництва в уже нацистській Німеччині та почуте в кулуарах Женевської конференції із роззброєння, чехословацька влада усвідомила, що майбутній конфлікт неминучий. Це спонукало до посиленої підготовки: розбудови власного ВПК, модернізації армії, будівництва прикордонних укріплень” [1, с. 24-25].

Чехословацька влада також підтримувала парамілітарні та фізкультурні товариства. Організації, як-от Sokol і Stráž obrany státu (SOS), мали патріотичний характер і відігравали важливу роль у мобілізації населення до захисту країни. SOS, зокрема, були залучені до охорони кордонів у разі зовнішніх загроз.

Попри ці зусилля, ефективність армії залишалася обмеженою через відсутність активної міжнародної підтримки. У “Провісниках Другої світової війни” автор зазначає, що хоча військовий потенціал Чехословаччини був високим, її ізольованість на міжнародній арені стала ключовим чинником, який зробив країну вразливою перед натиском Німеччини.

Особливо гостро постало питання німецької меншини, яка становила близько 90% населення Судетської області ще з ХІХ століття. Судетські німці з самого початку прагнули відокремлення від ЧСР і приєднання до Австрії, однак це стало неможливим через новий міжнародний порядок. У 1920-1930-х роках Судети залишалися регіоном із серйозними соціальними та економічними проблемами. Попри потужний промисловий розвиток ЧСР у міжвоєнний період, Велика депресія 1929 року значно погіршила ситуацію в Судетах. Німецьке населення масово залишалося безробітним, що підживлювало антипатію до чеської влади.

На тлі економічної кризи серед судетських німців зросла популярність нацистської ідеології. У 1933 році з’явився Судето-німецький патріотичний фронт, який у 1935 році перетворився на політичну партію під проводом Конрада Генлейна. Вибори 1935 року показали масштаб підтримки цієї партії, яка стала найбільшою в Судетах. До 1938 року сепаратистські настрої ще більше загострилися: місцеві німці вимагали автономії та особливого статусу в межах республіки. Вибори 1938 року ще раз підтвердили домінування Генлейна та його прихильників, які уже відкрито підтримували Адольфа Гітлера.

Політика Праги щодо озброєння місцевих антифашистів і спроби контролювати регіон не змогли зупинити німецькі територіальні претензії. Анексія Судетів у жовтні 1938 року, санкціонована Мюнхенською угодою, стала завершенням процесу дестабілізації. Ця подія не лише підірвала територіальну цілісність Чехословаччини, але й продемонструвала безпорадність європейських держав перед обличчям агресії Третього рейху.

Зовнішня політика ЧСР, Мюнхенська змова.

Чехословаччина в міжвоєнний період намагалася закріпити свою незалежність і територіальну цілісність через активну участь у міжнародній дипломатії. Одним із ключових союзів республіки стала Мала Антанта (Чехословаччина, Румунія, Югославія), утворена для протидії угорському реваншизму та збереження післявоєнного статус-кво. Цей союз базувався на підтримці Франції, яка виступала гарантом стабільності в регіоні. Велика Британія, однак, займала більш обережну позицію, уникаючи прямих зобов’язань перед Чехословаччиною.

Мюнхенська змова 1938 року стала символом краху міжнародної системи колективної безпеки. Підписання цієї угоди, за якою Судети переходили під контроль Німеччини, оголило слабкість позиції Франції та Британії. Вони вважали, що умиротворення Гітлера дозволить уникнути великої війни, однак така політика лише заохотила подальшу агресію. Іван Гоменюк у своїй книзі наголошує, що реакція західних держав на Судетську кризу була одним із ключових факторів, які зробили конфлікт неминучим. Цитую:

“Прикметно, що французький уряд, на який колишній президент (Едвард Бенеш) покладав велике сподівання і з огляду на який він  будував  свою  політику  весь  міжвоєнний  період,  відмовив екс-президенту в будь-яких контактах” [1, с. 83].

Угорсько-чехословацьке протистояння.

Однією з ключових загроз для Чехословаччини у міжвоєнний період була ревізіоністська політика Угорщини, яка не змирилася з умовами Тріанонського договору 1920 року. Ця угода стала національною катастрофою для угорців, оскільки країна втратила 71% своєї території та 63% населення. Серед втраченої спадщини були Словаччина і Підкарпатська Русь, які до того входили до складу Угорського королівства в межах корони Святого Іштвана. І. Гоменюк наголошує, що цей договір заклав основу для тривалого реваншизму та агресивної політики Будапешта щодо сусідніх держав.

У Чехословаччині Угорщина розглядалась як серйозна загроза територіальній цілісності. Чехословацька влада вважала мадярську меншину (мадяронів) потенційними агентами дестабілізації. Уряд здійснював суворий контроль за мадярами, які проживали в Словаччині та на Підкарпатській Русі, побоюючись можливих спроб підриву державного ладу. З огляду на це Чехословаччина стала активним учасником Малої Антанти разом із Румунією та Югославією. Цей союз був створений як засіб колективного захисту від угорського ревізіонізму, і в 1930-х роках союзники спільно розробили військові плани оборони від потенційної агресії Угорщини.

У 1930-х роках Чехословаччина розпочала масштабну програму створення системи оборонних укріплень, зокрема вздовж кордону з Угорщиною. Підкарпатська Русь, яка стала східним форпостом республіки, відігравала важливу роль у цих планах. Цей регіон розглядався як стратегічно важливий, оскільки його територія могла стати плацдармом для можливого угорського наступу. Проте, як підкреслює Гоменюк, Карпатська Україна була також джерелом нестабільності, оскільки тут активно діяли угорські агенти та терористичні групи, що підривали позиції Праги в регіоні.

Угорські терористи організовували численні диверсії, спрямовані на дестабілізацію Чехословаччини. Їх діяльність, поряд із зростанням автономістських настроїв у Словаччині, призвела до посилення внутрішніх суперечностей у республіці. Удар Угорщини “в спину” стався у березні 1939 року, коли на тлі політичного хаосу в Празі угорські війська окупували Карпатську Україну.

Вищезгадана системна політична криза в Чехословаччині після Мюнхенської змови, завершилася повним розпадом держави. Словаччина проголосила незалежність, а Підкарпатська Русь опинилася під угорською окупацією. Гоменюк зазначає, що Угорщина скористалася слабкістю Праги та безпорадністю західних держав, щоб реалізувати свої реваншистські прагнення. Ліквідація Чехословаччини у березні 1939 року стала символом неспроможності міжнародної системи гарантувати стабільність у Центрально-Східній Європі, відкривши шлях до Другої світової війни. Таким чином, претензії Угорщини та її роль у дестабілізації Чехословаччини стали важливим елементом політичного краху міжвоєнної Європи.

Угорсько-словацька “Мала війна.”

Одним із наслідків розпаду Чехословаччини у 1938-1939 роках стала так звана Мала війна між Угорщиною і щойно проголошеною незалежною Словацькою республікою. Як зазначає Іван Гоменюк у своїй праці “Провісники Другої світової війни,” цей короткотривалий конфлікт став продовженням угорської ревізіоністської політики, спрямованої на повернення територій, втрачених за Тріанонським договором. Угорщина, скориставшись політичною слабкістю новоутвореної Словаччини, здійснила збройний напад із метою анексії південних районів країни. Цитую:

“Поспішність угорської атаки була зумовлена передусім наміром скористатися очевидною слабкістю словацької армії… Королівство атакувало без будь-якого оголошення війни” [1, с. 318].

Мала війна тривала з 23 по 31 березня 1939 року. На момент початку конфлікту Словаччина перебувала в стані політичної невизначеності після проголошення незалежності 14 березня 1939 року, а її збройні сили ще перебували в стадії формування. Угорська армія, яка мала значну кількісну перевагу, швидко мобілізувала близько 27 тисяч солдатів і застосувала сучасну військову техніку, зокрема танки та авіацію (біплани Fiat CR.32). Словацька армія могла протиставити лише близько 7 тисяч погано озброєних солдатів і обмежену кількість артилерії, яка переважно залишилася від колишньої Чехословацької армії. Конфлікт розпочався з угорського наступу на словацьке місто Собранце, яке було швидко захоплено. Угорські війська також провели авіанальоти на словацькі міста, серед яких Гуменне і Міхаловце. Найбільша битва відбулася поблизу містечка Стакчин, де словацькі сили, хоч і зазнали великих втрат, змогли тимчасово зупинити наступ угорців. Однак загальна перевага залишалася на боці Угорщини.

Результатом конфлікту стало підписання угоди, за якою Угорщина отримала південні райони Словаччини загальною площею близько 1 800 квадратних кілометрів із чисельним угорським населенням. Карпатська Україна, яка вже була окупована угорськими військами на початку березня 1939 року, відіграла роль тилу для угорської армії. Гоменюк зазначає, що участь Угорщини в Малій війні продемонструвала її активну роль у дестабілізації регіону та реалізації реваншистських цілей. Цей конфлікт також підкреслив слабкість міжнародної спільноти: західні держави не вживали жодних заходів для стримування угорської агресії, що стало черговим провісником масштабного порушення міжнародного порядку напередодні Другої світової війни.

Тешинська Сілезія та її стратегічне значення. Спроба міжнародного врегулювання конфлікту.

Це історичний регіон на кордоні сучасної Чехії та Польщі, який у XIX столітті був одним із ключових промислових і стратегічних центрів Центральної Європи. Тут проживало багатонаціональне населення: чехи, поляки, німці, угорці та євреї, кожна з цих груп мала свої інтереси та амбіції. Регіон був відомий завдяки великим покладам кам’яного вугілля, металургійним підприємствам у Вітковіцях і Тржінці, а також залізнично-транспортній розв’язці, яка забезпечувала сполучення між Південною Польщею, Чехословаччиною та іншими країнами регіону.

Через своє економічне значення Тешинська Сілезія стала предметом суперечок між Чехословаччиною та Польщею одразу після розпаду Австро-Угорщини. 5 листопада 1918 року між двома сторонами була укладена угода про поділ регіону по річках Моравка та Остравіце, але її так і не було ратифіковано. Це спричинило загострення ситуації, особливо після того, як обидві держави почали претендувати на територію в повному обсязі. У книзі “Провісники Другої світової війни” автор підкреслює, що цей конфлікт став одним із перших прикладів нерозв’язаних територіальних суперечок у післявоєнній Європі. Цитую:

“Обидві країни хотіли замкнути сусіда в етнічних кордонах, а для себе вимагали історичних або стратегічних, або економічно раціональних меж… Таким чином відчуження між двома державами мало глибокі причини, а суперечка щодо Тешина й околиць стала найяскравішим проявом цього” [1, с. 102].

Ситуація досягла критичної точки у січні 1919 року, коли переговори між Томашем Масариком і Юзефом Пілсудським не дали результату. Польська сторона стверджувала, що більшість населення Тешинської Сілезії є поляками, тоді як чехословацький уряд наполягав на стратегічному значенні регіону для своєї економіки та безпеки. Загострення конфлікту відбулося в умовах політичної нестабільності Польщі, яка вела війну з більшовиками.

Чехословацькі війська під командуванням генерала Йозефа Шнайдерека почали операцію проти польських підрозділів полковника Францішека Латніка. Військові дії супроводжувалися нападами добровольчих батальйонів із обох боків, що призвело до жорстоких зіткнень, зокрема у Богуміні та Карвіні. У січні 1919 року мали місце погроми й розстріли військовополонених, які додатково ускладнили переговори.

Міжнародне співтовариство втрутилося у вирішення конфлікту. На Паризькій мирній конференції 1920 року було ухвалено рішення про створення міжнародної комісії для проведення плебісциту, однак через невизначеність кордонів це голосування так і не відбулося. Врешті-решт Тешинська Сілезія була розділена: Чехословаччина отримала 58% території, але Польща вважала це рішення несправедливим і подала протест до Ліги Націй.

Протягом 1920–1930-х років конфлікт перебував у стані затишшя, проте питання Тешинської Сілезії залишалося невирішеним. У 1932 році, за ініціативою польського міністра закордонних справ Юзефа Бека, відновилася дискусія про перегляд кордонів. Польща, користуючись загостренням міжнародної ситуації та підтримкою Німеччини, почала чинити тиск на Чехословаччину. ЧСР тим часом укріплювала свої міжнародні позиції через франко-радянсько-чехословацьке порозуміння, яке мало забезпечити підтримку проти потенційної агресії. Однак після підписання Мюнхенської угоди 1938 року країна опинилася ізольованою. Польща використала ситуацію для реалізації своїх територіальних претензій, підтримуючи таємний фронт у Тешинській Сілезії. Це включало диверсійні дії, підбурювання населення та пропаганду.

У жовтні 1938 року, після Мюнхенської змови, Польща висунула ультиматум Чехословаччині, вимагаючи передати їй Тешинську Сілезію. Без підтримки західних союзників Прага змушена була погодитися. Як пише Іван Гоменюк, капітуляція Чехословаччини в цьому питанні стала не лише поразкою для країни, але й демонстрацією краху міжнародного порядку, закріпленого після Першої світової війни.

Польсько-литовське збройне протистояння. Серединна Литва.

Польсько-литовський конфлікт, що загострився у міжвоєнний період, мав глибокі історичні корені. Віленщина, регіон із сакральним статусом для обох народів, опинилася в центрі територіальних претензій. Для литовців Вільнюс був не лише історичною столицею, а й символом їхньої державності, закоріненої в добу Великого князівства Литовського. Для поляків же це місто асоціювалося з культурним і політичним центром Речі Посполитої, яке залишило глибокий слід у їхній історичній пам’яті. Як зазначає Іван Гоменюк у своїй праці, боротьба за Вільнюс стала уособленням незавершеності національних проєктів обох держав. Цитую:

“…  місто  було  багатомовним  та  поліконфесійним,  адже  тут перепліталися різні культури та політичні традиції. Для литовців Вільнюс був символом державної могутності як давня столиця ВКЛ. Для поляків – важливим осердям їхньої культури та громадського життя”[1, с. 185].

Після розпаду Російської імперії в 1917-1918 роках Польща й Литва оголосили про відновлення своєї незалежності. Попри спільний інтерес у протидії більшовицькій експансії, стосунки між ними швидко загострилися. Польща, очолювана Юзефом Пілсудським, прагнула відновити союз Польщі та Литви у формі федерації (т. зв. Міжмор’я), тоді як Литва орієнтувалася на повну незалежність. Конфлікт набув відкритого характеру після проголошення Литвою незалежності в лютому 1918 року та її територіальних претензій на Віленщину. Ситуація ще більше загострилася у 1920 році під час польсько-радянської війни. За умовами радянсько-литовського договору (12 липня 1920 року), Вільнюс був переданий Литві. Однак уже у вересні 1920 року польські війська зайняли місто, незважаючи на угоду. Гоменюк наголошує, що саме цей момент став точкою неповернення у польсько-литовських відносинах, відкривши шлях до подальшого конфлікту.

У жовтні 1920 року польський генерал Люціан Желіговський, за негласним наказом Пілсудського, організував військову операцію, відому як “заколот Желіговського.” Польські війська захопили Вільнюс і проголосили утворення маріонеткової держави — Центральної Литви. Ця “держава-фантом,” яка фактично перебувала під польським контролем, мала слугувати політичним інструментом для включення Віленщини до складу Польщі. У березні 1922 року Центральна Литва була анексована Польщею, що викликало обурення Литви та сприяло її дипломатичній ізоляції. У книзі І. Гоменюка зазначено, що цей акт був не лише військовою агресією, а й демонстрацією польських амбіцій щодо відновлення регіонального домінування. Литва ж відмовилася визнати анексію Вільнюса, що призвело до тривалого періоду напруженості.

У міжвоєнний період польсько-литовські стосунки залишалися ворожими. Обидві держави перебували в стані “неоголошеної війни,” яка проявлялася у прикордонних конфліктах, економічних блокадах і дипломатичному протистоянні. Польща закрила кордон із Литвою, що значно ускладнило економічний розвиток останньої. Литва, своєю чергою, продовжувала наполягати на міжнародному рівні на перегляді статусу Віленщини. Попри періодичні спроби посередництва Ліги Націй, конфлікт і надалі був невирішеним. Лише у 1938 році, на тлі наростання загрози з боку Німеччини, Польща висунула Литві ультиматум, змусивши її встановити дипломатичні відносини. Це фактично завершило польсько-литовський конфлікт, але залишило невирішеними глибокі суперечності між двома країнами.

Окремою проблемою у польсько-литовських відносинах став статус Клайпеди (Мемеля). У 1923 році Литва за підтримки місцевого населення і в умовах міжнародної нестабільності анексувала цей портовий регіон, який раніше перебував під контролем Ліги Націй. Клайпеда мала стратегічне значення для Литви, забезпечуючи їй вихід до Балтійського моря. Польща, однак, сприймала це як порушення балансу сил у регіоні, що лише посилило напруженість. Як зазначає Гоменюк, конфлікти навколо Вільнюса і Клайпеди відображали ширшу кризу міжнародної системи, неспроможної забезпечити стабільність у Центральній і Східній Європі. Відсутність дієвих механізмів врегулювання суперечок призвела до того, що ці території стали джерелом подальших криз, які вибухнули вже в умовах Другої світової війни.

Підсумуємо – книга Івана Гоменюка “Провісники Другої світової війни” є унікальним і надзвичайно важливим внеском у вивчення міжвоєнного періоду в Центрально-Східній Європі. Автор ґрунтовно аналізує політичні, економічні та соціальні передумови Другої світової війни, зосереджуючись на локальних конфліктах і міжнародних кризах, які не лише дестабілізували регіон, але й створили умови для глобального конфлікту.

Одним із головних наукових досягнень Гоменюка є те, що він системно розглядає події, які часто залишаються поза увагою українських істориків, зокрема польсько-литовський конфлікт, суперечки навколо Тешинської Сілезії та Віленщини, угорські ревізіоністські претензії до Чехословаччини, а також менш відомі явища, як Мала війна між Угорщиною і Словаччиною. Такий підхід дозволяє побачити цілісну картину політичної нестабільності міжвоєнного періоду. Основні висновки книги:

• Розпад імперій та формування нових держав

Гоменюк чітко показує, як після Першої світової війни нові держави, зокрема Чехословаччина, Польща та Литва, опинилися в умовах політичної та територіальної ізоляції, змушені були боротися за визнання своїх кордонів і суверенітету. Наприклад, угорські претензії до Словаччини та Підкарпатської Русі чи польські амбіції у Віленщині стали джерелом постійного напруження.

• Локальні конфлікти як передумови глобальної війни

У книзі детально висвітлені конфлікти, що постійно загострювали ситуацію в регіоні. Польсько-литовська боротьба за Вільнюс, операція Желіговського та створення Центральної Литви демонструють, як нерозв’язані територіальні суперечки могли перерости у нові війни. Аналогічно, боротьба за Тешинську Сілезію між Польщею та Чехословаччиною і неоголошена війна між Литвою та Польщею показали неспроможність міжнародних механізмів стримування.

• Недоліки і крах міжнародної системи колективної безпеки 1920-1930 рр.

Гоменюк аналізує недоліки Ліги Націй та дипломатичних угод, таких як Мюнхенська змова 1938 року, що стала апогеєм політики умиротворення агресорів. Західні держави, особливо Велика Британія та Франція, діяли нерішуче, надаючи перевагу поступкам і ігноруючи регіональні конфлікти, як-от польська анексія Тешинської Сілезії чи угорська окупація Карпатської України.

• Роль національних армій і мілітаризації у політичних процесах Центрально-Східної Європи.

У книзі також детально висвітлено еволюцію армій країн регіону, зокрема модернізацію чехословацької армії, створення укріплень, розвиток парамілітарних організацій і військово-промислових комплексів. Такі деталі дозволяють зрозуміти, чому навіть сильні держави, як Чехословаччина, виявилися нездатними протистояти зовнішнім загрозам у вирішальні моменти.

• Геополітичні амбіції великих держав і “версальських ревізіоністів.”

Особливу увагу приділено аналізу ревізіоністської політики Угорщини, Польщі та Німеччини, які, використовуючи слабкість своїх сусідів, досягли своїх цілей шляхом військової агресії та дипломатичного тиску.

Книга І. Гоменюка є безцінним джерелом для розуміння причинно-наслідкових зв’язків між локальними конфліктами та початком Другої світової війни. Вона не лише аналізує політичні й військові події, але й демонструє, як недосконалість міжнародних інститутів і націоналізм (як явище у широкому розумінні) привели до глобального конфлікту. Гоменюк надає можливість переосмислити уроки міжвоєнної епохи та їх значення для сучасного світу. Його праця є обов’язковою для всіх, хто прагне глибше зрозуміти історію ХХ століття.

Список використаної літератури:

1. Гоменюк, Іван. “Провісники Другої світової. Прикордонні конфлікти в Центрально-Східній Європі від розпаду імперій до Гляйвіцької провокації”. Харків: КСД, 2017.