У буремні часи Української революції 1917-1921 років, коли наша країна боролася за свою незалежність, з’явилося багато героїчних явищ. Одним із таких було Вільне козацтво – народне ополчення, яке зібрало під своїми знаменами тисячі патріотів, готових віддати життя за вільну Україну.

25 жовтня 1917 р. у Петрограді було повалено Тимчасовий уряд, влада перейшла до більшовицької партії на чолі з В. Леніним. Більшовики “Маніфестом до українського народу” від 4 грудня 1917 р. де-факто оголосили війну УНР [16, с. 64].

Факсиміле оригіналу “Маніфесту до українського народу» від 4 грудня 1917 р.” 

На жаль, до того часу українська влада не змогла сформувати власної армії. Попри це, ще від початку революції свідома частина населення вдалася до формування загонів самооборони – Вільного козацтва. Фактично це аналог сучасних Сил Територіальної оборони.  Перші вільнокозачі загони утворилися у Звенигородському повіті Київської губернії [18, с. 49]. У стані повномасштабної війни із більшовиками Генеральний секретаріат 4 грудня 1917 р. за наполяганням С. Петлюри прийняв рішення ухвалити проєкт мобілізації загонів Вільного козацтва [16, с. 64].

Зрештою, позиція Вільного козацтва стосовно агресії більшовиків була чіткою і проукраїнською. Було опубліковано “Відозву Генеральної козацької ради” до вояків українців і вільних козаків, де було висловлено підтримку Українській Центральній Раді: “Вояки і козаки Українці, згадаймо славних прадідів наших і станьмо на оборону неньки-України так як вони колись ставали, що і собі, і дітям, і внукам нашим добути кращу долю…” [2, с. 436].

Події розгорталися блискавично, тому часу на формування Вільного козацтва практично не залишалося.  Уже в грудні 1917 р. Вільні козаки брали участь у боях з більшовиками.  Наприкінці 1917 р.  владу у Рівному намагалися захопити збільшовизовані загони російської армії, проте діяльність місцевого загону Вільного козацтва перешкодила їм це зробити. Протистояння в місті тривало 3 дні: “Першого дня штаб не був узятий, хоч наступ тривав до самого вечора. Але вільні козаки увесь час тримали ініціативу у своїх руках, маючи за свою вихідну позицію східню частину міста з центром у маєтку Любомирського. Бій тривав другий і третій день – і аж цього дня штаб піддався, але самого комісара Гусарського не було в ньому; він утік з усіма своїми прибічниками” [10, с. 200-204].  Під орудою Павла Скоропадського загони Вільного козацтва зі Звенигородщини, Черкащини та Смілянщини пройшли бойове хрещення у районі міст Вапнярка-Козятин-Шепетівка, де стримували наступ збільшовизованого Другого гвардійського корпусу Євгенії Бош, що намагався прорватися до Києва [7].

Протистояння з більшовиками відбувалося по всій Україні. Відповідно загони Вільного козацтва намагалися чинити опір там, де вони утворювалися. Уже в грудні 1917 р. – січні 1918 р. Вільне козацтво протистояло більшовикам у Бахмачі, Чернігові, Конотопі, Полтаві, Смілі, Харкові, Одесі. У Херсонській губернії загони Вільного козацтва вели боротьбу з більшовиками в Глодоській, Марківській, Добровеличківській волостях [13]. Бойовою славою відзначилася “Летюча сотня Українського Вільного козацтва при українському комендантові м. Кременчука.” Учасник сотні, підполковник Антін Кущинський, так описував діяльність козаків: “Тоді в Кременчуцькому повіті ще не було спокійно. Там ширилась большевицько-московська пропаганда i ось для поборення того ворога наша сотня УВК робила час від часу рейди по повіті. Кілька таких рейдів мені довелося зробити в райони Потоки, Глобина й Рублівки” [9, с. 173-179].   Загальна кількість Вільного козацтва  у цей період становила близько 45 тисяч [12, с. 173].

Антін Кущинський

Попри опір, радянські війська швидко поглинали українські терени. Утримання Києва, столиці УНР, було ключовим, що в майбутньому дало можливість підписати Брест-Литовський мирний договір. У такій ситуації потреба в загонах Вільного козацтва, на які покладалася українська влада зростала. Вільні козаки роззброювали більшовицькі загони та намагалися утримувати спокій у столиці. 30 грудня 1917 р. на Софіївській площі пройшов парад загонів Вільного козацтва із Києва та його околиць. Загалом було 16 куренів, зокрема Курінь заводу Гретера, Печерський, Байковський та Арсенальний курені, по 2 курені з Лук’янівки, Святошина і Шулявки та інші [6, с. 262]. Проти ночі 5 січня 1918 р. за підтримки українських військових частин козаки зайняли 30 підприємств, де перебували більшовицькі агенти. Загрозою для Києва стало більшовицьке повстання в районі “Арсеналу.” Загони Вільного козацтва безрезультатно штурмували завод [12, с. 178]. Придушити виступ вдалося лише після того як до столиці прибуло підкріплення з фронту, а командування перейняв С. Петлюра, який самостійно керував штурмом “Арсеналу” [11, с. 155].

У такій ситуації проявилися недоліки Вільного козацтва. Українська влада пізно розпочала налагоджувати співпрацю з козацтвом. Відповідно не вдалося підпорядкувати всі загони та створити централізовану військову одиницю  [11, с. 170].  Під час боїв за Київ, взимку 1917 1918 рр., стало зрозумілим і те, що козакам не вистачає військового вишколу, а через швидкий наступ більшовиків не завжди вдавалося озброїти вільнокозачі загони [8, с. 24].

Один із більшовицьких загонів, який участь у боях за Київ

5 лютого 1918 р. українські збірні військові формування розпочали оборону Києва. Активу участь у боях брали загони Вільного козацтва. За даними українського історика Я. Тинченка, при обороні Києва найбільший контингент українських військ становили саме вільні козаки – 600 осіб, з яких 200 загинуло [17, с. 231]. 

Як і весною 1917 р., так і зимою 1918 р. Звенигородщина була центром Вільного козацтва. Тут були утворенні нові курені, зокрема: гусаківський, тарасівський, калниболотський. Загальна кількість козаків на Звенигородщині сягнула близько 20 тисяч осіб [18, с. 53]. Важливою подією для тутешнього козацтва стало обрання нового кошового отамана – Юрка Тютюнника. Звенигородщина стала центром козацького руху Південної Київщини та північної Херсонщини [8, с. 25].

Отаман Вільного козацтва Юрко Тютюнник

У другій половині лютого 1918 р. загонам Вільного козацтва вдалося зупинити наступ більшовицького ІІ корпусу російської гвардії. Козаки демілітаризували 6 та 7 драгунські полки, отримавши як трофей 2000 коней, стільки ж сідел і зброї. Однією з найкращих бойових операцій Вільного козацтва є протистояння з 7 російською армією в районі станції Бобринська, де козацькі старшини змогли зібрати кращі курені зі Звенигородщини, Черкащини та Єлисаветщини. Бій з більшовиками тривав цілий день і завершився у ночі, коли росіяни здійснили останній невдалий наступ, після чого вони були розбиті та покинули місце бою. Тютюнник крім того писав: “Тут мало не був захоплений головний командант російських військ на Україні – Муравйов” [18, с. 54].

З новою активністю розпочали боротьбу із більшовицькими окупантами вільні козаки у час загального наступу Армії УНР при підтримці німецьких та австро-угорських армій у лютому 1918 р. Під керівництвом І. Горемика-Крупчинського було сформовано Васильківський кіш Вільного козацтва. 22 лютого 1918 року Васильківський кіш Вільного козацтва розпочав похід на Васильків, а 23 лютого місто було уже під контролем українців. Звільнення терен Київщини продовжувалося і 24 лютого козаки оволоділи Фастовом. 27 лютого 1918 року, розпочалася чи не найважливіша операція Васильківського коша Вільного козацтва – похід на Київ. 1 березня козаки захопили станцію Боярка, опісля цього станцію Жуляни та впритул наблизилися до станції Київ. Більшовики чинили активний супротив, використовуючи усі наявні сили, зокрема, гармати, кулемети та бронепотяги, проте зупинити просування Вільного козацтва не вдавалося. Важливим зі стратегічної точки зору для української сторони стало захоплення станції Київ ІІ товарний, що забезпечило утримання мостів через Дніпро. Отаман І. Горемика-Крупчинський, стверджував: “Меж тим, коли отаман Петлюра з своїм військом приймав парад, мої козаки, здобувши перші столицю Київ, храбро бились за підмогою німців…” [5, с. 478].

І. Горемика-Крупчинський, отман Васильківського коша Вільного козацтва

Після звільнення Києва, загони Вільного козацтва були помічені у боях на Правобережжі та Лівобережжі. Зокрема  у Черкасах Вільні козаки вступили у бій з ворожим гарнізоном ще до приходу Армії УНР. Першими козаки увійшли й в Катеринослав [8, с. 26]. Про успіхи Вільного козацтва писали тогочасні газети. Народня Воля, від 19 березня 1918 р.: “Пятихатка зайнята Чигиринськими і Криворізькими вільними козаками на чолі котрих стоїть член Ц. Р. д. Висоцький” [3, с. 3].

Південь України відповідно до австрійсько-німецьких домовленостей звільняли австрійські війська, проте значну роль у цих подіях відіграли і українці. Уже 3 квітня 1918 р. Вільне козацтво на чолі з Гаврилом Горобцем звільнили від більшовиків Катеринослав [14, с. 52]. Також козаки вели активну партизанську боротьбу в Олександрівську чим сприяли швидкому звільненню міста [1, с. 43-47]. Особливістю було те, що в Олександрівськ ввійшли Українські січові стрільці, а це викликало велике захоплення у місцевого осередку Вільного козацтва: “Чи ми їх, чи вони нас зачепили й ми почали розмовляти. То були молоді хлопці, мабуть не на багато й старші від нас, а як на зріст, то й невисокі. Говорили ми про різне, нам імпонувала їхня українська мова, значно краща, ніж була наша на той час,” [4, с. 136] – так описав зустріч із січовиками учасник 2-ї Самокатної сотні 2-го Запорізького пішого полку Запорізького корпусу Гаврило Гордієнко.

Отже, мілітарна організація Вільного козацтва стала помітною силою під час відбиття російсько-більшовицької агресії у 1917-1918 рр. Всупереч тому, що процес формування не був довершений, козаки активно протистояли ворогам і відбувалося це здебільшого за місцем дислокації. У боях за Київ, які стали найважливішими подіями першого етапу війни, левову частину українських оборонців столиці становили саме вільні козаки. З ентузіазмом козацтво долучилося і до вигнання окупантів з українських земель у лютому-квітні 1918 р. Під час першої більшовицької агресії бойовою славою відзначилось Вільне козацтво Звенигородщини, Летюча сотня міста Кременчука, місцеве козацтво Рівного, Олександрівська та Катеринослава.

Список джерел та літератури

1. Бондаренко В. Г. Олександрівський курінь Вільного козацтва (1917-1920) // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. 2009. № XXV. С. 43-47.
2. Відозва Генеральної козацької ради 18 грудня 1917 р. 18 грудня 1917. у книзі В. М. Лободаєв, Революційна стихія. Вільнокозацький рух в Україні 1917-1918 рр. Київ: Темпора, 2010. 671 с.
3. Війна з Московщиною ( Більшовиками). Народня Воля. 1918. No 31. с. 3.
4. Гордієнко Г. М. Під щитом Марса. Філадельфія : Накладом автора, 1976. Т. 1. 368 с.
5. Доповідь отамана Васильківського Вільного козацтва І. Горемики-Крупчинського. 1 червня 1918. у книзі В. М. Лободаєв, Революційна стихія. Вільнокозацький рух в Україні 1917-1918 рр. Київ: Темпора, 2010. 671 с.
6. Дорошенко Д. І. Історія України, 1917-1923: в 2 т.  / авт. передм. та комент. К. Ю. Галушко. Київ: Діокор, 2001. Т. 1. 320 с.
7. Коваль Р. М., Українське життя в Севастополі. URL: http://www.ukrlife.org/main/evshan/kuli02.htm.
8. Кравченко М. С. Вільне козацтво 1917-1918. Київ: Орієнтир, 2017. 44 с.
9. Кущинський А. А. «Летючій сотні» Українського Вільного Возацтва // За державність. Матеріяли до історії українського війська. за ред. М. В.  Садовський. Торонто: Український Воєнно-історичний інститут, 1964. 173-179 с.
10. Лисий М. Одна незаписана подія // За державність. Матеріяли до історії українського війська. за ред. М. В.  Садовський. Торонто: Український Воєнно-історичний інститут, 1964. 200-204 с.
11. Литвин С. Х. Симон Петлюра у боротьбі за самостійну Україну. Київ : Смолоскип, 2018. 680 с.
12. Лободаєв В. М. Революційна стихія. Вільнокозацький рух в Україні 1917-1918 рр. Київ: Темпора, 2010. 671 с.
13. Лободаєв В. М., Савченко Г. П. Діяльність загонів Вільного козацтва  (лютий-квітень 1918 року). Воєнна історія.  URL: http://warhistory.ukrlife.org/1_08_5.html.
14. Мазепа І. П. Україна в огні й бурі революції 1917-1921. Харків: Фоліо, 2019. 667 с.
15. Протокол засідання Генерального секретаріату 4 грудня 1917 р. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали 4 березня-9 грудня 1917 р. Упорядн.: В. Ф. Верстюк.  Київ: Наукова думка, 1996. т. 1. 498 – 500 с.
16. Романчук О. К.Ультиматyм: xpoнiкa oднoгo кoнфлiктy мiж Paднаpкoмoм PPФСP i Центpaльнoю Pадoю. Київ : Знання, 1990. 64 с.
17. Тинченко Я. Ю. Перша Українсько-Більшовицька війна (грудень 1917 – березень 1918). Львів: Інститут Українознавства ім. Крип’якевича, 1996. 294 c.
18. Тютюнник Ю. Й.Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 рр. Львів: Універсум, 2004. 192 с.