Кожна епоха – це своєрідні зміни в мистецтві. У художніх ремеслах Київської Русі особливе місце зайняла ювелірна справа, розквіт якої припав на X-XIII ст. Предмети розкоші супроводжували людей аж до самої смерті, а потім на сотні років позбувалися людського тепла і залишались у вигляді спадщини для далеких нащадків.

Прикраса, яка користувалася попитом у руських жінок за життя, і фактично, супроводжувала після смерті – скроневі кільця.  Враховуючи те, що в похованнях не зберігаються матеріали, на які скроневі кільця могли безпосередньо підвішуватися –  питання як саме їх носили, і з використанням яких матеріалів, є досить дискусійним. Джерелами, на основі яких ми можемо відтворити способи носіння це археологічні джерела, а саме фіксація скроневих кілець в похованнях in situ, а також образотворчі та писемні джерела. На думку деяких дослідників, скроневі кільця кріпились до шкіряного ремінця, шерстяного шнурка, які безпосередньо вдягали на голову, або прикріплювали до краю головного убору більш складною конструкцією [1].

Вони були різноманітних розмірів. За Сєдовою способи та варіації носіння були наступними: прикраси кріпилися на волоссі, або підвішувалися на стрічках та шнурках на головних жіночих уборах [2], що підтверджує попередні тези. Але й були думки, що скроневі кільця могли носити і як звичайні сережки. Першим висунув таку тезу А.В. Арциховський, посилаючись на те, що неможливо чітко реконструювати спосіб носіння кілець. Якщо з останнім, Б.А. Рибаков погодився, то інтерпретацію скроневих кілець в якості сережок він заперечував. Хоча деякі дослідники посилалися на археологічні дані про те, що були знайдені кільця як сережки, та вони не зазначали, чи були збережені вушні раковини, що було б основним доказом на користь цієї тези. Пізніше на основі археологічних джерел, а саме залишків шкіри було проведе дослідження, результат якого став основою для підтвердження цієї тези. Тому, хоч дослідники  допускають носіння скроневих кілець як сережок, але здебільшого їх за розмірами класифікують вже безпосереднього до одного з різновидів сережок. Через що панівною думкою серед дослідників є те, що було два основних способи носіння скроневих кілець. А саме: вони були або вплетені у волосся або закріплені на шкіряному ремінці/ стрічці з тканини [3]. Так, завдяки розкопкам Рятівної Археологічної Служби у Рівному були дослідженні поселення та могильники часів Київської Русі [4]. На одному з могильників було знайдено скроневі кільця, завдяки чому поховання ідентифікували як жіноче. Скроневі кільця доволі часто зустрічаються на розкопках городищ. Кільця із срібла та бронзи були знайдені в літописному місті Дорогобуж, а також в городищі біля однойменного села Шепетівського району Хмельницької області. Трапляються вони і в дитячих похованнях X-XIII ст. Такі знахідки були на могильнику у Дружках поблизу Дорогочина, на Райковецькому городищі та у похованні неподалік від літописного Ксятина на Сулі. Зустрічалися й на території Білорусі на могильнику біля Заславля, і звісно, Новгорода [5].

Самі ж скроневі кільця різноманітних форм і розмірів. Серед них вирізняють:  ромбощиткові (типові для Новгородської землі), які виготовлялися шляхом відливки в односторонніх кам’яних формах, хоча раніше вважали, що їх виготовляли шляхом розковування дроту.  Виготовляли з латуні, багатокомпонентного складу з переважанням у ній цинку, міді. Діаметр кілець коливається від 6 до 8 см, а сама кількість щитків від двох до п’яти. На щитках присутній орнамент. Чотири-п’ять кружечків, укладених в ромбоподібну рамку, які наносили чеканом. Трохи пізніше, до початку XII ст. відноситься фрагмент кільця з орнаментом із дев’яти крапок, які утворюють ромб.

Браслетоподібні кільця теж діляться на декілька типів, найдавніший з яких – зав’язаний тип. В Новгороді було знайдено в кількості дев’яти штук, шість з яких виготовлені з одинарного крученого дроту, зав’язаної двома кінцями. Три інших були виготовлені з подвійного крученого дроту, теж зв’язаного двома кінцями. Виготовлялися з багатокомпонентного складу з переважанням цинку у складі.

         Семипроменеві та семилопатні скроневі кільця виготовлялися в різний спосіб та з різних матеріалів. Так, їх могли відливати як з біллону у жорсткій ливарній формі або ж бронзи із способом збереження моделі воскової форми. Останній спосіб часто використовують у ювелірних майстернях і дотепер. Орнамент може представляти заштриховані смуги. Перстеподібні дротові скроневі кільця зустрічаються на пам’ятках Північної Русі X-XIII ст.

         Намистинні скроневі кільця поділяються на три типи: однонамистинні, трьохнамистинні, багатонамистинні скроневі кільця. Найдавніші з них – однонамистинні поліхромні кільця діаметром 1,5 см, яку виготовляли з білонного дроту. Самі ж намистинки були з скляної пасти, представлені в чорному, і печінково-жовтуватому кольорах. У подальшому різні типи намистинних скроневих кілець виготовлялися із золота та срібла [6]. Російська дослідниця Н.В. Жиліна вважає, що за типом прикрас скроневі кільця варто віднести радше до металічного убору, а не до ювелірного [7]. Ягузинська А.С.  у своїй праці посилається на таку класифікацію скроневих кілець за В.П. Левашовою :  дротові; щиткові; променеві та лопатеві; намистні [8]. І як ми можемо побачити, класифікація цілком «лягає» на матеріал, поданий нам Сєдовою М.В.

         Сережки теж стали широко розповсюдженими, і виготовлялися з дротового стержню, який вигинали у формі знаку питання, на край якого нанизували намистину. Для того, аби її краще закріпити, стрижень обвивають дротом, а кінчик загинають петелькою. Довжина таких сережок зазвичай від 3,5 до 6,5 см. Матеріал стрижню зазвичай був бронзовий. Самі ж намистинки могли бути з тієї ж бронзи,  кам’яні (яшма), янтарні, а завдяки склу можна було надати сережкам барв, адже можна було використати зелені, жовті, червоні та сині кольори. Ця прикраса прийшла на терени Русі зі Сходу, та зустрічається у старожитностях Волзької Болгарії, Золотої Орди тощо [9].

У Дорогобуші також були  знайдені срібні сережки київського типу з суцільними намистинками круглої форми, оздоблені сканню та зерню. На кожній з них три кола, позначенні сканню, а в самих колах зображені квіти з великою кулькою зерні в центрі. Самі ж сережки з трьома намистинами були поширені у Середньому Подніпров’ї та зустрічаються у скарбах другої половини XII ст., та першої половини XIII ст. з княжої гори Києва. Вважається, що знайдені вироби  в городищі Шепетівського району Хмельницької області зроблені місцевими майстрами, які використали зразок, що був поширений на Середньому Подніпров’ї [10].

         Існував також такий вид скроневих прикрас як рясна. Вони кріпилися до головного убору і спускалися до плеч обабіч обличчя. Рясна виглядали наступним чином: конусоподібна голівка, прикрашену сканню, до якої кріпився ланцюжок. На його кінці закріплювалась ажурна бляшка, яка могла бути й лунницеподібною. Припускається, що прикраса потрапила на територію Русі із Візантії, і свого часу була дуже розповсюджена серед тогочасного боярства. Виготовлялися ці прикраси із золота та срібла, кожна бляшка зроблена з двох спаяних пластинок. Мають вони і чіткі хронологічні межі – від другої чверті XII ст. і до половини XIII ст. [11]

         Одним із найвідоміших нам типом прикрас є колти, які були широко розповсюджені в кінці XI-XIII ст. Спосіб носіння був наступний: колти підвішували на ланцюжках або стрічках до головного убору. Всередині вони завжди порожнисті, тому дослідники припускають, що всередину могли вкладати тканину, яку змочили маслами. Їх виготовляли із золота та срібла, оздоблюючи перегородчастою емаллю, чернею, сканню та зерню. Носила золоті та срібні колти тогочасна знать, тому в XII ст. почали з’являтися їх дешевші аналоги які виготовлялися шляхом лиття в жорстких імітаційних ливарних формах. І вже такий вид прикрас став широко розповсюдженим серед (городського) населення. Складом такого здешевленого варіанту було олово-свинцеві сплави, через що вони погано зберігаються, і здебільшого археологи знаходять саме фрагменти таких прикрас. Як морфологічно, так і орнаментаційно  колти були різноманітні: округлі, з різною кількістю променів, орнаментів [12].

Так, був знайдений золотий колт з так званого Кудрявського скарбу, XI-XII ст. у Києві, на вулиці Кудрявській 10 у 1986 р. на території літописного Копирового кінця [13]. Із лицьового боку він був оздоблений перегородчастою емаллю синього, блакитного, червоного, зеленого та білого кольорів, який завдяки вмілості майстра постав перед нами у вигляді розкриленого птаха з роздвоєним хвостом та тулубом із геометричним орнаментом. На звороті колту – малюнок із шести трикутників, заповнених рослинно-геометричним візерунком [14].

Цінним артефактом є срібний колт з рясною, знайдений в селі Пекарі Черкаської області, хронологічно його відносять до XII-XIII ст. Що цікаво, рясна знайдені у 1897 році, а колт трьома роками пізніше – у 1900 р. є частиною експозиції Національного музею України завдяки Ханенкам. При створенні цієї прикраси використовувалися техніки тиснення, гравіювання, черні та скані. Складається з двох випуклих щитків, на яких майстер зобразив двох птахів, повернутих спинами, між якими звисає крин. Самі зображення виділені гравіюванням, а тло заповнене черню. По краю колт оздоблено мереживним візерунком за допомогою техніки скані. Рясна ж складається в 32 порожнистих колодочок, із застосуванням техніки тиснення. Поширений такий тип прикрас був на території Південної Русі, хронологічно відносяться до кінця XII – першої чверті XIII ст. [15] Варто згадати й колти з Рязанського скарбу, який був схований щоб вберегти дорогоцінності від війська Хана Батия. Вони були виготовлені з ажурної крученої скані, вкладеної у два яруси. Орнамент представляв собою маленькі золоті кульки зерні, напаяні на стеблі зроблені технікою скані. Оздоблення виконувалося перегородчастою емаллю, яка заповнювала напаяні на ребро металевими стрічками. Мініатюрні фігури святих на брамах виконувалися різними кольорами емалі, оздобленою поверх дорогоцінним камінням – топазами та аметистами [16]. Загалом, виготовлення колтів із черню було характерним для княжих майстерень Києва та Чернігова. Надалі такі вироби знаходили в скарбах Старої Рязані, Новгорода тощо. Основними мотивами оздоблення були парні або одинарні зображення Песо-птахів і птахів, схожих на грифонів, або голубів, в яких, можливо, закладався певний символізм. У своєму доробку О. Школьна, та О. Барбалат вказують на сиро-персько-тюрсько-візантійські праобрази та мотиви. А зірчасті колти на 5-6 променів, на їхню думку, запозичені з кримських прообразів візантійського часу [17].

Шийна гривна представляє собою металічний обруч, який носили як прикрасу на шиї.  Матеріалом слугували бронза, біллон та срібло. Зустрічаються в ролі супровідного інвентаря в  жіночих похованнях та в скарбах. Але порівняно з іншими видами прикрас, в культурних шарах зустрічаються не часто. У тому ж Новгороді в культурному шарі знайдено лише 4 таких фрагменти. Як і колти, шийні гривни були прикрасою княжо-боярської знаті [18]. Свою назву гривни отримали від праслов’янських слів «грива», «загривок», що означають шию та потилицю. Зона тіла, на якій безпосередньо носили ці прикраси. Спочатку їх як знаки бойової звитяги носили лише представники чоловічої статі, але пізніше стали жіночими предметами розкоші [19]. Гривни, як і браслети виготовляються з гладенького дроту. Такого вигляду прикраси досягають завдяки форми виробів, створюваної литтям і дротовим конструюванням. Орнаментація майже відсутня, або досить примітивна. Орнамент наносять штампуванням – геометричним, кружковим або насічкою зигзагоподібною лінією. На такому етапі заклався ряд орнаментальних мотивів, які пізніше майстри повторювали витонченішими техніками [20]. Так, у 1894 р. П.М. Єременко під час розкопок курганного могильника поблизу села Антонівка Суражського повіту Чернігівської губернії виявив артефакти, серед яких була шийна гривна так званого «радимичського типу» зроблена з бронзи [21].

З-під рук майстрів виходив й такий тип прикрас як підвіски-амулети в формі у вигляді мініатюрних предметів побуту та зброї. Почасти їх знаходять разом, в складі своєрідного набору-оберега. Майстер їм надавав форми ложечок, сокир, піхов тощо. Велика варіація зооморфних оберегів [22]. Існує декілька запропонованих науковцями класифікацій підвісок, але найбільш повна належить Л.А. Голубєвій, яка поділяє їх на три групи. До першої групи вона відносить амулети, пов’язані з космогонічними віруваннями, які в свою чергу поділені на дві підгрупи: ті, що пов’язані з культом Перуна та підвіски з місячно-солярною символікою. До другої групи належать амулети пов’язані з заклинальною магією. Третя група представляє собою зооморфні привіски. Усі підвіски знаходять лише у жіночих похованнях, і вважається, що вони виконували в першу чергу захисні функції, і лише потім естетичні. Ложка, іноді і дві ложки були невід’ємною складовою частиною кожного набору амулетів. На думку Б.О. Рибакова їх могли використовувати під час лікувальних процедур. У XI-XII ст. християнські хрести-тільники у свідомості людей теж сприймалися в якості амулету-оберега, і почасти входили до складу намиста разом з бубонцями, місячно-солярними символами та зооморфними підвісками [23].

Однією з найбільш розповсюдженою прикрасою були лунниці. Це підвіска у формі півмісяця. Хронологічні межі X-XIII ст. В.В. Гольмстен, яка розробила типологію цих прикрас, а саме: широкорогі (3:2), круторогі (3:1), та замкнуті (кінці прилягають одне до одного). Також за розміром на малі (2 см.) середні (2-4 см.) та великі (4см.) [24]. Найкращим зразком лунниць М.В. Сєдова вважає срібні штамповані лунниці, оздоблені зерню відомі нам з скрабів X-XI ст. [25]

Ювелірні майстри часів Київської Русі виготовляли свої вироби не лише для чоловіків та жінок, але і для різних верств населення, використовуючи різноманітні матеріали та техніки. Прикраса не лише підкреслювала статус свого господаря, але і мала сакральне значення, допомагаючи людині за життя, і проводжаючи її в інший світ [26].

Покликання

1. Сергей Агапов, О способах ношения височных колец, 99.
2. Мария Седова, Ювелирные изделия Древнего Новгорода, 9.
3. Сергей Агапов, О способах ношения височных колец, 100-106.
4. https://suspilne.media/amp/607427-jmovirno-bula-sadiba-zamoznogo-boarina-so-znajsli-arheologi-na-poselenni-knazoi-dobi-u-rivnomu/.
5. Юлія Нікольченко, Прикраси і вироби з кольорових металів у культурі літописного Дорогобужа XI-XIII століть, 87-88.
6. Мария Седова, Ювелирные изделия Древнего Новгорода, 10-16.
7. Наталья Жилина, Стили в древнерусском ювелирном искусстве IX–XIII вв., 93.
8. Анастасія Ягузинська, Типологія і процес розвитку скроневих кілець у в’ятичів, 95.
9. Мария Седова, Ювелирные изделия Древнего Новгорода, 16.
10. Юлія Нікольченко, Прикраси і вироби з кольорових металів у культурі літописного Дорогобужа XI-XIII століть, 87-88.
11. Мария Седова,  Ювелирные изделия Древнего Новгорода, 17-18.
12. Мария Седова, Ювелирные изделия Древнего Новгорода, 18.
13. https://nmiu.org/archive-exhibit/1737-kudryavs-kij-skarb.
14. https://nmiu.org/novyny/2306-try-kolty-z-ekspozytsii-prykrasy-davnoruskykh-kniahyn.
15. https://nmiu.org/novyny/2306-try-kolty-z-ekspozytsii-prykrasy-davnoruskykh-kniahyn.
16. Ирина Селезнева, Древнерусское золотое и серебряное дело, 5.
17. Ольга Школьна, Олександра Барбалат. Києворуські зірчасті та дископодібні колти з чорнінням в українських та закордонних колекціях : джерела інспірацій, 257.
18. Мария Седова, Ювелирные изделия Древнего Новгорода, 22
19. https://nmiu.org/archive-exhibit/457-hryvnya.
20. Наталья Жилина, Стили в древнерусском ювелирном искусстве IX–XIII вв., 94.
21. https://nmiu.org/archive-exhibit/457-hryvnya.
22. Мария Седова. Ювелирные изделия Древнего Новгорода, 26.
23. Марина Стрельник, Ю. Безкоровайна : Давньоруські підвіски-амулети заклинальної магії (X-XIII ст.), 3.
24. Мария Седова.Ювелирные изделия Древнего Новгорода, 23-24.
25. Мария Седова, Ювелирные изделия Древнего Новгорода, 24.
26. https://lvivmedievalclub.wordpress.com/2021/09/19/juvelirna_sprava_jak_remeslo_kyjivskoi_rusi/.