Княгиня Анна (Єфросинія) – загадкова постать, про яку містяться скупі історичні відомості. Енциклопедичні статті містять дуже мало інформації про неї. Походження Анни невідоме, однак існують гіпотези про її візантійське походження.

Її образ інтерпретували автори літописів та історичних романів. Уперше княгиню відображено в Галицько-Волинському літописі, а в ХХ ст. на неї звернули увагу Катра Гриневичева[1], Антін Лотоцький[2] та Іван Филипчак[3].

На доказ її візантійського походження свідчить іменослов її дітей та онуків, коли вперше для великокнязівської династії Рюриковичів (Романовичів) було вжито грецькі імена Іраклій, Лев, Софія та інші. Можливо, під примусом бояр після досягнення повноліття синами у 1219 р. вона вступила у монастир під іменем Олени чи Анни, беручи надалі участь у політичному житті князівства, а потім королівства.

У Галицько-Волинському літописі згадується, що саме вона порадила Данилові Галицькому отримати корону від Папи Римського у 1253 р., і це остання літописна згадка про неї.

Однак Галицько-Волинський літопис, основне джерело інформації про династію Романовичів, не згадує імені дружини Романа Мстиславовича. Літопис називає її винятково іменем чоловіка – “велика княгиня Романова”.

Рано овдовівши, Єфросинія прожила довге і важке життя, роблячи все можливе, щоб забезпечити права на спадщину своїх синів Данила і Василька та утвердитися як повноправна правителька Галичини і Волині.

Поява в Галицько-Волинській Русі візантійської царівни стало наслідком активної зовнішньої політики князя Романа Мстиславича, одним з найважливіших напрямків якої були відносини з Візантією. Роман Мстиславич був військовим союзником імперії на початку ХIII ст.

У цей період держава ромеїв переживала політичну кризу, яку викликали повстання сербів і болгар, а також набіги половців. За свідченням Нікіти Хоніата, тільки завдяки військовій допомозі галицького князя Романа вдалося припинити агресію степовиків[4]. Обставини та час походу Романа на половців у розповіді Хоніата збігаються з повідомленнями руських літописів про походи до Степу галицько-волинського князя.

Окрім Хоніата про видатну роль Романа Мстиславича у війні проти ворогів імперії свідчать такі джерела як Хроніка Теодора Скутаріота[5] та поетичне свідчення Єфрема Енейського[6].

Обидва загалом повторюють інформацію Нікіти Хоніата, але доповнюють її деяким новим змістом. Згідно з “Історією Яна Дугоша” скинутий візантійський імператор Алексій III Ангел провів деякий час на галицьких землях після втечі з Константинополя в 1203 р., де він зустрівся з римським герцогом[7].

Дослідники ставили під сумнів ці повідомлення і заперечували можливість перебування імператора Алексія на Русі. Однак цей факт також підтверджується свідченням італійського хроніста кінця XIII – початку XIV століття Бартоломео дель Фіадоні (Птолемея Луккського)[8].

Вплив візантійської традиції, пов’язаної з появою княгині Єфросинії, чітко простежується в різних сферах політичного та культурного життя Галицько-Волинської держави і відчувається протягом усього XIII ст.

Поруч із нетиповими для Рюриковичів “візантійськими” іменами культурно-політичний спадок “великої княгині Романової” полягає також у засвоєнні галицько-волинськими князями деяких атрибутів та символів імператорської влади, що загалом не були властиві звичайному руським князям. Це, перш за все, двоголовий візантійський орел, відомий з описів пам’яток монументальної скульптури та звісток про територіальні символи Галицько-Волинської Русі.

Приналежність двоголового орла до місцевої геральдики Галичини та Волині у ХV–ХVІ ст. засвідчується численними повідомленнями німецьких та польських письмових джерел, а також даними сфрагістики. Зауважмо, що за своїми кольорами й силуетами орли в зображеннях і описах гербів Червоної Русі та Перемишльської землі ХV–ХVI ст. наближені чи майже повторюють подібні візантійські зображення.

Зображені в літописах князі Галицько-Волинського князівства, особливо Данило Романович, відзначаються особливим атрибутом королівської гідності, якого не було в інших князів Королівства Русі. Йдеться про безпрецедентний випадок носіння князем Данилом “грецького олова”, яке використовувалося для його церемоніального вбрання. Саме цей термін використовувався у Візантії для позначення “справжнього” або “царського” пурпуру найвищої якості.

Згідно з імператорським законодавством, лише очільник та його найближче оточення мали право носити одяг з «грецького олова». Такий текстиль, головний атрибут королівської влади, не міг вільно продаватися або експортуватися в інші країни. Грецьке парадне вбрання Данила могло бути лише подарунком його матері, візантійської принцеси Єфросинії.

Покликання

1. Михайло Багмет  та Катра Гриневичева,  Шоломи в сонці. ( Київ: Фоліо, 1998),  349-350.
2. Антін Лотоцький,  Було колись на Україні. Романовичі. ( Київ: Наш приятель, 1937),  20-23.
3. Іван Филипчак,  Княгиня Романова. (Львів: Червона калина, 1990), 344.
4. Nicetae Choniatae,  Historia. Т. II. Rec. I. A. van Dieten. (Berlin: Novi Eboraci, 1975), 85.
5. Теодор Скутаріот,  Хроніка,  за ред. І. Я. Левчука. ( Київ: Наукова думка, 1982),  632.
6. Єфрем Єнейський,  У розпачі. Т. 1. (Київ: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2004),  9-10.
7. Jan Długosz,  Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. T. 3. (Warszawa: Państwowe Wydawnictwo Naukowe, 1969),  67-68.
8. Fiadoni Bartolomeo, Cronaca. Book  III, Chapter 2. (Firenze: SISMEL edizioni del Galluzzo, 2007),  67-75.