Паризька мирна конференція, головною метою якої було розв’язання повоєнних політичних і територіальних протиріч між державами, тривала з перервами у французькій столиці з 18 січня 1919 по 21 січня 1920 рр. Уряди УНР та ЗУНР з огляду на складні суспільно-політичні умови, в яких перебували, покладали великі сподівання на підтримку міжнародної спільноти та справедливі рішення конференції, тож відправили до Парижа українську дипломатичну місію.

Очолив делегацію Г. Сидоренко, а його заступником став державний секретар закордонних справ ЗУНР В. Панейко. До її складу також увійшли О. Шульгин, А. Марголін, М. Туган-Барановський, С. Томашівський та інші. В одному з перших звітів для уряду Директорії УНР голова делегації прикро повідомляв, що про українське питання не відомо ні в широких масах, ні в дипломатичних та політичних колах, вони не знають про прагнення народу й уряду. Так, як дипломати прибули на конференцію із запізненням, у них з’являлося нове проблемне завдання – інформування західної спільноти та іноземних делегацій про свої наміри.

В історіографії часто пізній приїзд української делегації відносять до її прорахунків, задля спростування зауважмо: по-перше, делегацію було вирішено відправити ще 29 грудня 1918 р. за рішенням Ради Народних Міністрів; по-друге, Україна не отримала офіційного запрошення і залишалася нерівноправним учасником конференції (М. Яцюк пояснює це тим, що до участи запрошувалися лише ті країни, які були на боці союзників чи приєднались до таких наприкінці війни з Німеччиною, а УНР після підписання Берестейського миру набувала статусу нейтральної держави у цій війні); по-третє, відсутність запрошення не дозволяла в’їхати на територію Франції і дипломати зробили вимушену зупинку у Швейцарії  – відтак, схильні вважати, що йшлося не стільки про прорахунки, скільки про перешкоди на шляху делегації до Парижа.

Під час Мирної конференції здебільшого фігурувала Західна Україна, а про Соборну згадували зрідка, тож делегація мала докласти зусиль, аби була почутою всеукраїнська справа. Першим офіційним виступом української делегації в Парижі стала нота від 10 лютого 1919 р., в якій було викладено історію України як незалежної держави в минулому, стояла вимога визнати УНР і прохання допустити до роботи в конференції. Делегація підкріплювала це аргументом, що зараз веде боротьбу проти більшовицької Росії. Протягом роботи Паризької конференції дипломати також відстоювали недопущення поділу українських етнічних земель. Із цією метою було проведено низку важливих переговорів, де запропоновано утворити Балто-Чорноморський бар’єр, в якому ключове місце займала б Україна – за умови визнання незалежности і територіальної цілісности вона могла б стати, на думку української місії, чи не єдиним засобом відновлення спокою і стабільности у Східній Європі.

Подвійні стандарти, які надалі супроводжували дипломатичне представництво, та переслідування власних інтересів держав-учасниць не дозволили справдитися цій ідеї. У перші місяці конференції «великі держави» рахувалися з фактом існування УНР, починаючи з квітня-травня 1919 р. – перестали, українське питання переходило у контекст загальноросійських проблем. Дослідники відзначають, що Антанта погодилася б визнати за Україною приблизно те ж місце, яке посідала у регіоні колишня Російська імперія, лише за умови створення міцного й життєздатного державного організму, спроможного нейтралізувати поширення більшовизму та стабілізувати ситуацію. Керівники делегації не змогли переконати Захід у майбутній лідерській ролі України у створенні східноєвропейської безпеки. Вважаємо, значною мірою поставленої мети не вдалося досягнути через відсутність єдиної програми, якій слідували б українські делегати. Своїми діями вони мали довести право свого народу на існування в межах однієї неподільної держави, однак ряд фактів засвідчив протидію загальній меті.

Попри те, що делегація вважалася «єдиною», з часом окреслюється два табори дипломатів УНР та ЗУНР, або ЗОУНР. Через міжпартійну боротьбу та різні зовнішньополітичні пріоритети постали зовсім розбіжні цілі: від самостійної України до союзу з денікінцями або більшовиками. Відомий навіть випадок, коли американська делегація отримала три документи з мапами, на кожній з яких відрізнялися межі кордону. Також В. Панейко подав проєкт Статуту для Галичини, за яким пропонував утворити незалежну галицьку державу під протекторатом Ліги Націй. Усі ці кроки не були погодженими між собою та провокували кризу у відносинах делегації.

Дипломати внесли різнобачення і у визначенні ролі тієї частини України, яка стане ланкою зміцнення суверенності: для ЗУНР, зокрема В. Панейка, це була західноукраїнська держава, а для Директорії УНР – Наддніпрянська Україна з Києвом.

Антанта, як вже зазначалося вище, у вирішенні українського питання прагнула недопустити проникнення більшовизму в Європу. Це призвело до рішення від 25 червня 1919 р., згідно з яким вона визнавала за Польщею право окупувати Східну Галичину, «щоб захистити цивільне населення від небезпеки більшовицьких банд». Невдачі на міжнародній арені остаточно розкололи українську місію. Свого часу голова української делегації Г. Сидоренко підтримав польські наміри щодо направлення в Галичину армії Галлера. На запитання В. Панейка, чи справді голова української делегації надав санкцію на окупацію Східної Галичини полякам, той відповів ствердно. Удар з одного боку швидко знаходив відповідь з іншого: без відома голови делегації В. Панейко заснував окреме бюро дипломатичної місії, а коли його закулісна діяльність стала предметом обговорення на внутрішньому засіданні делегації, він  заявив, що в галицькому питанні «має право виступати сам і без делегації».

Через негативні наслідки розгляду українського питання у липні 1919 р. було звільнено Г. Сидоренка. На його місце призначили вихідця з аристократичної родини графа М. Тишкевича. Відносно Східної Галичини він непохитно притримувався, що вона є невід’ємною частиною УНР. Незважаючи на дипломатичні успіхи, нового голову паризької делегації часто звинувачували в пропольській, проросійській чи пронімецькій орієнтації, що шкодило українській справі на Мирній конференції.

Внутрішня криза української делегації посилювалася й через відсутність чітких вказівок від уряду Директорії. Так, на ім’я М. Тишкевича від Міністерства закордонних справ прийшла депеша, у якій вимагали негайного спростування відомостей про відмову С. Петлюри від Східної Галичини, однак реальних вказівок і способів реалізації не було. Як наслідок, українська місія не змогла протидіяти ухвалі від 20 листопада 1919 р. про надання полякам мандату на управління Галичиною впродовж 25 років. Як бачимо, відсутність взаємодії, внутрішньої домовлености була не лише в колективі делегації, але й у верховній для неї урядовій інстанції, що вчергове відображає неготовність до втілення всеукраїнських прагнень.

Протистояння на Паризькій мирній конференції, яке розпочалося навесні 1919 р., у грудні підійшло до свого логічного завершення, делегація, маючи нового очільника, недосягла дипломатичного успіху. 18 грудня до М. Тишкевича надійшло урядове розпорядження, яке було зачитане на засіданні 26 грудня, про ліквідацію делегації і створення надзвичайної дипломатичної місії УНР у Франції.

Дослідники критично аналізують численні прорахунки та непослідовну політику українських урядів, що мали вплив на політику держав-переможниць стосовно України. До уваги потрібно взяти слабкість українського національного руху, відсутність зваженої зовнішньої політики урядів Директорії, наявне ліве крило серед політиків, зв’язки українських дипломатів з Німеччиною й Австрією. На прикладах вище ми переконалися також у непідготовленості членів української місії до роботи на мирній конференції. Перші звернення української делегації в Парижі виявилися зовсім невдалими: усі документи носили суто інформативний характер, українська делегація на початках не підготувала жодного проєкту документів англійською й французькою мовами, тому важко було схилити на свій бік Раду Чотирьох, від якої залежало майбутнє української державности. А чвари та суперечки між УНР і ЗУНР, зокрема у принципових питаннях незалежності-федерації, зовнішньополітичної орієнтації, лише послаблювали позиції української дипломатичної місії.

На цьому ґрунті частина вважає, що «українське питання» як самостійне мирною конференцією ніколи не розглядалося, на відміну від «східногалицького», яке почали розглядати в перші дні конференції. Створюючи окрему міжнародну проблему, воно також мало більше шансів на позитивний розгляд для ЗУНР, лідери якої прагнули зберегти якомога більшу автономію. Діяльність галицьких делегатів, яку часто називали сепаратною, слід розглядати і крізь призму війни, в яку вони були втягнуті.

Так, польсько-українська війна стала одним із центральних питань на Паризькій мирній конференції. Галицька делегація в Парижі у несприятливих умовах репрезентувала невизнану державу, робила все можливе для припинення польської агресії і збереження державного суверенітету. Позитивним наслідком діяльності дипломатів було винесення східногалицької проблеми на найвищий міжнародний форум.

Отже, першочергова мета української дипломатичної місії, в основі якої лежало визнання УНР та встановлення її як лідера із забезпечення спокою та стабільности на Сході Європи, не була втілена в життя. Неодноразові спроби заявити про важливість розгляду загальноукраїнських прагнень були, але робота конференції обмежилась східногалицьким питанням, оскільки делегація так і не запропонувала єдиної концепції української держави.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Гриник, Ігор. “Дипломатична діяльність Василя Панейка на Паризькій мирній конференції.” Архіви України 4 (2013): 111-120.
2. Дацків, Ігор. “Дипломатія ЗУНР на Паризькій мирній конференції 1919 р.” Український історичний журнал 5 (2008): 121-137.
3. Дацків, Ігор. “Українське питання на Паризькій мирній конференції: історіографічний аспект.” Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка 1 (2014): 184–191.
4. Тимченко, Роман. “Українські дипломати на Паризькій мирній конференції.” Український історичний збірник 16 (2013): 147-161.
5. Яцюк, Микола. “Українсько-польські змагання за східну Галичину на Паризький мирній конференції 1919 року.” Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету 44 (2015): 154-159.