“Що довго об’єднане, має розділитися, що довго розділене, має об’єднатися”, – так відомий середньовічний китайський письменник Ло Гуаньчжун (1334-1400) розпочинає свій історичний роман “Троєцарство”, присвячений подіям однойменної епохи в історії Китаю [5, с. 27]. Цей вислів, серед усього іншого, чудово описує закономірність історичних процесів у Піднебесній. Для всієї історії Китаю є притаманна певна повторюваність, яка полягає у чергуванні періодів політичного об’єднання та роздроблення. Це явище стало однією із характерних рис історичного розвитку китайської цивілізації. У різні історичні епохи Китай спершу досягав небувалої могутності під централізованим правлінням імператорської династії, пізніше, з різних причин, розпадався на окремі ворожі державні утворення, входячи у період політичного хаосу, і згодом знову об’єднувався під владою нової династії.

Фактори, які призводили до політичної роздробленості, умовно можна поділити на дві групи: зовнішні та внутрішні. Зовнішні чинники представляли собою вторгнення на терени Китаю ворожих сил, як правило, різних кочових племен, котрі захоплювали частину земель та утворювали на них власні держави, що вело до дроблення території єдиної імперії. Внутрішні, натомість, полягали у спалахуванні різного роду збройних заворушень та повстань проти центральної влади, які, таким чином, руйнували імперію зсередини та вели до її розпаду.

Яскравим прикладом роздроблення Китаю через внутрішні негаразди є період занепаду династії Хань (189-220 рр.) та доба “Троєцарства” (220-280 рр.).

Терміном “Троєцарство” прийнято позначати період в історії Китаю, який ознаменувався існуванням на руїнах колишньої імперії Хань трьох державних утворень – Вей, Шу та У – котрі вели між собою безперервні війни за об’єднання Китаю та створення нової єдиної імперії.

Виникнення цих трьох царств та їх боротьба були безпосереднім наслідком подій останньої чверті ІІ ст. н.е., які призвели до краху колись могутньої імперії Хань. У той час країна переживала гостру внутрішню кризу. За правління імператора Лінь-ді (168-189) при дворі розпочалася жорстока боротьба між двома ворогуючими партіями – євнухами та середовищем чиновників. Витоки зіткнення цих двох груп за вплив на імператора сягають значно давніших часів, але саме у ІІ ст. н.е. між євнухами та чиновництвом розгорілася справжня війна, у яку Лінь-ді, котрий сам зійшов на престол завдяки підтримці євнухів, вважав за краще не втручатися [9, с. 158]. Розклад політичної верхівки суспільства призвів до занепаду та дезорганізації державного адміністративного апарату. Населення потерпало від свавілля та корупції чиновників на місцях. Занепали економіка та сільське господарство, зокрема, через припинення своєчасного ремонту гребель та догляду за іригаційними спорудами, р. Хуанхе неодноразово виходила з берегів, затоплюючи та знищуючи поля і врожай. У країні розпочався голод, що потягло за собою масові виступи населення.

Осередками невдоволення центральною владою почали ставати різного роду релігійні секти та об’єднання. На поч. 170-х рр. найбільшою популярністю користувалося вчення даоського проповідника Чжана Цзюе, котрий започаткував течію “Шлях великої рівності”. Він стверджував, що династія Хань втратила Небесний мандат (благословення небес, що означало легітимність імператорської влади), відповідно, її потрібно усунути. Окрім цього, Чжан Цзюе переконував своїх послідовників у тому, що його місія – заснувати “Жовте Небо” – царство добробуту та справедливості, у якому не буде місця стражданням та утискам. Зі своїх прибічників, число яких невпинно зростало, він почав формувати озброєні загони, готуючись до скинення династії Хань [1, с. 31].

Повстання вибухнуло у 184 р. Його учасники пов’язували собі голови жовтими пов’язками, що символізували “Жовте Небо”, таким чином це повстання увійшло в історію як повстання “жовтих пов’язок”. Досить швидко воно охопило значну територію імперії, а загальна кількість повсталих перевалила за мільйон. Для його придушення уряду, у якому на той час вже повністю керували євнухи, довелося задіяти усі військові ресурси країни, у тому числі зняти війська із прикордонних застав.

Повстання “жовтих пов’язок”, попри свій розмах, загалом, було доволі швидко придушене. В одній із перших битв загинув сам Чжан Цзюе, таким чином, повсталі швидко втратили колишню організацію та єдність. Загальне постання перетворилося на ряд менших регіональних виступів, з якими урядові війська уже змогли впоратися. Протягом року основні сили повстанців були знищені, а ті загони “жовтих пов’язок”, що залишилися уже не представляли собою великої загрози, хоча окремі з них продовжували діяти ще тривалий           час [3, с. 341].

Ключовим наслідком повстання були не лише величезні людські жертви, а також те, що реальна влада в окремих провінціях перейшла до генералів та воєначальників, які придушили його. Усі вони мали у своєму розпорядженні вірні їм війська, що давало можливість втілити у життя їх честолюбні амбіції. На фоні слабкості влади імператора, який уже ні на що не впливав, країна опинилася на порозі масштабної міжусобної війни [10, с. 114].

У 189 р. помер імператор Лінь-ді, залишивши після себе двох малолітніх синів. Євнухи звели на престол молодшого з них – Шао-ді – що суперечило традиціям престолонаслідування. Один із генералів, на ім’я Дун Чжо, вирішив використати це як привід захопити столицю – м. Лоян – та встановити свою владу в країні. Увірвавшись до міста, він влаштував масову різанину євнухів та проголосив імператором Сянь-ді – старшого сина Лінь-ді. Новий правитель, однак, став слухняною маріонеткою в руках жорстокого воєначальника [3, с. 343].

Такі дії Дун Чжо обурили інших генералів, які сформували проти нього коаліцію. Узурпатору довелося залишити Лоян, який він наказав спалити, однак коаліція, яку очолив впливовий воєначальник Юань Шао, свого завдання не виконала і швидко розпалася через суперечки між її учасниками [6, с. 51].

У 192 р. Дун Чжо був убитий внаслідок змови, однак його смерть нічого не змінила. Китай остаточно розпався на цілий ряд дрібних державних утворень, на чолі яких стояли генерали та воєначальники, спираючись на власні збройні сили. Цікаво, що жоден із них не наважувався проголосити себе новим імператором, оскільки законним володарем Піднебесної досі вважався Сянь-ді, котрий вів жалюгідне існування у зруйнованому Лояні [3, с. 344].

Протягом наступних восьми років на руїнах імперії Хань тривала жорстока боротьба між воєначальниками, у ході якої сильніші з них підкорили собі території слабших [2, с. 51]. Найбільш активними її учасниками на зламі ІІ-ІІІ ст. н.е. були Юань Шао, під контролем якого перебували північні провінції, та Цао Цао – його колишній союзник по коаліції проти Дун Чжо, який закріпився у Середньому Китаї.

Цао Цао був неймовірно здібним та хитрим політиком. Ще у 196 р. він урочисто присягнув на вірність імператору Сянь-ді, якого він, взявши під безпосередній контроль, перевіз до своєї столиці. Це, формально, зробило із Цао Цао представника законної влади, а його ворогів перетворило на звичайних бунтівників, яких слід було усунути. Цао Цао, окрім цього, провів ряд адміністративних та економічних реформ, які дали йому можливість стабілізувати внутрішньополітичну ситуацію у своїх володіннях. Він прославився також як талановитий воєначальник, оскільки неодноразово перемагав у битвах та умів скористатися із найменших помилок своїх ворогів.

Вирішальне зіткнення між Цао Цао та Юань Шао за панування над Північним Китаєм відбулося у битві при Гуаньду (200 р.), яка вважається вінцем військової майстерності Цао Цао. Юань Шао, маючи у своєму розпорядженні 150 тис. воїнів, розпочав облогу фортеці Гуаньду, у якій перебував його ворог із 40 тис. захисників. Стіни фортеці були неприступними і Юань Шао був змушений розпочати тривалу облогу та налагодити постачання продовольства. Цао Цао, натомість, вдалося зробити кілька стрімких вилазок та знищити запаси ворожої провізії, що призвело до голоду у таборі Юань Шао. Війська останнього зробили спробу генерального штурму фортеці, але зазнали величезних втрат та були відкинуті назад. Знекровлена та голодна армія Юань Шао почала розбігатися. Цао Цао, вийшовши з фортеці та перейшовши у контрнаступ, довершив розгром ворога. Юань Шао з рештками свого війська відступив на північ, однак, зазнавши поразки у ще одній битві, помер у 202 р. Таким чином, за досить короткий час Цао Цао підкорив собі усі землі Юань Шао та став єдиним володарем Північного та Середнього Китаю. Наступним його кроком стало підкорення південних провінцій [10, с. 116–118].

Зібравши 800 тис. воїнів, а також великий флот, Цао Цао рушив на південь, дорогою переслідуючи Лю Бея – колишнього союзника Юань Шао. Сам Лю Бей, як вважається, мав відношення до правлячої династії Хань, очевидно, будучи представником її далекої бічної гілки. Зазнавши кількох поразок та перебуваючи у безвихідному становищі, він звернувся за допомогою до молодого амбітного воєначальника Сунь Цюаня, який контролював південно-східні райони колишньої імперії, запропонувавши йому союз. Сунь Цюань, розуміючи, що може стати наступною жертвою Цао Цао, погодився об’єднатися заради перемоги над спільним ворогом. У 208 р. відбулася битва при Чібі (також відома як битва біля “Червоної Скелі”) – одна з найвідоміших битв у китайській історії. Цао Цао, маючи неймовірну чисельну перевагу, зазнав поразки, яка коштувала йому об’єднання країни під своєю владою. Досвідчений воєначальник, він допустився кількох стратегічних помилок, зокрема, наказав з’єднати ланцюгами свої кораблі, аби зменшити хитавицю (до якої ніяк не могли звикнути його воїни – уродженці північних провінцій), а також не врахував зміни напрямку вітру. Усе це дозволило військам Лю Бея та Сунь Цюаня (близько 60 тис. воїнів) спершу знищити флот Цао Цао за допомогою брандерів, а після цього атакувати ворожий табір на березі. Зазнавши катастрофічних втрат, Цао Цао був змушений відступити назад на північ [8, с. 13–31].

Значення битви біля “Червоної Скелі” полягало, насамперед, у тому, що вона встановила рівновагу сил між трьома сторонами. Цао Цао залишився володарем Північного Китаю, а південь поділили між собою Лю Бей та Сунь Цюань. Попри те, що останні двоє після перемоги над Цао Цао певний час залишалися союзниками, між ними панувала взаємна недовіра, оскільки кожен прагнув захопити чим більше територій та, зрештою, об’єднати увесь Китай. Як не дивно, формально увесь цей час правителем Піднебесної досі залишався імператор Сянь-ді, а як Цао Цао, так і Лю Бей та Сунь Цюань, заявляли, що діють від його імені.

Така ситуація тривала до 220 р. У цьому році помер Цао Цао, залишивши свої володіння синові Цао Пею. Одразу після смерті батька, той змусив імператора Сянь-ді зректися престолу на свою користь. Цао Пей проголосив себе імператором нової династії Вей. Це означало остаточний кінець династії Хань, яка правила Китаєм майже чотириста років, та початок нової епохи – доби “Троєцарства”. За прикладом Цао Пея, Лю Бей та Сунь Цюань також проголосили себе незалежними правителями. Лю Бей у 221 р. заснував царство Шу на південному заході, а Сунь Цюань у 229 р. проголосив себе імператором царства У, яке займало терени південного сходу сучасного Китаю [7, с. 42].

Незважаючи на те, що Цао Пей, Лю Бей та Сунь Цюань розуміли, що у жодного з них немає достатньо сили, аби перемогти двох інших, увесь час між трьома царствами точилися безперервні війни, наслідками яких були лише незначні зміни кордонів та взаємне виснаження сторін. Невдовзі, однак, всередині кожної з трьох держав розпочалися внутрішні проблеми. У 223 р., під час походу на царство У, помер Лю Бей, залишивши після себе сина Лю Шаня, який, однак, не володів таким талантом правителя, як його батько. Незважаючи на це, внутрішньої кризи вдалося уникнути завдяки зусиллям Чжуге Ляна – державного діяча та стратега, який, будучи близьким другом та наставником Лю Бея, став регентом при його молодому синові. Взявши на себе усі державні справи, Чжуге Лян ефективно управляв царством Шу до своєї смерті у 234 р. та провів ряд походів проти царства Вей, які, щоправда не увінчалися успіхом. Зі смертю Чжуге Ляна у державі розпочалися серйозні проблеми. Нездатність Лю Шаня до самостійного правління, часта зміна регентів та невдалі військові кампанії призвели, зрештою, до суттєвого ослаблення царства Шу.

Складний період переживало також царство У. Спочатку Сунь Цюаню вдалося дещо розширити свої території, однак останні роки його правління позначилися цілим рядом поразок у війнах із царством Вей. Ситуація ще більше погіршилася після його смерті у 252 р. Його малолітній син Сунь Лян не міг правити самостійно, що викликало потребу у регентах. У 252-258 рр. при молодому імператорі змінилося аж троє регентів, які, однак, не добилися жодних успіхів ні у внутрішній, ні у зовнішній політиці. Країна поринула у справжній хаос, занепала економіка, почалися виступи невдоволеного населення, а останні ресурси були використані у провальних війнах із царством Вей [6, с. 52–53].

Царство Вей, порівняно із своїми сусідами, виглядало дещо краще. Хоча у 220-260 рр. його правителі не змогли якось суттєво розширити свої володіння, їм вдалося домогтися відносної економічної стабільності всередині держави. Крім того, царство Вей значно перевершувало інші два царства у плані території, ресурсів та військового потенціалу. Єдиною проблемою залишалася внутрішня боротьба за владу. Наступники Цао Пея були слабкими правителями, яких мало цікавили державні справи. Протягом 226-260 рр. на престолі змінилося четверо імператорів, а реальну владу у царстві поступово почали захоплювати регенти із роду Сима – нащадки Сима І – старого стратега та соратника Цао Цао, котрий особливо відзначився у війнах із царством Шу. На поч. 260-х рр. син Сима І – Сима Чжао – нарешті зосередивши у своїх руках усю повноту влади, взявся за здійснення заповітної мрії Цао Цао – об’єднання усього Китаю.

Перший удар він наніс царству Шу. Незважаючи на чималу кількість укріплених фортець та важкодоступних гірських шляхів, які, здавалося б, представляли собою надійний захист, війська Вей, скориставшись стратегічними помилками своїх ворогів, у 263 р. доволі швидко підкорили Шу. Одному із загонів вдалося обхідним маневром проникнути далеко вглиб ворожої території, що викликало паніку при імператорському дворі. Імператор Лю Шань здався генералам Вей і наказав своїм війська, які ще продовжували боротьбу, також скласти зброю. Всього за один рік царство Шу перестало існувати [1, с. 47–59].

Однак розвинути успіх Сима Чжао не встиг. У 265 р. він раптово помер. Його син Сима Янь уже не бажав бути регентом при номінальних імператорах з роду Цао і того ж року змусив останнього імператора Вей – Цао Хуаня – зректися престолу на свою користь. Після цього він проголосив себе імператором із нової династії Цзінь (265-420).

Після тривалих приготувань та будівництва потужного флоту, Сима Янь приступив до підкорення царства У. Його останній імператор – Сунь Хао – чинив запеклий опір, однак протистояти одразу кільком арміям Цзінь не зміг. Зрештою, у 280 р. він капітулював, що означало кінець царства У та доби “Троєцарства” [4, с. 104–105].

Таким чином, кровопролитна боротьба між трьома державами – Вей, Шу та У – яка тривала шістдесят років, закінчилася черговим об’єднанням Китаю під владою нової династії Цзінь. Попри те що об’єднання країни було позитивним результатом, воно було досягнуте неймовірно дорогою ціною. Згідно з переписом населення, який ініціював Сима Янь після перемоги над царством У, в Китаї проживало трохи більше 16 млн. людей, в той час, як в епоху Хань чисельність населення перевищувала позначку 56 млн. Відповідно, у ході військових конфліктів 184-280 рр. загинуло майже 40 млн. осіб. При цьому, утвердження династії Цзінь не принесло тривалого спокою. Рівно через десять років після об’єднання Китаю спалахнула нова громадянська війна, на цей раз уже між представниками правлячого дому Цзінь, яка отримала назву “Війна восьми князів” (290-316 рр.). Цей конфлікт, а також масове вторгнення кочових племен на терени Китаю у IV ст. н.е. призвели до початку нового періоду політичної роздробленості та безперервних воєн, що триватимуть ще більш ніж двісті років (до об’єднання Китаю під владою династії Суй у 581 р.).

Список використаних джерел та літератури

1. История Китая с древнейших времен до начала ХХІ века. Т.3 “Троецарствие, Цзинь, Южные и Северные династии, Суй, Тан (220–907)”. под ред. C.Л. Тихвинского. Москва: Наука, 2016.
2. История Китая с древнейших времен до наших дней, под ред. Л.В. Симоновской и М.Ф. Юрьева. Москва: Наука, 1974.
3. Коваль Алексей. Всемирная история: Древний Китай. Харьков: КСД, 2021.
4. Крюгер, Рейн. Китай. История страны, пер с англ. Д. Воронина. Москва: Яуза Эксмо, 2003.
5. Ло Гуаньчжун. Троецарствие, пер с кит. В.А. Панасюка. Москва: Художественная литература, 1984.
6. Лю Джан. Китай. Полная история. Москва: Издательство АСТ, 2022.
7. Рябинин А.Л. и Уваров П.Ю. Китай в средневековом мире. Санкт-Петербург: Наука, 2017.
8. Светлов, Роман. Великие сражения Востока. Москва: Яуза Эксмо, 2009.
9. Фиджералд, Чарльз. История Китая, пер. с англ. Л.А. Калашниковой. Москва: ЗАО «Центрполиграф», 2004.
10. Шан Юэ. Очерки истории Китая: с древности до «опиумных войн», пер. с кит.       В.И. Глунина, В.С. Колоколова и Б.А. Митбрейта. Москва: Издательство восточной литературы, 1959.