Робота має на меті проаналізувати біографію звенигородського князя Івана Ростиславовича і його подальшу долю берладника, продемонструвати важливість дотримання тодішніми управителями звичаїв спадковості, котрі вдалося зберегти непорушними навіть після заколоту бунтівного князя. Окресливши поняття “ізгой” та його історичну еволюцію, ми зможемо краще зрозуміти ключові моменти біографії Івана Ростиславовича та феодальну роздробленість Руської держави.

 Поняття ізгой у історії Русі

 У Русі, як і всіх середньовічних державах того часу, існував поділ на соціальні стани, приналежність до яких визначалась кровно або за матеріальним станом. Панівна феодальна верхівка (тобто князі та бояри), особисто вільні смерди та залежні селяни (закупи, челядь, холопи) перебували у взаємозалежних відносинах та формували основу руського суспільства. Однак існував ще один стан людей, які з тих чи інших причин випадали із свого звичного становища і опинялися ніби поза системою соціуму (ізгої). Етимологія слова походить від давньоруського “изгой”, тобто означало “вижити”[із], “вигнати”. Особливістю цієї верстви населення була у тому, що жоден із мешканців Русі фактично не був застрахованим від потрапляння до неї. Звісно, наймасовіше ізгоями ставали селяни, що поривали із своєю общиною та переселялися на нові землі, та залежні холопи, які або викуплялися у свого господаря, або ставали вільними завдяки його добрій волі.

Найдавніші свідчення про ізгоїв сягають часів Руської правди, у якій затверджено штраф за позбавлення життя ізгоя у 40 гривень (тобто його життя оцінювалося як і життя вільної людини). Для того часу були характерними навіть поселення, котрі повністю складалися з ізгоїв. Незважаючи на своє позастанове перебування, ізгой володів особистою свободою – його не можна було продати у рабство і лише він вирішував ставати йому холопом чи закупом. У церковному уставі князя Всеволода Мстиславовича згадується чотири категорії ізгоїв:

“Изгои трои: поповъ сынъ грамотѣ не умѣетъ, холопъ изъ холопства выкупится, купецъ одолжаетъ; а се и четвертое изгоиство и себѣ приложимъ: аще князь осиротѣетъ”

У цьому джерелі, вочевидь, ідеться про людей, котрі в силу обставин перестали відповідати своєму соціальному статусу, однак літописець від себе додає четверту категорію – князя-ізгоя. Схоже, руська історія вже знала подібні прецеденти, і виною цьому було так зване лествичне право. Форма успадкування землі від старшого до молодшого братів по суті виключала дітей старшого із можливості наслідувати уділ. Траплялися випадки і політичного ізгойства, коли князя виганяли із землі через внутрішню боротьбу за владу (наприклад Ізяслав Ярославович) або через замах на принципи столонаслідування (якраз до цієї категорії і належить Іван Ростиславович).

Князь-ізгой Іван Берладник

Про юні роки життя Івана Ростиславовича нам відомо небагато, його приблизною датою народження вважають 1112 рік. Багато питань викликає його батьківство, яке мало безпосередній вплив на його подальше життя та кар’єру. Сучасна історіографія вважає його нащадком Володаревичів, найчастіше його батьком називають перемишлянського князя Ростислава Володаревича, однак існує альтернативна думка з цього приводу, яка логічно пояснює багато подій із життя Івана Ростиславовича. Зокрема Л. Войтович вважає батьком Івана не Ростислава Володаревича, а його двоюрідного брата теребовлянського князя Ростислава-Григорія Васильковича. Приналежність Івана до роду Володаревичів не давала йому законних підстав, щоб зайняти галицький трон, тому версія із його кровною спорідненістю із Васильковичами пояснює той факт, чому галицьке боярство запрошувало його у Галич та боролося за право Івана Ростиславовича на трон. Під час другого походу на Галицьку землю у 1158 р. Івана Ростиславовича активно підтримували і смерди, що кількістю близько 300 осіб переметнулися на його сторону.

Тривають дискусії і про волость, яка була окняжена Іваном Ростиславовичем. Більшість дослідників схиляються до думки, що спадкові володіння князя Івана лежать у межах земель Володаревичів, тобто це землі довкола Звенигорода на Білці. Однак, якщо узяти до уваги той факт, що батьком Івана був теребовлянський Ростислав, то потенційною землею князя міг бути один із Звенигородів у Теребовлянському князівстві. Із-поміж кількох Звенигородів Л. Войтович найбільш вірогідним місцем княжіння Івана Ростиславовича вважає городище біля села Більче-Золоте. Дослідник аргументував свою теорією багатим археологічним матеріалом, знайденим при закладці шурфів (енколпіон із зображенням чотирьох євангелістів, велика кількість залізних ножів, браслетів) та аналізом згадки у літописі бойових дій 1144 р., коли галицьке та київське військо зустрілися по різні боки річки Серет.

Згідно із загально прийнятою в історіографії версією подій, перемишлянський князь Ростислав помирає у проміжку між 1128 та 1140 рр. (про це відомо здебільшого з польських хронік). Згідно з тодішнім звичаєм престолонаслідування, його землі успадкував молодший брат Володимирко Володаревич, котрий звільнив звенигородські землі для свого небожа Івана. Після смерті своїх братів Григорія та Івана Васильковичів Володимирко успадковує Теребовлянську та Галицьку землі, і для Івана залишилася лише роль дрібного удільного князя, з якою миритися він не хотів. Якщо узяти до уваги припущення Л. Войтовича щодо його спорідненості із Васильковичами, то стає зрозуміло, що Іван Ростиславович мав сильніші права на ці землі, у яких його несправедливо обділили.

Після кількох політичних поразок у міжусобних війнах авторитет Володимирка Володаревича зазнав втрат. Галицькі бояри, незадоволені політикою князя, вирішили усунути його від управління князівством. Це стало можливим завдяки випадку – Володимирко Володаревич рушив до Тисмениці на полювання. Скориставшись його відсутністю, бояри запросили на галицький престол Івана Ростиславовича, і той прийняв пропозицію. З невеликим загоном Іван Ростиславович рушив до Галича і містяни радо прийняли його у місті. Цей крок був вирішальним у подальшій долі Івана. Своїм вчинком він водночас перекреслив правила престолонаслідування і поставив себе у статус ізгоя, підтримка якого могла бути небезпечною, бо ставила під сумнів сам принцип престолонаслідування. Іван Ростиславович, вочевидь, розумів, що у цій авантюрі йому доведеться покладатися лише на самого себе, одним із факторів, на які він опирався, могла бути підтримка місцевого населення

 Володимирко, дізнавшись про вокняжіння його небожа, зібрав своє військо і рушив до Галича, де узяв місто в облогу. Вона тривала три тижні і була нелегкою для обох сторін. В оборонців Галича закінчувалися запаси харчів, однак їхня потужна оборона та рейди на атакуючих завдали значних втрат війську Володимирка. У ніч на 18 лютого 1145 року Іван Ростиславович опинився із загоном вірних йому воїнів за межами міста. Щодо характеру цієї операції думки дослідників різняться – дехто вважає, що під час одної із вилазок у тил ворога Володимирку вдалося відрізати Івана від міста і примусити його до втечі, дехто вбачає у цих діях спробу прориву облоги Іваном та ривком до втечі із міста, чиї ресурси оборони уже вичерпувалися. Ось як ці події відображені у Київському літописі:

“Володимир же, почувши [про це], зібрав дружину, і прийшов на нього до Галича, і став навколо города. Та, виїжджаючи з города, билися кріпко [галичани], і багато падало з обох [сторін], і билися вони близько трьох неділь. А в м’ясниці, в неділю на ніч, виступив на них Іван із галичанами, і багато вони билися. І побили в Івана дружини багато, і відрізали його од города, і не можна було йому вернутися в город. І пробіг він крізь [чуже] військо до Дунаю, а звідти полем прибіг до Всеволода в Київ. Галичани ж усю неділю билися після Івана з Володимиром, та поневолі одчинилися йому в масляну неділю. Володимир же, увійшовши в Галич, багатьох людей порубав, а інших покарав карою лютою.”

Після подібного заколоту повертатися додому у Звенигород в Івана Ростиславовича не було змоги – його дядько дістав би його там без особливих зусиль і покарав би за повстання. Тому єдиним виходом у цій ситуації для Івана було тікати у землі, які були поза юрисдикцією руських князів – до Берладі.

Саме із цим періодом його життя пов’язане зневажливе прізвисько, котрим наділили його тодішні літописці – Берладник. До сьогодні в науковій спільноті немає одностайного погляду на те, чим були землі Берладі – багато дослідників вважають місцеве населення близьким за способом життя до пізніших козаків. Існує думка, що Берладь була землею залежною від Галича, одним із головних аргументів на користь цієї теорії служить грамота Івана Берладника 1134 р., у якій він надає податкові вольності кільком містам, в тому числі і Берладі. Сумніви у автентичності цього документу виникли практично з моменту її публікації у 1860 р. румунським письменником Б. Хашдеу. Дослідники звернули увагу на невідповідність грамоти лінгвістичним нормам того часу, однак дехто (Д. Іловайський, Л. Войтович) вважає її пізнішим списом документу XII ст., з метою збереження привілеїв, наданих Іваном Ростиславовичем. Про маргінальний стан Берладі свідчать слова володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського сказані до Давида Ростиславовича, якого він намагався видворити з країни, їхній сенс можна передати як “іди у Берладь, бо не дам тобі у руській землі бути.”

Населення Берладі не було моноетнічним, основну його масу складали нащадки тиверців і гето-даків, окрім них у Берладі проживали смерди, котрих приманювали пустуючі землі, купці, котрі не могли оминути найкоротший торговий шлях із дунайськими землями Візантії та різного роду ізгої. На користь версії про занедбаність цих земель може свідчити той факт, що Іван Берладник був тут лише двічі за життя і на короткий термін – набрати кадрів у своє військо, а окняження Берладі зайняло б багато часу.

Після Берладі Іван Берладник рушив у Київ, де на той час правив великий князь київський Всеволод Ольгович. Це був продуманий крок з боку Берладника, адже Всеволод перебував у ворожих стосунках із Володимирком Володаревичем, тому і не дивно, що він прийняв Івана та залишив його жити у себе при дворі. Володимирко розцінював союз колишнього васала та свого ворога як безпосередню загрозу своєму трону, тому надіслав Всеволоду грамоту із вимогою видати Берладника. Отримавши відмову, Володимирко організував рейд на київське порубіжжя, під час якого захопив кілька міст. Це вочевидь спровокувало Всеволода Ольговича на реакцію, і у 1146 р. він організовує власний похід у галицьку землю, узявши із собою Берладника.

Однак буквально з самого початку походу його учасникам дуже не щастило. Об’єднаному війську Всеволода та Ігоря Ольговичів, Ізяслава Давидовича, Ізяслава Мстиславовича та В’ячеслава Володимировича вдалося підійти до Звенигорода та взяти його у облогу, однак захопити його вони не зуміли. Наступ на галицькі землі розпочався весною 1146 року, і усі несприятливі фактори цієї пори року дали про себе знати. Весняні зливи розмили шляхи, це сповільнило не лише просування війська, а й доставку фуражу, до всього додалася ще й хвороба Всеволода Ольговича, що змусила його відкласти похід на літо, однак уже у серпні київського князя не стало.

Смерть покровителя поставила Берладника у незручне становище. У 1147 р. він вирішив підтримати брата Всеволода новгород-сіверського князя Святослава у його боротьбі за київський престол, однак  коли той послав Івана обороняти сіверські кордони від смоленського князя Ростислава Мстиславовича, однак зрадив свого покровителя за 200 гривень срібла та 12 гривень золота. Існує думка, що таку величезну суму грошей Івану вдалося отримати у Святослава силою, або в якості викупу із полону. Берладнику не вдалося залишитися і у Ростислава і уже в 1149 р. він робить несподівану річ – приходить на службу до князя Юрія Долгорукого, котрий був союзником князя Володимирка, а після його смерті у 1152 р. і його сина, Ярослава Осмомисла. Юрій тримав Івана у Суздалі і використовував у незначних операціях, таких як похід суздальського війська у новгородську землю за даниною, який, однак, був невдалим. Союз Долгорукого та Осмомисла став ще міцнішим після шлюбу Ярослава з донькою Юрія Ольгою. Після перемоги Юрія Долгорукого у боротьбі за київський престол, Ярослав почав вимагати видачі Івана Берладника. Юрій дослухався до прохання зятя і ув’язнив Івана Ростиславовича. З Суздалі конвоєм його доправили у Київ, де київський митрополит Костянтин, побоюючись за життя Івана, заборонив видавати його Осмомислу. Юрій Долгорукий, не бажаючи псувати стосунки із київським духівництвом, наказав повернути в’язня назад до Суздалі. Маршрут конвою проходив через землі чернігівського князя Ізяслава Давидовича, котрий вирішив скористатися ситуацією і відбити цінного бранця у Юрія Долгорукого. Після нападу на конвой Іван Берладник опинився у Ізяслава та став його інструментом у політичній боротьбі.

Коли Ізяслав Давидович зайняв київський престол, Ярослав Осмомисл послав до нього посольство із смоленського, дорогобузького, волинського, луцького чернігівського та сіверського князів, угорського короля та князів польських із вимогою видати Івана Берладника. Ізяслав вимогу відхилив і, допомігши зібрати Івану військо із 6000 половців, відправив його у пониззя Дністра. Іван Берладник вдруге опинився у Берладі у 1158 р., щоб поповнити своє військо бродниками для подальшого походу на Галич. На території свого колишнього уділу Іван Ростиславович знайшов підтримку місцевого населення, однак після відмови половцям у розграбуванні прикордонного міста Ушиці, втратив підтримку останніх. Зазнавши поразки від військ Осмомисла, Іван рушив у порт Олешшя та захопив його, однак був вибитий звідти флотилією Григорія Нестеровича. Переслідуваний князівськими військами, Берладник рушив на дунайські землі Візантії, де здався на милість тамтешньої влади. Однак довга рука Ярослава Осмомисла дістала його і там – Івана Ростиславовича було отруєно у місті Фесалоніки у 1161 році.

Життя Івана Ростиславовича це найкращий приклад князівської роздробленості Русі у XII ст., де союзи між князями були недовговічними, а права на успадкування часто ставилися під сумнів. Романтична постать Берладника знайшла відображення в літературі – він став героєм історичної повісті Івана Филипчука “Іванко Берладник або пропаща сила”, також його повстання проти дядька Володимирка Володаревича описав у поетичній формі Олександр Олесь.

Джерела та література

1. Борис Рибаков, Киевская Русь и русские княжества XII-XII вв., (Москва: Наука, 1982), 592.
2. Леонтій Войтович, Князь Іван Бирладник: загадкова постать, (УДК 94 (477) “IX”), 51-62.
3. Літопис Руський, пер. з давньоруської Л. Махновця, (Київ, 1989), 591.
4. Микола Котляр, Історія України в особах: Давньоруська держава, (Київ: Україна, 1996), 238.
5. Николай Бабилунга, Западнорусские земли и Киев в ХІІ в. в борьбе за самостоятельность: роль православного фактора, (История русинов №4 (19), 2009), 23-37.
6. Роман Рабинович, Призрачная Берладь. О достоверности одной фальсификации (Рабинович, 1999), 357-378.