25-те грудня, 800-й рік, Рим – на святковій месі Папа Римський Лев III-й одягнув імператорську корону на франкського короля Карла і франкська знать разом з понтифіком проголошують його імператором. Це була кульмінація правління Карла, який на місці варварських держав утворив нову християнську імперію, на кшталт минулої Римської. Ці всі досягнення були б неможливі без війська, сильного та чисельного, яке насаджувало християнську віру та імператорську волю на підкорених землях. Звичайно, що діяльність Карла Великого, та й загалом Каролінгів, принесла багато нововведень. Зміни, які Каролінги внесли у військову систему франків були вражаючими, бо стали еталоном для подальших середньовічних армій.

РАННІЙ ГЕРМАНСЬКИЙ ТА МЕРОВІНЗЬКИЙ ПЕРІОД

Перед тим, як говорити про військо Каролінгів, треба звернутися до досвіду давніх германців та Меровінгів. Попри знайомство з воїнами-германцями в кінці II ст. до н. е., докладний опис щодо них зустрічаємо пізніше в працях Цезаря (друга половина I ст. до н. е.) та Тацита (кінець I ст. н. е.). У «Нотатках про війну з галлами», а саме в четвертій книзі, Гай Юлій Цезар описує в перших рядках військову справу германців, беручи за приклад свебів, які «вважаються найбільшим та найвойовничішим племенем у всій Германії». Предки франків не є осілими, вони щороку кочують, їхня країна умовно поділена на сто пагів, кожен з яких постачає щорічно тисячу воїнів, яких утримують ті, що лишилися в тилу, і вони регулярно міняються. Германці полюбляють полювання, тому їх тіла загартовані, зростом самі високі, витримують сильні морози. Цікавим є опис використання коней германцями. Як пише Цезар: «Вони люблять своїх коней, маленьких і непоказних, щоденними вправами у яких розвивають надзвичайну витривалість. Під час кінних боїв вони часто зіскакують з коней і продовжують битися, а їхні навчені коні залишаються стояти на місці». Також наголошується, що вони зневажають сідло і не бояться жодного числа вершників у сідлах. Тобто військо давніх германців було переважно спішеним і коней використовувало швидше всього для переміщення, рейдів та розвідок. До війни залучався кожен вільний чоловік, але з часом починають виділятися окремі вожді та їхні дружини, при цьому панує військова демократія. Але з часом ті самі вожді завдяки своїй дружині починають формувати цілі королівські династії. Звичайно, не варто применшувати римський вплив на германців, і вплив германців на римлян. Загалом «варваризація» римських легіонів з III ст. н. е. злегка перебільшена. Іноземний вплив на римські легіони можна зустріти протягом всієї історії існування: грецький вплив в царський період (відображено у споряджені та тактиці), галльський вплив у республіканський період (один з найбільших, його риси чітко видно у споряджені легіонерах, для прикладу можна взяти шоломи та поширення спати – довгого меча), германський період у пізньоімперський. Але повернімося до германців. Від могутнього Риму вони перейняли державницький досвід, достатньо згадати царство Моробода, або ж варварські королівства у період Великого переселення народів. Одним з таких королівств було франкське. Його становлення є подібним до решти: частина народу, яка є великим союзом племен поселяється на римській землі, франки обрали для себе галльські землі, взамін вони несуть військову службу, вожді отримують від римського імператора вищі військові та цивільні посади, війна залишається народним ремеслом і приводить до того, що з часом владу у народові перебирає один рід, представник якого пізніше перетворить дрібне варварське королівство у сильну державу, у франків цим представником став Хлодвіг, син Хільдеріка. Цей король охрестив себе і свій народ, уклав «Салічну правду» і розширив своє королівство. Але яке було військо у Хлодвіга та Меровінгів, які зуміли здобути королівство від «моря до моря»? Перехідний період між античністю та середньовіччям характеризувався посиленням ролі кавалерії. Римські та переважна більшість германських армій спиралась на важкоозброєних вершників, підсилених загонами легкоозброєних кінних лучників, як відповідь на гунську загрозу. Піхота почала грати допоміжну роль, і було переважно легко озброєною, часи римського легіону відійшли у минуле. Але тут винятком були саме франки. Військо ранніх Меровінгів було спішеним, тактика не пішла далеко від германського минулого: в атаку йшли масою, а не організованими шеренгами, спершу ворога закидали сокирами (францисками) і дротиками, потім користюючись утвореною мішаниною в рядах ворога вривались у стрій противника. Така ж тактика застосовувалася і проти кінноти. Але не треба думати, що це було недисциплінована маса. Попри пережитки військової демократії, Хлодвіг насаджує у війську дисципліну, яка допомагає здобувати перемоги над сусідніми германськими племенами та римляними. Оце насадження можна побачити в історії про Суассонську чашу, яка була описана хроністом Григорієм Турським в «Історії франків». Також ця історія ілюструє нам перехід від тої самої військової демократії до монархії, позиції якої у часи ранніх Меровінгів були сильні. Але яким чином була організована військова система? З першого погляду і огляду джерел може скластися думка, що діяв загальний призов на службу, відомий як lantweri. Але це не було так, якби дійсно діяв загальний призов, хто б тоді обробляв поля, доглядав би худобу? Можна звернутися до Паризького едикту 614-го року, виданого королем Лотарем II-м в знак подяки графам за підтримку у міжусобиці та вбивстві старої Королеви Брунгільди. Цей едикт – перша згадка франкської знаті, і поступок їй. Також він дає нам відповідь, хто саме воював за короля. Ще Хлодвіг розсилав на управління землями графів, які з часом ставали великими землевласниками. Коли новопризначені графи відправлялися до своїх земель, то брали з собою крім прислуги чи “друзів”, “рівних”, “супутників” (amici, pares, gasindi, satellites), тобто дружинників. Тобто вже у час Меровінгів сформувався стан, чиїм ремеслом була війна, і саме їх і закликали до походів. Але в кризові періоди могли скликати і сільське ополчення, але, схоже, цим не зловживало, зі зрозумілих причин. Отож у часи Меровінгів ми можемо побачити появу знаті і прагнення мати постійне професійне військо, що приведе до бенефіційної реформи Карла Мартелла.

БЕНЕФІЦІЙНА РЕФОРМА КАРЛА МАРТЕЛА

Передумови впровадження реформи нам зрозумілі, а ким же був сам Карл Мартел. Це був майордом Австразії, який зумів витягнути Франкську державу зі смути. Розбивши бунтівних графів та герцогів, ходив походами на зарейнських германців і навіть здолав при Пуатьє арабське військо, і через це вважається «рятівником Європи від мусульманської навали». Але, серед його здобутків, нас цікавить його бенефіційна реформа. У чому її суть? Якщо спрощувати, то Карл Мартел здійснив перехід від аллоїдальної системи до бенефіційної, яка закладе підвалини для феодальної, яку виборють аристократи в нащадках Карла Великого. Тобто, чоловік, умовно кажучи Карломан, отримував землю в обмін на зобов’язання нести службу. І якщо теж спрощувати, якщо наш Карломан втрачав ногу чи руку, тобто ставав неспроможним нести службу, то володар відбирав у нього беніфіцій і віддавав іншому, боєздатному аристократу. Карл Мартел таким чином переслідував дві цілі: утворити постійне кінне військо та зміцнити свою владу. Досвід воєн із сусідами показав перевагу кінноти над «сірою піхотою», тому майордом прагнув мати коло себе чим більше таких кінних воїнів, які були зобов’язані. А селяни внаслідок реформи ставали залежними, бо на той час більшість стали бідними і втратили землю. Отже, умовний Карломан ставав професійним воїном і утримувався при цьому за рахунок беніфіція, який отримував від володаря в обмін несучи військову службу. Аби мати землі для майбутніх воїнів, Карлу Мартелу довелося провести секулярізацію, тобто конфіскувати певні наділи у Церкви, яка протягом всього Середньовіччя лишатиметься найбільшим землевласником, і також проводити експансію. Завдяки цьому Каролінги отримали можливість утримувати чимале число важко озброєних вершників і укріпити свою владу. Але своє завершення ця військова реформа, яка мала за мету створити професійне військо здобула за внука “Молота” – Шарлемана.

ЗАВЕРШЕННЯ РЕФОРМИ ЗА КАРЛА ВЕЛИКОГО

Шарлемань прагнув, аби кожен вільний васал був воїном і готовим за першим покликом йти у похід. Але це було далеко не так. Регіональне управління спочатку належало леудам, тобто вірним підлеглим, яких Карл Мартел призначав у регіонах, що чинили опір його владі, і, особливо, на вразливих кордонах. Церковна організація, що існувала, забезпечувала адміністративну основу. До середини 9-го ст. графи, формуючи вищий рівень світської влади, ділили управління територіями, які називалися пагіями, з єпископами та іншими вищими церковними лідерами. Таким чином, вони та церковна влада відповідали за скликання війська за наказом правителя. Їхні власні особисті загони були легкодоступними, але збір місцевих податків набагато менш зрозумілий. Загалом здається, що графи, у свою чергу, доручали підлеглим складати списки учасників, тих, хто фактично приєднаються до війська, та аздантів, тих сусідів, які мали підтримувати сім’ї та господарства вояків під час їхньої відсутності. Забезпечення спорядженням також було прямим обов’язком цього регіонального керівництва. Очевидно, однак, що така система була відкрита для зловживань, а правитель мав мало засобів перевірити, як місцеві магнати виконували свої обов’язки. Неявка на загальний заклик до зброї або на лантвері каралася смертю. Невиконання менш важливого bannum могло, однак, призвести до непосильного штрафу під назвою hertbannum, розмір якого залежав від статків людини. Військова сила, доступна раннім Каролінгам, становила (за даними Дельбріка, Лота і Гансхофа) близько 5 000 чоловік. Вербрюґґен подає свою оцінку у 2 500 – 3 000 вершників плюс 6 000 – 10 000 піхотинців. Вернер доходить до 35 000 повністю екіпірованих вершників плюс до 100 000 піхотинців і допоміжних підрозділів. Зрозуміло, що лише невелика частина цієї кількості була використана в той чи інший момент часу.

Також під рукою короля перебувала scara – фактично лейбгвардія, яка була ввесь час напоготові. Окрім того, що скара була загартованим загоном вірних воїнів, вона також забезпечувала керівництво для інших, можливо, менш надійних воїнів. Згодом цим словом стали називати багато таких невеликих військових підрозділів. Скара Карла Великого складалася з молодих воїнів, які жили в палаці або поблизу нього, можливо, у трьох рангах за старшинством: scholares, scola і muilites aulae regiae.

Тепер звернімося до едиктів, як першоджерел, які можуть допомогти нам розібратися у військовій системі Каролінгів після реформи. І вони демонструють нам цікаву картину: частина едиктів говорить нам про загальний призов всіх “вільних”, а решта чітко говорить про закликання тільки васалів. Першу групу представляє едикт, що дійшов до нас, Карла Лисого від 847 р. Але ще у 864 р. знову трапляються розпорядження, і є навіть документ, датований 884 р., за яким кожен вільний (як такий, а не як васал) зобов’язаний був разом з іншими вирушати на війну. Але звичайно, залучення всіх вільних було неможливим. Не кожен горів бажанням ризикувати своїм наділом заради примарної надії на славу та багаті трофеї. До того ж цей спосіб є вбивчим для східних регіонів імперії. Більшість так званих вільних проживало саме на германських землях, в Галлії та решті земель на захід від Рейну їх було менше. Тобто умовний паг у Гессені мав надсилати ледь не всіх чоловіків, тим часом, як якийсь галльський паг міг надати лише кількох воїнів. Тому при Каролінгах почала переважати саме феодальна система призову. Із ряду едиктів Карла Великого ми дізнаємося, що землевласники, які не бажали йти в похід, об’єднувалися в групи і мусили спорядити одного воїна. Також часто, що за Каролінгів, що пізніше, подібні едикти були хитрим способом накласти додаткові податкові зобов’язання на вільне населення і уберегти отримані кошти від зловживань чиновницьким апаратом.

ВИСНОВКИ

Отже, військова реформа була розпочата за Карла Мартелла “Молота”, а саме беніфіційною реформою, яка давала йому більше число важкої кінноти та зміцнення державної влади. Але її остаточне завершення настає за Карла Великого, при якому всезагальний призов змінюється феодальним – тобто сеньйор закликає свого феодала. Формально лантвер все ще існував, але на практиці не використовувався, а за внуків Шарлемання і взагалі зникає.

Ця реформа дала Каролінгам невелике числом за нинішніми і римськими мірками, але професійне і добреозброєне військо. Каролінзькі воїни змогли створити нову Західну імперію на уламках Римської і зробили Європу такою, якою вона нам відома.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1.     Гай Юлій Цезар. “Нотатки про війну з галлами: з додатком Авла Гірція”, перекл. В. Литвинов. Апріорі, 2022
2. Дельбрюк, Ганс. История военного исскуства. Т.2 / отв. ред. Л.В. Арсеньева. Санкт-Петербург «Наука». 1999. 354.
3. Дельбрюк, Ганс. История военного исскуства. Т.3 / отв. ред. Л.В. Арсеньева. Санкт-Петербург «Наука». 1999. 354.
4.   David Nicolle, “The Age of Charlemagne”. Osprey Publishing, 1984. 5-9
5. Войтович, Леонтій, Назар Козак, Юрій Овсінський, Модест Чорний. Medium aevum: середні віки, за ред. проф. д.і.н. Л. Войтовича. (Львів: «Тріада Плюс», 2010), 511.
6. Ричард Эрнест и Тревор Невитт Дюпюи, “Война. Полная энциклопедия. Все битвы, сражения и военные кампании мировой истории с 4-го тысячелетия до нашей эры до конца XX века”, пер. Олександр Анваєр , Є. Кац
7.   Турський, Григорій (1987 р.). У Савукова, В.Д. Історія Франків (російська). Наука. с. 464.
8. Варваризация римских легионов. Миф и реальность. – YouTube
9.   Лебек C. Происхождение франков V-IX вв. пер. М.: Скарабей, 1993