Навчання – процес багатогранний та різноманітний. Розглядаючи процес отримання освіти в історичній ретроспективі, необхідно звертати увагу на різні аспекти та проблематику: процес навчання у початкових, середніх та вищих закладах освіти; навчання очима учнів та очима вчителів; різні сфери освіти (загальна, військова, історична, природнича тощо). У цьому дослідженні ми спробуємо розглянути процес навчання за матеріалами спогадів, зважаючи на ці аспекти. Для виконання поставленої мети буде розглянуто спогади Михайла Грушевського, Миколи Галагана, Михайла Максимовича, Олександра Барвінського, Дмитра Багалія, Уляни Кравченко (Юлія Шнайдер), учнів кадетських та юнкерських училищ, зокрема генерала-білогвардійця Антона Денікіна. Серед персоналій – представники української інтелігенції, першочергово історики, шкільна вчителька, військовики. Відмінності у процесі здобуття освіти в Україні у XIX ст. зумовлені також і тим, що українські землі знаходились у складі двох різних імперій – Австрійської та Російської, що також обумовлює певні відмінності у навчальному процесі та освітній системі.

         М. Грушевський, М. Галаган та Д. Багалій отримували освіту в Російській імперії приблизно в один і той самий час, після освітньої реформи Д. Толстого у сфері освіти, що часто називають “класичною”. Проведена вона була зокрема потребами перешкодити поширенню “революційної зарази” з Європи.

Початкова освіта

         Найпершу, базову та навіть радше формальну освіту здобували у закладах, в яких навчання тривало зовсім недовго. Наприклад, О. Барвінський про початкову освіту в сільській школі згадував, що вона була розрахована всього на один учнівський клас, число учнів доходило до 30. Освіта в ній тривала 3 роки. Він згадує також, що їхній вчитель Яким Гамуляк і сам “покінчив якісь початкові школи чи препаранду”, а “наука в сільській школі була більше механічна, обмежувалася до руського, польського і німецького читання, числення, граматики всіх трьох язиків, диктатів, науки русько-німецьких розговорів… Про реальні відомості не було мови, не було ніяких приборів научних, крім азбучних таблиць (стінний буквар), розвішених на стінах. Хрест із розп’ятим Спасителем і портрет цісаря Франца Йосифа, се була одинока прикраса шкільної кімнати”. Крім Гамуляка, іноді до школи приходив і його батько, священник, що навчав дітей релігії.

         Дмитро Багалій свою першу освіту здобув у 1865-1868 рр., провчившись також 3 роки. Це була приходська школа. Як він згадує у своїй “Автобіографї”, у цю школу він вступив без жодного іспиту, а курс навчання в такій школі складав всього лиш два роки. Однак, це було радше формальністю, адже перебування у ній не обмежувалося якимсь точним терміном. Він згадує, що “учні-переростки” бувало лишалися у таких закладах аж на сім років. “Такі здороваї учні-лінюхи, до того-ж частенько морально розбещені, по­гано були впливали і на инших; уся ця компанія забиралася звичайно на задню парту — на „камчатку” та й гуляла собі там у карт, ба навіть витівала всякові, иноді непристойні пустощі”, – згадував про таких учнів Багалій.

         Про навчальний процес та рівень освіти Дмитро Іванович відгукується добре: школа використовувала нові на той час методи навчання грамоти, свого “наглядача” Судакевича характеризує як освіченого педагога, приходська школа дала йому елементарні знання у читанні, письмі, аритметиці й підготовила до повітової школи. Сам заклад майбутній історик закінчив “з великим успіхом і нагородою”.

         А от Миколі Галагану у дитячому віці познайомитись з новітніми освітніми методами одразу не пощастило: у 7 років він почав відвідувати сільську школу, його вчитель Степан Васильович був старих правил. Однак, хоч і “ставив “на гречку” та “давав палі” лінійкою по долоні, скуб за чуба”, та все ж “був людиною непоганою і навіть доброю. Наші селяни його любили й казали, що він «добрий учитель, добре навчає дітей й не балує». Учив він нас “по-руськи”, але всі пояснення давав «малоросійською» мовою, бо інакше ми б нічого не зрозуміли”. На зміну першому вчителю прийшла Матрона Карповна, випускниця жіночої гімназії, вона поводилась з дітьми гуманно. Крім того, навчала майбутнього громадського діяча вдома, підготовляючи його для вступу в гімназію.

         Михайло Грушевський ж отримав початкову освіту вдома, що, втім, не завадило йому стати найвидатнішим істориком України. Спочатку вчила його мати “по російській “граматиці” Блінова”, а сам процес вчення “не був прикрий”. Згодом вчився Грушевський сам, як він писав, “що зветься — навпомацки. То значить — вчив нібито батько, але він, спеціалізувавшись на народній школі, мало що пам’ятав з наук, які виходили поза межі його старої спеціальності — літургики й святого письма — і нової педагогіки народної школи, і тому не міг дати мені проводу, а чомусь не впав на гадку взяти мені репетитора.”.

         М. Максимович першу освіту отримав у Благовіщенському жіночому монастирі, навчала його чорниця Варсопофія граматиці, часослову та псалтирю, відповідно до монастирського курсу наук. Опісля отримував також домашню освіту від свого дядька, доктора права та філософії, професора Харківського ун-ту Іллі Федоровича Тимковського. Навчав він його “началам різних наук і по-латині”.

Середня освіта

         Середню освіту отримували у нормальних школах та гімназіях. Олександр Барвінський рік провчився у 4-ому класі народної школи в Тернополі. Після того – у гімназії там же. Він згадував, що вчителі в гімназії “вельми часто змінялися так, що, наприклад, для клясичної філольоґії мав я майже кождого півроча иншого професора і то звичайно не заводового філолога, а наслідком того не міг ані учитель пізнати учеників, ані ученики учителя, а на тім теряла багато тяглість науки і єї вислід. В значній части були се німці або знімчені чехи, котрих присилали до Галичини, де они так довго оставали, поки їм не повелося дістати сталі посади в своїх краях.”. Однак, згадував Барвінський і окремих вчителів, які справили на нього та інших учнів вплив. Згадуючи ставлення до українців з боку вчителя історії Теодора Білоуса, описував його як “строге”, адже “як казав – “русин, най учиться, бо він потребує науки, а поляк, може без того обійтися”. Сам вчитель був прихильником русинства. Згадував він також свого вчителя математики і фізики – предметів, яких Барвінський не любив, однак завдяки професіоналізму та хорошому ставленню вчителя Йосифа Чачковського полюбив і їх. Рівень вивчення руської (української) мови О. Барвінський класифікував як “вельми низький”.

         Середню освіту Д. Багалій здобув у повітовій школі (“уездное дворянское училище”), що її було перетворено у чотирикласову прогімназію. Програмою своєю відповідала вона чотирьом класам гімназії і той хто її закінчував діставав право безпосередньо переходити до 5-ого класу гімназії. Він згадує: “латинській мові приділено було все-таки чимало часу. На другому місці була математика, далі йшла “естественная история”, що її виучували в перших трьох класах… Що правда, треба сказати, велику вагу мали й самі навчителі… З утіхою й вдячністю пригадую собі свого вчителя, потім славнозвісного українського статистика Ол. Ол. Русова. З ним я був зв’язаний згодом дружніми стосунками. Отож він, офіційно викладаючи грецьку мову, тимчасом робив з нами екскурсії, зв’язані з історією Київа. Пам’ятаю, з яким захопленням він нам оповідав про історичну топографію Подола й його околиць… Закінчив я прогімназію з першою нагородою, — це вже була друга моя школа.”.

         Після цього у 1872 році він продовжує освіту у п’ятому класі гімназії. З вдячністю Багалій згадує директора того закладу, адже він добре ставився до учителів та учнів, підтримував гарний склад викладачів. Запам’ятався майбутньому історику, як не дивно, його вчитель історії Ничипір Степанович Тумасов. Він згадує, що вчитель заохочував до наукової праці і своїх  гімназіяльних учнів. “Так і я, вкупі з иншими товаришами, працював за його приводом над усесвітньою історією та й перекладав йому дещо з однієї французької історичної книжки. Під його впливом ми не обмежувалися самим шкільним підручником, а користувалися ще й ширшими викладами історії. Можу певно сказати, що мій вибір історично-філологічною факультету й спеціяльно історичного відділу був зроблений не без впливу саме од Н. С. Тумасова”, – писав Д. Багалій про вплив свого вчителя.

         Рівень гімназійної освіти Багалій оцінює як доволі низький: “Класична основа її взагалі не була раціональна для нас усіх… мета класичної системи полягала в тому, щоб виучувати граматику й перекладати навіть з московськоі на латинську або грецьку мову… Передбачувано тут ще одну політичну мету, — щоб ми, гризучи цей граніт класицизму, не мали часу на виучування дисциплін, зв’язаних безпосередньо з життям; класична система повинна була окрім того знищувати в нас соціялістичні ідеї… Взагалі кажучи, середня школа була аби-яка.”.

         Микола Галаган був дуже охочим до науки в гімназії: “Весною 1892 р. я витримав іспит на вступ до підготовчого класу київської 3-ї гімназії. В той рік підготовчий клас тільки ще відкривався при гімназії, і на іспит привели багато дітей. Але я добре був підготований, витримав іспит одним з перших і тріумфатором вернувся додому в білому кашкеті з гімназійним гербом. Навіть дома не хотілось його скидати, так мені подобалось бути гімназистом.”. Він зазначає, що наука в підготовчому класі була для нього дуже легкою, адже все те він й так вже знав з дому.

         Однак, міська освіта вже відрізнялася від сільської, народницької. “Раніше все, чого ми не розуміли чи про що запитували в наших учителів, пояснювали вони нам “по-нашому”; тепер Семен Іванович В-вич лише один раз випадково згадав про “малороссійскій язык”, а вся наука відбувалась “по-панськи”, – згадував М. Галаган. Крім того, він подає цікаві відомості побуту гімназистів. На квартирі, де він жив з двома своїми братами, вирувала загалом неласкава обстановка, а гімназистів два рази на тиждень контролювало гімназійне начальство. Коли хто йшов кудись з помешкання, черговий мав записати, коли, куди й чого йшов і коли вернувся.

         Він також згадує: “Гімназисти не любили своїх учителів, боялись і разом з тим були повні злоби до гімназійного начальства. Вважалось за певного роду геройство, коли хтось зробить “пакость” начальству. Була кругом атмосфера казьонщини, холодної суворості й злоби; не було простоти, щирості, теплоти і ласки… Не було кому оповісти про свої болі дитячі, і я вночі, потайки, щоб ніхто не бачив, потихеньку плакав за домом і мамою. Але час робив своє діло. Я став звикати до нового життя… На Різдво їхав додому з радістю і з сумом вертався після канікул до Києва. Потроху звик я до непривітних умов життя у Києві і науки в гімназії.”.

         Справжня наука розпочиналась у першому класі. Вчителів було багато, вони були різні. Цікавим нам видався той момент, що гімназистів у ті часів мілітаризували, як писав Галаган: “поручник Бессарабського полку Я-кий під фірмою “гімнастики” фактично проходив з нами “взводное ученіе”… ми марширували, подвоювали ряди, повертались “кругом” і “пол-оборота” і т. д., загалом повна вояцька муштра.”. Освіта у часи реакціонера Олександра ІІІ була відповідною: “Всі обставини гімназійного життя й наука в ній потверджували, що тепер уже всі ми “русскіе”, – відмічає М. Галаган. Серед мов, що вивчали у гімназії, Галаган зазначає російську, французьку, німецьку, грецьку та церковнослов’янську. Будь-який, навіть найменший прояв українськості карався, з учнів робили “вірнопідданих”.

         Отримуючи домашню освіту, перед вступом до гімназії, Грушевський також відвідував лекції французької мови у міській школі Владикавказу. Саме там відбувся перший публічний виступ нашого генія – виступ із доповіддю про визволення селян за царя Олександра ІІ. Продовжив свою освіту він у Тифліській гімназії – “найстарішому з розсадників російської освіти й російщення на Кавказі”. У гімназію після екзамену був зарахований одразу до 3-го класу, хоча й здав його достатньо добре відповідно до програми 4-го класу.

         Спочатку по початку навчального року відбувалась молебінь в гімназіальній церкві, другого дня перші “уроки”, на котрих ученики розділялись по класах, куди їх записано, займали місця тощо. Пансіонери мали діставати не тільки їжу й одежу, але й книги й усе потрібне до науки. Підручників не ставало на всіх, або давались видання старі, з котрих не можна було вчитись. Папір, зошитки, пера видавались в малій кількості, а потім замінялись новими дуже скупо — їх треба було купувати самим.

         Побут у гімназії Грушевський описував так: “При погоді можливість бавитись чи прохолоджуватись на дворі дещо улекшувала сей режим… Гірше було, коли падав дощ, або ще гірше, коли наступали морози, падав сніг, і двері на подвір’я закривались на кілька тижнів перед різдвом і після різдва. Вся гімназія гуділа як оден великий улій, сперта в коридорах і класах, на перервах всі сотні учеників збивались в сінях гімназії, на сходах — тут купували снідання й їли, а у внутрішніх клозетах стояв дим коромислом, і до них не можна було пробитись, а на стінах коридорів виднівсь крейдою написаний пароль “козуа” (ворог), котрий належало крикнути, якби хто помітив, що до клозетів і передсінників при них, що служили курильнями, простує хто-небудь з начальства, надзиратель або “дядька”. Неділі і свята приносили для всіх православних обов’язкову церкву.”.

         Крім того, він зазначав, що у його гімназії учнів не били, ставились ліберально. А починаючи з п’ятого класу тримався доволі високий культурний рівень, учні старались триматись джентльменами, культурними, цивілізованими людьми, між ними не помітно було похвалок пияцтвом, дебошем, вони вважали добрим тоном читати дорослу літературу, серйозні книжки. Деякий час М. Грушевський переживав булінг з боку однолітків, однак тривало це недовго, як він припускає, у зв’язку з його успіхами в навчанні – воно йому давалося легко завдяки пристойному рівню домашньої освіти.

         На противагу спогадам Галагана, Грушевському зустрівся зовсім інший представник і насаджувач “класичної” освіти, вчитель латини: “Адольф Фабіанович Якшич… Належав, значить, до категорії “братушек”, що на поклик Д. Толстого пішли до Росії насаджати класицизм, але як не подібний він був до звичайного сього типу! Він робив враження людини незвичайно ясної, м’якої, доброї вдачі, мудрого епікурейця, ні до чого особливого не прив’язаного, не захопленого ні кар’єрою, ні скупством, ні амбіцією. Державсь він дуже гідно, не шукав прихильності начальства, не добивавсь популярності в учнів, але вона сама йшла до нього.”. Тифліська гімназія також, на відміну від київської, була більш аполітичною.

         М. Максимович гімназійні роки описує не так розлого, він згадує, що сім років для нього минули як сім місяців, вчили їх всьому “по верхах”, а в червні 1819 року він отримав атестат, який навіть не пам’ятає.

Вища освіта

         Олександр Барвінський вступив до Львівського університету, що за його часів “мав ще зовсім німецький характер. На філософічнім виділі тілько виклади руської мови і письменства відбувалися по-руськи, а польської мови і письменства по-польськи.”. Вступивши, він вивчав історію, руську та польську мови та літературу, з метою отримати педагогічну освіту для викладання в середній школі. Записався він також на курси філософії та педагогіки, які, втім, закинув, тому що викладачі були вже дуже старими, як і їх методи. Лекції професора Ліпінського дуже неохоче відвідували і студенти, і колеги викладачі. Однак час від часу він попереджав, що наступного заняття буде звіряти присутніх, і тоді сходилися вже майже всі слухачі.

         Високо оцінює Барвінський професорів Керґеля та Лінкера – викладачів грецької мови та латини, ще дужче – викладача історії Генриха Цайсберга, а також польського філолога Антіна Малецького.

         У віці 18-ти років на історико-філологічний факультет Київського університету на його історичний відділ вступив Дмитро Багалій. Він зазначає, що склад професорів на історично-філологічному факультеті за його часів був більш ніж на половину “дуже путящий”. На перше місце він, як не дивно, ставить саме Володимира Антоновича. Багалій у своїй автобіографії описує кожного викладача, а наприкінці робить висновок: “історично-філологічний факультет Київського університету протягом мого в ньому перебування (в 1876— 1880 роки) дав мені дуже багато знаннів з різних галузів історично-філологічних дисциплін; викладачі здебільшого стояли на високому рівні; було чимало путящих і дуже видатних; історичний відділ завдовольняв мої вимоги щодо історії як усесвітньої, так і російської.”.

         М. Галаган у 1902 році вступив на природничий факультет Київського університету. Він зазначає, що викладали там добре. Внаслідок відвідування лекцій професора Желєзнова стає марксистом. Загалом, його не так хвилювало в цей час навчання, як політична діяльність, будучи членом РУП.

         М. Максимович вступив у Московський університет на словесний і природничий відділи філософського факультету. Він згадує, що хоч йому і бракувало грошей, однак він вирішив зосередитись на науці та навчанні. Два роки він провчився на словесному відділенні, де йому найбільш запам’ятався викладач Мерзляков. Маючи змогу ще два роки навчатись безкоштовно, він переходить на фізико-математичний відділ. Як він згадує, відучившись там два роки, отримує ступінь кандидата “за відмінні успіхи і зразкову поведінку”.

Військові навчальні заклади

         Представляє інтерес зайнятість молоді, яка навчалась у військових навчальних закладах імперії Романових на території українських земель. Так, вірші, складені учнями Сумського кадетського корпусу, характеризують розпорядок їх навчального дня та умови перебування в цій установі: підйом відбувався під бій барабанів, день починався з молитви, після чого юнаки йшли до їдальні, потім на заняття, точніше, їхнє повторення. Згадують у віршах і зайняття спортом, особливо фехтуванням, походи в театр, концерти та бали. Годували, зі слів, “ситно та рясно”, водночас з тим закаляли тіло холодом. Ці рядки лірики сумських кадетів засвідчують, що їх завантаженість під час навчання була досить високою.

         Не менш насиченим було навчання і в юнкерських училищах. Зі споминів випускника Київського юнкерського училища відомого генерала А. Денікіна дізнаємося, що “предмети були, переважно, спеціальні, котрі давали знання, але не підвищували загальної освіти, яка вважалась завершеною у середньому навчальному закладі. Із загальних предметів проходили: Закон Божий, дві іноземні мови, хімію, механіку, аналітику і російську літературу. Проте, очевидно, через острах впливу “шкідливих ідей” — лише давню, котра нас у будь-якому випадку не цікавила. Військові предмети та допоміжні до них, які читали академіки Київського гарнізону, проходили ґрунтовно, але надто теоретично. […] Загалом від побаченого, почутого та пережитого у мене залишилося враження, що вивчення іноземних мов у величезній кількості російських шкіл мало характер суто анекдотичний. Анекдот і в середній школі, і у військові, і навіть […] в Академії Генерального штабу […]. Один кропіткий статистик підрахував, що в кадетських корпусах за 7 років витрачалось на вивчення іноземних мов 936 учбових годин, та майже стільки ж на позакласну підготовку […]. І абсолютно марно.  У гімназіях було ще гірше. А результатом постійного нав’язування вивчення іноземних мов було багато втраченого часу та праці і великий пробіл у освіті.”

         Досить цікаво засвідчує А. Денікін про вивчення київськими юнкерами обов’язкових уроків хореографії: «Пізніші випуски залучалися ще й до обов’язкового вивчення танців […]. Надзвичайно комічну картину представляла, кажуть, перед уроком танців приймальня, до якої стікалися рядочками юнкери з перев’язаними руками і ногами, з підв’язаними шоками — ті хто раптово захворів, — щоб отримати від чергового офіцера звільнення від уроку…”

         Надто суворий режим зайнятості мали і київські кадети. Сучасник тих часів, офіцер-вихователь Володимирського київського кадетського корпусу підполковник Завадський засвідчує: “Навчальний курс кадетських корпусів за своїм обсягом був не набагато меншим курсів нинішніх середніх навчальних закладів, а за числом предметів — навіть дещо більшим, тому що у старших класах були такі предмети, як топографія, ситуація і законодавство. Стосовно ж побуту кадетів та устрою життя корпусу, то ми можемо торкнутися тут цих сторін життя лише в самих загальних рисах. Суворий режим кадетських корпусів того часу обумовлювався, з одного боку — причинами суспільного характеру, — недостатньою культурністю сучасного суспільства, з іншого — особливими вимогами військової служби з її строгою дисципліною. Але не можливо не визнати, що цей простий, суворий і товарисько-згуртований режим кадетського життя встигав виробляти не мало цільних і стійких характерів; він же ж міцно пов’язував однокашників духом безкорисливої дружби, котра зберігалася далеко за стінами закладу”.

Навчання очима вчителя

         Надзвичайно цінним джерелом до вивчення стану шкільної освіти в Австро-Угорщині є “Спогади учительки” авторства Юлії Шнайдер під українізованим псевдонімом Уляна Кравченко. Ось що згадує вона про своїх перших учнів другого класу: “Праці буде багато. Діти дуже слабо читають…”. Молода вчителька переживає своєрідну екзистенційну кризу у зв’язку з переходом від ролі учня до ролі вчителя: “Але чим більше заглиблююсь думками у званні, що розгорнулось передо мною, тим більші труднощі бачу в ньому, чим більше застановляюся над його важністю, тим ясніне бачу свій недосвід… О, се вже не лєкція літератури чи ботаніки, виложена вправним професором, яку я маю сама зрозуміти; се глибока наука — навчання других і до того малих дітий… Минає перший і другий місяць праці, ми вже добре знайомі з дітьми. З листів товаришки Клявдії Струмінської довідуюся, що їй трудно освоїтися, прибратися в повагу учительки, що тужить за шкільною лавкою і свободою, коли ще сама була ученицею; для неї повага учительки дуже тяжка річ. За наукою, за шкільним дзвінком, що видзвонював години, між якими години ботаніки були для мене гарніщі над усі инші, звертаюсь і я справді часто згадками в минуле”.

         Тим не менш, вчителювання було їй до вподоби. “В школі не зважаю на довготу годин, не дивлюся на годинник, коли скінчиться година науки, ні у хвилинах ,,перерви“ — відпочинку не йду забавлятися з товариством. Мило мені з дітьми в клясі, мов би нічого поза нею в світі не істнувало. Добре мені в моїм новім житті, весело на дорозі нових обовязків, усміхом милим і поглядом щиро-золотим принаджують мене діти до себе”, – писала Юлія Шнайдер.

         Однак негативним був її досвід взаємодії зі шкільними колегами, умови роботи в сільських школах. У школі села Стоки, наприклад, довелося їй працювати в будівлі без даху та вікон. Колектив школи села Бібрка так і не прийняв її, внаслідок чого було обрано іншу “сталу вчительку”. Згадує вона також і хитрого й лицемірного пана Гордієнка, сільського вчителя у Бібрці.

Висновки

         Проаналізувавши спогади про навчання різноманітних діячів XIX століття, нам майже одразу у вічі кидається одна важлива деталь: практично всі вони згадують свої дитячі роки та початкову освіту щиріше, аніж освіту вищу, серйозну. Можливо, певну роль в цьому відіграє знайоме та властиве усім людям почуття ностальгії.

         Крім того, схоже, що початкова та середня освіта перебували дійсно на доволі низькому рівні, чи-то була гімназія у Тифлісі, чи-то у Києві. Найбільшим недоліком, який мав би бути навпаки гордістю російської імперської освіти, стало перенавантаження освітньої програми вивченням різноманітних мов, у тому числі й тих, що не були популярні чи конче необхідні для людей різних спеціальностей: грецька, латина та навіть церковнослов’янська. Можливо, саме такий підхід і справді не сприяв поглибленню знань учнів і дещо невпевнений по натурі Грушевський, що писав у споминах, буцімто “не навчивсь нових мов, в котрих так і зіставсь чоловіком тупим” через відсутність здібностей до вивчення мов, насправді теж став “жертвою” російської імперської освіти.

         Олександр Барвінський наголошує на низькому рівні освіти серед русинів-українців, однак з його мемуарів ми приходимо до висновку, що українство в закладах освіти на теренах Австро-Угорщини знаходило набагато більший вихід, аніж у Російській імперії. Спогади Юлії Шнайдер, хоч і сповнені такого собі “темного оптимізму” у стилі Івана Франка, з об’єктивної точки зору зображують повне зубожіння як населення, так і народної освіти в Галичині, викривають людські пороки працівників таких освітніх закладів.

         Загалом же, читаючи спогади цих видатних людей, ловиш себе на думці, що хоч і змінюється система освіти, її програма та якість, однак сама людина, учень та вчитель, залишаються незмінними.

Джерела:

1. Багалій Д. І. Автобіографія. 50 літ на сторожі української культури // Багалій Д. І. Вибрані праці: У 6 т. – Харків, 1999. – Т. 1: Автобіографія. Ювілейні матеріали. Бібліографія / Упор., вступ. ст., комент. В. В. Кравченка. – С. 96–115.
2. Барвінський О. Спомини з мого життя. Частини перша та друга / НАН України, Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка; Українська вільна академія наук у США, історична секція; упоряд. А. Шацька, О. Федорук; ред. Л. Винар, І. Гирич. – Нью-Йорк – Київ, 2004. – 528 с.
3. Галаган М. З моїх споминів (1880-ті—1920р.): Документально-художнє видання/ Передмова: Т. Осташко, В. Соловйова. — К.: Темпора, 2005. — 656 с.: іл.
4. Грушевський М. Спомини / Передм. Ф. П. Шевченка; публ., підгот. тексту і прим. С. І. Білокoня // Київ. – 1988. – № 9. – Вересень.
5. Кравченко У. Записки учительки. – Львів: Апріорі, 2010. – 176 с.
6. Максимович М. Автобіографія // Киевская старина. – 1904. – № 9. – С.322–346.

Література:

• Молчанов В. Б. “Вплив воєнних реформ Д.О. Мілютіна на життєзабезпечення російських військових в українських губерніях в другій половині ХІХ ст.”, Проблеми історії України ХІХ – початку ХХ ст.: Зб. наук. пр. 20 (2012): 171-200.
• Аркуша О. Олександр Барвінський (до 150-річчя від дня народження). — Львів, 1997.
• Царик Я. Талановита вихованка Каменяра // Дзвін. — 1990. — № 4.—С. 138—141.
•  Заруба В. М. Михайло Грушевський та Дмитро Багалій. Березіль. Харків, № 9. С. 141 −154.
•  Крип’якевич Іван. Михайло Грушевський. Життя й діяльність / Іван Крип’якевич у родинній традиції, науці, суспільстві. — Львів, 2001. — С. 233—255.