“Горе переможеним” – цей латинський афоризм одночасно коротко й об’ємно описує яка доля чекала на офіцерів Армії Української народної республіки в Радянському Союзі. Сама ця тема є малопопулярною як істориків, так і в широкої публіки, навіть серед тих, хто хоч якось цікавиться Першими Визвольними змаганнями 1917-21 рр. Це зрозуміло, адже одразу в очі кидаються дві головні проблеми. Перш за все, джерельна, адже добре висвітлені лише жертви репресій по тій прозаїчній причині, що інформація про них подана у їх же “кримінальних” справах, де ще й містяться цінні біографічні данні про життя перед репресіями. Інша біда – майже відсутня спеціальна історіографія теми, і це змушує до тривалих пошуків різних фрагментів по різним монографіям та статтям для складення хоч якоїсь єдиної картини чи схеми. Цю розвідку можна вважати спробою скомпонування подібного.

Останні відлуння громадянської війни: репресовані та загиблі офіцери
українських армій 1920-х рр. Переїзд та повернення в СРСР.

В 1920 р. Червона армія вчетверте опановувала Наддніпрянську Україну, змусивши потужним контрударом влітку того ж року відступати об’єднані польсько-українські війська з Києва та Правобережної України. Цього разу вона заходила вже надовго, на два десятиліття. Потім буде “диво над Віслою” та спроба восени відбити Правобережну Україну, але шансів вибити одним ударом більшовиків з українських земель вже не було.

Втім, це не означало, що боротьба була скінчена. Після підписання Ризького миру 21 березня 1921 р., починалася підготовка до Другого Зимового походу. Армія УНР ще зберігала боєздатність, а по той бік новоствореного польсько-радянського кордону ще тривала боротьба різних повстанських отаманів. В надії на них в Україні могло спалахнути велике антибільшовицьке повстання. Тому Повстансько-партизанський штаб генерал-хорунжого Юрка Тютюнника наважився провести цю рейдову операцію.

Похід відбувся у листопаді 1921 р. Якщо Подільська група після кількох боїв, дізнавшись про долю інших груп, змогла відступити до Польщі, Бессарабська була розбита ще на кордоні, то похід Волинської групи завершився катастрофою. В бою при Малих Миньках 17 листопада більша частина групи була відрізана від авангарду. Для багатьох з них – це означало смерть на полі бою, від ран, але для більшості – полон і страта. Зокрема серед офіцерів Армії УНР так закінчилося життя: Михайло Білинський – старший лейтенант флоту і очільник морських міністерств та його департаментів, застрелився, щоб не потрапити в полон; Євген Копац – підполковник Армії УНР, з 1918 р. в українській армії, у бою під Малими Миньками взятий у полон з деякими іншими штабними офіцерами був відвезений до Харкова, де був після суду розстріляний 16 лютого 1921 р.; Митрофан Кузьменко – підполковник Армії УНР, взятий в полон і розстріляний зі більшістю групи 22 листопада; Іван Шура-Бура – підполковник (посмертно) Армії УНР, взятий в полон і розстріляний [1].

Це була поразка активного опору, тоді як намагалися проводити ще підпільну боротьбу. Так, в 1920 р. з офіцерів розпущеної в грудні 1919 р. групи Січових стрільців була створена Українська Військова організація. Вона мислила свою діяльність більш ніж на підпольських і в 1921 р. був вибраний крайовий командант УВО на східноукраїнських землях – сотник Іван Андрух, який в Армії УНР почергово командував кількома полками у корпусі/групі СС. У 1921 р. він легально повернувся в Україну для ведення підпільної боротьби. Втім, він був у тому ж році заарештований ЧК по справі Київського повстанського центру та розстріляний. Для його заміни УВО призначила новим командантом на СУЗ іншого галичанина і ветерана Визвольної війни 1917-1921 рр. підполковника Івана Роґульського. Він виїхав у 1921 р. під іменем Олександра Івановича Марчука до підрадянської України і його подальша доля невідома. Опісля цього УВО все ж зосереджувала свою діяльність на ЗУЗ і не стала уже посилати своїх людей на Схід.

Паралельно з цим Повстансько-Партизанський штаб Тютюнника теж посилав свої кадри на роботу в Україну. Так, був призначений штабом полковник Віктор Олексіїв (етнічний росіянин) начальником розвідвідділу в Києві. Він у липні 1921 р. виїхав за підробними документами, за якими влаштувався писарем у інженерний батальйон РСЧА (Робітничо-селянська Червона армія). Там увійшов у контакт з підпільною Всеукраїнською Козачою радою, передавав розвіддані штабу Тютюнника. Працював аж до провалу Козачої ради в березні 1922 р., сам Олексіїв був заарештований чекістами та розстріляний. Згодом, схожу долю повторить підполковник Дмитро Федорів. Щоправда, він не за завданням штабу повернувся в Україну, а легально по амністії 1923 р. Там став членом відновленої Всеукраїнської Козачої ради, і був членом підпілля аже до 1926 р., коли був схоплений ДПУ (Державне політичне управління) і розстріляний [1].

Та це все було швидше відлуння червоного терору та війн по розпаду Російської імперії. Радянський режим у 1920-х рр. виглядав уже геть інакше. Чимало офіцерів та генералів колишньої РІА йшли у білі та національні армії не стільки з патріотичних почуттів, скільки від несприйняття політики більшовиків через її або ультралівизну, або радикалізм. Після виграшу громадянської війни в Росії у 1920-21 рр., більшовики зіткнулися з провалом свого комуністичного штурму: тотальна націоналізація промислових і с/г підприємств і репресії/вигнання їх колишніх власників призвели до економічного колапсу; спроба скасувати грошовий обмін у економічних відносинах, а особливо у відносинах між містом і селом, привела до введення конфіскаційної продрозкладки, що могло в будь-який момент поставити більшовиків у стан нової громадянської війни уже зі селянством.

Результатом стало проголошення в 1921 р. нової економічної політики (НЕП), а по завершенню громадянської війни йшло поступове ослаблення ворожого ставлення режиму до колишніх суперників. Наприклад, ЦВК СРСР 17 серпня 1923 р. на честь створення цього Союзу видав постанову, серед положень якої містилося амністування рядових учасників антирадянських рухів. В очах колишніх противників цього режиму він ставав вже спокійнішим та адекватнішим. Вочевидь, схоже на це масові хвилі рееміграції українських офіцерів і навіть генералів (пік припав на 1923 р.) на підконтрольні більшовикам території. Наприклад, серед українських генералів хорошими прикладами будуть генерал-хорунжі Петро Ліпко, Євген Гамченко та Володимир Галкін [2, с. 57].

Обмануті сподівання: українські офіцери та сталінські репресії 1930-х рр.

Та всі ці обставини були лише ілюзією, адже більшовики були марксистами, для яких головна ідеологічна догма – це боротьба арпіорі пригноблених супроти апріорі пригноблювачів. В той період для класичного марксизму – це була боротьба політично і економічно пригнобленого класу пролетаріату проти класу-пригноблювача буржуазії. Негативне ставлення до “буржуїв” було через їхню економічну потугу і вплив на політику, які утискають права робітників, що для реалій XIX ст. було досить справедливо. Втім, таке ж ставлення (з огляду на лівий прогресивізм) зберігалося і до інших “ворожих” класів: аристократії, духовенства, армійської верхівки “буржуазних” країн, не промарксистської інтелігенції, коротко кажучи – старих еліт. Офіцери та генерали колишньої РІА, а особливо білих та національних (включно з Армією УНР) військ, для більшовиків були безсумнівно представниками цих старих еліт або дореволюційних, або антибільшовицьких у період громадянської війни. І справді, протягом громадянської війни прецеденти заколотів “старорежимних” офіцерів були [3, с. 22-23]. На це наклалася ще параноїдальність самого режиму і його постійна потреба пошуку ворогів, тому першочергова зачистка старого покоління фахових офіцерів ще на самому розгортанні сталінських репресій була неминучою.

Найяскравішим проявом цього щодо офіцерства стала маловідома на фоні чисток Червоної армії в ході Великого терору 1937-39 рр. і сфабрикована ОДПУ справа “Всесоюзної військово-офіцерської контрреволюційної організації” або “Весна”, за якою відбувалися арешти, допити і розстріли протягом 1930-1932 рр. Її справедливо можна назвати рецидивом червоного терору і прологом Великого терору, адже поєднувала в собі і те, й інше. З усіх 2 тис. заарештованих у великих містах (Київ, Москва, Ленінград, Нижній Новгород і т. д.) офіцерами, що мали досвід служби в Армії УНР, було 19 осіб. Це може здатися мізером, проте із сотні відомих біографій офіцерів Армії УНР, чия доля мала відношення до СРСР, на репресованих по справі “Весна” припадає п’ята частина, що уже є відчутнішим.

На мою думку, найкраще показує ставлення радянської влади до старих офіцерів життя Миколи Какуріна. Етнічний росіянин з родини офіцера, який теж вибрав цю кар’єру. Поступив в Академію Генштабу і серед його однокурсників 1910 р. випуску були імениті в майбутньому воєначальники різних армій: генерал-лейтенант Збройних сил Півдня Росії і Головнокомандувач Російською армією Петро Врангель, маршал Радянського Союзу Борис Шапошніков і генерал-хорунжий Армії УНР Всеволод Петрів [4, с. 6-7]. Сам Какурін на хвилі шоку від червоного терору лютого 1918 р. в Києві вступає до української армії. Він рік перебував на різних посадах, потім – штабіст в Галицькій армії, з якою у березні 1920 р. перейшов на бік більшовиків, пішов з неї та, потрапивши під патронат Михайла Тухачевського, воював уже під його керівництвом у радянсько-польській війні 1920 р. і брав участь в придушенні Тамбовського повстання Антонова. Надалі працював викладачем у Воєнній академії РСЧА, при чому складена в ДПУ на нього характеристика описувала його як відданого і пов’язаного з Радянською владою та ще вважав себе комуністом [5, с. 208]. Та це не врятувало його від арешту 19 серпня 1930 р. На допитах ні з нього, ні з арештованих колег не витягнули компрометуючих даних на нього. І незважаючи на це, його все одно засудили в 1932 р. на 10 років. Помер в Ярославській тюрмі 27 липня 1938 р. По суті, слідчі ДПУ навіть не мали за що вчепитися, попри те, що його багаторічну лояльність навряд чи можна було поставити під сумнів. Тим не менше, це все одно неврятувало його від репресій цього колишнього “біляка”.

Якщо говорити про інших подібних, то дуже схожу до Какуріна долю мав генерал-майор на службі Центральної Ради, генеральний хорунжий УД і комбриг РСЧА Олександр Ліґнау. По гетьманському перевороті виїхав на Далекий Схід і вступив у серпні 1919 р. до армії Колчака, в 1920 р. – червоний полон, 1922 р. викладання у Воєнній академії РСЧА (в характеристиці ГПУ на нього підкреслювалися його викладацький хист і політичну лояльність, але і потребу спостерігати за діями його колишнього білого офіцера [5, с. 210]). Його арештували в січні 1931 р. по справі “Весна”, а через півроку – засудили на 10 років. Щоправда, у 1933 р. відпустили достроково і навіть запропонували викладання на Вищих курсах удосконалення комскладу “Постріл”. Вкінці 1937 р. – повторний арешт і 5 лютого 1938 р. – розстріл [1].

Загалом, серед більшості тих, хто точно загинув або по справі “Весна”, або в ході подальших репресивних хвиль, видна така тенденція: служба в українській армії, 1919 р. – через дезертирство або полон служба у ЗСПР, 1920 р. – служба в червоних. Це такі офіцери як: генерал-хорунжий Армії УНР Євген Гамченко (в 1923 р. – рееміграція, протягом 1920-х рр. – викладання в різних військових закладах УСРР, 1931 р. – арешт по “Весні” і тоді ж розстріл); полковник Володимир Желеховський (1918-1919 р. – очільництво Окремого корпусу кордонної охорони, осінь 1919 р. – перехід до ЗСПР, 1920-1923 рр. служба у РСЧА як начальник Одеського прикордонного загону, 1930 р. – арешт по справі “Весна”, квітень 1931 р. – загибель); підполковник Михайло Загородній (та сама тенденція, 1920-1928 рр. – викладання в червоних військових школах, 1930 р. – арешт по справі “Весна” і 27 червня 1931 р. – розстріл); вартовий отаман ДА УНР Михайло Лебедів (та сама тенденція, 1920 р. – червоний полон, 1920-і – викладання, 1931 р. – арешт по справі “Весна” і 22/23 червня 1931 р. – розстріл); підполковник Євген Левенсон (та сама тенденція, 1920 р. – мобілізація червоними, 1920-і – викладання, 1931 р. – арешт по справі “Весна” і 22/23 червня 1931 р. – розстріл); військовий старшина Армії УД та військовий представник УНР в Грузії Микола Чехівський (взятий у червоний полон у 1921 р. під час завоювання Червоною армією Грузії, у 1920-х – висвячений на священика УАПЦ, 1927 р. – перший арешт, 1929 р. – другий арешт по сфабрикованій справі “Спілки визволення України” і засуджений на 3 роки, 1933 р. – повторно засуджений на 10 років, 1938 р. – смерть у таборі в Якутії) [1].

Серед репресованих протягом 1930-х рр., чия доля невідома точно і обривається під час/після відсидки, така тенденція була швидше винятком, ніж правилом. Зокрема це такі офіцери як: підполковник Армії УНР Микола Данилевич (1923 р. – рееміграція в СРСР, 1931 р. – арешт за підозрою роботи на розвідку УНР, засуджений на 5 років, доля невідома (д.н.)); підполковник Євген Врублевський (по звільненню Петлюрою від присяги в грудні 1919 р. повертається в Житомир, 1931 р. – в ході хвилі арештів виїхав до Нижнього Новгорода, де мав бути заарештований по справі “Весна”, д.н.); підполковник Касьян Толмачов (1919 р. – дезертирство до РСЧА, 1931 р. – арешт по справі “Весна”, засуджений на 5 років, д.н.); сотник Леонід Підопригора (1920 р. – рееміграція і життя в Зінов’євську (нині – Кропивницький), 1931 р. – арешт по справі “Весна”, визнав себе винним, д.н.); полковник Євген Решетніков (1923 – рееміграція в СРСР, протягом 1920-х – викладання, 1931 – арешт по справі “Весна” і засуджений на 10 років, д.н.); полковник Аркадій Рибницький (1923 р. – рееміграція в СРСР, 1930 р. – арешт по справі “Весна”, засуджений на 5 років, д.н.); генеральний хорунжий Олександр Рябінін (1919 р. – виїхав до Одеси, де був у квітні мобілізований до РСЧА, 1931 р. – арешт по справі “Весна”, визнав себе винним, але відпустили, 1937 р. – другий арешт, д.н.); підполковник Павло Снігуровський (вкінці 1919 р. – дезертирство до Києва, 1920 р. – мобілізація до РСЧА, 1930 р. – арешт по справі “Весна”, 22/23 червня 1931 р. – засуджений на 5 років, д.н.); підполковник Олександр Ващенко-Захарченко (1923 р. – рееміграція до СРСР, життя в Полтаві, 1931 р. – арешт по справі “Весна”, засуджений на 5 років, 1936 р. – повернення, 1937 р. – повторний арешт і засудження на 10 років, д.н.); підполковник Йосип Добротворський (1923 р. – взятий у полон з Ю. Тютюнником, 1931 р. – арешт по справі “Українського національного центру”, 1932 р. – засуджений на 5 років, д.н.) [1].

Серед загиблих в результаті сталінських репресій кінця 1920-х – початку 1930-х рр., які ніяк не вписуються у вищезгадані групи 3 українських генерали через специфічні та відмінні обставини своєї смерті. Перш за все, це генералхорунжий і командувач авіацією Армій УД і УНР Віктор Павленко, який у 1926 (1928?) р., скориставшись амністією, повернувся на Кубань у рідні місця. Там і помер в 1932 р. під час Голодомору

Інший випадок – генерал-хорунжий і останній командувач штабу Армії УНР Петро Ліпко. В жовтні 1922 р. він виїжджає на рееміграцію до Чернігівщини на малу батьківщину і намагався пристосуватися до нових умов життя. Протягом 1920-х рр. за ним все пильніше, і пильніше стежили агенти ГПУ, які намагалися його схилити до співпраці. Той постійно їх уникав та відмахувався від них. Приводом для активних дій спецслужб стала його поїздка у Москву, де він зустрічався зі своїми старими товаришами по Миколаївській академії Генштабу, яких більшовики залишили служити в Червоній армії. Його ярлик “петлюрівського генерала” всіляко заважав йому знайти роботу, і тут ситуація теж не змінилася. Після того 26 січня 1930 р. до нього прийшли з обшуком. Найбільший інтерес викликав його анонімний лист-відповідь на статтю Максима Горького про “”Механічних громадян” СРСР” 1928 р. Письменник написав її на своїй орендованій віллі в Італії, після особистого відвідування Радянського Союзу та вражень від споглядання на “потьомкінські села”: заздалегідь приготовані для показу досягнення соціалізму. Це настільки зачепило Петра Ліпка за живе, що він не втримався розлого та емоційно написати про всі непобачені Горьким “досягнення”: про бідність, безробіття, величезні податки й побори, голодування, про те, що в Кремлі нові правителі зайняли царські палаци, оточили себе, як і їхні попередники, охранкою, міліцією, ГПУ й знущаються над народом і відверто брешуть. Самому письменнику він пропонував потайки поїхати зі свого палаццо на буржуазному острові Капрі та податися на дно, в народ [6]. Не стримувався він і в описі владного режиму та його псів. На допиті в лютому 1930 р. ГПУ-шники випитували в нього про “антирадянські” вислови в листі: про радянський уряд як бар-самодурів марксистського штибу, яких треба гнати з Кремля, про ГПУ як охранку останнього радзакладу. Петро Ліпко на допитах не приховував і не виправдовувався за свої погляди. Листа та свідчень було достатньо для вироку – розстріл, який виконали в березні 1930 р.

Втім, найвідомішим з тієї трійки українських генералів був сумнозвісний генерал-хорунжий Юрко Тютюнник, долі якого і ворогу не побажаєш. Як очільник Повстансько-Партизанського штабу він був чи не найбільш небезпечним ворогом для радянської влади в Україні з усієї військової верхівки УНР, тому ДПУ УСРР підготувало масштабну спецоперацію для виманювання його з Польщі, створивши фіктивну повстанську організацію “Вищу військову раду”. В 1923 р. він все ж наважився відкликнутися на заклик цієї “ради”, і при спробі нелегально потрапити в УСРР з боку Румунії був заарештований після переправи через Дністер. Шантажуючи долею сім’ї, його змусили до співпраці з радянською владою. В результаті він оприлюднив звернення “До всіх українських вояків, перебуваючих на еміграції”, а в 1924 р. за наполяганням ДПУ видав 2 книги: памфлет “З поляками проти Вкраїни” і перекладену російською мовою брошура “Под флагом демократии и социализма”. Окрім цього, він почав працювати сценаристом у Всеукраїнському фотокіноуправлінні та став одним з авторі сценарію до фільму Олександра Довженка “Звенигора”, які за сюжетом відбуваються на його рідних місцях на Звернигородщині.

Справжнім приниженням для нього стала участь у пропагандистському фільмі “П.К.П” (Пілсудський купив Петлюру), в якому грав самого себе. Про цей фільм влучно висловився тодішній харківський адвокат (а згодом бургомістр Харкова в 1942-1943 рр.) Іван Семененко у своїх спогадах про Харків, у яких згадував і про отамана Юрка Тютюнника у цьому фільмі: “В той період Тютюнник і Добротворський були фільмовані у пропагандному фільмі, де їхнє недавнє минуле і боротьба були представлені, як зрада українського народу. Грали вони не зовсім звичайні ролі – себе самих, тільки не тих вояків, якими вони були, а зрадників і негідників, якими їх зробив совєтський ретельний сценарист. Замість історичної драми, де вони брали участь як воїни, їм довелося на баских конях перед кіноапаратами витанцьовувати образливий для їхньої гідности водевіль. У цій країні переможені не мають права на честь і на минуле. Своє минуле вони мають самі спаплюжити і спотворити. Це був свіжий винахід модерної пропаганди.” [жирний курсив – автора статті]. [7, с. 82-83]

Самого генерала Семененко бачив лише 1 раз на його виступі в театрі на Харківській набережній. Тютюнник справив на нього враження сильної і вольової людини, а коли у нього питали за його колишні діла, то чули увідповідь замість очікуваної самокритики тверду відповідь, що він все одно вчинив би так, як чинив [7, с. 82]. Таку ж твердість він проявив і на допитах, коли йоговдруге арештували в 1929 р. Вище розписана репресивна хвиля щодо “старих офіцерів” уже наближалася, а жодної користі тримати його живим радянське керівництво уже не бачило. На допитах він жодним чином не заперечував характеристики своїх поглядів як націонал-фашистських і заявляв, що незалежна українська держава може бути тільки буржуазною, а пригноблена нація, визволяючись, перш за все мусить встановити національну диктатуру та ін. [8, с. 26] Розстріляли генерала 30 жовтня 1930 р. у Москві.

Так, в на початку 1930-х рр. були репресовані більшість видних офіцерів та генералів Армії УНР, які мали нещастя жити в СРСР. При чому, важкий удар українському офіцерському корпусу стався ще в самий початок сталінських репресій, тому добиття залишків по мірі наростання репресивної параної та істерії в 1934 і 1937-39 рр. було вже справою техніки. Тільки цього разу НКВД у чергових пошуках ворогів бралося уже як за більш лояльних до радянської влади включно з відвертими ренегатами, так і за “недобитків” репресивної хвилі початку 1930-х. Щодо других, то деякі вже згадувалися серед репресованих по справі “Весна”, але бралися і за тих, кому просто “пощастило” дожити до Великого терору. Серед таких можна згадати: начальник штабів кількох дивізій Армії УНР Харитон Гуртовенко (восени 1919 р. – повернення в Україну та мобілізація в РСЧА, 1920-і – працював на цивільних роботах, 1931-37 рр. – знову військова служба в РСЧА, 1938 р. – арешт і 21 вересня 1938 р. – розстріл); генерал-хорунжий Армій УД і УНР Михайло Іванів (травень 1919 р. – залишився у Кам’янці-Подільському, взятий в червоний полон і мобілізований до РСЧА, 1923 р. – демобілізація і цивільна робота в Києві, 1938 р. – арешт і 14 квітня 1938 р. – розстріл); сотник і один з очільників авіації Армії УНР Костянтин Калінін (1920 р. – мобілізований до РСЧА, 1926 р. – очолював авіаційне конструкторське бюро в Харкові, засновник радянської цивільної авіації, 1938 р. – арешт і розстріл).

Дісталося і відвертим колаборантам: полковник Василь Дідушок (галичанин, воював у складі корпусу СС, 1920 р. – перехід на бік червоних з надією боротьби проти Польщі, став членом КП(б)У і ВКП(б), розвідник Генштабу РСЧА, 1932 р. – відкликаний назад в Союз, 1933 р. – засуджений на 10 років, 3 листопада 1937 р. – розстріл на Соловках зі своїм меншим братом Володимиром і братом-близнюком Петром); полковник Армії УНР і комбриг РСЧА Сергій Байло (грудень 1919 р. – приєднався до антиурядового заколоту Омеляна Волоха, 1920-1922 рр. – очолював кілька червоних кавалерійських полків та бригад, у складі кавалерійської дивізії Котовського брав участь у придушенні Тамбовського повстання та відбитті Другого Зимового походу, 1925 р. – викладач у Військово-технічній академії, 1932 р. – начштабу 2 кінного корпусу ім. Котовського, 1937 р. – арешт і 19 листопада 1937 р. – розстріл) [1].

На їх фоні виділяється така особа як полковник Армії УНР Омелян Волох. Не сказати, що це неоднозначна особистість Української революції 1917-1921 рр., значить не сказати нічого. Хоробрий офіцер РІА, котрий за період участі Росії в Першій світовій війни отримав 6 бойових орденів і Георгіївську зброю, в українському війську починав офіцерську кар’єру як командир куреня червоних гайдамаків добровольчого Гайдамацького коша Слобідської України. Волохові гайдамаки протягом усієї першої більшовицько-української війни 1917-1918 рр. брали участь у всіх головних битвах, особливо проявили себе у важких оборонних боях на Полтавщині в грудні-січні, в придушенні повстання на Арсеналі в Києві та під час звільнення Лівобережної України у складі Запорозької дивізії. Та буквально через рік Волох починає чинити відверто шкідницькі дії. А справжньою зрадою став заколот його Гайдамацької бригади в грудні 1919 р. через незгоду з Петлюрою щодо союзу з поляками проти білих та червоних. Він викрав скарбницю УНР і вирушив на з’єднання з Червоною армією. Після розформування його частин, покинув війську службу. В 1920 р. вступив до КП(б)У, переїхав до Харкова і займав різні бюрократичні посади у ВУЦВК і Держстраху УСРР. Спокійне життя тривало до травня 1933 р., коли його заарештувало ДПУ за справою “Української військової організації”. Волох себе винним не визнав і протестував проти цього. Того ж року його засудили на 10 років і відправили на Соловки. Там він вів себе зухвало, відмовлявся коритися табірним порядкам і доставляв чимало клопотів цим начальству табору [9, с. 307-311]. Його доля була вирішена на межі жовтня і листопада 1937 р. і 3 листопада він був розстріляний в урочищі Сандармох.

Отже, таким чином відбулася розправа над більшістю офіцерів Армії УНР, які залишилися чи реемігрували у Радянський Союз. Дехто з них просто опинилися на окупованих червоними територіях, хтось через полон не зміг вибратися, але більша частина з репресованих – це були репатріанти, які добровільно поверталися в середині 1920-х рр. на Батьківщину в надії, що більшовицький режим схаменеться і стане адекватнішим. Не став, а його терор видозмінився шляхом зміщення цілі з “ворожих” класів на “ворожі” та “шкідницькі” групи. Українські офіцери мали нещастя потрапити одразу в ці 2 категорії, тому їх приреченість була питанням часу.

Жити не давали, вмерти не дають: виявлені та заарештовані радянськими спецслужбами офіцери Амрії УНР у Східній Європі в 1939-41 і 1944-48 рр.

В 1939 р. почалася Друга світова війна, до розв’язання якої долучився і Радянський Союз. У вересні 1939 р. Червона армія увійшла в західноукраїнські землі, а влітку 1940 р. – вона окупувала балтійські країни. Проте, ці новоприєдані території були швидко втрачені після початку війни Німеччини проти СРСР. Друге Радянський Союз зміг поширити свою експансію вже у 1944-1945 рр. в ході вдалих наступальних операцій проти німецької армії, виставляючи себе в ролі “визволителя від фашизму”. За спинами червоноармійців йшли НКВДисти і СМЕРШівці, які проводили зачистки “ворожих елементів”. Очевидно, що офіцери Армії УНР входили у це поняття. От тільки, якщо у 1920-1930-і рр. постраждали формально громадяни СРСР, то цього разу під удар потрапили українські офіцери-емігранти у Центрально-Східній Європі (Західна Україна, Польща та Чехословаччина (ЧСР)).

Очевидно, що найбільшим осередком еміграції військовиків була Польська республіка. Їх можна умовно поділити на місцевих галичан, які воювали в Армії УНР переважно в корпусі/групі Січових Стрільців, які просто повернулися додому та власне емігрантів з Великої України. З огляду на зацікавленість Пілсудського у союзній до Польщі військовій силі, ще й налаштованій проти більшовиків, останні осідали в різних регіонах тодішньої польської держави: частина на етнічно польській території, частина на західноукраїнських теренах – Галичині та Волині. Якраз там і почнуть вистежувати та арештовувати перших емігрантів у 1939-41 рр. Зокрема це: генерал-полковник Армії УНР Олекса Галкін (1939 р. – арешт, сидів у львівській в’язниці, червень 1941 р. – вивезений на схід, 1942 р. – помер на засланні в Астрахані); начальник Окремого Залізнично-Технічного корпусу ДА УНР Василь Бень (галичанин (галич.), 1930-і – директор гімназії у Львові, член ОУН, 1940 р. – арешт, після 22 червня 1941 р. – розстріл); полковник Армії УНР Іван Чмола (галич., 1920-1930-і – один з очільників Пласту, 1939-41 рр. – мусив щотижнево відмічатися в НКВД, червень 1940 р. – невдала спроба втечі за кордон, 22 червня 1941 р. – арешт і страта в Дрогобицькій тюрмі); полковник Армії УНР Олександр Волосевич (1920-1930-і – жив у Рівному, вересень 1939 р. – арешт, березень 1941 р. – засуджений на 10 років, 1943 р. – помер у ПечорЛАГу) [1].

Варто також згадати і по випадки репресій щодо 3 колишніх офіцерів Армії УНР у приєднаних в 1940 р. балтійських країнах: полковник Армії УНР Максим Дідковський (1921 р. – був українським представником на мирних переговорах у Ризі між Польщею і Радянською Росією, залишився в Ризі і займався книговиданням, підтримував хороші контакти і з українською, і з білою еміграцією, 1940 р. – арешт, 22 березня 1941 р. – засуджений на 10 років, помер в ГУЛАГу); підполковник Армії УНР Карліс Броже (латвієць, 1916 р. – закінчив Оренбурзьку школу прапорщиків, його однокурсник – Петро Дяченко, липень 1919 р. – перебував у Проскурові в шпиталі, де його зустрів Дяченко, згодом служив у його кінному полку Чорних Запорожців, грудень 1920 р. – повернувся на Батьківщину, зробив там кар’єру поліцейського начальника, липень 1940 р. – звільнився з поліції після радянської окупації, згодом – арешт, 1941 р. – розстріл); хорунжий (підполковник на еміграції) Армії УНР Йонас Чесна (литовець, 1919 р. – вступив добровольцем в ДА УНР, 1920-1921 рр. –навчався у Кам’янецькій юнацькій школі, 1921 р. – отримав чин хорунжого, 1922 р. – виїхав на Батьківщину, 1924 р. – закінчив Литовське військове училище як лейтенант кавалерії, останнє звання в литовській армії – майор, 1941 р. – арешт, але в червні з початком війни був звільнений литовськими повстанцями, 1949 р. – на еміграції в США, підтримував тісні контакти з українською еміграцією) [1].

Це була лише перша хвиля, протягом якої дотягнулися до кого змогли на окупованих в 1939-41 рр. територіях. Уже в 1944-48 рр. масштаб поширився на всю Центрально-Східну Європу. Щоправда, різниця тут вже в тому, що не всі через репресії померли в СРСР, а чимало змогло вибратися як громадяни Польщі та Чехословаччини. Так, ця репресивна хвиля забрала життя: сотник Армії УНР Осип Думін (галич., служба у корпусі СС, 1919 р. – польський полон, через ЧСР і Німеччину потрапив у 1920 р. у Москву та Харків, до 1922 р. – працював у Харківській школі червоних старшин, розчарувався у режимі та виїхав на батьківщину, а згодом – до Німеччини у Східну Пруссію, член УВО, очільник відділу розвідки Начальної Команди УВО і вніс значний вклад у формування розвідмережі Організації в Європі, 1945 р. – арешт СМЕРШ і розстріл у Данціґу [10, с. 109]); підполковник Армії УНР Микола Росіневич (осів у ЧСР, один з лідерів Гетьманського руху там, 21 травня 1945 р. – арешт і вивезений до Києва, 1946 р. – вбитий у в’язничній лікарні злочинцями перед судом), полковник Гнат Порохівський (осів у Румунії, 1945 р. – схоплений у Тімішоарі, 1947 р. – під слідством МГБ, доля невідома (д.н.), можливо загинув); старшина Армії УНР Володимир Білоус-Савченко (осів у Празі, 1945 р. – арешт, д.н.); генералпоручник Армії УНР Петро Єрошевич (1923 р. – осів у Польщі в м. Каліш, там же був арештований в 1945 р., 1945 р. – помер у Лук’янівській в’язниці); генерал-поручник Армії УНР Володимир Сінклер (з 1921 р. – відхід від справ, жив у Польщі та працював різноробочим, березень 1945 р. – арешт СМЕРШом в Катовицях, квітень – у Лук’янівській в’язниці, рік під допитами, 16 березня 1946 р. – смерть в лікарні) [1].

До речі, по прикладу В. Сінклера можна побачити мотивацію до затримання таких людей. Перш за все, їм ніколи нічого не забували і досі пам’ятали участь у боротьбі проти більшовиків, а окрім того паралельно йшли Другі Визвольні змагання на чолі з українськими націоналістами, чиє коріння часто сягало ще участі в Перших Визвольних. Саме тому МГБістам потрібна була інформація з них про те, що вони знають і які зв’язки мають з українськими націоналістичними організаціями. Зокрема, Сінклер у 1919-1920 рр. займав ключові посади в штабі Армії УНР і його активно розпитували не тільки про його роль в укладанні українсько-польської воєнної конвенції (за якою почався наступ у квітні-травні 1920 р. на Київ), але і про видних націоналістичних авторитетів, які служили з ним у той час, а саме: полковники Євген Коновалець, Андрій Мельник та генерал Микола Капустянський [11, с. 305, 315, 318].

Справедливості заради, епоха 1950-х рр. була уже дещо відмінною від 1930-х рр. Після смерті Сталіна явно відчувалася тенденція до згортання масштабів політичного терору. Проявом цього став указ Президіуму Верховної Ради СРСР “Про амністію радянських громадян, що співпрацювали з окупантами в період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр.” 17 вересня 1955 р., який став одним з початкових моментів десталінізації, адже на ділі уже починали амністувати засуджених за сумнозвісною 58-ою статтею Кримінального кодексу. Ті з арештованих в Європі офіцерів Армії УНР, які дожили до того моменту, змогли нею скористатися та репатріюватися в країни свого громадянства, а саме: військовий міністр УНР і генарал-четар УГА Олександр Греків (1956 р. – звільнений і повернувся в Австрію), підполковник Василь Прохода (1956 р. – звільнений і повернувся в ЧССР); сотник Михайло Пікульський (1941 р. – командував українським батальйоном шутцманшафту при 6-ій німецькій армії, 1943 р. – вийшов зі Сталінградського котла, згодом – бойова управа дивізії “Галичина”, 1944 р. – радянський полон і 12 років ГУЛАГу, 1957 р. – звільнений і повернувся в Ченстохову, ПНР); полковник Микола Сіпко (1957 р. – відбув свій 10-річний термін ув’язнення і повернувся у Чехословаччину); підполковник Борис Хословський (1956 р. – відбув свій 10-річний термін ув’язнення і повернувся у ЧССР) [1].

Окремої уваги гідні ще 4 старих офіцери Армії УНР, які брали участь у Других визвольних змаганнях. Це: підполковник Іван Ремболович (1943 р. – зголосився до “Галичини”, листопад 1944 р. – вступив в УПА, 6.09.1949 р. – взятий МГБ в с. Космач, 8.09.1950 р. – розстріл в Станіславові); підполковник Леонід Ступицький (1939-41 рр. – арешт, 1943 р. – в УПА та очолює її штаб, 1945 р. – застрелився у бою з НКВДистами для уникнення полону); полковник Іван Литвиненко (1943 р. – начальник розвідки УПА, 1944-46 рр. – направлений УПА до Львова і пробував легалізуватися, червень 1946 р. – арешт і розстріл); підполковник Дмитро Білодуб (1943 р. – в УПА, інспектор кавалерії ВО “Буг II”, 1945 р. – затриманий НКВДистами) [1].

Замість висновку: подальша доля невідома чи приклади спокійного життя?

Як уже говорилося раніше, ключовою проблемою теми долі офіцерів Армії УНР в Радянському Союзу є хороше висвітлення лише теми репресій, оскільки про це збереглися велика кількість “кримінальних” справ на них вкупі з біографічним вмістом. Тоді як тема, за крайніми винятками даних про особу, яку не зачепили ці репресії і яка померла власною смертю, погано висвітлюється через критичний брак джерел. Таким чином, з впевненістю можна сказати хіба про 3 особи, що або пережили всі ці репресії, або їх не чіпали і дали померти своєю смертю. Це: військовий міністр Центральної Ради полковник Олександр Жуковський (1922 р. – рееміграція в СРСР, 1925 р. – смерть в Балті від туберкульозу); полковник Армії УНР Олексій Косяченко (інтендантська кар’єра, восени 1919 р. виїхав до Одеси, 1920-22 рр. – мобілізований до РСЧА, до 1931 р. – робота в різних цивільних та військових ВУЗів, 1931 р. – арешт по справі “Весна”, через 4 місяці у квітні був відпущений зі забороною жити в Україні, Москві, Ленінграді та прикордонних округах, згадується в 1945-47 рр. у Львові, подальша доля невідома). Лідерство за унікальністю серед українських офіцерів упевнено переходить до підполковника Армії УНР та генерал-майора РСЧА Павла Ашахманова (жовтень 1919 р. – дезертирство до білих, грудень 1919 р. – червоний полон і служба в РСЧА до 1930 р., 1924 р. – закінчив Вищі академічні курси при Воєнній академії РСЧА, 1930 р. – викладач у цій академії, 1935 р. – комбриг, 1940 р. – генерал-майор) [1]. Це унікальний з усіх знайдених мною біографій старшин Армії УНР, який не тільки зміг пристосуватися до нової влади, а й пережити всі хвилі масових репресій.

Звісно, сюди не включені частину офіцерів, чиї біографії обриваються так, що про їх долю (з дилемою чи насильницька, чи природна смерть) можна припускати двояко. Не тому, що тут відкидається незручне, що не вписується в схему змісту, а тому, що не важко мати справу з неточною інформацією, не заходячи в якбитологію.

Список літератури

1. Ярослав Тинченко, Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921). Книга I. (Київ: Темпора, 2007). Режим доступу:https://coollib.com/b/178327/read#.
2. Ярослав Тинченко, Голгофа русского офицерства в СССР, 1930-1931 годы. (Москва: Московский общественный научный фонд, 2000), 496.
3. Справа “Всесоюзної військово-офіцерської контрреволюційної організації” (справа “Весна”, 1930–1931 рр.) за документами Державного архіву Служби безпеки України, З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ, № 1 (18), 2002: 388.
4. Ярослав Тинченко, Ландскнехт без страху і докору: військова кар’єра Миколи Какуріна, З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ, № 1, (1996): 5-60. Режим доступу: http://history.org.ua/JournALL/gpu/gpu_1999_1/2.pdf.
5. Валерий Каминский, Дмитрий Исповедников, “По отношению к Советской власти – лоялен…”: комиссарские характеристики на преподавателей Военной Академии РККА середины 1920-х гг., Новейшая история России, № 1 (18),(2017): 194-224.
6. Олександр Скрипник, За лист до Горького – розстріляти! Доля останнього начштабу Армії УНР, Історична правда, (2018). Режим доступу: https://www.istpravda.com.ua/articles/2018/05/17/152467/.2210.
7. Олександр Семененко, Харків, Харків… (Мюнхен: Сучасність, 1977), 245.
8. Олег Божко, Генерал-хорунжий Армії УНР. Невідома автобіографія Ю.Тютюнника, З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ, № 1/2 (6/7), 1998: 24-56.
9. Ярослав Тинченко, Від “Арсеналу” до Соловків: доля отамана Омеляна Волоха та його червоних гайдамаків, З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ, № 1 (51),(2019): 286-327.
10. Василь Кучерук, Українська Галицька Армія: довідник. (Київ: Київська нотна фабрика, 2010), 448.
11. Ярослав Тинченко, Архівно-кримінальна справа генерала Армії УНР Володимира Сінклера, З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ, № 2 (48), (2017): 259-346. Режим доступу: http://www.reabit.org.ua/files/store/Journ.2017.2.pdf.