Участь українців у Східній війні була проблемною темою через відверто імперську позицію росії, яка фактично викреслювала будь-який український внесок у війну.  Російські тези про “героїчну оборону Севастополя” винятково як російський внесок є неправдивими, тому постає завдання висвітлення участі українців у Східній війні задля  відокремлення важливого українського внеску у війну від суто російського сприйняття, оскільки воно виключає будь-який слід українців у війні, трактуючи їхню участь у виключно загальноросійському контексті, таким чином привласнюючи всю звитягу собі.

Особовий склад Чорноморського флоту російської імперії до середини XIX ст. був сформований в основному з уродженців України, з Харківської, Полтавської, Чернігівської, Катеринославської, Волинської, Київської, Херсонської губерній. Така ж ситуація була і в сухопутних частинах, що дислокувалися на Чорноморському узбережжі. Зазвичай рекрутів набирали в українських селах із кріпаків і відправляли служити здебільшого у найближчі гарнізони. Це був єдиний вихід, оскільки відсутність залізниць, нормального стану доріг робили неможливим швидке передислокування військ з внутрішніх губерній російської імперії, до того ж це було дорого.

Разом з початком бойових дій на українських теренах почали комплектуватися з рекрутів та ополченців полки, яким присвоювалися назви тих міст, де вони були створені: Чернігівський, Полтавський, Кременчуцький, Одеський, Азовський, Житомирський, Волинський, Дніпровський і Подільський полки.

У цих полках домінувала чисельність українців окрім офіцерського складу, в якому українці становили меншу частину, і, якщо й були, то зазвичай це були вихідці з дворян південних губерній. Така ситуація зберігалася аж до введення загальної військової повинності в результаті реформ Д. Мілютіна. До цієї реформи полки створювалися з вихідців тих губерній, які були найближче до зони бойових дій, тому й переважну більшість в цих полках складав етнос, на землях проживання якого велися бойові дії.

Загалом в російських військах, які воювали у Криму, налічувалося майже 60 іменних полків, що констатували місця їх формування. Крім того, 13 серпня 1854 р. цар дав згоду на формування спеціальних загонів для ведення партизанської війни у Київській, Подільській та Волинській губерніях. Населення України масово записувалося в ополченці й прагнуло потрапити в район бойових дій. Зокрема, лише на Полтавщині добровольцями записалися 9,5 тис. чол. Тут варто зазначити, що українські кріпаки самі записувалися і викликалися в рекрути, сподіваючись таким чином отримати волю, звільнитися від кріпацтва. Брали участь у війні, зокрема, і кримські татари. Відомо, що у вересні 1854 р. із добровольців був сформований 1-й татарський полк, на створення якого гроші дали місцеві караїми.

У бойових діях під час Кримської війни як солдати так і населення України брало активну участь у бойових діях. Так, під час оборони Одеси, яка розпочалася 10 квітня 1854 р. багато солдатів, які були вихідцями з України проявили мужність. Можна навести приклад М. Головицького, який був звичайним рядовим. Побачивши, що одне з ядер пробило дах в складі з порохом і боєприпасами, він підбіг до нього, взяв в руки і викинув в море, таким чином  нейтралізувавши можливий вибух. Іншими вихідцями з Одесси, які відзначилися в її обороні були два студенти, Скоробогатий та Пуль, які носили боєприпаси для берегової артилерії росіян. Вже після обстрілу вони були нагороджені орденами “За мужність”.

Відомо про героїчні дії Одеського єгерського, Українського єгерського і Азовського полків у битві під Балаклавою. Під час  битви ці полки, несучи значні втрати,  таки змогли зайняти редути, які утримували турецькі і британські солдати. Іншим епізодом, в якому відзначилися українці була «атака легкої бригади». Генерал-майор артилерії Й. Жабокрицький, який походив з дворян Київської губернії, завдяки вмілому командуванню  завдав значних втрат легкій бригаді, якою командував лорд Раглан. Зокрема, в цьому бою відзначився український єгерський полк, який займав позиції на Федюхіних висотах.  Одеський єгерський полк до кінця Кримської війни втратив майже половину особового складу, найбільше втрат він зазнав під час битви на р. Чорній 16 серпня 1855 р. коли в ході боїв за Федюхіні висоти, одеський єгерський полк ціною великих втрат захопив французьку батарею.

Серед українських солдатів були ті, які особливо відзначилися в Кримській війні. Так, наприклад, на всю росію  були відомі добровольці з загону, сформованого лейтенантом Бирильовим, в складі якого було багато українців, включно з такими героїчними солдатами як Петро Кішка і Гнат Шевченко. Цей підрозділ в основному займався розвідкою, вилазками в тил противника, взяття полонених. У цих вилазках відзначився Петро Кішка, який був уродженцем с. Ометинці Вінницької області. 16 травня 1849 р. власник села поміщик Казимир Яловицький віддав П. Кішку в рекрути через те, що підозрював його в участі у селянському русі У. Кармелюка або принаймні у співпраці з учасниками руху. З того часу Кішку відправили в Севастополь, де він був зарахований до складу 30-го флотського екіпажу. З початком Кримської війни Кішка проходив службу на різних кораблях, а коли Севастополь був взятий в облогу, брав активну участь у його обороні, у складі загону лейтенанта Бирильова, в який він пішов добровольцем. У складі загону він брав участь у 18 підтверджених вилазках в стан ворога самотужки. Під час однієї з них, озброєний лише ножем, взяв у полон офіцера і солдата французької армії. Іншим, не менш відомим його подвигом, була евакуація тіла російського унтер-офіцера під вогнем ворогів. Кішка успішно виконав операцію, дотягнувши тіло на 3-ій бастіон. Під час виконання бойових завдань був двічі поранений: вперше зазнав багнетного удару в живіт під час рукопашного бою, вдруге поранений кулею в руку. Однак, не зважаючи на поранення, продовжував нести службу. За відвагу і мужність його було підвищено до квартирмейстра. Також він був нагороджений двома орденами св. Георгія, а також медаллю за оборону Севастополя і в пам’ять про Кримську війну. Був звільнений з кріпацтва. Окремо варто зазначити те, що його подвиги знайшли відголоски в творах Л. Толстого і С. Ценського.

Героїчне життя П. Кішки завершилося не менш героїчно – після повернення в рідне село, він врятував дітей, які провалилися під кригу, однак після цього захворів і помер. Іншим відомим солдатом був Г. Шевченко, якого вважають першим у російській імперії матросом, на честь якого встановили пам’ятник архітектора М. Микешина. В 1918 р. цей пам’ятник знищили бунтівні матроси, однак в 70-х роках XX ст. був створений новий пам’ятник в м. Дніпропетровськ, який навіть сьогодні прикрашає алею героїв Севастопольського парку. Г. Шевченко, був вихідцем з Таврійської губернії відомий тим, що брав участь у вилазках лейтенанта Бирильова разом з П. Кішкою. Найвідомішим є його подвиг, який датується 20 січням 1855 р. У цей день під час однієї з вилазок проти супротивника в районі Зеленої гірки, Г. Шевченко закрив своїм тілом лейтенанта Бирильова від штуцерних куль. Це сталося через те, що лейтенант, побачивши відступаючих французів, розпочав їхнє переслідування, не помітивши, що ворожі солдати почали в нього цілитися. Однак це помітив Г. Шевченко, моментально відреагувавши. Завдяки жертві українця Бирильов пережив Кримську війну  і в подальшому дослужився до контр-адмірала  на Балтійському флоті.

Ще одним приклад-подвиг Андрія Бобера, який служив матросом-бомбардиром, рекрут з українських кріпаків, він брав участь у Синопській битві – служив на флагманському кораблі Нахімова “Імператриця Марія”. Після цього брав участь у боях за Малахів курган. Нагороджений двома орденами св. Георгія, а також звільнений з кріпацтва.

Дуже цінними є спогади П. Підпалова,  українець з с. Новаки Лубенського повіту Полтавської губернії, який брав участь в Дунайській кампанії та обороні Севастополя. Він походив з козацького роду та у віці 18 років поступив добровільно на військову службу замість свого брата, який її панічно боявся. Після того, як він став рекрутом, його призначили в камчатський єгерський полк, який на той час розташовувався у Волинській губернії. З початком Кримської війни П. Підпалов у складі свого полку перейшов Дунай, де взяв участь в облозі Силістрії. Коли ж облога виявилася невдалою, в грудні 1854 р. полк передислокували в Крим, де П. Підпалов взяв участь у спорудженні укріплень. З цього часу і до кінця  війни П.Підпалов перебував у різноманітних місцях севастопольських укріплень, переважно на Малаховому кургані  у 3-му бастіоні, беручи участь у різного роду вилазках, штурмах, нічних патрулях, караулах. Після війни був підвищений за свою службу до рангу унтер-офіцера. Був нагороджений орденом св. Георгія.

Важливими є факти участі у обороні Севастополя жінок і навіть дітей. Наприклад, під час оборони Севастополя прославився 12-річний хлопчик Максим Рибальченко, син матроса 37-го батальйону, який носив ядра, а також виходив за межі бастіону з іншими дітьми, аби зібрати ядра, які можна було ще використовувати для пострілів, потім добровільно вступив у прислугу до гармати, став артилеристом. 10-річний Микола Пищенко після загибелі батька-артилериста залишився на бастіоні і всю облогу стріляв по ворогові з невеликої мортири. Обидва підлітки вперше в російській імперії були нагороджені срібними медалями “За хоробрість”.

Певний відсоток українців, менший ніж серед рядового складу, складав склад офіцерський, представники якого, були дітьми дворян з південних губерній або нащадками козацько-старшинських родів. На сьогодні відомо про 155 офіцерів, які загинули при обороні Севастополя, серед яких щонайменше 55 були вихідцями з України, хоча не кожен з них був етнічним українцем. Відомо, що серед 111 кавалерів ордена св. Георгія серед офіцерського складу, 25 з них були українці.

Серед офіцерів з України були як вищі, так і молодші. Серед офіцерів молодшого складу виділявся капітан-лейтенант Василь Стеценко, етнічний українець з Курської губернії. Він був начальником артилерії першого відділення першої лінії оборони Севастополя. Відомий тим, що після падіння міста в жовтні 1855 р. зміг дістатися Кінбурської фортеці, і принести відомості про військо супротивника. За це В. Стеценко був нагороджений орденом св. Георгія IV ступеня. Після Кримської війни дослужився до адмірала. Капітан 1-го рангу Костянтин Голенко був командиром 3-го бастіону 3-ї лінії оборони Севастополя. Відомий тим, що організував стійку оборону міста на своїх позиціях. Капітан-лейтенант Олександр Андреєв був командиром берегової батареї № 10. Він походив з дворянського роду з Катеринославської губернії. Після війни дослужився до віце-адмірала.

До вищого офіцерського складу належав генерал-майор Й. Жабокрицький, який походив з дворян Київської губернії. На початку війни командував 15-ою піхотною дивізією, в бою під Балаклавою командував артилерією. Відомий діями проти легкої кавалерії лорда Раглана. Ця подія в сучасній історіографії має назву “атака легкої бригади”.

Цікавим є факт, що українці воювали також і на інших фронтах Кримської війни. Найвідомішим є приклад генерал-майора Василя Завойка, який походив з дворянської родини Полтавської губернії. Він був першим губернатором Петропавловська-Камчатського, зокрема, під його керівництвом оборонцям міста вдалося відбити напад англо-французької ескадри, яка з 17 по 24 серпня 1854 р. тримала порт в облозі.

Окрему увагу варто потрібно звернути на гіпотезу, яка полягає в тому, що адмірал П. Нахімов мав українське коріння. Дослідники, які є прихильниками цієї теорії, аргументують це тим, що родовід Нахімова бере початок з Федора Нахімовського, який служив генеральним писарем Війська Запорізького. При гетьмані П. Орлику він виконував дипломатичні місії при дворі кримського хана в Бахчисараї, де і помер. Прихильники теорії також наводять свідчення про Тимофія Нахімова, який був підпоручиком Охтирського полку. На думку дослідників, зміна прізвища з Нахімовський на Нахімов, було пов’язане з переходом родини на російську службу. Сином Тимофія був Емануїл Нахімов. Він був козацьким старшиною з Слобожанщини, брав участь в російсько-турецьких війнах, за що отримав від Катерини II російське дворянство і землі в Харківській, Смоленській губерніях. У сина Емануїла Михайла у 1754 р. народився син Степан Михайлович, який, в свою чергу, був батьком П. Нахімова.

Необхідно відзначити те, що український народ прийняв на себе усю важкість воєнного часу під час бойових дій на території Криму. Після активних дій союзників у Криму і понесення росіянами значних втрат, поранених  військових почали вивозити з Криму у південноукраїнські міста і села. Для цього створювалися спеціальні обози, які формувалися більш як із 100 возів. На Херсонщині та Миколаївщині у кожному селянському помешканні знаходилося від 10 до 30 солдат. В інших містах Південної України розташовувалися шпиталі і лазарети, які були переповнені пораненими і хворими. У Миколаєві, приміром, розмістили 7000 ополченців у приміщеннях канатного заводу. У Катеринославі перебували в госпіталях десятки тисяч поранених росіян, а також вояки експедиційного корпусу. У місті був один військовий госпіталь на 180 хворих, а в роки Кримської війни поранені перебували в приміщенні Дворянського зібрання та інших державних і приватних будинках. У Катеринославській губернії були відкриті госпіталі та лазарети в Олександрійську, Павлограді, Нікополі та інших містах. Українські жінки ставали сестрами милосердя у російській армії. Доречно згадати, що вони вперше з’явилися під час Кримської війни. Першими сестрами милосердя, котрі рятували поранених, були дружини та сестри захисників Севастополя, наприклад, Даша Михайлова, яку в народі називали Севастопольською. Вона була дочкою матроса, який загинув в Синопській битві, і хоча вона не мала медичної освіти, стала однією з перших сестер милосердя. Серед інших сестер милосердя також були відомі й інші: Дарʼя Ткач, Олена Кучер, Марія Петренко, Катерина і Васса Крижанівські та інші. Всі ці жінки, безумовно, зробили великий вклад у розвиток польової медицини, оскільки такі дівчата, як правило, вихідці з монастирів були незамінними асистентками польових хірургів, які не могли приділити свою увагу кожному пораненому, хворому. До того ж, це посилювало роль жінки у воєнних конфліктах, і було важливим нововведенням, яке від часів Кримської війни отримало популярність, а також в подальшому стало розвитком сестринської справи у росії, оскільки вперше в її історії – жінок допустили до догляду за пораненими.

Іншими джерелами, які засвідчують участь українців у війні – це могили полеглих у боях солдатів і офіцерів. Якщо говорити про територіальні межі, то найбільше їх на Кримському півострові та Причорноморських областях сучасної України, менше на територіях центральних областей. Найвідомішим є братське кладовище Севастополя, на якому досі збереглися імена загиблих українців. Наприклад, генерал-лейтенант В. Мольський з Волині, генерал-майор М. Тимофіїв з Херсонщини, братів Петра та Івана Ревуцьких.

Також варто згадати те, як у кожній губернії збирали кошти у фонд захисників Севастополя. Так, населення Волині пожертвувало на це 113 тис. руб. Ще більше зібрали коштів мешканці Таврії, Херсонщини, Київщини, Миколаївщини. 9 лютого 1855 р. імператор висловив подяку харківʼянам за пожертвування на військові потреби (у 1854 р. лише зібрання повітових предводителів губернії передало на потреби армії 40 тис. руб. сріблом). Тисячі жителів України робили особисті внески на військові потреби, наприклад, відомо про подяку військового губернатора Сімферополя і Таврійського цивільного губернатора від 17 січня 1855 р. професору академії мистецтв, відомому живописцю вірменського походження, який народився в Україні, Івану Костянтиновичу Айвазовському за пожертвування 150 руб. на військові потреби під час Кримської кампанії. Всі ці пожертвування на армію були важливим внеском у війну, оскільки економіка, фінансова система російської імперії були підірвані великими витратами на війну, тому додаткові джерела її фінансування були важливими.

Іншою важливою галуззю була промисловість як воєнна, так і цивільна. Третина гармат для російської армії виготовлялася в Україні (Київський завод “Арсенал”). Порох виробляв Шосткинський завод який за роки війни збільшив його виробництво у 6 разів, що становило 43% продукції всіх порохових заводів росії. Луганський ливарний завод перейшов на цілодобовий режим роботи і забезпечив військам 400 тис. пудів снарядів (до війни завод щомісячно відливав 22 тис. пудів снарядів, а у воєнний час – 90 тис. пудів. Одна доменна піч цього заводу була в Керчі, але з початком війни припинила роботу. Вже під час бойових дій вона була зруйнована.

Отже, можна зробити висновок, що в армії і флоті російської імперії українці становили значну частину особового складу як рядового так і офіцерського. Така ситуація склалася через те, що війська набиралися з прилеглих до зони бойових дій теренів. Іншим важливим фактом була участь цивільного населення у бойових діях різними способами, починаючи від будівництв укріплень, безпосередньої участі у бойових діях як допоміжний персонал, закінчуючи фінансовою допомогою, яка, безумовно, була важливою через дефіцит бюджету імперії. Нерозвинена система медичних шпиталів обернулася для російської армії жахливими наслідками, які хоча й були частково невілейовані допомогою селян, які забирали поранених до себе по хатах, однак повністю вирішеними без допомоги держави бути не могли.

                       Список використаної літератури

1. Волковинський Валерій і Реєнт Олександр. Україна в Кримській війні 1853 – 1856 (до 150-річчя Східної війни). Київ: Інститут історії України НАН України, 2006. 213.
2. Лосєв, Ігор. “В Крымской войне погибали украинцы“, BBC NEWS Україна.
3. Ляскоранський, Василь. “Спогади Прокопа Антоновича Підпалова учасника Дунайського походу 1853-1854 рр. та Севастопольської оборони“, Наш Крим. Збірка статей за матеріалами Другої Міжнародної наукової конференції “Крим в історії України”, присвяченої 160-й річниці капітуляції Росії у Кримській війні 1853–1856 рр. За редакцією Дмитра Гордієнка та Вячеслава Корнієнка. Київ: Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського, 2016. 102-123.
4. Ляшук, Павло, “Кримська війна по-українськи“,  Україна молода, 3.03.2006, випуск №041. https://umoloda.kyiv.ua/number/627/163/22733/.
5. Мараєв, Владлен. “Кримська війна: облога Севастополя, смерть Ніколая I, поразка Росії», Історія без міфів. https://www.youtube.com/watch?v=hfoz-fAuSxM&t=4812s&pp=ygU-0ZbRgdGC0L7RgNGW0Y8g0LHQtdC3INC80ZbRhNGW0LIg0YXRgNC10YHRgtC-0LLRliDQv9C-0YXQvtC00Lg%3D
6. Молчанов, Володимир. “Що ми знаємо про участь українців у Кримській війні 1853-1856 рр.”. Крим: шлях крізь віки. Історія у запитаннях і відповідях, за загальною редакцією Валерія Смолія, упорядкував Генадій Боряк. Київ: Інститут історії України НАН України, 2014. 209-214.
7. Пилявець, Ростислав. “Севастополь-місто української слави. Про українців у Кримській війні“. Історична правда,  https://www.istpravda.com.ua/articles/53bd3329225e9/.
8. Рудник, Сергей. “Всесословная воинская повинность, русское общество и грамотность новобранцев в России“, Петербургский исторический журнал №1 (2016). 14-25.
9. Соколюк, Сергій. “Українці в Кримській (Східній війні) 1853-1856 рр.”, Журнал “Воєнна історія” №2 (2009). http://warhistory.ukrlife.org/2_09_5.html.
10.  “Геройський подвиг Гната Шевченка у Кримській війні 1853-1856 рр.“, Пресс служба КССпО, доступно 20 січня 2020. https://sof.mil.gov.ua/news/146-gerojskij-podvig-gnata-shevchenko-u-krimskij-vijni-1853-1856-rokiv#:~:text.