Прим. ред.: нижче слідує укорочена версія матеріалу, озвученого 26 травня цього року на Міжнародній конференції пам’яті А. Ковалівського, що проходила за фондування Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Принагідно, автор висловлює подяку організаторам заходу за можливість доповіді з теми та оперативне оформлення збірника тез. З повною версією тексту можна ознайомитись за покликанням.

Анотація

Ключовим положенням універсалістської доктрини «Імперії» було навернення у християнство представників язичницьких, «варварських» етносів. У ході територіального розширення Королівства франків на час правління Карла Великого (768–814) ця політика набула активних обертів. Яскравим прикладом курсу християнізації новоприєднаних етнічних конгломератів до Імперії Заходу, проголошеної у 800 р., було навернення аварів.
Останні, утворивши на межі VI–VII ст. потестарне об’єднання, відоме у історіографії як Аварський каганат, претендували на статус регіональної сили в Центрально-Східній Європі. Із 30-х років VII cт. примат аварів як військової сили згас – первинно через повстання слов’ян під очоленням Само й пізніше – через прихід у регіон Карпатської низовини булгарів.

Наприкінці VIII ст. аварський нобілітет був втягнутий у війну супроти Шарлеманя завдяки дипломатії баварського герцога Тассілона ІІІ (748–788). У ході бойових дій, кочовики зазнали поразки з боку франків.Характерно, що питання переходу в нову віру було інспіроване представниками аварського нобілітету, які розраховували на відновлення status-quo із Карлом.

Охрещення аварських правителів викликало неоднозначне сприйняття у частини місцевої знаті, що потягло за собою повстання супроти франкського володарювання упродовж 796–803 рр. Виправа кочовиків сприяла активізації франкського духовенства у питанні навернення жителів етнічного конгломерату, передання Паннонії до структури архієпископства Зальцбурга, і зрештою – асиміляції аварів у структурі Імперії Каролінгів та Паннонської Хорватії.

Виклад основного матеріалу

Християнізація була одним із чільних проявів забезпечення централізації влади та розширення сфери впливу політичними утвореннями, які виступали осердями цивілізації. Незважаючи на емоційні характеристики згаданих мотивів хроністами, зокрема у ході правління Хлодвіга І (бл. 481–511) [27, p. 109–111], сам факт прийняття нової віри правителями у середовищі колишнього римського субстрату та германців носив передусім політичний характер. Особливості сприйняття франкським нобілітетом релігії у ході правління монархів з династії Меровінгів, своєрідну діяльність місцевого духовенства, були опосередковано викладені Григорієм Турським [25, p. 195–198, 279–282, 346–350] та у т.зв. «Хроніці Фредегара» [15, s. 9–10, 14, 35–36]. Принагідно зауважимо, що «прагматична» візія щодо християнства у середовищі франків до цього часу була пов’язана із низкою причин, які можемо звести до: 1) відсутності вироблених норм щодо вшанування святинь, діяльності духовенства та порядку переходу до нього до кінця VIII ст.; 2) першості понад інститутом римських понтифіків світських правителів (первинно – остготів, із 40-х років VI ст. – римських імператорів); 3) як наслідок – диктату світських володарів Апеннінського півострова щодо кандидатур за кафедру єпископії у Римі та використання її задля вирішення локальних релігійних та політичних суперечок до середини VIII ст.; 4) зайняття ніші духовенства у франків представниками галло-римських родів.

Зрештою, утвердження авторитету римських понтифіків було співзвучне із дипломатією папи Стефана ІІ (752–757) та франкського короля Піпіна Короткого (751–768). Як відомо, її наслідком було укладення союзу, відповідно до якого сім’я Піпіна «отримувала санкцію від Апостольського престолу» [18, p. 182] на обрання королем франків Піпіна та його спадкоємців,  при умові забезпечення Стефана від посягань з боку короля лангобардів Айстульфа (749–756). Принагідно зауважимо, що франкські хроністи згадують мотив перемовин Стефана та Піпіна саме як акт укладення дипломатичного союзу, продиктованого «приниженнями з боку лангобардів», «потребою шукати захист [понтифіка у франків]», а мотивація Піпіна пояснюється «узгодженням та нарадою із усіма франками» [6, p. 43]. Зрештою, факт укладення союзу поміж римськими понтифіками та монархами франків, укупі із війною супроти лангобардів Піпіна у 754–756 рр. забезпечив легітимність Держави франків серед «варварських» королівств на руїнах римського Заходу. В умовах перманентних збройних конфліктів франків із представниками язичницьких народів, що перебували на ранніх стадіях розвитку державності, союз із Церквою надав війнам, які провадили спадкоємці Піпіна, світоглядного характеру [6, p. 44–48; 19, р. 123–129].

Подальше оформлення франків як носіїв «імперської ідеї» (незважаючи на колізію її існування у структурі gentes та regna gentillia) відбулось на час правління Карла Великого. З огляду на активну експансію Держави франків у цей період, політика християнізації завойованих етносів набула активних обертів [17, р. 133–134, 148–153]. Питомо, що вона була продиктована як об’єктивними причинами, зрозумілими з точки зору модерного сприйняття (потребою у централізації влади, забезпеченням вірності місцевого нобілітету, який нещодавно був інкорпорований до структури Королівства франків), так і середовищем монарха, т. зв. «Академією» [4, p. 85–104], та зрештою магістральною ціллю короля – створенням «Царства Божого» на землі [19, р. 120–122].

Питання християнізації франками завойованих народів на межі VIII–IX ст. знайшло відображення у напрацюваннях І. Бугарського [12, p. 225–228], П. Георгієва [20, p. 135–152], Г. Кардараса [13, p. 127–134], Р. Кожяка [21, p. 149–172], та В. Поля [24, p. 352–367]. Серед вітчизняних авторів, цієї проблематики торкались Я. Пилипчук [3, p. 147–150, 153] та О. Жданович [1, c. 65; 2, c. 63–64]. Тим не менш, окреслені дослідники у переважній мірі поверхенво згадують мотив християнізації аварів, окреслюючи його, насамперед, як ознаку політичної деградації кочового нобілітету та підставу для культурної асиміляції номадів. Виняток у цьому контексті становить згадана розвідка Р. Кожяка, де автор здійснив спробу систематизувати дані наративних джерел, які описують християнізацію аварів на заключному етапі кампанії Карла супроти кочовиків 788–803 рр. Тим не менш, Р. Кожяк згадує політику Карла та його сина Людовіка І Благочестивого (814–836) щодо аварів винятково як частину загального політичного курсу «Імперії Заходу» у регіоні Паннонії та Іллірику, спрямованого на протистояння із Візантією у 10-х роках IX ст.

Поверхневе відображення теми християнізації аварів у напрацюваннях дослідників не в останню чергу викликане специфікою джерел, які описують політичне та культурне становище регіону Паннонії та Віденського лісу на межі VIII–IX ст. До їх числа відносяться:

1) компілятивні твори анонімних авторів, які були сучасниками кампанії 788–803 рр. Серед них: «Назаріанські аннали» [7, р. 23–44], «Мецські аннали» [6, р. 1–118], «Аннали Королівства франків» [9, р. 1–178], «Лорські аннали» [5, р. 30–39], «Великі Санкт-Галленські аннали» [10 р. 72–85], «Петавіанські аннали» [8, р. 7–18], «Ювавські аннали» [11, р. 122]. Їх повідомлення є дотичними до окресленої проблеми та дозволяють встановити насамперед хронологію аваро-франкського протистояння;

2) напрацювання представників «Академії» біографічного та епістолярного характеру: розділи 11–13 «Життєпису Карла Великого» Ейнгарда із прологом, доданим Валафрідом Страбом [16, р. 14–17], а також лист Алкуїна з Йорка до Шарлеманя, датованого орієнтовно 796 р. [22, р. 307–311] Аналогічно до авторів першої групи, Ейнгард та Алкуїн не були очевидцями кампанії франків на східному березі Дунаю супроти аварів. Тим не менш, Ейнгард та Алкуїн очевидно володіли широким колом інформаторів у регіоні колишнього Каганату, що вплинуло на якісне наповнення їх повідомлень;

3) трактату «Про навернення баварців та хорутан» [14, р. 1–15], який засвідчує наслідки включення терен Паннонії до складу архієпископства Зальцбургу близько 803 р.

Переходячи до висвітлення подій з теми, підкреслимо, що просування франків у регіон Центрально-Східної Європи з 80-х років VIII ст. відкривало перед кліриками Держави Карла нові горизонти у питанні «боротьби за душі та уми» [19, р. 120–123, 141–154]. Фактично, питання охрещення народів, які межували із Королівством, детермінувалось характером взаємовідносин з Аахеном. У проміжку 80-х років VII ст. до кінця 80-х років VIII ст. інформація «Назаріанських анналів», «Мецських анналів» та «Анналів Королівства…» щодо навернення у християнство франками стосується винятково саксів, фризів та алеманів [7, p. 24–29; 6, p. 4; 12, 33, 36; 9, р. 6–7, 10–11, 16–17, 37–38, 41–42, 46–47, 49, 55–56]. При цьому, християнізація розглядалась Піпіном та Карлом як завершальний акт військової кампанії супроти язичників, спрямований на забезпечення нестабільного північно‑східного кордону свого домену. Водночас, взаємодія франків із сорбами та ободритами у 80–90-х роках VIII ст. не передбачала навернення останніх у християнство [6, p. 77–78].

За повідомленнями вказаних авторів, кампанія супроти аварів розпочалась у 788 р. раптово для франків [6, p. 76–77; 9, p. 82–84]. У основі конфлікту лежав провал дипломатії Карла щодо лангобардів та баварців. Так, герцог останніх Тассілон ще із 763 р. здійснював спроби до виходу з-під васальної присяги, наданої Піпіну у 757 р. Тим не менш, ні Піпін, ні Карл не застосовували жорстких санкцій до представника роду Агілольфінгів з огляду на необхідність прикриття південно-східного кордону Королівства франків. Курсу Тассілона щодо Піпіна та Карла прямо сприяла його дружина, Ліутперга [6, p. 77; 9, p. 81]. Остання була донькою короля лангобардів Дезидерія (756–774), з яким Карл мав клубок суперечностей. У основі, вони були викликані: 1) перебуванням при дворі Равенни сім’ї брата Карла, Карломана (751–771) [16, p. 5–6], що претендувала на владу у Королівстві франків; 2) дипломатичним тиском Дезидерія на папу Адріана І (772–795); 3) розірванням шлюбу поміж Карлом та іншою донькою Дезидерія, Дезідератою. Після отримання Карлом титулу короля лангобардів у 774 р., примат у середовищі опозиції до франків перейшов до Тассілона. У таких обставинах близько 787 р. він уклав договір із аварами [16, р. 14], що призвело до набігу останніх на Фріульську марку франків та через Баварське герцогство у напрямку Держави Карла наступного року.

До цього часу, нащадки кочовиків, що розселились теренами Іллірику та Паннонії починаючи з 557/558 р., зазнали асиміляції в етнічному плані з боку протосербів та протохорватів. Незважаючи на нещодавні повідомлення археологів стосовно наявності тунгусько-монгольського етнічного субстрату у середовищі аварського нобілітету у другій половині VII ст. [23, p. 2–8], станом на цей період протодержава кочовиків перестає нести загрозу для сусідів.

Зауважимо, що протягом активної експансії супроти Константинополя та франків упродовж 60-х років VI – 30-х років VII ст. аварські нобілі могли ознайомитись із християнством. Це підтверджують дотичні свідчення Менандра Протектора [26, p. 48–53] та Феофілакта Сімокатти [27, p. 58–59, 61–65]. Тим не менш, конотації пізньоримських авторів нерідко зводяться до звинувачень номадів у «безбожництві» (= порушенні договорів, наданих автократорам). Поза тим, ареал завоювань аварського кагана Баяна І (562–602) був строкатим у релігійному вимірі. Зокрема, станом на 90-і роки VI ст., до римлян переходили перебіжчики з боку аварів, які сповідували нікейський обряд християнства [27, p. 206–207].

Однак, поширення течій християнства якщо й мало місце у середовищі аварів, то суто у виняткових випадках, які хроністи не наводять. Зрештою, факт взаємовідносин із варварами-християнами не могли б оминути увагою пізньоримські автори, відомі своїм етнографічним інтересом щодо сусідів. Водночас, імператори Юстиніан І (527–565), Юстин ІІ (565–578), Тиберій ІІ Констянтин (578–582), Маврикій (582–602) та Іраклій (610–641) не здійснювали спроб спорядити місіонерів до середовища кочовиків, початково з огляду на локальний статус номадів як військової потуги, а пізніше – через нестабільний характер дипломатії з ними [26, р. 58–59, 61–65, 130–143; 27, р. 58–59, 61–65, 206–207]. Тим не менш, як вказують дані з розкопок, здійснених неподалік сучасних міст Бечей та Чік у Сербії, частині аварських нобілів була відома релігійна семіотика хреста принаймні з 567 р. [12, p. 221–225]

Та все ж, активне поширення християнства середовищем аварів співзвучне із наслідками бойових дій із франками наприкінці VIII ст. За повідомленнями сучасників, кампанія Карла Великого супроти номадів пройшла винятково під знаменником стратегічних перемог франків. Не останню роль у цьому зіграла підготовка Карла до війни [6, p. 78–79; 9, р. 88]. Після погрому, вчиненого у 788 р. на Дунаї кочовикам, Карл позбавив Тассілона титулу герцога [5, p. 33] та почав підготовку до наступальних бойових дій, яка тривала до 791 р. [16, p. 15]

Після походів до Каганату, очолених королем, його сином Піпіном Горбуном та графом Отену Теодеріком у 791/792 рр. [5, p. 34–35; 9, p. 89], кочовики здійснюють другу спробу досягти миру з Карлом. Саме у цьому контексті середовищем кочової знаті шириться наратив стосовно можливості прийняття християнства. Примітно, що аварські нобілі, які рушили у якості дипломатів до Вормсу у 790 р. з метою досягти замирення без попередніх поступок франкам, не досягли бажаного [9, р. 86–87].

За повідомленням «Анналів Королівства…» від 795 р., до табору Карла на Ельбі прибула посольська місія аварів, споряджена з ініціативи «…одного з перших [людей] гунів, який у своїх називається тудун» (лат. «…tudun secundum pollicitationem suam cum magna parte Avarorum…») [9, p. 97]. Ця ж інформація підтверджується «Мецськими анналами» за той же рік [6, p. 80]. При цьому, останні вказують на пропозицію володаря кочовиків із титулом «тудун» «…передати себе королю разом із землею та своїм народом» (лат. «…tudun cum terra et populo suo se regi dedere vellet»). Наступного року за інформацією «Анналів Королівства…» аварські нобілі (або їх частина) була охрещена за власним бажанням [9, p. 98]. Місію кочовиків до короля за цей час підтверджує також повідомлення «Лорських анналів» [5, p. 36].

Ініціатива аварської знаті не завершила збройного протистояння. При цьому, станом на 796 р., як повідомляють «Мецські аннали», у середовищі номадів розпочалась міжусобиця поміж «князями» (лат. «principibus») аварів, які зрештою «були вбиті своїми ж людьми» [6, р. 81]. Ослабленням Каганату вкотре скористались франки, які на початку весни того ж року здійснили принаймні два походи до Паннонії – спочатку під очоленням герцога Фріуля Еріка та слов’янського князя Войномира, та у квітні того ж року – під керівництвом Піпіна Горбуна [9, р. 98].

Зауважимо, що повідомлення «Мецських анналів» від 796 р. особливо цінне як у контексті релігійного становища аварів на кінцевому етапі існування їх протодержави, так і у контексті специфіки влади у Каганаті. Зокрема, анонімний автор наводить титули аварських правителів як «каган і югур» (лат. «chahan sive iuguro»). Тим не менш, неоднозначність записів «Анналів Королівства…» та «Мецських анналів» від 796 р. дозволила В. Полю трактувати наратив хроністів як вказівки щодо двовладдя у середовищі аварів на цей час [24, р. 354–361]. Очевидно, у основі ворожнечі поміж аварською знаттю лежало негативне сприйняття середовищем аварів нової віри. Відповідно, на фоні поразок з боку франків із 788 р., середовищем кочового нобілітету стала ширитись ідея припинення конфлікту. Не досягнувши миру із Карлом у 790 р., авари зазнали розорення упродовж виправ франків протягом 791–793 р. Близько 794 р. до влади у Каганаті очевидно приходить партія, яка обстоює можливість прийняття християнства при умові завершення війни із Карлом, яка наступного року досягає бажаного. Тим не менш, сили, очолені «тудуном» були малочисельними, що призвело до перевороту з боку іншого угрупування аварської знаті та касування домовленостей із Карлом.

Так, за повідомленням «Анналів Королівства…» від 796 р. кочовики «перейшли до язичництва та повстали» супроти франкського володарювання [9, р. 98]. Очевидно, цей запис хроніста вказує на прихід до влади у аварів «язичницької» партії знаті, що автоматично продовжило війну. У відповідь, Піпін вкотре здійснив похід до Паннонії. За той же рік «Мецські аннали» повідомляють, що «…тудун, згідно зі своєю обіцянкою, прийшов до короля з більшою частиною своїх людей… Його та народ [аварів] охрестили… [А] каган разом з іншими вельможами, яких авари поставили собі після вбивства перших, вийшов [Піпіну] назустріч…» [6, р. 81]. Зауважимо при цьому, що однотипні дії сусідів не були унікальним для зовнішньої політики франків – так, за даними «Анналів Королівства…» протягом 90-х років VIII ст. Карл п’ять разів направляв війська до Саксонії [9, р. 94–97, 99–100, 103, 106].

Паралельно з повторним охрещенням номадів, розгортається політика християнізації місцевого населення Каганату. Про це інформує лист Алкуїна з Йорка до Карла від 796 р. [22, р. 307–311] Його зміст можна звести до:

1. потреби спорядження кваліфікованих місіонерів до аварів;
2. перегляду необхідності накладення церковної десятини «здавна грубому народу гунів» (лат. «…populusque Hunorum, antiquae feritate…» [22, p. 307];
3. збільшенню числа проповідей серед населення Паннонії;
4. необхідності сповідування почерговості таїнств у ході навернення аварів до християнства [22, p. 310].

Незважаючи на актуалізацію навернення у християнство аварів Алкуїном, навряд його рекомендації були втілені у життя. Культурний антагонізм поміж сторонами вилився у масове повстання аварів-«язичників», яке тривало впродовж 799–803 рр. На його масштаб вказує вбивство бунтівниками префекта Баварії Герольда та герцога Фріулю Хейріка [16, р. 16].

Ми не можемо стверджувати про чільну роль у назріванні виправи номадів невдалу політику християнізації – причиною цього слугує брак джерельних свідчень. Тим не менш, інформація щодо спорядження місіонерів до Паннонії відсутня серед джерел. Повторно аварів було підкорено силою зброї, про що інформує трактат «Про навернення баварців та хорутан» [14, p. 9].  Серед усього, згаданий твір вказує на підпорядкування терен, на яких були розселені авари, єпископу Арно Зальцбурзькому не пізніше 803 р. Наслідком місіонерської діяльності Арно стало прибуття у 805 р. до Карла в Аахен охрещеного «капхана» (лат. «capcanus/cachanus, princeps Hunorum») аварів, який за повідомленням «Ювавських анналів» після проведення таїнства отримав ім’я Авраам [11, p. 122]. «Мецські аннали» наводять аналогічне за змістом повідомлення, вказуючи при цьому володаря номадів іменем Феодор [6, p. 93]. З цього часу повідомлення щодо християнізації кочовиків зникають, що може бути пов’язаним із остаточною асиміляцією аварів у структурі Імперії Каролінгів та суб’єктів зовнішньої політики імператорів Заходу. Разом із тим, політичний примат понад регіоном узбережжя Адріатики Карла Великого викликав необхідність спорядження походів до краю у 811 р. з питань вирішення територіальних суперечок поміж номадами та слов’янами [9, p. 135].

Висновки

Підсумовуючи, зазначимо, що політика християнізації франками аварів була частиною експансії майбутньої Імперії Заходу до фронтиру Центрально-Східної Європи. У свою чергу, навернення язичників до християнства розглядалось франкськими володарями як з точки зору «політики можливостей», так і світоглядної боротьби з метою постання християнської Імперії у межах колишнього Pax Romana. Значення сприйняття нової віри колишніми язичниками було дотичним, а самі володарі франків приймали рішення щодо цього процесу ситуаційно, з огляду на потенціал знаті сусіднього етносу до військового спротиву та геополітичних інтересів щодо конкретного регіону.

Примітно при цьому, що з огляду на археологічні дані, християнство (або окремі його форми) було відоме аварам із другої половини VI ст. Тим не менш, з огляду на особливості політичного розвитку, аварський нобілітет вороже сприймав ідею навернення у християнство. Знать кочовиків була підведена до такого рішення поразками у ході війни із франками. Зрештою, принциповість Карла при переговорах у Вормсі у 790 р. схилила частину аварського нобілітету до прийняття християнства у 795/796 р. з метою припинення бойових дій. Тим не менш, таке рішення було неоднозначне сприйняте середовищем аварів, що потягло за собою повстання у 796 р. та 799 р. У подальшому, це призвело до придушення виступів кочовиків франками та поширенням на новоприєднані терени Аварського каганату юрисдикції Зальцбурзького архієпископства. Відповідно до хронології завоювання франками Каганату, політику християнізації аварів можна умовно поділити на етапи: 1) 788–795/796 рр., для якого характерним є формування курсу взаємодії із кочовиками в питанні віросповідання; 2) 795/796–805 рр., на час якого припадає остаточна християнізація аварів.

Список джерел та літератури

1. The History of Theophylact Simocatta. Translation with Introduction and Notes Whitby M., Whitby M., Oxford: 1986. – 340 р.
2. Жданович О. Авари в Європі: кочовики в системі візантійської дипломатії раннього Середньовіччя. – Київ: Темпора, 2019. – 80 с.
3. Жданович О. Варварська периферія Візантійської імперії (до питання про етногенез тюркських народів раннього Середньовіччя) // Етнічна історія народів Європи. Київ, 2020. – Вип. 62 – С. 60–68.
4. Пилипчук Я. Аварский каганат в системе международных отношений раннего средневековья // Archivum Eurasiae Medium Aevi. Wiesbaden 2016. – Vol. 22 – P. 125–160.
5. Allot S. Alcuin of York, c. A.D. 732 to 804: His life and letters. – York: William Sessions Limited, 1974. – 174 p.
6. Annales Laureshamenses. (Tab. I. 1. 2.). Pars altera a. 768–803 // Monumentae Germaniae Historica. Scriptorum. T. I. Edidit Pertz G. – Hannoverae: Impensis bibliopolii avlici Hahniani, 1826. – P. 30–39.
7. Annales Mettenses Priores. Premium recognovit De Simson B. Scriptores Rerum Germanicarum in usum scholarum ex Monumentis Germaniae Historicis separatim editi. – Hannoverae et Lipsiae: Impensis bibliopolii Hahniani, 1905. – XVII+118 p.
8. Annales Nazariani. (Tab. II). // Monumentae Germaniae Historica. Scriptorum. T. I. Edidit Pertz G. – Hannoverae: Impensis bibliopolii avlici Hahniani, 1826. – P. 23–44.
9. Annales Petaviani // Monumentae Germaniae Historica. Scriptorum. T. I. Edidit Pertz G. – Hannoverae: Impensis bibliopolii avlici Hahniani, 1826. – P. 7–18.
10. Annales Regni Francorum inde ab a. 741. usque ab a. 829. Post editionem Pertz G., recognovit Kurze F. // Scriptores Rerum Germanicarum in usum scholarum ex Monumentis Germaniae Historicis separatim editi. – Hannoverae: Impensis bibliopolii Hahniani,  1895. – P. 1–178.
11. Annales Sangallenses maiores edidit I. ab Arx. // Monumentae Germaniae Historica. Scriptorum. T. I. Edidit Pertz G. – Hannoverae: Impensis bibliopolii avlici Hahniani, 1826. – P. 72–85.
12. Annalium Iuvavensium maiorum supplementum. // Monumentae Gramaniae Historica. Scriptorum, T. III.Edidit Pertz G. – Hannoverae: Impensis bibliopolii avlici Hahniani, 1839. – P. 122.
13. Bugarski I. The Meaning of the Crosses in Early Avar Female Graves: Three Case Studies from Vojvodina // Acta Archaelogia Carpathica. Cracow, 2009. – Vol. XLIV – P. 219–232.
14. Cardaras G. Byzantium and the Avars, 6th–9th century AD. Political, Diplomatical and Cultural Relations. – Leiden & Boston: Brill, 2018. – 251 p.
15. De Conversione Bagoariorum et Carantanorum Libellus. (Tab. I). // Monumentae Germaniae Historica. Scriptorum. T. XI. Edidit Wattenbach W. – Hannoverae: Impensis bibliopolii avlici Hahniani, 1854. P. 1–15.
16. Die Chronik Fredegars und der Frankenkönige, die Lebensbeschreibungen des Abtes Columban, der Bischöfe Arnulf, Leodegar und Eligius, der Königin Balthilde. Übersetz von Abel O. – Leipzig: 1888. – XXV+187 s.
17. Einhardi. Vita Karoli Magni. Post Pertz G. recensuit Waitz G. Scriptores Rerum Germanicarum in usum scholarum ex Monumenta Germania Historica. – Hannoverae et Lipsiae: Impensis bibliopolii Hahniani, 1911. – XIX+60 p.
18. Emerick J. Charlemagne: a new Constantine? // The Life and Legacy of Constantine. Traditions through the Ages. Edited by Bjornlie M. – New York: 2017. – P. 133–161.
19. Fredegari et Aliorum chronica. Vitae sanctorum. Edidit Krusch B. // Monumenta Germaniae Historica. Scriptores Rerum Merovingicarum. T. II. – Hannoverae: Impensis bibliopolii avlici Hahniani, 1888. – Р. 168–194.
20. Garrison M. The Franks as the New Israel? Education for an Identity from Pippin to Charlemagne // The uses of the Past in the Early Mediveal Ages. – Cambridge: Cambridge University Press, 2000. P. 114–160.
21. Georgiev P. Princeps Avarum and Cani Zauci in Aachen in the autumn of 811. Towards the Bulgarian-Frankish relations under the rules Krum (802?–814) and Omurtag (814–831) // Studia ad Archaeologiam Pazmaniensia. Budapest, 2019. – Vol. 24.1. – P. 135–152.
22. Kožiak R. Les débuts da la christianisation des Avars et des Slaves sur le Danube moyen // Codrul Cosminului. Suceava, 2011. – Vol. XVII (№ 1) – P. 149–172.
23. Monumenta Alcuiniana // Bibliotheca rerum Germanicarum. Edidit Wattenbach W. – Berolini: 1873.  – 912 p.
24. Neparáczki E. et al. Y-chromosome haplogroups from Hun, Avar and conquering Hungarian period nomadic people of the Carpathian Basin // Scientific reports, 2019. URL: https://www.nature.com/articles/s41598-019-53105-5. – P. 1–12.
25. Pohl W. The Avars. A Steppe Empire in Central Europe, 567–822. – Itacha and London: Cormell University Press, 2018. – 636 p.
26. Sancti Georgii Florentii Gregorii, episcopi Turonensis, Historiae Ecclesiasticae Francorum libri decem ex duobus codd. mss. nunc primum, cura leglay et teulet, collatis. T. 1. – Parisiis: 1836. – XIV+515 p.
27. The History of Menander the Guardsman. Introducttion essay, text, translation and historical notes Blockley R. – Liverpool: Francis Cairns (Publications) Ltd., 1985. – 307 p.