Прибуття “чорних кораблів” Меттью Перрі

Перш, ніж говорити про стан японського війська в період Бакумацу, слід дати визначення і коротку характеристику цій епосі. Отож, період Бакумацу тривав близько 15 років – від 1853-го по 1868 рр. Початком епохи вваається поява “чорних кораблів” – ескадри коммодора військово-морських сил США Метью Перрі.  Звичайно, що європейські держави переслідували свої корисливі цілі у відкритті Японії, передовсім новий ринок збуту. Уряд шьогунату – бакуфу, був не радий зустрічі, спершу навіть намагався вводити суворіші закони для підтримки курсу ізоляції, наприклад, у 1825 р. було видано указ, за яким жоден іноземний човен не міг пристати до берега. Але згодом, а саме у 1844, закони були пом’якшені, причиною цьому був результат Першої Опіумної війни в Китаї. Вже тоді такі прихильники як і модернізації війська, так і вестернізації Японії загалом Такашіма Шухан, Сакума Сьодзан  та інші почали передбачати подібну долю і Японії, якщо бакуфу і шьогун не проведуть необхідні реформи. Проте після першого прибуття Метью Пері бакуфу не мало змоги провести відповідні заходи і після другого прибуття коммодора підписали Канаґавський договір, за ним дозволяли американським, французьким, британським, нідерландським та російським кораблям ставати у портах Сімода та Хакодате, ці ж держави відкривали свої консульства. Через чотири роки під тиском США та європейських держав було підписано торговельну угоду, яка була аналогічною тій, яку наклали на Китай після Опіумних воєн. Тобто без жодного пострілу Японія визнала себе фактично колонією європейських держав, що крім невигідних договорів ще й принижувало гідність молодої японської нації.

Самурай у повному традиційному спорядженні, 1868 р.

Головною передумовою і причиною такого стану речей був стан японського війська, яке відставало на століття чи два від провідних європейських держав. Основою японського війська становило ополчення, яке складалося із самураїв та піхотинців-селян, які працювали на володінні самурая. Японія також ділилася на 250 “доменів” або ж напівнезалежних феодальних володінь, якими володіла родина даймьо. Звичайно, що більшість земель належала саме клану Токугаву, який вийшов переможцем з битви при Секіґахарі у 1600 р. і став домінуючим в Японії. Кожен даймьо чи з клану Токугава, чи з іншого знатного роду мав виставляти певне число тих самих самураїв. Тобто можна зробити висновок, що японське військо організаційно лишилося на рівні феодальної Європи.

Самурай з мушкетом та мечем, 1860-ті

Звичайно, що не всі дайме були рівні між собою, вони ділилися на два види: фудаї-даймьо, тобто васали клану Токугава до битви при Секіґахарі (наприклад роди Ії та Сакай)та тодзама-даймьо, тобто ті клани і роди, які присягнули клану Токугава після вищезгаданої битви (наприклад роди Сімадзу, Морі, Дате). І перші клани були розміщені переважно біля Едо, або ж у віддалених провінціях для противаги впливу тодзама-даймьо.

Група самураїв у традиційному спорядженні, 1860-ті

Щодо самих самураїв, то вони теж ділилися на два класи: сейші – це заможніші самураї, які несли військову службу у кінному строю та кайші – це бідні самураї, які воювали у пішому строю. Частина зі стану самураїв несла службу і в мирний час: гарнізони замків та фортець, міська варта. Щодо озброєння, то воно лишалося на рівні того ж XVII ст.: самурайські лати, луки та стріли, мечі-катани, списи-ярі, мушкети-темпо. Тобто, крім як організаційного аспекту, в питанні озброєння японці теж відставали на два століття. Також чимало самураїв стали виконувати адміністративні обов’язки при своєму панові, за що отримували фіксовану платню і з часом самі посади стали теж спадковими. Таке явище було зумовлене відносним спокоєм, яке запанувало в Японії після утвердження на посаді шьогуна представників клану Токугава. І єдиними збройними конфліктами стали селянські повстання, для подавлення яких і залучали самурайське ополчення. У XIX ст. через інфляцію самурайський стан сильно збіднів, бо платня і доходи від наділів лишалися незмінними зі XVII ст., тому більшість кайші в кінці епохи Едо були біднішими за селян.

Список використаної літератури:

1. Andrew Gordon, A Modern History of Japan: From Tokugawa Times to the Present, (Oxford: Oxford University Press)
2. Seiho Arima, “The Western Influence on Japanese Military Science, Shipbuilding, and Navigation”
3. Barton C. Hacker , “The Weapons of the West: Military Technology and Modernization in 19th-Century China and Japan”, Technology and Culture, Vol. 18, No. 1 (Jan., 1977) 
4. Masaya Nakatsu (2018). Les missions militaires françaises au Japon entre 1867 et 1889.
5. Esposito Gabriele. Japanese Armies 1868–1877. The Boshin War and Satsuma Rebellion, N. Y. : OSPREY PUBLISHING, 2020.