Кримська, або Східна війна 1853-1856 рр. була серйозним конфліктом, який показав неспроможність росії воювати проти провідних європейських держав. Власне, ця війна і стала каталізатором реформ імператора Олександра II, які мали б призупинити відставання росії в економічних, військових та політичних сферах.

Аби зрозуміти, що призвело до Кримської війни, необхідно розглянути перехід перемовин у Стамбулі, а також те, чому спроби мирного врегулювання провалилися – ці події турецький історик Джандам Баден назвав «дипломатичною війною».

Одразу варто зазначити, що кожна сторона конфлікту трактувала початок війни на свою користь. Наприклад, генерал-майор російської армії, безпосередній учасник війни, Гейрот Олександр Федорович, зазначав у своїй праці, що безпосередньою причиною початку війни між росією і Туреччиною були наступи османської влади на права і привілеї греко-східної церкви, водночас латиняни отримували більше прав, аніж православні піддані Османської імперії. На думку Олександра Федоровича, таке рішення Порти було зумовлене політичним впливом католицької Франції. Другою причиною початку війни він називає те, що Туреччина не виконувала зобов’язання перед росією, які були покладені на неї згідно з Андріанопольським мирним договором 1829 р., в якому особливим пунктом зазначалася свобода віросповідання православних підданих Туреччини. На думку генерала, турецьку владу на такі кроки наштовхував імператор Франції Наполеон III [1].

Держави союзників, навпаки, звинувачували росію у розпалювані конфлікту, який остання аргументувала наступом на права православних християн, таким чином, виправдовуючи свою агресію проти Туреччини. Насправді, росія просто хотіла скористатися слабкістю Османської імперії, про що свідчать донесення начальника штабу Чорноморського флоту віце-адмірала В. О. Корнілова. Він писав про те, що «це ідеальний шанс», щоб захопити протоки Босфор і Дарданели, тамтешні укріплення є слабкими, ненадійними і російський десант готовий штурмом взяти Константинополь [2].

Турецький історик, спеціаліст у галузі досліджень російсько-турецьких війн, Джандам Бадем у праці «Кримська війна 1853-1856 рр.» зазначає, що все почалося з боротьби між католицькою і православною церквами за верховенство в церкві Різдва Христового та Храмі Гроба Господнього у Палестині. Насамперед, сутичка відбувалася навколо питання володіння ключами від церкви Різдва Христового, зокрема за право служіння Господу в цих храмах. На його думку, така боротьба була наслідком розколу Єдиної Християнської церкви, який стався в 1054 р. Османська влада намагалася контролювати обидві церкви, не виявляючи прихильності до жодної із сторін. Це привернуло увагу росії, яка, користуючись своїм правом «захисниці православних підданих», згідно з широкими трактуваннями Кючюк – Кайнаджарського мирного договору 1774 р. і Андріанопольського 1829 р. вимагала не віддавати ключі в руки католицької церкви [3].

У цьому інциденті ініціативу захопила Франція, офіційно вимагаючи від Порти повернення святих місць католицькій церкві. Султан був занепокоєний цією християнською суперечкою, тому нарешті спробував вирішити проблему в лютому 1852 р., віддавши ключі латинянам і запевнивши православних вірян, що їхні права залишаться незмінними. Росія, у свою чергу, надіслала ноту протесту і вимагала скасувати рішення султана.

Таким чином, у Стамбулі й почалася «Дипломатична війна», в якій брали участь османи, затиснуті між Францією та росією, нездатні знайти компроміс, який був би прийнятний для останніх. Із метою врегулювання цього питання були створені комісії, які спробували примирити сторони, але ніякого результату це не дало.

Франція, яка впливала на зовнішню і внутрішню політику Туреччини, мала, безперечно, серйозний вплив на рішення султана, оскільки сама Османська імперія в цей час проводила реформи, які мали б вестернізувати країну за зразком Франції. У турецькій історіографії ця епоха називається “епохою Танзимату”, яку розпочав султан Махмуд II, а продовжив його син Абдул – Меджит I. Реформи Танзімату були серією указів між 1839 і 1876 рр., спрямованих на збереження і оновлення ослабленої Османської імперії [4, 5].

Імператор Франції Наполеон III бажав реваншу за поразку свого попередника Наполеона I, і використовуючи вплив Франції на Туреччину, висунув вимогу султану щодо релігійної суперечки. Вимоги були такі: ремонтувати купол храму Гроба Господнього буде католицька община в Єрусалимі, ключі від храму отримає також община католиків, а ще буде встановлена католицька зірка в печері Різдва. Султан виконав вимоги французів, що призвело до гніву російського імператора Миколи I, для якого таке пригноблене становище православних підданих було недопустиме, оскільки це било по честі російської імперії, а також завдавало сильного удару позиції Миколи I, згідно з якою він вважав себе та росію “захисником і захисницею православних християн”.

Тож цар спрямував у Стамбул свого посла Меншикова Олександра Сергійовича, який до того ж був Великим князем. 16 лютого він прибув у Стамбул, на пристані князь зустрів чимало християн, які вигукували слова підтримки, тому той подумав, що якщо війна почнеться, то християнські піддані повстануть проти турецького панування. 24 лютого султан Абдул-Меджит прийняв його на аудієнцію. На ній Меншиков представив султану вимоги царя – пропозиція підписати конвенцію про статус православної церкви у Палестині та  Сирії. Зокрема, як зазначає дослідник Валерій Волковинський, султанові пропонувалося у разі погодження попередніх домовленостей укласти союз між росією і Туреччиною [6].

 Перша пропозиція була відхилена одразу, оскільки це б могло посилити вплив росії на православних підданих, а в другій пропозиції султан не бачив ніяких перспектив, оскільки французи вже гарантували, що у разі наближення російського флоту до Стамбулу, французький негайно вступить з ними у бій, а Франція оголосить росії війну.

Не можна не згадати про діяння британського посла у Стамбулі лорда Чарльза Стретфорда Каннінга, який дуже вдало використовував свій вплив на султана. Зайончковський Андрій Медардович у своїй праці «Восточная война 1853-1856 гг.»  висловлює думку, що саме через нього султан не погодився на зближення з росією, оскільки гарантував султану підтримку у разі війни: економічну і військову. Зокрема, висловив застереження для Абдул-Меджита, аби той не вівся на провокації Меншикова, і ні в якому разі не підписував союзницької угоди з росією [7].

Нам відомо і про зустріч французького представника Венсана де Бенедетті з Меншиковим. Спочатку він докладав старання до дружнього вирішення питання про святі місця, однак, коли було зрозуміло, що росія не має наміру вирішувати це питання мирно і готує привід для війни, розпочав дипломатичний тиск на Меншикова, сказавши, що “будь-які агресивні дії росії щодо Туреччини будуть мати небажані наслідки”.

Загалом між Меншиковим та послами Великобританії і Франції були досить напружені відносини. Під час своїх неофіційних зустрічей, як зазначає Зайончковський А. М, Меншиков намагався домовитися з послами інших держав про невтручання у цей конфлікт. Однак, французький і британський посли весь час відповідали відмовою, прямо кажучи про те, що сильна росія їм невигідна (Зайончковський посилається на щоденник Меншикова О.А.) [8, 9].

Ще до офіційної відмови султана від вимог Меншикова, імператор Микола I наказав ввести війська на території Молдавії і Валахії. 21 червня 1853 р. російський авангард, який генерал-ад’ютантом Йосифом Романовичем Анрепом, перейшов р. Прут без оголошення війни. Гейрот так писав про це: “Російські війська стояли і не проводили ніяких агресивних дій щодо Туреччини, не проводилося ніяких маневрів, і бойових дій, офіцерський склад отримав наказ стояти на цих землях до того часу, поки турецька влада не прийме вимоги Меншикова” [10].

 Це було зроблено для того, аби мати важіль тиску на владу Османської імперії, що, на думку росіян, мало змусити султана погодитися на умови Меншикова або спричинити повстання християн проти Туреччини, однак нічого з цього не трапилося.

Султан Абдул-Меджит, спираючись на підтримку Великобританії і Франції, відмовив Меншикову та вимагав виведення російських військ із Дунайських князівств, на що Меншиков відповів відмовою. Тому 16 (30) жовтня 1853 р. Османська імперія оголосила війну росії. Провал дипломатичної місії Меншикова в Санкт-Петербурзі зустріли без особливої тривоги, оскільки Микола I був впевнений в тому, що вступ Великобританії і Франції у війну на боці Османської імперії є малоймовірниим. Самого ж Меншикова одразу після відмови султана, відізвали в росію, де він прийняв на себе командування сухопутними військами в Криму.

Покликання:

1. Александр Гейрот, Описание Восточной войны 1853 – 1854. Санкт – Петербург: типография Эдуарда Гоппе, 1872, 1.
2. Валерій Волковинський і Олександр Реєнт, Україна в Кримській війні 1853 – 1856.Київ: Інститут історії України НАН України, 2006. 24-25.
3. Badem Candan.  The Ottoman Crimean War ,(1853—1856). Leiden—Boston: Brill, 2010. 64.
4. M. Şükrü Hanioğlu, A Brief History of the Late Ottoman Empire (Princeton: Princeton University Press, 2008).
5. Murat C. Menguujj, “Young Ottomans,” Encyclopedia of Islam and the Muslim World, (New York: Thomson Gale, 2004), 737-739.
6. Валерій Волковинський і Олександр Реєнт, Україна в Кримській війні 1853 – 1856.Київ: Інститут історії України НАН України, 2006. 27-28.
7. Андрей Зайончковский, Восточная война, 1853-1856 годов. Т.2. 212.
8. Андрей Зайончковский, Восточная война, 1853-1856 годов. Т.2. 217.
9. Из дневника князя Меншикова за 2 марта: «Visite de V. Benedetti; son désir d’une entente préalable avec l’ambassade française sur les questionsdes Sts-Lieux».
10. Александр Гейрот, Описание Восточной войны 1853 – 1854. Санкт – Петербург: типография Эдуарда Гоппе, 1872, 69.