Друга світова війна, що почалася в 1939 р.,  принесла за шість років безліч бід єврейському народу, коли під час Голокосту в нацистських таборах було знищено близько шести мільйонів представників цієї нації[1]. Із закінченням війни антисемітські інциденти в СРСР не припинилися. Так, у Києві у вересні 1945 р. мали місце події, характерні, загалом, для повоєнної Східної Європи. 4 вересня 1945 р. старшого лейтенанта, радіооператора НКДБ УРСР Йосипа Розенштейна, який був у цивільному вбранні, побили двоє військовослужбовців-антисемітів, котрі перебували у стані алкогольного сп’яніння та емоційного збудження через невдачу із розв’язанням житлової проблеми родини одного з них. Зазнавши фізичної та моральної наруги, Й. Розенштейн того ж дня, використавши табельну зброю, застрелив нападників. 7 вересня 1945 р. похорони вбитих, які зібрали великий натовп, ледве не переросли у масштабний єврейський погром. 1 жовтня 1945 р. військовий трибунал засудив Й. Розенштейна до смертної кари [2].

Й. Розенштейн

Це стало тому, що ЦК КП(б)У і РНК УРСР не тільки не вели жодної політико-масової та роз’яснювальної роботи по відношенню до євреїв, до тієї ж самої постраждалої при німцях нації, але навпаки, очолили розпалювання національної ворожнечі і проводили цю ганебну і чужу для партії і радянської влади антисемітську політику, яка призвела в кінцевому підсумку до єврейського погрому, що зганьбила Радянський Союз[3].

При відсутності у цього виду ксенофобії глибокого коріння в свідомості народних мас в більшій частині СРСР, збутися таких настроїв воєнного часу – за інших рівних умов мало протікати тут значно швидше, ніж в УРСР. Але цих загальних “рівних умов” якраз і не було. В УРСР компартія, нехай і не дуже мужньо, боролася з ним. Поза нею про таку боротьбі нічого не відомо. Це змушувало побоюватися, що ліквідація цього явища, як він склався під час війни, потребували ще тут чимало часу.

Наявність цього антисемітизму може бути показана на прикладах. У січні 1946 р. відбулися перші після війни вибори до Верховної Ради СРСР. На попередніх виборах, євреї тільки починалися відчуватися перші ознаки “нового” антисемітизму, і до Верховної Ради опинилися тоді обраними 47 євреїв; з них 32 до Ради Союзу з його 569 депутатами і 15 до Ради Національностей з його 574 депутатами. Система виборів до Верховної Ради СРСР сприяла посиленому представництву в Раді національностей (але не в Раді Союзу) націй, що мали свої республіки, а таких до виборів 1937 р. було 11, в момент виборів 1946 р. – 16[4].

Для перших повоєнних років була характерна досить висока міграційна активність єврейського населення СРСР. Більшість із тих, кому пощастило евакуюватися 1941 р. до східних регіонів Радянського Союзу, поступово поверталися до рідних місць. Це супроводжувалося спалахами антисемітських проявів, спричинених, серед іншого, найгострішою житловою кризою. Помешкання евакуйованих, які вціліли під час окупації, як правило були зайняті. У свідомості пересічних громадян, отруєних нацистською пропагандою, повоєнні проблеми асоціювалися з надлишком євреїв. Загальна ситуація ускладнювалася й голодом, що у 1946-1947 рр. охопив республіки. За цих умов частина українських євреїв скористалася можливістю легально виїхати до Польщі та Румунії. Ще до перетину радянського кордону потенційні емігранти ставали учасниками складного, багатоступеневого процесу – нелегального руху “Бріха” (буквально – “політ”) [5].

Якщо говорити про кількість євреїв з вищою освітою серед працівників, то вона значно скоротилося в порівнянні з довоєнної цифрою. Це було природним наслідком зменшення відсотка євреїв попри швидке зростання кількості тих, які навчалися у вищих навчальних закладах. Однак є багато доказів того, що відсоток тих, що закінчили навчальні заклади по відношенню до всього єврейського населення підвищується і він значно вище, ніж до війни, хоча однією з причин цього було знищення нацистами багатьох груп менш освічених євреїв в західних областях СРСP [6].

Що ж до роботи, то найбільша група євреїв, про рід занять якої є статистичні дані, це група “фахівців в області народного господарства”. Сюди входили всі, хто працював з вищою освітою.  Це не загальне число всіх , що закінчили вищі навчальні заклади, так як деякі пішли за віком на пенсію, інші (наприклад, домашні господині) взагалі не працювали [7].

Характерною, в цей час, була повна відсутність євреїв в дипломатичній службі та зовнішній торгівлі (що часто зазначалося коментаторами) особливо дивно, якщо згадати, яку видну роль вони грали саме в цих областях в перші двадцять років радянської влади. Можна, заперечити, що євреїв не було і в міністерстві закордонних справ Великої Британії чи Франції на Ке-д’Орсі. Але доречно буде вказати, що більшість англійських євреїв прибуло в цю країну після Першої світової війни, і майже у всіх батьки чи бабусі й дідусі народилися не в Британії. Здебільшого вони народилися в Російській імперії, так само як і батьки і предки переважної більшості радянських євреїв. У всякому разі, від міністерства закордонних справ СРСР не можна було очікувати вибору дипломатів за принципами Заходу [8].

Із появою держави Ізраїль на політичній карті світу та її орієнтацією на США пов’язані гучні викривальні кампанії в 1949-1953 рр [9]. Кампанія проти “космополітів” стала першою за часом привселюдно організованою акцією проти євреїв, ідеологія держави і налаштованість обивателя збіглися, створивши передумови для подальших, більш рішучих кроків у цьому напрямку [10]. Однією з передумов кампанії був лист Л. Краскової до А. Жданова [11].

Одночасно в руслі боротьби з “космополітами” йшов наступ на об’єднання єврейських письменників та єврейське друковане слово в CРСР [12]. У зв’язку з чим,  Л. Дмитренко написав статтю, в якій автор критикував як єврейський “буржуазний” націоналізм, так і “безрідний космополітизм” [13].   Повне знищення єврейських культурних установ відбулося через кілька років після закриття останніх єврейських шкіл в СРСР. Протягом 1946-1947 рр. переважна частина збережених довоєнних видавництв єврейською мовою була закрита. У листопаді 1948 роки закрили єврейське видавництво в Москві “Дер емес” і його газету “Ейнікайт”, що виходила три рази в тиждень. (За післявоєнний період воно видало в цілому 110 книг і статей). У 1946 р посилилися нападки центральної влади на Єврейський антифашистський комітет. 1 серпня 1946 року всі антифашистські комітети були виведені з підпорядкування Радінформбюро і підпорядковані відділу зовнішніх зносин ЦК. Тоді ж керівник відділу Олександр Панюшкін викликав Соломона Міхоелса і Ісаака Фефера і заявив, що “є думка закрити Єврейський антифашистський комітет”. Комісія, членами якої були працівники держбезпеки і апарату ЦК, в вересні 1946 р. підготувала “Довідку про діяльність Єврейського антифашистського комітету”, в якій говорилося, що Комітет перетворився в “комісаріат по єврейських справах” і “має намір ставити перед урядом СРСР навіть питання території”. Комісія звинуватила Єврейський антифашистський комітет у співчутті “сіоністської ідеї створення єврейської держави в Палестині” і “ідеї масового переселення євреїв в Палестину”. Працівники Комітету були названі провідниками політики американського імперіалізму. Комісія рекомендувала закрити Єврейський антифашистський комітет і його газету “Ейнікайт”. У жовтні 1946 р. Міністерство держбезпеки СРСР направило в ЦК записку “Про націоналістичних проявах деяких працівників Єврейського антифашистського комітету”. М. Суслов, будучи тоді главою відділу зовнішньої політики ЦК, підготував пропозицію про закриття Єврейського антифашистського комітету, а 7 січня 1947 М. Александров і М. Суслов представили заступнику голови Радміну В. Молотову і секретарю ЦК А. Кузнецову записку з пропозицією  “припинити діяльність антифашистського комітету радянських вчених і Єврейського антифашистського комітету в зв’язку з вичерпанням стоять перед ними завдань” [14]. Тоді ж був розпущений Єврейський антифашистський комітет, а його голова артист Соломон Міхоелс був убитий співробітниками МДБ в грудні 1948 року; майже всі члени комітету були потім заарештовані та страчені [15].

З початку 1949 р. боротьба з “безрідним космополітизмом” прийняла надзвичайно широкий характер і з області переважно ідеологічної перейшла до “оргвисновків” по всьому “фронту культури і мистецтва”. Влада розпочавши з театральних критиків, згодом перейшла до літературних критиків, мистецтвознавців, музичним критикам і т. д. Усюди була проведена енергійна “чистка” і “безрідні космополіти” пачками викидалися за борт [16].

Найбільш постраждалою групою виявилися єврейські письменники і нечисленні фахівці в галузі юдаїки, котрі формально не вважалися “космополітами”, оскільки вони були “єврейськими буржуазними націоналістами”. У Києві 1947-1948 рр., незважаючи на всі обмеження єврейського культурного життя, вийшло сім чисел альманаху “Штерн”. Із науково-дослідних установ, що функціонували перед війною, відновив роботу лише Кабінет єврейської культури АН УРСР. Творчі діячі, котрі писали рідною мовою, сприймалися режимом як носії ідей сіонізму. В УРСР наприкінці 1940-х – початку 1950-х років були заарештовані і засуджені М. Апьтман, Р. Балясна, М. Вереговський, Й. Бухбіндер, Х. Вайнерман, Б. Вайсман, А. Веледницький, Д. Гофштейн, Н.3абара, А. Каган, І. Кіпніс, Х. Кан-Шаргородська, Р. Лернер, Ю. Лойцкер та ін. Частина з них були співробітниками Кабінету єврейської культури при Академії наук УРСР, ліквідованого в 1949 р. У вересні 1949 р. також був закритий театр ім. Шолом-Алейхема в Чернівцях [17].

По всій країні розпочалися великі “чистки”. Радянські установи й органи влади і, насамперед, вище партійно-державне керівництво, стали майже цілковито “вільними від євреїв”. Під час розгрому радянської генетики деякі українські євреї постраждали як “менделісти-морганісти”; як-от професор Сергій Гершензон, якого, в цей час,  звільнили з Київського університету [18].

Дискримінація євреїв в політичному житті, починаючи з сорокових років, також є очевидною. Склад різних радянських органів ілюструє це. Вперше, з 1927 р. на рівні Верховної Ради відбулося різке скорочення числа євреїв. Беручи до уваги, що підбір кандидатів в депутати Верховної Ради знаходився під партійним контролем, не можна не зробити висновок, що існувала інструкція про висунення лише символічного числа євреїв. Таким чином, стаття 135 конституції втратила сенс для євреїв [19].

Цькування в Радянському Союзі “безрідних космополітів”, що виявлялися у величезній більшості випадків євреями, і особливо розкриття псевдонімів, явно мало на меті звернути увагу на єврейство. Викривання “антипатріотів” і повторювання стародавнього прийому войовничого антисемітизму, справили дуже велике враження на широкі кола закордоном, особливо на єврейські кола, і не могли не викликати збентеження в єврейському комуністичному середовищі. Американський комуністичний і “симпатизуючий” друк намагався замовчувати цю кампанію і перш за все усунути одіозне враження від розкриття псевдонімів: Радянському Союзі нібито є нормальним, що поруч з ним вказується і дійсне прізвище особи. – це, звичайно, не так. Така практика ще могла б мати якийсь сенс в перші роки революції. Але щодо таких, які прийнятих уже в роки революції, а вони всі без винятку. розкриті в радянській пресі в перші місяці 1949 року, що це псевдоніми революційного часу – аргумент цей явно неспроможний: адже якби стало звичайним ставити поруч з ними і дійсне прізвище, вони просто перестали б існувати [20].

В Москві дуже швидко зрозуміли, що підкреслення анти-єврейського характеру боротьби з “безрідним космополітизмом” ставить у нестерпне становище багатьох вірних “друзів” Радянського Союзу, і вже з весни 1949 р. анти-космополітичній кампанії було надано більш обережний характер і зокрема припинилася занадто відверто антисемітська практика публічного розкриття псевдонімів єврейських авторів. А при опублікуванні в квітні 1949 року чергового списку осіб, нагороджених так званими Сталінськими преміями, ряд письменників і діячів мистецтва неєвреїв, відомих під псевдонімами, були названі і за своїми дійсним прізвищами. Але це явно було зроблено з метою замести сліди: в попередні роки (а Сталінські премії видавалися щорічно) при опублікуванні списків так званих Сталінських лауреатів вказівку справжніх прізвищ осіб, що користуються псевдонімами, мало місце лише у вигляді рідкісного винятку, якщо ці особи жили не під своїми літературними іменами (як це зазвичай у Радянському Союзі), а під дійсними прізвищами. Такого роду розкриття псевдонімів застосовувалося лише в інтересах самих носіїв псевдонімів і аж ніяк не мало на меті, як при розкритті псевдонімів М. Меєровича і Л. Фінкельштейна, порушити проти них недружні почуття населення [21].

Тоді ж, наприкінці 1948 – початку 1949 р. були заарештовані члени  Єврейського антифашистського комітету. Очевидно, розпочата в січні 1949 р. кампанія боротьби з “космополітами” повинна була підготувати в пропагандистському плані показовий процес проти визначних представників радянського єврейства. Майже всі заарештовані члени ЄАК після відповідної “обробки” органами МДБ вже навесні 1949 р. “зізналися”. Громадяни СРСР, навчені досвідом 30-х років, чекали першого повоєнного показового процесу. Проте, уже через декілька місяців після початку антисемітської кампанії в пресі, Й. Сталін наказав її обмежити і виступив проти розкриття слов’янських псевдонімів єврейських авторів і творчих працівників. Процес проти членів ЄАК, котрий мав відбутися на початку 1949 р., пройшов лише в середині 1952 p [22].

У зв’язку з процесом Єврейського антифашистського комітету в Москві в СРСР розглядалася безліч сфабрикованих органами держбезпеки “дочірніх” справ. У січні 1951 р. у Львові був засуджений Леонід Смілянський, який входив раніше до “Спілки єврейської молоді”. У липні 1952 р. в Києві було арештовано групу “єврейських націоналістів”: М. Гендельштейна, М. Дратву, М. Мельцера. А. Пресмана, М. Розенблата, М. Шпігеля.. У травні 1952 р. у Москві військовий трибунал розпочав закритий процес проти заарештованих 1948-1949 рр. членів ЄАК. Голові суду ще до початку слухання було повідомлено про рішення Політбюро; 13 із 14 звинувачуваних слід засудити до смерті. Вірогідно, Й. Сталін відмовився від показового процесу над членами ЄАК, бо не вважав “Справу ЄАК” занадто вагомою, спроможною викликати значний суспільний резонанс. Здебільшого звинувачувані були єврейськими письменниками чи функціонерами середньої ланки, навряд чи широко відомими в країні [23]. Серед жертв цієї справи був головний лікар лікарні ім. Боткіна Борис Шимеліович. Раніше в СРСР проходили процеси, в яких лікарі звинувачувалися в умисному вбивстві пацієнтів, зокрема Третій московський процес (1938), де серед підсудних були троє лікарів (І. Н. Казаков, Л. Г. Левін і Д. Д. Плетньов),що звинувачувалися у вбивствах М. Горького та інших [24].

В цей же час [25], органами МДБ, розпочалася розробка нової справи, яка отримала назву “справа лікарів”, а вже 13 січня 1953 р. світова громадська думка дізналася зі статтей у “Правді” та “Известиях” про “жахливу змову”, в якій начебто брали участь багато відомих кремлівських лікарів. Помилковими діагнозами і неправильними методами лікування вони начебто намагалися прибрати тих, хто посідав у країні ключові політичні та військові посади. “Більшість членів терористичної групи, – писала “Правда”, – були пов’язані з міжнародною єврейською буржуазно–націоналістичною організацією “Джойнт”. Багато в чому ця справа продовжувало кампанію боротьби з космополітизмом (часто використовувався вираз “безрідний космополітизм”), яка велася радянським керівництвом починаючи з 1948 року [26]. Героєм, що викрив вбивць в білих халатах (популярний пропагандистський штамп цієї кампанії), пропаганда представила Лідію Тимашук – лікаря, що звернулася в ЦК зі скаргами на неправильне лікування А.Жданова ще в 1948 році. “За допомогу в справі викриття лікарів-убивць” вона була нагороджена орденом Леніна [27].

Лідія Тимашук

Після оголошення “справи лікарів” розпочався новий етап антиєврейської кампанії у СРСР [28]. Починаючи з 1952 року “Справу лікарів” розробляли органи МДБ під керівництвом підполковника М. Рюміна, який написав у 1951 році донос Й. Сталіну про “сіоністську змову” в органах держбезпеки. 29 жовтня 1952 р. тоді ж, Голова МДБ С. Ігнатьєв доповів Й.Сталіну, що фахівці-медики підтвердили факт злочинного лікування кремлівських керівників. Й. Сталін негайно дав санкцію на арешт головних змовників. Він щодня читав протоколи допитів. Вождь вимагав від МДБ максимальної розробки версії про сіоністський характер змови і про зв’язки змовників з британською та американською розвідками через “Джойнт” (американська єврейська благодійна організація). Він погрожував новому міністру держбезпеки С. Ігнатьєву, що якщо той “не розкриє терористів, американських агентів серед лікарів”, то він буде арештований, як його попередник В.Абакумов: “Ми вас розженемо, як баранів”, кричав Й. Сталін. У жовтні 1952 року Й. Сталін дав вказівки застосовувати до арештованих лікарів заходи фізичного впливу (тобто тортури).1 грудня 1952 року він заявив (в запису члена Президії ЦК В. А. Малишева): “Будь-який єврей-націоналіст – це агент американської розвідки. Євреї-націоналісти вважають, що їх націю врятували США. Серед лікарів багато євреїв-націоналістів”. З 6 листопада 1952р. за вказівкою М. Рюміна в камерах Луб’янки ввели цілодобове утримання в’язнів в металевих наручниках. Причому, в денний час руки заковували за спиною, а в нічний – спереду. Однак ув’язнені бунтувалися. Їх доставляли в Лефортовську в’язницю і били гумовими палицями (у Внутрішній в’язниці на Луб’янці ще не було пристосованого для тортур приміщення). 15 листопада 1952 р С. Ігнатьєв доповів Й.Сталіну, “щодо Єгорова П.І., Виноградова В.М. і Василенка В.Х. застосовані заходи фізичного впливу, для чого підібрані … два працівника, що можуть виконувати спеціальні завдання (застосовувати фізичні покарання) щодо особливо важливих та небезпечних злочинців”. Щоб надалі не витрачати час на транспортування в’язнів в Лефортово, в грудні 1952 року начальник внутрішньої в’язниці А. Миронов обладнав тортури в своєму кабінеті, а 24 листопада 1952 року перший заступник міністра держбезпеки С. Гоглідзе доповів Й. Сталіну: “зібраними документальними доказами і зізнаннями заарештованих встановлено, що в ЛСУК діяла терористична група лікарів – Єгоров, Виноградов, Василенко, Майоров, Федоров, Ланг і єврейські націоналісти – Етінгер, Коган, Карпан, які прагнули при лікуванні скоротити життя керівників Партії та Уряду. Проте, Й. Сталін продовжував тиснути на МДБ, вимагаючи посилення “оперативно-слідчої активності” у справі. В результаті у січні почалися нові арешти медиків [29].

На відміну від попередньої кампанії проти “космополітів”, в якій євреї, як правило, швидше малися на увазі, ніж називалися прямо, тепер пропаганда прямо вказувала на них. 8 лютого 1953 р. в “Правді” був опублікований інсталяційний фейлетон “Простаки і пройдисвіти”, де євреї зображувалися у вигляді шахраїв. Слідом за ним радянську пресу захлеснула хвиля фейлетонів, присвячених викриттю справжніх чи уявних темних справ осіб з єврейськими іменами, по батькові та прізвищами [30].

Як зазначає дослідник Борис Клейн, відразу після повідомлення ТАРС 13.01.1953 про арешт 9 лікарів, “в американських верхах складалася думка, що це може бути початком радикальної чистки, на зразок чисток в СРСР 1930-х років. Цілком можливо, Й. Сталін мав намір ліквідувати більш молодих і властолюбних політиків зі свого оточення, наприклад Л. П. Берію” [31].

19 січня 1953 року міністр закордонних справ Ізраїлю Моше Шарет засудив справу лікарів. 11 лютого 1953 р., після вибуху на території радянського посольства в Тель-Авіві, були розірвані дипломатичні відносини між СРСР і Ізраїлем. Переслідування євреїв в СРСР тривало в ще більшому ступені [32].

1 березня 1953 у Й. Сталіна стався інсульт, що зробив його недієздатним. За кілька днів до інсульту він написав у газеті “Червона Зірка” заяву, що “Боротьба проти сіонізму не має нічого спільного з антисемітизмом. Сіонізм-ворог трудящих усього світу, євреїв не менше, ніж неєвреїв”. 2 березня антисіоністська кампанія в пресі була згорнута. 5 березня Й. Сталін помер. А. Русаков (лікар, що анатомував Й. Сталіна) був негайно ліквідований. Усі заарештовані у “справі лікарів” були звільнені (3 квітня) і відновлені на роботі. Було офіційно оголошено (4 квітня), що визнання обвинувачених були отримані за допомогою “неприпустимих методів слідства”. Підполковник М. Рюмін, який розробляв справу лікарів (на той час уже звільнений з органів держбезпеки) був заарештований за наказом Л. Берії та, пізніше, розстріляний [33].

Отже, після Другої світової війни, в СРСР розпочалося зростання антисемітизму на побутовому рівні. Повертаючись додому, багато євреїв зіштовхувалися з проблемати, пов’язаними з житловою кризою, оскільки велика кількість будинків, де вони проживали до війни, були зайнятими новими мешканцями. Також в цей час євреям закрили доступ до служб в дипломатичних місіях. У кінці 40-х рр. в СРСР розпочалася так. зв. боротьба з “безрідним космополітизмом”, у зв’язку з якою, багатьох євреїв було репресовано, а частину розстріляно. Але найбільш масштабною “акцією” стала так звана “справа лікарів”. Через цю справу, багатьох лікарів вищого медичного складу, було звинувачено у сіонізмі та в співпраці з американською й британською розвідками, заарештовано та піддано тортурам. “Справа лікарів” продовжувалася аж до смерті Вождя, після якої лікарів було випущено на волю, а усіх причетних до неї, заарештовано та, пізніше, ліквідовано.

Покликання:

1. Роль Советского Союза в создании государства Израиль В. П. Воробьев. Федеральный портал истории россии,  доступ 09.10.2020, https://histrf.ru.
2. Міцель, М. “Євреї України в 1950-1990 рр ХХ ст”, у книзі “Нариси з історії та культури євреїв України. С.207-208, доступ 12.10.2020, https://shron1.chtyvo.org.ua/Finberh_Leonid/Narysy_z_istorii_ta_kultury_ievreiv_Ukrainy.pdf?
3. Государственный антисемитизм в СССР. От начала до кульминации, 1938 – 1953. Документы.
4. Шварц, С. “Антисемитизм в Советском Союзе. Нью-Йорк: Изд-во им. Чехова, 1952”, доступ 8 октября 2020, “Электронная библиотека “Royallib”, https://royallib.com/book/shvarts_solomon/antisemitizm_v_sovetskom_soyuze_19181952.html.
5. Міцель, “Євреї України в 1950-1990 рр ХХ ст”, 208.
6. Нов,Алек, Ньют, Дж. “Еврейское население ссср: демографическое развитие и профессиональная занятость” в сборнике “Евреи советской росии (1917 — 1967)”, C. 177, доступ 8 октября 2020, https://vtoraya-literatura.com/pdf/aliya_024_evrei_v_sovetskoj_rossii_19171967_1975__ocr.pdf?fbclid=IwAR38KTTtL7zDfeBiNdMhbixMvQIXvp1ZCsQ_7TzjjmA-fTpsiGodp3nY3NA.
7. Там же. С.176.
8. Там же. С.186.
9. Міцель, “Євреї України у 1950-1990-х роках XX ст”, 211.
10. Там же, 215.
11. Краскова, Л. “Против засилья евреев в печати”, Архив Александра Яковлева, доступ 8 октября 2020, https://www.alexanderyakovlev.org/fond/issues-doc/69458.
12. Міцель, “Євреї України у 1950-1990-х роках XX ст”, 215.
13. Дмитренко. Л.Д.  , «Состояние и задачи театральной и литературной критики на Украине», «Литературная газета» от 09.03.1949 р.
14. Советский Союз. Евреи в Советском Союзе в 1945–53 гг.,” https://eleven.co.il/jews-of-russia/history-in-ussr/15418/.
15. Левітас Ф.Л. ЄВРЕЙСЬКИЙ АНТИФАШИСТСЬКИЙ КОМІТЕТ (ЄАК) [Електронний ресурс], доступ, 11.02.2021, http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=EAK.
16. Міцель. “Євреї України у 1950-1990-х роках XX ст”, 215.
17. Там же, 216.
18. Там же, 217.
19. Корей, У. Правовое положение советского еврейства  в сборнике “Евреи советской росии (1917 — 1967)”, доступ 8 октября 2020. С.57. https://vtorayaliteratura.com/pdf/aliya_024_evrei_v_sovetskoj_rossii_19171967_1975__ocr.pdf?fbclid=IwAR38KTTtL7zDfeBiNdMhbixMvQIXvp1ZCsQ_7TzjjmA-fTpsiGodp3nY3NA.
20. Шварц, С. “Антисемитизм в Советском Союзе”.
21. Там же.
22. Міцель, “Євреї України у 1950-1990-х роках XX ст”, 217.
23. Там же,218
24. Раппопорт Я. Л. Предисловие автора // На рубеже двух эпох. Дело врачей 1953 года. С.14
25. 1952 р.
26. Міцель, “Євреї України у 1950-1990-х роках XX ст”, 218.
27. Образ врага в советской пропаганде, 1945—1954 гг. / А. В. Фатеев ; Рос. акад. наук, Ин-т рос. истории, 261 с. 20 см, М. ИРИ 1999, доступ, 08.10/ 2020, https://www.academia.edu/33551701/%D0%A4%D0%B0%D1%82%D0%B5%D0%B5%D0%B2_%D0%90.%D0%92._%D0%9E%D0%B1%D1%80%D0%B0%D0%B7_%D0%B2%D1%80%D0%B0%D0%B3%D0%B0_%D0%B2_%D1%81%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D1%82%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%B9_%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%BF%D0%B0%D0%B3%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D0%B5._1945-1954_%D0%B3%D0%B3._%D0%9C._%D0%98%D0%BD%D1%81%D1%82%D0%B8%D1%82%D1%83%D1%82_%D1%80%D0%BE%D1%81%D1%81%D0%B8%D0%B9%D1%81%D0%BA%D0%BE%D0%B9_%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%BE%D1%80%D0%B8%D0%B8_%D0%A0%D0%90%D0%9D_1999_Fateev_A.V._Obraz_vraga_v_sovetskoj_propagande_1945-1954_An_image_of_an_enemy_in_the_Soviet_propaganda._1945-1954._Moscow._RAN_Institute_of_Russian_history_1999._Russian_,
28. Врачей дело., Электронная еврейская энциклопедия, доступ 9 октября, 2020, https://eleven.co.il/jews-of-russia/state-and-anti-semitism/10978/.
29. Костырченко Г.В. Сталин против «космополитов». Власть и еврейская интеллигенция в СССР. C. 254. , доступ, 8 октября 2020, https https://nkvd.tomsk.ru/content/editor/Monografii%20/Kostychenko-G-V-Stalin-protiv-kosmopolitov.pdf.
30. Врачей.дело, Электронная еврейская энциклопедия, https://eleven.co.il/jews-of-russia/state-and-anti-semitism/10978/.
31. Клейн Б. С.«Дело врачей»: взгляд с Запада // Лехаим. — 2007. — № 6 (182), доступ 8 октября 2020, https://www.lechaim.ru/ARHIV/182/kleyn.htm.
32. Врачей.дело, Электронная еврейская энциклопедия, https://eleven.co.il/jews-of-russia/state-and-anti-semitism/10978/.
33. Справа лікарів, Вікіпедія, доступ, 15.10.2020,https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A1%D0%BF%D1%80%D0%B0%D0%B2%D0%B0_%D0%BB%D1%96%D0%BA%D0%B0%D1%80%D1%96%D0%B2.