Історія айнів XV-XVIII ст. знаменна героїчною боротьбою цього народу за збереження власної незалежности та культурної ідентичности. Події цього періоду стали визначальними для майбутнього тубільців Японського архіпелагу.

В японській етнографічній та історичній літературі другої половини ХХ ст. чимало місця відведено подіям айнсько-японських протистоянь. Трактування історії боротьби айнського народу позначилося і на термінології, яку використовують різні дослідники стосовно подій 1456 р. (повстання Косямаїн), 1669 р. (повстання Сякусяїн), 1789 р. (повстання на Кунаширі та Менасі). Одні автори щодо всіх збройних виступів аборигенів застосовували термін «бунт» (ран – «заворушення, заколот»; ханран- «повстання, заколот»; хокі «повстання»). У пізніших роботах повстання Косямаїн і Сякусяїн називають війнами за незалежність (сенсо). Японський вчений Сусуму Еморі у своїй книзі «Історія та культура айнів» використовує інше визначення – «війна, боротьба» (татакай) [1].

Із ХV ст. збереглися різні писемні джерела, на жаль, тільки японські (оскільки айни не мали своєї писемності), про боротьбу айнського народу проти експансії японців, зокрема клану Мацумае. Японська дослідниця Кодзима Кеко пише, що неписемні айни не могли залишити документальних свідчень їхньої історії, і до того ж не вціліли ні малюнки, ні скульптурні зображення з давніх часів айнського народу. Тому, вважає автор, усе, що написано про них, тобто про їхню історію, побут і традиції – це враження представників інших народів [2]. Так, наприклад, історія повстання Сякусяїн заснована майже повністю на японських документах з їхньою власною інтерпретацією та оцінкою [3].

Але айнський народ зберіг свою історію в усних переказах, оповіданнях, що називаєються «юкар». Вони представляють історію та культуру айнів у їхній власній інтерпретації. Японські та зарубіжні вчені протягом тривалого часу, особливо з кінця XIX і протягом ХХ ст., зібрали значний фольклорний матеріал, що розкриває багато аспектів айнської культури. У сучасній етнографічній літературі Японії та інших країн вони досить широко описані. Велику науково-дослідну роботу зі збирання, збереження та вивчення айнського фольклору веде Музей айнської культури у м. Сіраой. У колекції музею зберігається невелика книжечка оповідань, розказаних айном Цудзурано, серед яких, зокрема, є юкар про Сякусяїн [4].

У XV ст. розпочалось поширення японського впливу на південну частину острова Едзо (Хоккайдо) – півострів Осіма [5]. Цей процес був пов’язаний з діяльністю клана Андо, представник якого – Андо Морісуе – розпочав процес монополізації айнсько-японської торгівлі. Тоді айни були ще відносно незалежними, тому зустрічі з японською стороною проходили приблизно на рівних умовах. Але, судячи з джерел, така торгівля була все ж таки невигідна айнам. Згідно з записами середини XV ст., механізм торгівельних зв’язків мав форму обміну подарунками. Обмін відбувався в апартаментах знатного японця, куди запрошувався староста айнів. Після обміну подарунками влаштовувався бенкет [6].

Аж до середини XVI ст. ситуація в японських володіннях на південному краю Едзо була нестабільною. Політика, яку проводили японці, а точніше представники клану Андо, нерідко призводила до заворушень. Айнські дружини були грізною силою, яку не завжди вдавалося стримувати.

Одне з найбільших повстань на Едзо спалахнуло 1456 р. Приводом для виступу став конфлікт між японцем і айном, який прийшов у кузню купити ніж (за іншими даними меч). Ціна виявилася надто високою. Виникла суперечка, що переросла в сварку, в результаті якої покупець був убитий. Для айнів, які давно ставилися до японців з ворожістю, ця подія стала останньою краплею в чаші терпіння і викликала відкриту хвилю незадоволення [7].

Повстання, що почалося стихійно, поступово набуло організованої форми. Серед айнів висунувся родоплемінний вождь Косямаїн, якого підтримало близько 4 700 тубільців західної частини Едзо та близько 9 250 тубільців східної частини острова. Східне військо очолив сам Косямаїн, а керівництво західним узяв на себе один з його прихильників. Озброївшись луками і отруєними стрілами, одягнувшись у обладунки з дерев’яних пластин, бунтівники атакували японські фортеці. На перших етапах повстання було вдалим для айнів. Їм вдалося захопити більшість японських фортець (10 з 12). Японці невдовзі обрали керівником свого війська впливового самурая Такеда Нобухіро. Вирішальна битва сталася біля містечка Нанаехама. У цій битві айни вдалися до своєї улюбленої практики – стали обсипати ворогів отруєними стрілами. Спочатку їм удалося значно просунутися вперед. Однак японці, користуючись тим, що дальність польоту айнських стріл була порівняно невелика, і тримаючись на дальній відстані, знищували айнських воїнів зі своїх більш сильних луків. Крім того, Такеда Нобухіро вбив Косямаїна та його сина. Принаймні це стверджується в хроніках Мацумаеського клану. Треба сказати, що приписування такого роду подвигів, що забезпечують перемогу високопоставленим персонам, – прийом, що неодноразово використовувався японськими літописцями, і в більшості випадків це, швидше за все, легенди. Але так чи інакше, загинули вождь повстання та його найімовірніший наступник. Хоча опір повстанців ще деякий час продовжувався, в 1458 р. воно було остаточно придушене. Уже менш сильні виступи айнів тривали до 1550 р. (1512, 1525, 1529, 1536 рр.).

Десятиліттями японці зазнавали великих втрат і збитків від постійних айнських заворушень. Зрештою син Какідзакі Суехіро (1507-1595) – перейшов до «політики умиротворення тубільців». У 1550 р., розпочавши переговори з роздачею подарунків, він уклав з айнами східних і західних земель мир, взяв із них клятву вірності і ввів у айнських селах посаду старійшини (отону). Натомість вони мали щороку підносити князеві дари і виявляти послух. Також Какідзакі удалося монополізувати торгівлю з айнами. Ця система отримала назву «призамкової торгівлі», оскільки товарообмін було дозволено лише біля замку Мацумае (Матомай) – резиденції Какідзакі. Таким чином, усі поселення японців на Хоккайдо потрапили під контроль японців.

Покликання

1. Лим Софья Чунуновна. «Источники об истории борьбы айнского народа в Японии» Восточный архив, no. 2 (26), 2012, pp. 81.
2. Kojima Kyōko. Emishi, Ezo kara Ainu e, Tōkyō: Yoshikawa Kōbunkan, 2009, 25
3. Там само, 80.
4. Лим. «Источники об истории борьбы айнского народа в Японии». 80.
5. Фролова Евгения Львовна, Такакура Хироки, and Токуда Юкако. «Взгляд на историю Японии с точки зрения ее коренных народов: прошлое и настоящее айнов» Вестник Новосибирского государственного университета. Серия: История. Филология , vol. 9, no. 7, 2010, pp. 165.
6. Соколов А. М. Айны: от истоков до современности. Материалы к истории становления айнского этноса. Санкт-Петербург: МАЭ РАН, 2014. 269.
7. Там само, 507.