Вивчення етнічної історії – це складне завдання для археології, адже вона оперує переважно матеріальними артефактами, які дають обмежену інформацію про етнос. Для розуміння етнічних особливостей найважливішими є писемні джерела, яких, на жаль, для цього часу є невелика кількість.

Нестача писемних джерел, що описують слов’ян до VI ст. н.е., робить вивчення історії венедів вельми проблематичним. Попри обмеження, необхідною видається реконструкція слов’янських племен на основі відомих нам джерел.

Римські історики I-II ст. Пліній Старший, Тацит і александрійський географ Клавдій Птолемей, яким належать перші згадки про венедів, розповідали про них як про окремий народ, що мешкав на схід від Вісли в оточенні германців, фракійців, сарматів, балтів.

Тацит

Найбільше питань виникло навколо згадки Тацита про венедів, в якій він пише: “Венеди перейняли багато з їхніх звичаїв, бо заради грабунків рискають по всіх лісах і горах між певкінами і фенами. Однак, швидше їх можна зарахувати до германців, тому що споруджують собі будинки, носять щити і пересуваються пішими, причому з великою швикістю – все це відрізняє їх від сарматів,які проводять своє життя на возах іконі”.

Як бачимо, Тацит не може зрозуміти, до якої групи племен приписати венедів. З одного боку, вони межували з сарматами, але відрізнялись від них осілим способом життя і «охоче ходили пішки». Але і до германців Тацит їх зарахувати не міг. Так, венеди в описах римського історика і залишилися нерозгаданою таємницею.

Деякі західні науковці використовують згадку Тацита як аргумент на користь германського походження венедів. Проте інші дослідники стверджують, що на той час Тацит не мав чіткого  уявлення про етнічні відмінності між праслов’янами та германцями, отож для нього ці групи могли бути тотожними.

Докладніше розповідають про слов’ян джерела VI ст. й наступних століть. Велику увагу їм, зокрема, приділив автор історії ґотів Йордан у книзі «Про походження та діяння гетів». Він писав: «Ці венеди походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома назвами: венедів, антів, склавинів…» .

Йордан повідомляє нам про те, що слов’яни були окремою етнічною спільнотою і дає виразне свідчення щодо розподілу слов’ян у VI ст.

Інший же візантійський автор Прокопій Кесарійський підтверджує розподіл слов’ян на антів та склавинів, підтверджуючи їхні мовну та етнічну спорідненість. Проте не називав поряд з ними венедів як спільного предка (згадував про спорів).

Інше питання, чи можна венедів ідентифікувати з відомою науці археологічною культурою, яка існувала у цей період? Деякі науковці пов’язують венедів з київською археологічною культурою. Інші стверджують, що з венедами необхідно пов’язувати черняхівську археологічну культуру, а дехто намагається пов’язати з ними нині відому зубрицьку археологічну культуру. Від початку ХХ ст. східно-пшеворську культуру інколи також пов’язують із венедами.

Проте найбільше аргументів в українській археології все ж для співставлення венедів із зарубинецькою культурою. Головний аргумент – сходяться ареали проживання. Адже за Тацитом, Плінієм Старшим та Птолемеєм, розселення венедів сягали земель між Прип’яттю, Віслою на захід та Наддністрянщиною на схід без чітких визначених рубежів. Це цілком збігається з ареалом проживання зарубинецької культури, поширеної в Середньому та Верхньому Подніпров’ї і Прип’ятському Поліссі на межі ер.

Іншим аргументом може слугувати те, що взаємодія венедів з сарматами, про які писав Тацит, знаходить підтвердження в зарубинецьких пам’ятках Середнього Подніпров’я.

Зокрема, Тацит писав, що «через змішані шлюби їх вигляд стає все потворнішим, і вони набувають рис сарматів. Венеди перейняли багато що з їх звичаїв».

При цьому треба зазначити, що притаманною рисою для топографії зарубинецької культури було розміщення поселень у важкодоступних місцях, зокрема на високих берегових мисах або відрогах корінного берега Дніпра, що було зумовлено якраз-таки постійною загрозою під тиском прибулих сарматів та кельтів. З огляду на сарматську небезпеку там було реконструйовано старі укріплені городища (Монастирьок, Пилипенкова Гора), збудовано нові (Ходосівка, Бабина Гора).

Пагорб, де розташовувалось городище Монастирьок

Вигляд на Пилипенкову гору із Чернечої гори біля Канева

Походження венедів є предметом дискусій серед істориків та археологів. Джерела та докази є обмеженими, існує кілька теорій щодо їхнього походження:

• багато дослідників вважають, що венеди були частиною слов’янської етнічної групи. Ця теорія базується на спільних мовах, культурних елементах і звичаях, що об’єднували венедів з іншими слов’янськими народами. Також пов’язують венедів із археологічною зарубинецькою культурою;
• інші дослідники вказують на можливе германське або балтійське походження венедів, особливо тих, які мешкали на заході від Одера. Деякі історичні джерела можуть містити згадки про взаємодії венедів з германськими народами. Здебільшого цю доктрину підтримують західні дослідники, основну увагу приділяючи при цьому згадці Тацита.

Отже, сьогодні докладніше визначення етнічної ідентичності венедів є важливим завданням для українських дослідників, так як воно відтворить більш виразну картину історії слов’ян.

Список використаних джерел та літератури:

1. Тацит. О происхождении германцев и местоположении Германии.— Соч. Л.: Наука, 1969.— Т. 1.
2. Д.Н. Козак. – Проблема контактів давніх слов’ян і германців
3. Приходнюк О. М. – Венеди в контексті української історії.
4. В. Петров – Давні слов’яни та їх походження- «Український історичний журнал», 1963.
5. Козак Д. Н. Венеди.— К., 2008.— 470 с.,
6. Максимов Е. В. Зарубинецкая культура.— В кн.: Проблемы этногенеза славян. Киев: Наук. думка, 1978.