“Театр європейської війни”

Вірмени та росіяни – давні союзники та друзі, чи “не все так однозначно”? Чи справді російські політичні еліти початку минулого століття вбачали у вірменах братніх християнських жертв османського геноциду, яких необхідно звільнити з-під турецького ярма? Або ж загнати під ярмо своє власне і знищити “культурно” й назавжди?

Як відомо, напередодні Першої світової війни, етнічні землі вірмен були поділені між двома імперіями – Російською та Османською. Під триколором перебувала так звана Східна Вірменія – ці землі Росія отримала внаслідок війн з Персією та османами, що тривали з 1804 по 1829 рр. До середини XIX століття на Кавказі проживало близько 565 000 вірмен. Це число зросло втричі до 1917р. і становило близько 1 783 000 осіб, частково через природний приріст, частково через додаткові завоювання (1877-1878) Росією Карса та інших османських районів, населених вірменами [1]. 25 листопада 1912 р., вірмени Кавказу створили Національне Бюро в Тифлісі. Відбулося це після того, як у жовтні 1912 р. російські вірмени звернулися до царя з проханням про втручання у внутрішні справи Османської імперії, занепокоєні станом своїх турецьких братів під час Балканської війни [2].

Російська експансія на Кавказ, 1774 – 1878 рр. (Suny, “Eastern Armenians under tsarist rule”, The Armenian People from Ancient to Modern Times, 111)

Розглядати вплив російських вірмен на зовнішню політику та громадську думку імперії Романових, на думку автора, є недоцільним. По-перше, східні вілаєти Османської імперії входили у сферу інтересів Російської імперії абсолютно не залежно від волі вірмен їй підданих, адже ця держава протягом усієї своєї історії проводить виключно експансіоністську політику, ніколи не зважаючи на думку інших, та навіть власного, народів. По-друге, зважаючи на історичне протистояння російської та турецької держав; міжнародний авторитет першої як “захисниці християнства”; тотальну цензуру преси та публіцистики, яка мала би бути голосом підданих Росії, в цій державі було вкрай небезпечно, а то й неможливо, висловлювати якусь іншу думку стосовно “вірменського питання” та скоєного геноциду, крім тої, яка була б угідна владі. Залежно від  політичної кон’юнктури, Петроградська влада або засуджувала дії османів, або просто їх замовчувала. Таким чином, ми можемо стверджувати, що вплив вірмен-підданих Російської імперії на її позицію стосовно геноциду фактично нівелювався російським самодержавством.

Тим не менш, хибно було б вважати, що російські вірмени були в захваті від своєї влади. Яскравим прикладом може слугувати постать вірменського історика Олексія Дживелегова (1875 – 1952) та його публікація “Армяне в России”[3]. У ній він одразу пише: “Вірменське питання, власне, і зводиться до того, що вірмени відмовляються цілувати руку, яка завдає їм ударів, а від них цього вимагають в ім’я найвищих державних міркувань. Так було завжди в Туреччині, так тепер і в Росії”[4]. Далі автор згадує про потужну союзницьку роль, яку зіграли вірмени у війнах Російської імперії з Персією та Туреччиною, а після цього викриває зрадницьку політику російської влади: русифікація та закриття вірменських шкіл, шантаж та погрози вірменському Католикосу за спробу звернутися по допомогу Англії для турецьких вірмен, перешкоджання займати будь-які посади та інші акти “доброї волі” імперського уряду. Примітно, що опубліковано було цю достатньо антиімперську статтю у 1906 році, під час потрясінь Революції 1905-1907 рр.

Олексій Костянтинович Дживелегов (1875-1952) – вірменський історик та публіцист, доктор мистецтвознавства, спеціаліст з історії середньовічної урбаністики.

Ця публікація є дійсно правдивою та показовою. Згідно Сан-Стефанського мирного договору, а також Берлінського конгресу 1878 до Росії відходили османські провінції. Російська імперія посягала також й на інші території, однак цар-реформатор Олександр II піддався тиску Західної Європи та відмовився від них, також передбачалась евакуація російських військ [5]. Його наступник, Олександр III, відомий своєю шовіністичною політикою, відчувши, що Кавказ тепер у більшій безпеці, зайнявся русифікацією. Ревний намісник царя на Кавказі князь А. М. Дондуков-Корсаков призвів до закриття всіх вірменських парафіяльних шкіл і замінив їх російськими. Російська влада вважала, що націоналізм і революційний дух, “патріотизм і народництво”, що процвітають серед вірменських учнів і повинні бути викорінені. Було закрито 500 шкіл, у яких навчалося 20 тис. учнів і працювало 900 вчителів [6].

Така політика уряду, природньо, призвела до того, що русофільство у колах вірмен швидко зникло. Це призвело, зокрема, й до їх радикалізації. Серед вірмен зростали революційні настрої, утворювалися вірменські партії, в тому числі й революційна Дашнакцутюн. Доволі слабохарактерний цар Ніколай II прислухався до генерал-губернатора Кавказу Григорія Голіцина, що радив йому конфіскувати майно Вірменської церкви та забрати з-під її юрисдикції створену мережу шкіл. У червні 1903 р. цар видав указ про те, що все майно, яке не є необхідним для виконання релігійних служб, повинно бути експропрійоване [7].

Однак, як тільки росіян знову почала турбувати Османська імперія, влада знову починає загравати зі своїми вірменськими підданими. 1912р., під час Балканської війни, граф Воронцов-Дашков, тодішній намісник Кавказу, започаткував нову політику, спрямовану на розпалювання проросійських настроїв серед вірмен, що проживали в Османській імперії, особливо на територіях Східної Анатолії, які легко могли стати полем битви для Росії [8]. Пізніше, побоюючись німецького впливу в Туреччині, Ніколай II та його міністр закордонних справ Сергій Сазонов позитивно відповіли на петицію Католикоса Геворка V про реформи в турецькій Вірменії. Результатом переговорів між великими державами був Акт про реформи, підписаний росіянами і турками 8 лютого 1914 р. [9]

Як відомо, Перша світова для Російської імперії фактично розпочалася з оголошення війни Сербії з боку Австро-Угорщини 28 липня 1914 р.. 1 серпня Німеччина оголосила війну Російській імперії. Війна з Німеччиною у Європі розв’язала руки Петрограду, дозволивши йому знову претендувати на Анатолію, землі німецьких союзників. Як і сто років тому, імперський уряд збирався використати вірмен та їхні національні почуття задля власних цілей.

Однак, ще в серпні 1914 р. граф Воронцов-Дашков зустрівся з провідними вірменами в Тифлісі, щоб спонукати їх до створення добровольчих загонів для боротьби разом з російською армією. Католикос, мер Тифліса Олександр Хатісян і багато інших російсько-вірменських лідерів з ентузіазмом сприйняли цю пропозицію. Згодом 150 000 вірмен будуть служити в регулярних російських військах. Католикос зустрівся з імператором і заявив, що порятунок Вірменії залежить від Росії. Цар запевнив святого отця, що “на вірмен чекає блискуче майбутнє” [10].

Трішки більше, ніж за 2 тижні до кривавої ночі 24 квітня, 7 квітня 1915 р., Католикос всіх вірмен Геворк V відправив телеграму Міністру закордонних справ Росії Сазонову, у якій він повідомляв страшні речі про різанину вірменського населення Туреччини. Це мало свої плоди, адже вже 12 квітня С. Сазонов надсилає російських послам в Парижі та Лондоні телеграму з проханням звернутися до урядів цих країн з пропозицією публікації спільної декларації, що засуджувала б дії осман [11].

Результатом цих старань Католикоса Геворка та Міністра закордонних справ Сазонова стала та сама спільна декларація держав Антанти від 24 травня 1915 р., ініціатором якої була саме Росія. Тим не менш, Російська імперія все одно розглядала східні області Османської імперії як свої майбутні території. У лютому 1915, після перемоги росіян під Сарикамишем, Міністерство зовнішніх справ розробило проект “Основних принципів майбутнього устрою Вірменії”. По суті, це була та ж сама угода про реформи 1914 р. з більш суворим наглядом, який мав здійснювати європейський генерал-губернатор. Цю загальну політику було підтверджено в липні 1915 р. Міністр закордонних справ Сазонов писав послу Бенкендорфу в Лондоні, що “утворення автономної Вірменії під суверенітетом султана і під тристороннім протекторатом Росії, Франції та Англії було б природним результатом давнього прихильного ставлення не тільки Росії, але й союзників щодо турецьких вірмен” [12].

Здавалося б, Російська імперія офіційно виступає за створення хай і не незалежної, але бодай автономної Вірменії. Так все мало виглядати для союзників, позиція ж стосовно цього питання всередині самої держави була насправді іншою. Обговорюючи розвиток подій на Кавказькому фронті, Рада міністрів висловила стурбованість тим, що намісник на Кавказі Ілларіон Іванович Воронцов-Дашков проводить провірменську політику. Рада міністрів була стурбована тим, що граф Воронцов диктував військову політику на Кавказі, щоб принести користь вірменській справі, використовуючи Кавказьку армію для звільнення територій Османської Туреччини з великим вірменським населенням. Голова Ради міністрів зазначив, що “створення Вірменії буде для нас лише тягарем, а в майбутньому стане джерелом різноманітних ускладнень на сході”. Міністр сільського господарства Кривошеїн погодився: “ми бачимо, що влада на Кавказі готова пожертвувати російськими інтересами заради вірменських”. Рада міністрів безсумнівно хотіла уникнути створення “Великої Вірменії” або анексії та приєднання до неї великих територій з вірменським населенням [13].

У майбутньому позиція російського уряду щодо анексії турецьких земель ще зміниться. Однак, якщо ставлення російської влади до самого геноциду вірмен як явища та злочину висвітлює вищезгадана декларація 24 травня, яка розцінює дії османів як однозначно негативні, то досі залишається не висвітленим питання громадської реакції на ці події. Ось що писали про геноцид російські піддані не-вірменського походження.

Професор М. Ковалевський в журналі “Вестник Европы” за червень 1915 р. пов’язав вірменське питання із зіткненням інтересів мусульманського Сходу та християнської Півночі. Розвиваючи тему, автор вважав: “У XIX столітті наші спроби, спрямовані на те, щоб прийти на допомогу єдиновірцям в Передній Азії, мали для вірмен найтяжчі наслідки”. Причиною критичного становища вірмен вказувалося те, що вони під час російсько-турецьких війн ХІХ століття виступали союзниками Росії. Висловлено думку про відповідальність протиборчих угруповань – Антанти та німецького Блоку – за різанину вірмен у ході світової війни. Німеччина здійснювала залізничне будівництво в Малій Азії й була проти орієнтації вірмен на Росію. Англія та Франція враховували настрої своїх мусульманських підданих і не вживали активних заходів на захист вірмен. Лише одна Росія, на думку Ковалевського, уявлялася силою, яка могла б полегшити їх страждання [14].

Н. Огановський 9 травня 1915 у газеті “Русские Ведомости” давав наступну оцінку після зустрічі з вірменськими біженцями: “Наскільки ця різанина була проведена систематично — видно з того, що врятувалося в Росію лише кілька сотень молодих, здорових чоловіків … Треба сподіватися, що недалекий той момент, коли разом із просуванням углиб наших військ, ця остання в історії багатостраждальної Вірменії різанина буде припинена, і російське військо завершить тут свою визвольну місію” [15]. А ось що писав кореспондент журналу “Заря” у травні 1915 р. з нагоди взяття фортеці Ван: “Тепер радість вірмен цілком зрозуміла для своїх одновірних братів. Природно, що народ, який переніс стільки пекельних мук від напівдиких володарів своїх, охоплений … радістю, знайшовши, нарешті, довгоочікуване заступництво. Слово “рус” (росіянин) для кожного турецького вірменина стало заповітним словом. Велика його радість, коли він бачить над собою прапор “руса”” [16].

Аналізуючи подібні повідомлення одразу ж можна зробити певні висновки. Порівнюючи публікації, присвячені різанині вірмен у російській пресі з публікаціями на ту ж тему у пресі американській, англійській чи французькій, одразу ж вдається в очі певна відмінність. Крім опису жахливих історій жертв геноциду, автори цих публікацій майже неодмінно наголошують на “визвольній місії” Росії, що, звичайно ж, робилося в пропагандистських цілях, як мінімум задля виправдання агресії відносно імперії османів. Як показує публікація Ковалевського, в геноциді звинувачували як союзницю турків Німеччину, так і Велику Британію з Францією, і лише Російська імперія була справжнім союзником та другом стражденних вірмен, лише вона одна мала силу та безкорисливе бажання полегшити їхні страждання. Звичайно ж, така теза не витримує будь-якої критики, достатньо пригадати один лише описаний вище епізод, пов’язаний із шантажуванням Католикоса всіх вірмен за спробу звернутись по допомогу до Англії для своїх турецьких братів. Таким чином, через подібні публікації російська влада водночас виправдовувала свій наступ на землі Османської імперії, готувала суспільство до приєднання нових земель до Росії, а також заохочувала участь вірмен у війні на своєму боці.

Формальна позиція російського уряду щодо анексії докорінно змінилася на початку 1916 р. До цього часу російська армія на Кавказі досягла великого військового прориву, захопивши важливе місто-фортецю Ерзурум і портове місто Трапезунд. Але зміни в російській політиці були результатом не зміни військової долі, а угод Сайкса-Піко, розроблених у січні 1916 р. британським і французьким урядами з метою розділити Близький Схід на зони впливу Великих держав. Угода стала неприємною несподіванкою для міністра закордонних справ Сазонова. Зокрема, його збентежило “імпровізоване” розширення французьких претензій аж до Діярбакира та перського кордону. Зрештою, зауважив Сазонов, “ви знаєте, яка складна для нас ця проблема — на Кавказі живе щонайменше 1 мільйон 200 тисяч вірмен, і з усіх різнорідних популяцій, якими ми повинні керувати, вони є найважчими”. Особисто, зазначив Сазонов, він волів би “зберегти Вірменію під турецьким суверенітетом”. Він також заявив, що Росія виступає проти вторгнення Франції, але і сама Росія не хоче анексувати Вірменію. Британський посол Б’юкенен повідомив, що Сазонов висловив наступні  ідеї: “1.) Що він волів би зберегти Туреччину як сюзерена Вірменії. 2.) Що він не бажав, щоб Вірменія була приєднана до Росії з політичних причин. 3.) Ерзурум, однак, не міг бути покинутий, але російський уряд бажав взяти якомога менше території на захід від Ерзурума” [17].

Французький посол Палеолог повідомив, що імператор Ніколай II висловлював подібні почуття: він заявив, що “не мріє про жодні завоювання у Вірменії, окрім Трапезунду та Ерзурума, володіння якими є стратегічною необхідністю для [контрольованого Росією] Кавказу”. В результаті компромісу, досягнутого за посередництва англійців, Росія поступилася контролем над “Малою Вірменією”. Натомість Росія зберегла б контроль над північною Месопотамією — Ерзурумом, Бітлісом і Ваном, стратегічно важливою територією, але в ній було менше вірмен і велика кількість курдів, несторіан-асирійців і лазів. Сер Марк Сайкс пояснив занепокоєння російського уряду в цих переговорах: “Росіяни хочуть, щоб на території Росії було якомога менше вірмен, і вважають, що вірменська держава під захистом Франції звільнить їх від вірменських націоналістичних обов’язків, відтак росіяни зможуть сказати вірменам, що якщо хочете бути незалежними, то переїжджайте до вірменської держави, де є достатньо місця” [18].

У середині 1916 р. в російській пресі утворилась гучна дискусія стосовно майбутнього Західної Вірменії. Існувало два табори: прихильники приєднання цих земель до Росії та прихильники вірменської автономії у складі Туреччини. Великодержавний підхід висловила стаття “Майбутнє Турецької Вірменії”, підписана анонімом “Магістрант”. Лейтмотивом статті була характеристика турецьких вірмен як народу-вигнанця, представленого біженцями в Закавказзі, Месопотамії та Сирії, що веде боротьбу за шматок хлібу. Передбачалося, що навіть після повернення турецьких вірмен, що врятувалися, разом з тими, що раніше емігрували в різні країни, вони не змогли б створити державність через наявність численного мусульманського елемента – турків і курдів у Західній Вірменії. Загальний висновок: “Вірменська автономія – утопія”. Турецьким вірменам пропонувалося культурне самоврядування у складі Росії [19].

У вересні 1916 р. популярна газета “Русское Слово” помістила статтю “Мрії вірмен і розмови на фронті”. Турецька Вірменія, що пережила геноцид, представлялася країною малопривабливою для економічного освоєння, що вимагає мільйони рублів для розвитку інфраструктури. Кліматичні умови Західної Вірменії визнавалися малопривабливими для російського селянина. Піднято ідею автономії як доцільну форму задоволення сподівань вірмен. Патроном автономної Вірменії представлялася Росія: “Росія для автономної Вірменії буде державою-покровителем, державою-другом”. Характер газетних дебатів загрожував політичними ускладненнями для правлячих верхів. Тому, 26 вересня 1916 р. надійшло розпорядження уряду Росії про заборону військової цензури намісника Кавказу друкувати статті про “майбутнє Турецької Вірменії” [20]. Як вже було зазначено на початку, преса була в першу чергу інструментом російського самодержавства, тому в такому рішенні немає нічого дивного. Сама російська влада на той момент вже розглядала “вірменське питання” через призму таємної угоди Сайкса-Піко, воліючи в майбутньому позбутись цього незручного для себе народу.

Перед тим, як переходити до висвітлення та аналізу подій, що мали місце після Лютневої революції 1917 р., варто згадати ще один момент. Після звільнення позитивно налаштованого до вірмен графа Воронцова-Дашкова восени 1915 р. управління окупованими османськими територіями перейшло до рук великого князя Ніколая Ніколайовича. Великий князь залишив начальником свого штабу генерала Янушкевича, відомого реакціонера й антисеміта. Неприязнь Янушкевича поширювалася на вірмен, про яких він стверджував, що вони “такі самі, як євреї” — це була зловісна заява людини, яка організувала вигнання російською армією євреїв з Галичини. Інші важливі військові посадовці поділяли його антивірменські упередження. Ці погляди поділяли багато солдатів. Один з них писав додому: “… ви знаєте жидів? Ну, щоб обдурити одного вірменина, потрібно 25 жидів” [21].

Характеризуючи зовнішню та внутрішню політику Російської імперії стосовно вірмен та територій, що вони населяли у період від початку XX століття до 1917 р., можемо з впевненістю назвати її мінливою та навіть корисливою, моментами лицемірною. Якщо говорити коротко, то російський уряд розглядав вірмен як небажаний елемент всередині власної держави, однак розглядав можливість автономної Вірменії в межах Османської імперії як можливість цього елементу позбутися. Між іншим, розуміючи цінність їм підданих та турецьких вірмен як власних союзників на війні, Санкт-Петербург проводив пропаганду, що мала на меті показати Росію як “месію” для вірменського народу. Вирішення “вірменського питання” також виглядало як цілком пристойне виправдання власної експансіоністської політики в очах своїх підданих. Загалом, зовнішня, внутрішня та інформаційна політика, як, втім, і практично всі сфери громадського життя – все диктувалося російським самодержавством навіть в останні р. існування цієї країни як монархічної імперії.

Отже, попереду була Лютнева революція 1917 р., а за нею і Жовтневий більшовицький переворот, а це значить, що інтереси тої Росії, яка входила в Антанту, буде представляти вже Тимчасовий Уряд, а потім – очільники так званого білого руху. У буремний 1917 рік вірмени, що опинилися під російським триколором, входили підпорядковані Кавказькому наміснику з відвертими антивірменськими поглядами.

Закавказзя радісно зустріло Лютневу революцію, а вірмени передбачали, що новий російський режим виконає обіцянки, які не виконав повалений цар. Сучасник тих подій О. Дживелегов 12 березня 1917 р. писав: “Нарешті, прийшла довгоочікувана революція. Та, що грізно насувалась, вибухнула, як ураган, і змела не лише старе міністерство, не лише бюрократію. Вона змела і монархію. Що буде далі – ніхто не знає. Буде знову трон російських государів або нашій батьківщині судилося вступити в славну родину республік, скажуть Установчі збори. Так вирішив народ. Так вирішила армія … Вірменський народ вітає революцію. Він не може не вітати її. Бо революція одразу посунула його у тих двох напрямках, у яких його сподівання знаходили досі так мало співчуття” [22].

Невдовзі після приходу до влади, Тимчасовий уряд замінив намісницьку адміністрацію великого князя Ніколая на Кавказі Особливим Закавказьким Комітетом із п’яти осіб, відомим під абревіатурою Озаком. Очікувалося, що комітет загоїть рани, завдані старим режимом, усуне гостру нестачу продовольства, розвіє міжнаціональні антагонізми, зміцнить військовий фронт і сприятиме справедливому правлінню. Насправді Озаком не мав ані коштів, ані бажання втілювати таку комплексну програму. Натомість, дотримуючись тактики Тимчасового уряду, спрямованої на відтермінування масштабних реформ до обрання та скликання Всеросійських Установчих зборів для визначення майбутньої форми правління та основних напрямків політики, комітет намагався уповільнити темпи аграрної та політичної революції [23].

Не дивлячись на обережність Озакома, вірмени були схвильовані прихильними заявами Тимчасового уряду щодо майбутнього статусу Західної Вірменії. У травні д-р Акоп Заврієв зіграв важливу роль у тому, щоб уряд видав новий указ про управління окупованими османськими територіями. Цей новий документ визначав ці території саме як “землю турецької Вірменії” та виводив їх з-під юрисдикції військової влади. Цей указ був великою поступкою вірменам, оскільки Західну Вірменію було вилучено з арени “озакомського” та місцевого закавказького суперництва та передано під безпосередню вірменську юрисдикцію. Вже було вирішено, що доктор Заврієв буде служити помічником у цивільних справах, а він, у свою чергу, подбає про те, щоб більшість цивільних чиновників були вірменами. Крім того, Тимчасовий уряд усунув перешкоди для репатріації вірменських біженців [24].

Опісля лютневих подій доля Західної Вірменії почала висвітлюватися переважно в офіційних повідомленнях, виступах політичних діячів, свідків “вірменських жахів” та службовців генерал-комісаріату Турецької Вірменії. 9 червня 1917 р. лідер партії більшовиків В. І. Ленін на з’їзді Рад виступив із промовою про війну. Осуду зазнав імперіалістичний характер війни, було проголошено революційну боротьбу за владу. Висунуто було тезу про “очищення” Турецької Вірменії від російських частин. У промові у відповідь військового і морського міністра Тимчасового уряду О. Керенського було висунуто протилежну точку зору з урахуванням геноциду: “Нам Вірменію очистити не можна, бо від Вірменії тоді нічого не залишиться, вона загине під ножами турків і курдів”. Лідер меншовиків Г. Плеханов виступав за вирішення долі Турецької Вірменії на післявоєнній міжнародній конференції [25].

Отже, Тимчасовий Уряд, поглинутий в першу чергу проблемами на території Росії, по суті делегував усі повноваження до Особливого Закавказького Комітету. Характеризуючи політику Тимчасового Уряду у відношенні до вірмен та Західної Вірменії, можемо назвати її прихильною. Озаком фактично передав турецьку Вірменію під керівництво самих вірмен, не менш важливим було рішення про репатріацію та порятунок західновірменських біженців. Однак, якщо Тимчасовий Уряд та Озаком здебільшого намагався зняти з себе повноваження та зобов’язання, даючи більше свободи на місцях, але також зберігаючи російські військові частини на окупованих турецьких землях та Закавказзі, все змінилося з вибухом так званого Жовтневого перевороту, що відбувся 7 листопада 1917 р. за новим стилем.

З огляду на тему та проблематику даного дослідження, надалі буде проаналізовано погляди на Вірменію саме представників так званого “білого руху”, себто роялістів, яких уряди США, Британії та Франції вважали легітимною владою Росії на противагу більшовикам. Найбільшого інтересу в контексті обраної проблематики заслуговує постать Антона Денікіна, керівника білого руху на “Півдні Росії”, а також його мемуари. За великим рахунком з роялістів лише з Денікіним та його підлеглими уряди Великих Держав, а також представники національних урядів Закавказзя вели справи та розмови про Кавказ та Західну Вірменію.

Єдності серед народів Кавказу та Закавказзя не було, внаслідок чого утворилося три незалежні республіки, в тому числі й Вірменська. Незалежність Республіки Вірменія була проголошена 28 травня 1918 р.. Серйозно не розраховуючи на допомогу від західних держав, не готові до керівництва державою та відверто заплутані й, можливо навіть дещо втомлені, вірменські політичні еліти колишньої Російської імперії цілком очікувано сподівались на допомогу колишніх государів й встановлення їхнього патронату. Азербайджан відчував однозначну підтримку з боку турків, грузини ж були підсилені німцями, тож вірменам не лишалось іншого, ніж триматися самотужки й шукати бодай чийогось покровительства чи союзництва.

У своїх мемуарах генерал Денікін, в середині – другій пол. 1918, він писав: “У Вірменії до росіян ставилися більш доброзичливо, ніж в інших новоутвореннях … Уряд, витримуючи офіційно тон сепаратної фразеології, разом з тим вустами одного зі своїх міністрів конфіденційно передавав: “політика Вірменії сприятлива Росії, включно до позитивного вирішення питання про возз’єднання з Росією; якби в силу зовнішніх обставин уряд Вірменії і виявився змушеним робити заяви іншого характеру, міністр пропонує розглядати ці заяви як вимушені” [26].

Найкраще погляди Денікіна й політику його “Добровольчої армії” стосовно Закавказзя відображає секретна інструкція, складена особисто ним і військовим керівництвом. Ця інструкція, відмічена датою 2 липня 1919 р. є, за словами самого білого генерала “істинним відображенням усієї нашої політики в Закавказзі – від початку й до кінця – і ключем до розуміння наступних подій”. Поділена вона була на три частини: військову, політичну та економічну [27].

Найцікавішою та предметною для нас є частина політична. Згідно неї представнику було вказано: “Маючи на увазі, що все Закавказзя в межах кордонів до початку війни 1914 має розглядатись як невіддільна частина Російської держави, Вам (представнику білих – прим. авт.) належить готувати ґрунт для безболісного возз’єднання цих областей в одне ціле з Росією під верховним управлінням загальноросійської державної влади … Водночас із тим, аж до остаточного встановлення загальнодержавної російської влади, допускається самостійне керівництво цих областей, що зараз в них утворене та існуюче” [28].

Крім того, було надано більш детальні роз’яснення стосовно кожної з трьох республік Закавказзя: “в) по відношенню до Вірменії: Цілком співчуваючи прагненням вірменської народності до її об’єднання в етнографічних кордонах і вважаючи вірмен тісно пов’язаними в їх історичних та економічних інтересах з єдиною, неподільною Росією, в межі якої входить найбільш квітуча частина Вірменії, головне командування Збройних сил Півдня Росії, так само як і щодо Грузії та Азербайджану, допускає тимчасове самостійне управління вірменських областей до остаточного встановлення загальноросійської державної влади, не маючи жодних агресивних щодо Вірменії намірів, але всіляко стоячи на варті єдності російської державності” [29].

Що ми бачимо з цієї інструкції. По-перше, Денікін та його армія все ще розглядали Вірменію, в тому числі й турецьку, яку вони вважали військовим надбанням, як частину російської території. Це відверто великодержавне бачення не затьмарював навіть той факт, що в Парижі ще у січні того ж року Вірменія, хоч і де-факто, вже була визнаною незалежною державою. По-друге, залишаючи “право на тимчасове самостійне управління вірменських областей”, денікінці бажали забрати собі будь-які залишки російської армії на Кавказі, не дивлячись на скрутне становище вірменських земель та армії, хоч і “цілком співчуваючи вірменській народності”.

Крім того, білогвардійський генерал вважав, що у погіршенні ставлення вірмен до Росії винуваті були англійці, які “малювали вірменам заманливі перспективи самостійного існування з’єднаних російської та турецької частин Вірменії з виходом до Чорного моря” [30]. До квітня 1920 р. А. Денікін зазнав поразки, і білі армії охопило сум’яття. Червона армія займала позиції від Чорного до Каспійського моря, по всьому хребту Кавказьких гір [31]. Таким чином представники білого руху, яких інші члени Антанти вважали останньою законною владою Росії, поступово потерпіли поразку, частина з них загинула, частина – відправилась в еміграцію. З цього моменту Республіці Вірменія лишалося сподіватись на допомогу лише з Заходу…

Покликання:

1. Ronald Grigor Suny. “Eastern Armenians under tsarist rule”, The Armenian People from Ancient to Modern Times, ed. Richard G. Hovannisian. (Palgrave Macmillan, 1997), 121.
2. Boghos Nubar’s Papers and the Armenian Question 1915-1918, edited and translated by Vatche Ghazarian. (Waltham, MA: Mayreni Publishing, 1997), 26.
3. Дживелегов А. Армяне в России. (Москва: Издательство “Труд и Воля”, 1906), 32.
4. Дживелегов, Армяне в России, 1.
5. Hovannisian, Richard G. Armenia on the Road to Independence, 1918. (Berkeley and Los Angeles: University of California Press, 1969), 12.
6. Suny, “Eastern Armenians under tsarist rule”, The Armenian People from Ancient to Modern Times, 129-130.
7. Hovannisian, Armenia on the Road to Independence, 1918, 18.
8. Boghos Nubar’s Papers and the Armenian Question 1915-1918, 30.
9. Suny, “Eastern Armenians under tsarist rule”, The Armenian People from Ancient to Modern Times, 135-136.
10. Там само, 136.
11. “Католикос Геворк V Министру иностранных дел С. Д. Сазонову, 7 апреля 1915 г.”, Русские источники о геноциде армян в Османской империи 1915—1916 годы. (Сборник документов и материалов). Выпуск I, составители Г. А. Абраамян, Т. Г. Севан-Хачатрян. (Ереван: 1995), 12.
12. Suny, Ronald G., Fatma M. Göçek, and Norman M. Naimark. A Question of Genocide: Armenians and Turks at the End of the Ottoman Empire. (New York: Oxford University Press, 2011), 155.
13. Suny, Göçek, Naimark. A Question of Genocide: Armenians and Turks at the End of the Ottoman Empire, 155-156.
14. Валерий Тунян, “Армянский геноцид и русская пресса: 1915-1917 гг.”, Հայոց ցեղասպանության պատմության և պատմագրության հարցեր: Գ-իտ աշխատություններ 4 (2001): 52-60.
15. “Последняя армянская резня, 9 мая 1915 г.”, Русские источники о геноциде армян в Османской империи 1915—1916 годы. (Сборник документов и материалов). Выпуск I, 19-20.
16. “Корреспондент журнала “Заря” о событиях в Турецкой Армении”, Русские источники о геноциде армян в Османской империи 1915—1916 годы. (Сборник документов и материалов). Выпуск I, 30-32.
17. Suny, Göçek, Naimark. A Question of Genocide: Armenians and Turks at the End of the Ottoman Empire, 156.
18. Suny, Göçek, Naimark. A Question of Genocide: Armenians and Turks at the End of the Ottoman Empire, 157.
19. Валерий Тунян, “Армянский геноцид и русская пресса: 1915-1917 гг.”, 57.
20. Валерий Тунян, “Армянский геноцид и русская пресса: 1915-1917 гг.”, 57.
21. Suny, Fatma, Naimark. A Question of Genocide: Armenians and Turks at the End of the Ottoman Empire, 166.
22. Ա. Ջիվելեգով, Թուրքիան և Հայկական հարցը. Կազմող՝ Է. Մինասյան. (Եր.: ԵՊՀ հրատ, 2014), 244.
23. Richard G. Hovannisian,“Armenia’s Road to Independence”, The Armenian People from Ancient to Modern Times, ed. Richard G. Hovannisian. (Palgrave Macmillan, 1997), 283.
24. Hovannisian,“Armenia’s Road to Independence”, The Armenian People from Ancient to Modern Times, 284.
25. Валерий Тунян, “Армянский геноцид и русская пресса: 1915-1917 гг.”, 58.
26. Там само, 91-92.
27. Деникин, Антон И. Очерки русской смуты: Вооруженные силы юга России. Распад Российской империи. Октябрь 1918-январь 1919. (Минск: Харвест, 2002), 247.
28. Там само, 247-248.
29. Деникин, Очерки русской смуты: Вооруженные силы юга России. Распад Российской империи. Октябрь 1918-январь 1919, 249.
30. Там само, 313.
31. Ованнисян, Международные отношения Республики Армения 1918-1920 гг., 551.