Огляд на книгу: A. Kaldellis, M. Kruse. (2023). The Field Armies of the East Roman Empire (361-630) Cambridge: University Press, 2023, XVIII+205 р.

Прим. ред.: редагований та перероблений варіант тексту був поданий у фаховий вісник “Наукові зошити історичного факультету Львівського університету”. Принагідно, автор висловлює подяку редколегії видання за співпрацю.

Вступ

Питання розвитку мілітарної системи Римської імперії доби Домінату та в подальші епохи, насамперед, правління Юстиніана Великого та кризи VII cт. є темою, що привертає постійну увагу дослідників. Про довгу історію вивчення проблематики зрушень у системі набору рекрутів, диференціації тактичних підрозділів, генези специфічних родів військових сил, впливу на окреслені процеси стратегічного розташування конкретних регіонів Імперії на мапі вказує Ш. Діль у праці «Основні проблеми історії Візантії» [1]. Серед усього, згаданий нарис основних питань візантиністики окреслює низку особливостей «проблеми війська» Риму, а також пояснює, як її «вирішували» автократори VI ст. та базилевси VII-XII ст.

Умовно, французький дослідник виокремлює низку прийомів, які забезпечили довговічність пізньоримської та в подальшому – суто візантійської мілітарної системи. Серед них: 1) стратифікації збройних сил на групи «оборонних» військ та «наступальних» корпусів; 2) існування набору службовців із автохтонного населення Імперії; 3) застосування іноземних найманців на службі; 4) розвиток системи фортифікацій та водночас – арсеналів облогових машин; 5) наявності ідеологічного аспекту у війнах базилевсів, що підкреслювалось як «божественним» характером імператорської влади самої по собі, так і преференціях для солдат з боку Церкви [2].

Незважаючи на те, що історик-позитивіст очевидно не переслідував мети розкрити увесь корпус питань, пов’язаних з історією вивчення специфіки імперського війська (на що вказують хронологічних межі «Основних проблем…», VI ст. – після 1261 р.), окреслена схема виступила детермінантою напрацювань його колег у подальші десятиліття.

Проблемам еволюції комплектування, категорій військ, тактичного поділу, озброєння, оперативним аспектам застосування солдат-автохтонів, федератів та союзників, вивчення біографій ромейських полководців та спадковості військових традицій Риму й Візантії присвятили цілу плеяду напрацювань сотні дослідників із континентальної Європи та Сполучених Штатів Америки. З огляду на те, що характеристика історіографії проблеми пізньоримського війська не в повній мірі торкається формату нашої теми, виокремимо лише деяких авторів, що займались схожою проблематикою, що й автори представленої монографії. Так, специфіка еволюції військової системи Імперії упродовж IV-VII ст. лише в контексті взаємодії із кочовиками та склавинами стала дотичною темою публікацій українських [3], европейських [4] і частково – американських [5] науковців протягом ХХ–ХХІ ст.

Зауважимо, що автори цьогорічної праці «The Field Armies of the East Roman Empire (361-630)» [6], Е. Калделліс та М. Крузе заслуговують бути згаданими у цьому списку.

Обидва дослідники, будучи вихованими традиціями наукової школи у Дамбартон-Оукс, є іменитими візантиністами. Обидвоє наразі перебувають на викладацьких посадах в університетах Чикаго та Цинцинатті. При цьому, автори мають широке коло наукових інтересів: від ромейської просопографії ХІ ст. до культурологічних студій та вивчення проблем ідентичності етносів у строкатій мозаїці народів, що населяли Візантію [7].

Такий «стрибок» у темах напрацювань авторів нас початково здивував. Очевидно, інтерес до мілітаристики Імперії міг виникнути саме у А. Калделліса в ключі підготовки ним тексту узагальненого нарису історії Візантії, про що вказано у передмові до «The Field Armies…» .

Виклад основного матеріалу

Одним із каталізаторів, який підживлює інтерес до теми еволюції військової системи Імперії  у науковців досі, є не лише плинність методологічних підходів ХХ-ХХІ ст. Специфіка розвитку збройних сил уцілому є кластером видозмін у політичній, економічній, етнічній та соціальній структурі політичних утворень незалежно від хронотопу. Наявність перекладених джерел та інтерес сучасників до військової справи при цьому виступають похідними факторами до виникнення нових спроб систематизації даних по темі. У цьому контексті, тематика польових армій Римської імперії є винятковим прикладом. Це пояснюється як фактом видозмін у структурі війська Східної її частини порівняно із Заходом на час правління імператорів Юліана (361-367) та Феодосія І (379-395), так і їх феноменом. Адже саме з точки зору ретроспективного огляду досліднику представляється можливість вказати на своєчасність вказаних реформ, які в підсумку визначили довговічність існування мілітарної системи Східного Риму аж до постання фемної реформи Іраклія І (610-641), і зрештою – забезпечили довговічність існування Імперії.

Незважаючи на це, автори праці «The Field Armies…» наводять серед причин написання монографії потребу повторного огляду джерельного корпусу епохи. Зокрема, наголошується на зв’язку із структурою польових армій Ромеї трактату Notitia Dignitatum (лат. букв. «Список посад»; далі ND), який дійшов до нас головно у переписах XV ст. Оригінал праці був укладений у першій третині V ст. Значення цього джерела у контексті вивчення історії Імперії складно переоцінити: трактат містить докладний перелік державних посад, штатів центральних та провінційних установ, військових підрозділів, розташованих у тих чи інших місцях Східної та Західної імперії, із зазначенням географічних пунктів, де були розквартировані ці одиниці. За повторним датуванням трактату, «східна» частина ND була укладена вродовж 90-х років IV – 40-х років V ст. Таким чином, відображена у джерелі картина мілітарної структури вотчини Аркадія (395-408) та Феодосія ІІ (408-450) уособлює риси, характерні як для реформ Діоклетіана-Констянтина, так і зазнала видозмін у контексті взаємодії з готами та гунами. Завершення вступної частини монографії присвячене огляду військової системи Імперії відповідно епосі. Його можна звести до:

• окреслення родів армійських копусів у тодішній Імперії: підрозділів limitanei («прикордонних» сил, метою яких було недопущення проривів лімесу), comitatenses (предмету дослідження – власне «польових» армій, призначених для здійснення наступальних та контрнаступальних дій щодо ворога). Примітно, що автори у цій структурі не виокремлюють прийняте у історіографії поняття pseudocomitatenses, яким окреслюють підрозділи limitanei, виведені з-під юрисдикції адміністрації лімесу Імперії до структур comitatenses у ході реформ Феодосія І упродовж 378-382 рр.;
• узагальненого підрахунку числа солдат у корпусах «польових» армій Східного Риму. У трактуванні авторів, станом на V ст. один корпус comitatenses налічував 17-24 тис. осіб, включно з категоріями солдатських слуг та інтендантів. Уваги у цьому контексті заслуговує огляд числа армійців у структурі наступників мілітарної системи епохи: Юстиніана та Іраклія. Військова політика першого згаданого автократора у цьому плані переосмислюється. Зокрема, автори вказують на «ліберальний» курс Юстиніана у питанні набору рекрутів до війська, яке, за їх трактуванням, налічувало не більше 150 тис. осіб за весь час правління імператора. Інтерпретація Е. Калделліса та М. Крузе заснована на фактологічному матеріалі, зокрема вказівці числа бійців у тодішньому війську Агафієм Міренейським у праці «Про царювання Юстиніана». Водночас, історіографічний «курс», спрямований на позитивну оцінку імператора є характерним для напрацювань ХХІ ст., що підкреслював свого часу Е. Люттвак [8].

Певну роль автори монографії присвятили методології дослідження та уточненню термінології (зокрема, абревіаціям посад вищих ромейських командирів у чинах magister militum, magister militum per Armеniam/Orientem/Thracias, magister utriusque militae) (сторінка XVI). Уцілому, вона характерна для англомовних праць з теми військової справи Імперії періоду IV-VII ст. Тим не менш, затребуваність цього прийому необхідна у зв’язку з відсутністю уніфікації військових чинів хроністами епохи, а також послуговуванням ними (зокрема, істориком V ст. Зосимом, автором «Нової історії»; авторами «Стратегікону» VII ст.) грекомовних термінів.

Перший розділ монографії «Верховна система командування від Юліана Відступника до Феодосія І» присвячений загальній характеристиці видозмін, яких зазнало імперське військо у проміжку 361–395 рр. З огляду на те, що розуміння процесів, які відбулись у структурі імперського війська, необхідне для подальшого усвідомлення характеру реформ, постараємось коротко їх охарактеризувати нижче.

Поза тим, нашу увагу у контексті розділу привертає те, що авторами не пропоновано «межової» дати серед загального періоду 361–395 рр., яка би підкреслила розрив із військовою системою Діоклетіана-Констянтина та стратифікацією загальноімперської військової структури на системи, характерні винятково для східної та західної частин Імперії. Звично, у ролі цієї «межі» виноситься битва під Адріанополем у 378 р. У подальшому, з цією датою пов’язані нововедення у східноримській військовій справі Феодосія І. Припускаємо, що Е. Калделліс та М. Крузе цього не зробили з метою підкреслити тяглість тодішньої військової системи. У підсумку, автори суто обумовлюють причини до реформ Феодосія І, які виникли у зв’язку із катастрофою під Адріонополем (сторінки 9-10). Тим не менш, для сприйняття матеріалу у розділі праці, необхідно врахувати пропонований нами розподіл.

Відповідно, зміни за 361-378 рр. визначали: 1) реформи армії у загальнодержавному вимірі, проведені представниками династії Констянтина; 2) збільшення оперативної цінності кінноти на полі бою за Юліана у якості цезаря та авторкатора вродовж 50-60‑х років IV ст., що проявилось у стратифікації чинів magister equitum (лат. «магістр кінноти) та magister peditum (лат. «магістр піхоти»); 3) паралельному застосуванню на полі бою Юліаном та його попередником Констанцієм ІІ (337-361) чинів польових армій, magister’ів та прикордонних, comes rei militaris; 4) закріплення «паралельної» системи застосування генералітету limitanei та comitatenses у ході кампаній Юліана у Нарбоннській Галії упродовж 355-357 рр. та супроти персів у 360-361 рр.

Примітно, що консервація такої системи за наступників Юліана була у багато чому вимушеною: стратифікувати «прикордонні» та «польові» війська за специфікою застосування не дозволяла як тодішня політична кон’юнктура Імперії, так і відносна умовність такого розподілу. Зокрема, про якість озброєння підрозділів limitanei на Сході до останньої чверті IV ст. говорять як сучасні автори, так і сучасники описуваного. Наводять на це й автори монографії, вказуючи на те, що Юліан розпочав похід на персів, очоливши корпус військ загальним числом 65 тис. осіб (сторінки 5-6). Посади командирів, які фігурують у ND, з’являються ще у новеллах Юліана. Тим не менш, з огляду на вищеописані причини, інституції офіцерів та чиновників, описані у трактаті, не є до кінця стратифікованими.

Із приходом до провінцій Мезія ІІ, Фракія та Віфінія готів у 376-378 рр. мілітарна система Сходу зазнає структурних змін. Остаточно вони кристалізуються у період 382-394 рр. Цей етап, співмірний із правлінням Валентиніана ІІ та Феодосія І пов’язаний із відновленням військової адміністрації Фракії та Іллірику після виправи готських вождів Фрітігерна та Аларіха. Паралельно, готи стали основним джерелом набору рекрутів до війська Східного Риму в обмін на надання їм статусу федератів у 382 р.

Підкреслимо, що конкретно у цей час серед правлячих кіл Імперії генерується візія, за якою варвари перестають бути свого роду «недолюдьми». З останньої декади IV ст. германці стають цінним ресурсом для Імперії, з яким імператори мають обходитись з економією. Так, готський авангард зіграв не останню роль у ході боротьби Феодосія із західноримським узурпатором Євгенієм у 392-394 рр. Битва на річці Фрігід 394 р., співзвучна зі скиненням узурпатора, була виграна Феодосієм зокрема через застосування готського авангарду числом 20 тис. воїнів.

Однак римляни, незважаючи на кризу системи фіскального рекрутування, не могли допустити остаточного переходу армії винятково на комплектування германцями. Після договору 382 р., Феодосій зосередився на поновленні військово-адміністративної ієрархії, знівельованої на Балканах готським вторгненням 376-378 рр. Автори монографії вказують, що саме на час правління автократора модель військового управління, характерна для кінця династії Констянтина, зазнала стратифікації. Саме до 395 р. у структурі римських адміністрацій сходу виникають інститути magister militum per Orientem,magister militum per Thraciae,magister militum per Illiricum. Перелічені командири очолили польові сили Константинополя, розташовані у провінціях. Оперативним резервом війська були два корпуси, розташовані на Віфінському півострові. Ними керували magister militum praesentalis.

Специфічним при цьому був принцип підпорядкування інститутів командирів: якщо «територіальні» магістри Сходу, Фракії та Іллірику початково звітували перед magister’омutriusque militae, то «презентальні» – перед чиновником у ранзі magister officiorum, який у свою чергу, керував палацовою адміністрацією. Поява такої структури підпорядкування військових магістрів була продиктована: 1) бажанням Феодосія не допустити бунтів усередині війська; 2) потребою імператорів епохи Домінату зосереджувати владу саме як військових ватажків. З останнього, у свою чергу, випливала юрисдикція magister militum praesentalis – обидва офіцери разом зі своїми корпусами підпорядковувались напряму адміністрації імператора, а не військовим інститутам.

Ще однією, не менш важливою особливістю військової системи східної частини Імперії доби 382-395 рр. була специфіка поновлення корпусу comitatenses. У ключі відновлення сил, розгромлених готами при Адріанополі, Феодосій перевів підрозділи limitanei до градації comitatenses. Таким чином, умовно «прикордонне» військо ставало «польовим», міняючи своє оперативне призначення. Питомо, що зняття limitanei зі старих місць служби не могло не ослабити оборонну систему лімесу Імперії. Це зауважують і Е. Калделліс та М. Крузе, наголошуючи на тому, що східні провінції за ND є територіально більшими за західні (сторінки 12-14).

Тим не менш, Феодосій йшов на такі кроки, реально оцінюючи економічну потугу Риму. Система фіскального рекрутування, введена ще наприкінці ІІІ ст., не була ефективною та потребувала реформування. Автори монографії справедливо не бачать армійській політиці Феодосія І деградації військової системи Імперії. Зрештою, саме його дії зробили армію східної частини Імперії достатньо дешевою. Про її ефективність вказує те, що Феодосій всього лише за 6 років після катастрофи під Адріанополем рушив походом на Захід та об’єднав культурно різні частини держави востаннє.

Як підсумок до розділу, зауважимо що Е. Калделліс та М. Крузе переповідають читачу мотив, який неодноразово розкривавали їхні попередники. Акцент, на який автори звертали увагу під час перегляду мілітарної системи Імперії, повторне датування «східної» частини трактату ND, у контексті останніх років IV ст. виокремлюється на нашу думку слабко. Тим не менш, американські дослідники здійснили спробу підкреслити зв’язок написання ND та видозміни у військовій структурі Риму, здійснені Феодосієм.

Другий розділ монографії «Пізня ґенеза системи Notitia на Сході», присвячений розвитку та консервації тенденцій у військовій адміністрації, розпочатих Феодосієм І. Автори підкреслюють – даний процес був дуже тривалим у часі та охопив період 395 – 50-х років V ст. Відповідно до цього, висвітлений американськими дослідниками наратив у другому розділі зводиться насамперед до переповідання дипломатії Константинополя на час правління Аркадія та Феодосія ІІ. Центральне місце у ньому відведене мотивам, які можна віднайти у більшості загальних «Історій Візантійської імперії»: немала увага присвячена виступу magister militum Гайни та готського вождя Требігільда у 399-401 рр., кампаніям супроти Сасанідів, угодам та подальшій боротьбі з гунськими очільниками Ульдіном та Атіллою (сторінки 23-37). Із позитивних рис другого розділу, відзначимо послуговування авторами істотного джерельного корпусу, заснованого насамперед на повідомленнях сучасників описуваного, які проходили службу у війську: Амміана Марцелліна, Марцелліна Коміта, Пріска Паннійського (сторінки 41-42).

Концептуальним внеском цього розділу є стратифікація інститутів військових магістрів східної частини Імперії. Автори пропонують ієрархію magister’ів Сходу станом на 441 р. Датування цієї системи здійснене на основі повідомлень «Варій» остготського хроніста Кассіодора, а конкретно частин ІІІ та V його праці (сторінка 37). Вони представляли собою формуляри призначень магістратів та членів римської адміністрації, а також дипломатичної переписки із Константинопольським двором. Не останню роль у датуванні градації командирів війська зіграли також новелли Феодосія  ІІ.

Таким чином, за Е. Калделлісом та М. Крузе, на початоку 40-х років у східній частині Імперії була представлена наступна градація посадовців у ранзі magister militum:

1. Magister militum administrationes – не пов’язані з конкретними регіональними корпусами, здійснюють загальне командування силами в Імперії;
2.  Magister militum vacantes – перехідні цивільні інституції, які з огляду на зовнішньополітичну кон’юктуру фактично є військово-адміністративними;
3. Magister militum vacantes – посадовці, що представляють собою резерв офіцерського корпусу;
4. Magister militum honorarii – винятково почесний титул.

Отже, у підсумкових заувагах до розділу підкреслимо превалювання суто наративної частини тексту понад концептуальними ремарками. Не виключено, що такий прийом був застосований з огляду на потребу простеження плинності видозмін від Феодосія І. Ще однією причиною цього слугує відхід римської цивільної адміністрації від примату magister militum utriusque militae Флавія Стиліхона та його «ставленика» на Сході, Гайни на початку V ст.

Тим не менш, на нашу думку, однотипним пасажам можна було відвести меншу увагу. Це би не вплинуло на теоретичне значення монографії. Заслуговує уваги також спроба прив’язати конкретні персоналії пізньоримських командирів до адміністрацій magister militum,насамперед Гайни (сторінки 27-28) та виокремлення градацій структур «піхотних» та «кінних» магістрів за Феодосія ІІ (сторінки 23-25).

Третій розділ «Класична фаза польових армій Сходу» охоплює період від середини V ст. до 506 р. Хронологічні межі цього пасквілю обумовлені бажанням авторів підкреслити специфіку cursus honorum тодішніх східноримських військових, які могли, протягом свого життєвого шляху, подолати градації від рядового солдата до magister militum. Відкритість армійських магістратур для простолюду була кластером цієї епохи. У якості ілюстрації цього, Е. Калделліс та М. Крузе оглядають біографію імператора Лева І (457-474). Лев, до помазання на престол, просунувся у військовій ієрархії та отримав преференції з боку magister militum Флавія Ардавура Аспара. У підсумку, успішна кар’єра військового та знайомство із правлячими колами Імперії сприяли підйому Лева.

На час його правління не відбувалось істотних змін у структурі армії Сходу. Автори монографії підкреслюють краще вбереження джерельного корпусу на цей період. У підсумку, це дозволяє виокремити зі структури війська Константинополя підрозділи Mattiarii, Saggitarii Dominici, та Lanciarii (сторінки 48; 56-57). Ці тактичні одиниці вели свою історію принаймні з часу правління Юліана І як comitatenses. Станом на останню третину V ст. вони залишались у складі польового війська у структурах «презентальних» корпусів у Віфінії та підпорядковувались magister militum praesentalis I та magister militum praesentalis IІ.

Поза тим, американські дослідники не обмежуть себе встановленням тяглості традицій у середовищі comitatenses. Кілька сторінок монографії присвячені гвардійським підрозділам східноримського війська, scholae (комплектувались із автохтонного населення Імперії) та scholae palatinae.  Е. Калделліс та М. Крузе переповідають структуру цих одиниць та число однотипних підрозділів відносно тексту ND, а також висвітлюють історію їх застосування (сторінки 53-54). Примітно, що автори не оминули увагою надання готських схоларіїв представникам роду Амалів на початку VI ст. (сторінка 53). Уцілому ж, аналогічно попереднім розділам, третя частина праці в більшій мірі присвячена висвітленню дипломатії Риму крізь військову «призму».

Наративна частина цього розділу є більш структурованою та значно краще засвоюється читачем. Це пояснюється тим, що матеріал «Класичної фази…» заснований не стільки на гіпотезах авторів (що було вимушеним у першому та другому розділах), скільки на матеріалі хроністів епохи та їх наступників. До числа останніх можна віднести Псевдо-Захарія, Псевдо-Ієшуа, частково Євагрія Схоластика та Прокопія Кесарійського (сторінки 59‑60). Однак, на місці авторів ми б утримались від буквально сприйняття матеріалу хроністів, які за родом діяльності були кліриками, секретарями, юристами. Жоден із перелічених авторів не був військовим за фахом. Виняток у цьому розділі становить матеріал Марцелліна Коміта.

На цей же період оформлюється система війська Імперії, яка залишалась без змін до правління Юстиніана І. Вона представляла собою 5 корпусів «польового» війська (розташованих у Фракії, Іллірику, Вірменії, Сході та дві армії у Віфінії), які за потреби доповнювали гвардійські підрозділи. Число бійців, які складали польову армію Східного Риму, у трактуванні авторів, не суперечить загальній колізії попередників Е. Калделліса та М. Крузе та становила бл. 20 тис. осіб. Сфера оперативного застосування корпусів різнилась відповідно до того, на скільки фронтів воювала Імперія. Відповідно, Фракійський або Вірменський корпус міг бути переведений на фронт із персами (сторінки 60‑61). Характерним для періоду є існування рудиментів Діоклетіано-Констянтинової моделі війська: до початку VI ст. серед чинів римського війська фігурують офіцери у званні duces та comes (сторінка 55).

Предметом четвертого розділу монографії «Деградація та занепад системи польових армій Східного Риму» є подальші структурні зміни мілітарної адміністрації Імперії. Хронологічні межі цієї частини праці, період 506-630 рр., видаються нам дискусійними. Так, верхній період, з якого автори виводять наступну сходину еволюції польового війська, є кампанія імператора Анастасія І (491-518) супроти шахіншаха Кавада І (498‑499/501‑531) у Персовірменії. Затяжні бойові дії спричили збільшення сил презентальних копусів, сягнувши 50-60 тис. осіб, а також закріплення «Вірменського» корпусу на північно-східному фронтирі імперії, що відобразилось у тексті ND (сторінки 69-74).

До середини VI ст., видозміни у структурі військового управління польовими силами  можна звести до наступних постулатів: 1) пропорційного збільшення числа солдат у польових арміях до 30-х років VI ст.; 2) утоврення експедиційних сил числом 4-10 тис. бійців, спрямованих у 533 р., 536 р. та 50-х роках VI ст. до Вандальського, Остготського та Вестготського королівств відповідно; 3) пріоритету набору експедиційних сил понад презентальними арміями; 4) наявності у експедиційних військах основного числа елітарних підрозділів Імперії; 5) остаточний перехід примату на полях баталій до тяжкої кінноти.

Ця тенденція, намічена правлінням Юстиніана І, була продовжена його безпосередніми спадкоємцями – Юстином ІІ (565-578) та Тиберієм ІІ (578‑582). При цьому, оборонні війни Імперії на Дунайському лімесі викликали закріплення корпусів Фракії та Іллірику на регіоні Балкан. Подекуди, політична кон’юнктура вимагала їх передислокації на фронт із Сасанідами – зокрема під час Лазікської війни 541-562 рр. У таких умовах, видозмінена система набору рекрутів (що змістилась за Анастасія до мобілізації добровольців) не могла надати достойну відповідь супротивникам Імперії. Це призвело до набору обмежених контингентів варварів – ефталітів, кутургурів, утутргурів, ісаврів, антів, склавинів та гепідів починаючи з 30-х років VI ст. (сторінка 77).

Доля гвардійських підрозділів у цю епоху визначається кількома детермінантами. Послуговуючись даними Іоана Малали, Феофана Сповідника та Агафія Міренейського (сторінки 81-82), автори виокремлюють особливості застосування підрозділів scholarii, scholae, equites, esqubitores та protectores. До тенденцій їх використання належать: 1) формування мобільних підрозділів числом до тисячі бійців, які виконували функції оперативного резерву у Віфінії; 2) виведення з їх числа esqubitores та переведення їх до стану «палацової гвардії». Зрештою, очільник цього підрозділу, comes esqubitorum протягом 70-80-х років VI ст. став опорою імператорської влади у столиці (сторінки 82-83). Посадовці, які займали цю посаду у зазначений період, ставали співправителями та спадкоємцями автократорів.

Водночас інститути magister militum стають закритими для вихідців із низів. Пріоритет у наданні вищих командних посад відводиться представникам імператорської фамілії: Герману, Юстиніану. Примітним видається те, що Юстиніан І навіть у таких умовах відводив увагу компетентності генералітету, та не «змішував» цивільних чиновників з офіцерським корпусом. Тим не менш, у подальші десятиліття по смерті Юстиніана І, автократори наближають до себе адміністраторів, які були у більшій мірі особисто вірними правителям, а не славились талантами стратегів і тактиків. До таких осіб належать стратиг Пріск та брат імператора Маврикія (582-602) Петро.

Частину розділу займають підрахунки авторів числа бійців у польових арміях наступників Юстиніана. За трактуванням Е. Калделліса та М. Крузе, вони налічували, залежно від пріоритету відтину фронту, 10-15 тис. бійців (сторінки 85-86). Не оминули увагою і питання забезпечення цих сил. Так, виносячи питання «що дозволило забезпечувати усі польові корпуси імператорам?», автори надають прозаїчну відповідь – «пандемія чуми» (сторінка 89). Питомо при цьому, що державці у Константинополі не могли винятково марити завоюваннями Ойкумени, не замислюючись про внутрішнє становище Імперії. Однак, характер конфліктів із шахіншахами Кавадом І та Орміздом IV (579-590), різка антиримська риторика останніх унеможливлювали довготривалі перемир’я на Сході. Оптимум протистояння Імперії з Персією припав на період 610-641 рр. У ході нього, імператор Іраклій видозмінив специфіку набору до польових армій, залучаючи на службу переважну частину чоловічого населення Імперії шляхом рекрутського набору. При цьому, корпуси Сходу та презентальні армії були об’єднані, з огляду на прорив східного лімесу.

Паралельно, відновлення потребувала адміністрація Фракії та Іллірику, що зазнавала розорень з боку склавинів та протобулгар із першої третини VI ст. (сторінка 90). У підсумку, весь період 506-630 рр. був проведений автократорами у спробах відновлення міліарних адміністрацій у Балканських провінціях та передислокуванню 2/3 польових армій на Схід (сторінки 90‑91).

Вище ми піднімали питання своєрідності хронології цього розділу. Якщо нижня дата, 506 р., не викликає нарікань, то продовження розділу до 630 р. пов’язане із зіткненням авторів із джерелознавчими проблемами епохи. Зокрема, слід виділити як віддаленість авторів тодішніх джерел від теми мілітарії загалом, так і фактичним відходом Іраклія від усталеної системи польових армій, розділених на 5 корпусів в умовах війни із Персією, що тривала до 628 р.

Водночас період після 630 р. Е. Калделліс та М. Крузе виокремлюють час постання фемної системи комплектування армії та відходу від корпусів, висвітлених у ND. Підкреслимо, що «авторство» фемної реформи є дискусійним у середовищі візантиністів – частина авторів справді приписує ці нововедення Іраклію. Водночас має місце прив’язка початків фемної реформи від Константа ІІ.

На нашу думку, узагальнена американськими дослідниками епоха, яка налічує понад 120 років, потребує внутрішньої стратифікації. Дати, які можуть виступити межовими у цьому контексті, можуть стосуватись:

• епохи правління Юстиніана І: у цій структурі, слід виокремити події 539-540 р., у ході яких визначився затяжний характер війни Велізарія з Остготським королівством. У підсумку, з цього часу постало питання додаткового набору до польового війська контингентів федератів та застосування гвардійських підрозділів у якості comitatenses;
• періоду царювання Юстина ІІ, зокрема першої війни з аварами упродовж 568-570 рр. На цей час, відбулась чергова руйнація варварами військових структур Фракії та Іллірику. У підсумку, втративши ці важливі джерела набору рекрутів до війська Риму, Константинополь не проводив активних контрнаступальних дій на Сході до 588 р., а на Балканах – до 589 р.
• деградації системи польових корпусів у ході правління Фоки (602‑610). Попри те, що поділ армій на 5 частин зберігався на цей час de–jure, ми не можемо стверджувати про вбереження цих підрозділів на практиці.

Остання частина монографії, за винятком висновків (сторінки 92-104), присвячена корпусу із 4-х додатків. Останні, будучи поділені на частини за тематичним та хронологічним принципом, займають істотну частину дослідження (сторінки 105-179). Структурно, вони розділені на уточнення та перегляд тем, піднятих попередниками Е. Калделліса та М. Крузе (насамперед, Д. Мартіндейлом) у контексті вивчення біографій воєначальників Риму епохи Домінату та джерелознавчих розробок. До їх числа належать:

• стратифікація командирів корпусу Валентиніана ІІ відносно градацій офіцерів за ND. Джерельним базисом тексту вистпупають повідомлення «Діянь» Амміана Марцелліна, «Нової історії» Зосима та Кодексу Феодосія ІІ (сторінки 105-112);
• нарису структури magister militum на час правління Феодосія І (сторінки 112-126). Цей додаток представляє собою ревізію концепції А. Демандта, який на початку 80-х років ХХ ст. виокремив 14 представників офіцерського складу Імперії, які займали ці посади в проміжку 379-395 рр. відповідно до етнічної, соціальної та конфесійної складових. До корпусу magister militum цієї епохи Е. Калделліс та М. Крузе зараховують кілька офіцерів, що на час правління Валентиніана ІІ були duces – Ріхомера та Еллебікуса. Зауважимо, що цього огляду автори залучають фактологічний матеріал із «Церковної історії» Філлосторгія, за винятком напрацювань сучасників, згаданих у контексті Додатку 1;
• переліку magister militum praesentalis за період 440-585 рр. (сторінки 127-151). Аналогічно попередньому, цей пасаж набуває практичної цінності у контексті розвитку студій, пов’язаних із просопографією представників римської знаті. На матеріалі «Хроінки» Марцелліна Коміта, «Війни з готами» Прокопія, 22-ї Новели Юстиніана, «Хроніки» Іоана Малали та «Пасхальної хроніки» анонімного автора, Е. Калделліс та М. Крузе доволі скрупульозно оглядають згадки наративними джерелами офіцерів, що займали пости очільників резервних корпусів римського війська. Окремої уваги у цьому контексті заслуговує згадка кар’єри магістра Коментіола;
• повторного датування «східної» частини ND, заснованого на співставленні термінології трактату із однотипними дефініціями із папірусів, віднайдених у Оксирінху, що стосуються правління Лева І (сторінки 152-179).

До попередніх підсумків цієї заключної частини монографії зауважимо, що вони якісно контрастують з основним текстом роботи. Навідміну від чотирьох розділів «The Field Armies…»,  пасажі, зосереджені на більш вузькій проблематиці – біографій полководців, специфіки посади magister militum praesentalis, носять практичну та теоретичну цінність і у якості самостійних матеріалів. Тим не менш, наявність їх у структурі монографії викликана тематичною близькістю до предмету дослідження книги. На нашу думку, вкорочений текст додатків необхідно було включити у якості вступних ремарок до розділів І та ІІ монографії, що більш повно розкрило би методологію дослідження та проілюструвало більш якісну роботу американських дослідників над джерелами висвітленої епохи.

Висновки

Підсумовуючи зауваги від опрацювання монографії «The Field Armies of the East Roman Empire (361-630)», зазначимо, що автори праці поставили перед собою, без сумніву, монументальне завдання. Огляд специфіки розвитку військової системи Римської імперії у період IV-VII ст. торкається не лише питань політичної та мілітарної історії. Вивчення похідних проблем потребує знань у сфері джерелознавства, практичного зброєзнавства та епіграфіки. Авторам вдалось пролити світло на ґенезу польових армій Імперії та побіжно їх становище, командний та особовий склад у зазначений період.

Із позитивних рис праці, варто виокремити увагу Е. Калделліса та М. Крузе до напрацювань сучасників періоду. Акцентуючи увагу на тексті ND, його інтерполяціям пізньої Античності, дослідники не оминають увагою як твори продовжувачів літературної традиції доби Принципату (Прокопія Кесарійського, Менандра Протектора, частково – Іоанна Малали, Агафія Міренейського), так і анонімні хроніки та компіляції «класичної» Візнантії («Пасхальна хроніка», «Бревіарій» патріарха Никифора). Водночас, слід наголосити на поверхневому усвідомленні авторами вказаних творів специфіки тодішньої військової системи. Безумовно, застосування американськими дослідниками вказаних джерел є вимушеним. Для представників військового ремесла, інтерес до літературної праці є радше винятком із правил. У підсумку, скутарії та доместики рідко брались за перо – прикладами цього за всю добу 361-630 рр. є Амміан Марцеллін, Марцеллін Коміт та автор «Стратегікону». Тим не менш, усім цим творам Е. Калделліс та М. Крузе присвятили увагу в тексті монографії.

Крім того, з тексту «The Field Armies…» помітно, що автори володіють методологічною базою на достойному рівні. Дотичною вказівкою цього є істотний список бібліографії (сторінки 186-193). Окремої уваги заслуговує спроба уточнити просопографічні дані представників пізньоримської військової знаті. Ця тема, попри висвітлення у історіографії, потребує перманентної уваги дослідників через віднайдення нових списків як наративних джерел періоду, так і перекладів імператорських указів.

Тим не менш, буде оманливим сприймати висвітлену монографію винятково у позитивному світлі. Сама назва напрацювання, «Польові армії Східної Римської імперії» потребує уточнення з огляду на основний акцент колективом авторів – висвітлення перетрубацій командно-адміністративної системи пізньоримського війська за даними ND. Під цим кутом, винятково дотичний інтерес Е. Калделліса та М. Крузе до інших наративних джерел епохи був би зрозумілим. Не було би й зауваг щодо відсутності згадок щодо облогових машин римлян та поліоркетики.

Увагу привертає також відсутність спроб виокремити межові дати в структурі розділів, які висвітліють основні етапи становлення військової системи Імперії у зазначений період. Автори (очевидно, задля спрощення сприйняття читачем) не конкретизують значення Фракії та Іллірику у системі фіскального рекрутування. Не наводять вони даних щодо занепаду системи aurum tironicum, що не в останню чергу підвело автократорів після 378 р. до касації Діоклетіано-Констянтинової моделі комплектування війська.

Однак ми не можемо при цьому стверджувати, що опрацьована нами монографія залишає змішані, або ж негативні враження. Ставлячи себе на місце авторів, ми передбачаємо (проте вони цього не вказали у передмові), що метою написання монографії було створення короткого конспекту з історії перетрубацій мілітарної системи Пізнього Риму – ранньої Візантії на фоні кризових явищ усередині політії. Книга «The Field Armies…» цілком підійде для пожвавлення інтересу у студентів та любителів історичної науки до епохи Великого переселення народів із «римської» точки зору. Аналогічно, вона чудово підійде для формування лекцій з окресленої епохи. Стиль написання, авторські формулювання є легкими та простими. Лише в спеціалістів з проблематики військової системи Імперії вони можуть викликати запитання.

Покликання:

1. C. Diehl, Les grands problèmes de l’histoire byzantine (Paris, 1943): 274 р.
2. Ibidem, 175-180.
3. Див. зокрема: О. Жданович, “Кочовики Степу і Візантійська імперія у IV–VI ст. (на основі свідчень візантійських авторів)”, Україна в Центрально-Східній Європі, Вип. 14, (2014): 23–24; О. Жданович, “Посольства аваров у Менандра Протектора (коментированный перевод источников)”, Золотоордынское обозрение, № 4, (2016): 881–893; О. Жданович, Авари в Європі. Кочовики в системі візантійської дипломатії раннього Середньовіччя (Київ: Темпора, 2019): 79; О. Жданович, Великий Тюркський каганат. Кочова імперія Євразійських степів (Київ: Темпора, 2019): 20; 49–51; В. Кузовков, “Свідоцтва візантійських історичних творів про відносини Східної Римської імперії з кочовиками Північного Причорномор’я”, Науковий вісник МДУ імені В. О. Сухомлинського. Історичні науки, Вип. 3.37, (2014): 113–114; В. Мельник, “Социально-правовые реалии «Аварского каганата»: фактор Yersinia pestis и дискурс международной правосубъектности восточноевропейского кочевого сообщества”, Аннали Юридичної історії, Т. 4/3, (2020): 30–72; О. Приходнюк, “Анти та авари”, Проблеми походження та історичного розвитку слов’ян. Зб. наук. ст., присвяч. 100-річчю з дня народж. Віктора Платоновича Петрова, (1997): 142–147.
4. Див зокрема: G. Kardaras, “The nomadic art of war. The case of the Avars”, Acta Militaria Mediaevalia, № 9, (2015): 7–25; R. Main, After Justinian: Foreign Policy in the Byzantine Empire during the Reigns of Justin II and Tiberius II Constantine (565–582) (Trinity: Oxford, 2019): 67–76; E. Stein, Studien zur Geschichte des byzantinischen Reiches vornehmlich unter den Kaisern Justinus II u. Tiberius Constantinus. (Stuttgart: J. B. Metzlersche Verlagsbuchhandlung, 1919): 1–25; W. Pohl, The Avars. A Steppe Empire in Central Europe, 567–822. (Itacha and London: Cornwell University Press, 2018): 58–197; Ł. Różycki, “Roman-Avar relation from the perspective of the military campaign of 597 and the siege of Tomi”, Barbarians at the gates. A monograph based on material from the VI International Study Session on the History of the Peoples of the Baltic Sea. (Toryń: Wydawnictwo Adam Marszałek): 115–133.
5. Див зокрема: F. Curta, The Making of Slavs: History and Archaeology of the Lower Danube Region c. 500–700. (Cambridge: University Press, 2009): 204–208; F. Curta, “Horsemen in forts or peasants in villages? Remarks on the archaeology of warfare in the 6th to 7th century Balkans”, War and Warfare in Late Antiquity, (2013): 809–852; F. Curta, “Where have all the Avars gone? A view from Eastern Europe”, Contributions to the Bulgarian Archaeology, Vol. 12, (2022): 5–20.
6. A. Kaldellis, M. Kruse, The Field Armies of the East Roman Empire (361-630) (Cambridge: University Press, 2023): XVIII+205 р.
7. A. Kaldellis, M. Kruse, The Field Armies of the East Roman Empire (361-630), ІІІ.
8. E. Luttwak, The Grand Strategy Of The Byzantine Empire. (Cambridge and London: The Belknap Press, 2009): 151.