Прим. авт.: цей текст – вкорочений та перероблений варіант матеріалу, повна версія якого подана до публікації у 72-й номер вісника “Етнічна історія народів Європи” Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Принагідно, висловлюю подяку редколегії журналу.

Міграція до регіону Карпатської низовини етнічного конгломерату аварів наприкінці 50-х років VI ст. викликала низку політичних та соціальних зрушень у Центрально-Східній Європі. Одним із них став епізод заселення терен колишньої римської провінції Паннонія номадами, очоленими каганом Баяном (562–602), за попередньою домовленістю із лангобардським королем Альбоїном (566–573). До цього часу, дипломатія на північ від Дунайського лімесу Римської імперії стабілізувалась унаслідок дипломатії автократора Юстиніана І (527–565) [3, с. 367–414].

Тим не менш, до кінця десятиліття політична вага Константинополя у регіоні була ослаблена. Гепіди, яким протистояли лангобарди, зайняли позицію нейтралітету у питанні оборони від склавинів; унаслідок епідемії чуми та кампаній супроти остготів та персів Дунайський лімес був позбавлений гарнізонів. З огляду на потребу оборони північного кордону Імперії, у 557 р. Флавій Петро Саббатій уклав договір із представником аварської орди — нобілем Апсіхом. У тексті контракту передбачалось заселення номадами територій вздовж Дунайського лімесу Імперії [10, с. 48–51].

Формально авари обороняли Імперію, про що звітували автократору у ході посольства за 562 р. [10, c. 50–53] Тим не менш, на практиці у середовищі знаті кочовиків почав вироблятись зовнішньополітичний курс, спрямований на відхід від дипломатичної лінії Східного Риму. Упродовж 558–562 рр. номади, без попереднього узгодження із імператором, здійснили низку походів на гепідів та антів. У 561 р. кочовики розпочали кампанію супроти франкського королівства Австразія, очолюваного Сигібертом І (561–575) [8, с. 215]. У підсумку, бойові дії супроти федератів Ромеї та нейтральних сторін виступили demonstratio ad oculos майбутнього демаршу аварів супроти Константинополя.

Остаточний розрив сторін відбувся з ініціативи наступника Юстиніана, Юстина ІІ (565–578) . Приймаючи посольство аварів з приводу зішестя на престол, автократор повідомив аварам, що ті «не обдурять… [ромеїв] лестощами, не налякають погрозами», а базилевс «дасть [кочовикам] більше, ніж…[Юстинінан], [а саме] заставить прийти в себе, бо… [аварів] вразила гординя» [10, с. 92–97]. Заява Юстина потягнула за собою ревізію дипломатичних контактів Баяна. Під 568 р. номади вступають у переговори з монархом лангобардів Альбоїном, бажаючи отримати на розселення терени Паннонії. Підкреслимо, що колишня римська провінція у таких обставинах виступала плацдармом для атак на римські діоцези Іллірик та Фракія. Водночас, уклавши за цей же період договір із Сигібертом [8, с. 224; 10, с. 126–129], Баян міг отримати сировинну та матеріальну базу для початку війни супроти Імперії.

Про факт укладення союзу поміж аварами та лангобардами повідомляє низка історичних творів. Із напрацювань сучасників подій слід виокремити «Історію» Менандра Протектора. Водночас про цей факт не згадують автохтонні твори: «Origo gentis Langobardorum» [лат. «Походження народу лангобардів»] [6, с. 1–6] та едикт короля Ротарі (636–652) [4, с. 1–73]. Свідчення Менандра доповнюють повідомлення «Історії лангобардів» Павла Диякона [5, с. 49–93] та «Хроніки» Сигіберта із Жамблу [2, с. 300–374].

Специфіка взаємовідносин лангобардів та Константинополя з часу приходу перших на лівий берег Дунаю наприкінці V ст. відзначалась нестабільністю. Будучи федератами Константинополя з 535/536 або 539 р. [1, с. 116–117], лангобарди були залучені до війни супроти остготів, зокрема під очоленням Нарсеса при Буста Галлорумі у 552 р. Водночас із 548 р. розгорталась війна лангобардів з гепідами, чому сприяв modus operandi Константинополя у дипломатії із сусідами. Фінальний епізод конфлікту відбувся у 568 р. У ході баталії з королем гепідів Кунімундом (бл. 560–568), лангобардам вдалось розромити супротивників. Одним із каталізаторів перемоги Альбоїна, за повідомленням Павла Диякона, став «вічний союз із аварами» [5, c. 50].

Менандр переповідає цей епізод більш скрупульозно, виокремлюючи хронологію перемовин між сторонами. Так, у 568 р. Альбоїн спрямував до Баяна місію, учасники якої просили кагана «не покидати [лангобардів] у скрутний час [війни з гепідами]» [10, c. 128–129]. Потреба укладення союзу, у візії Альбоїна, полягала у:

1) можливості ослабити Юстина, «найжорстокішого ворога» кочовиків, який виступив на боці Кунімунда;
2) географічною близькістю терен гепідів до Скіфії (тодішнього ареалу розселення номадів) та Фракії;
3) потребою нанесення превентивного удару по Імперії, яка, за повідомленням посланців, готувалась до війни з аварами.

У ході перемовин сторони дійшли до спільного знаменника в питанні бойових дій. За повідомленням «Історії» [10, c. 128–131], постулати договору поміж аварами та лангобардами можна звести до:

1) передання «десятої частини четвероногих [тварин]» лангобардів кочовикам [Прим. авт.: мова, очевидно, йде про худобу, на що вказує опис договору поміж аварами та франками за 568 р. [10, c. 126–129]];
2) надання «половини [отриманої] здобичі та половини землі» гепідів на лівому березі Дунаю; 3) отримання Альбоїном союзника з широким оперативно-тактичним інструментарієм на полі бою.

Напередодні бойових дій відбулись перемовини аварського нобіля Таргітія із Юстином щодо поновлення матеріальних виплат кочовикам з боку Імперії. У підсумку, автократор, «будучи усвідомленим у підлості гепідів» [10, c. 130–131], не надав останнім мілітарної підтримки у бойових діях. Ця обставина, зрештою, визначила перебіг кампанії 568 р. Як повідомляє Павло Диякон, союзники «…так лютували супроти гепідів, що майже геть винищили їх» [5, c. 50–51].

Одразу після перемоги над гепідами, за свідченнями «Походження народу…», «Історії лангобардів» та «Хроінки» Сигіберта, відбувається переселення лангобардів з Паннонії до Апеннін [6, c. 4; 5, c. 62; 2, c. 318]. За різними версіями, виправа Альбоїна була спричинена особистим розрахунком короля або «запрошенням» з боку очільника префектури Італії Нарсеса, який до цього часу був позбавлений цієї посади [1, c. 117].

Альбоїн та Баян при укладенні союзу не оминули питання подальшої долі Паннонії. Так, лангобарди передавали кочовикам регіон з можливістю повторного розселення випадку провалу заселення Італіїповернення [5, с. 62]. Менандр опосередковано вказує на передання лангобардами зайнятої частини Паннонії аварам без попередніх обумовлень [10, c. 134–137]. У цьому контексті ми схильні віддати перевагу повідомленню сучасника. На правоту Менандра вказують як подальші претензії Баяна на Паннонію, що залишалась у складі Імперії, так і факт того, що кочовики, основною потугою економіки яких є пасовища та худоба, не могли мати зиску із розореної землі.

Підсумовуючи, зазначимо, що союз аварів та лангобардів 568 р., незважаючи на слабке висвітлення у джерелах, безумовно мав місце на політичній арені. Причинами, що підвели Баяна та Альбоїна до зближення, виступили: 1) вироблення самостійного політичного курсу нобілітетом кочовиків; 2) протистояння лангобардів та гепідів на лівому березі Дунаю протягом V–VI ст.; 3) провал Юстином ІІ курсу divide et impera стосовно федератів Імперії на північ від Дунайського лімесу [9, c. 7–10]; 4) мілітарне ослаблення Константинополя у регіоні з першої третини VI cт. Поза тим, ми не відкидаємо генези аваро-лангобардського союзу в контексті  розвитку власне дипломатії Альбоїна. На плідну взаємодію монарха лангобардів зі склавинами, саксами, тюрингами та гепідами вказує їх присутність у складі переселенців до Апеннін у 568 р. У цьому контексті Аварському каганату відводилась роль буферної зони поміж майбутнім Королівством лангобардів та Імперією.

Джерела та література

1. Павлюк А., Характер лангобардського завоювання Італії (568–584 рр.). Галичина, Вип. 22‑23, 2013. С. 115–121.
2. Chronica Domni Sigeberti Gemblanensis monachi. Edidit D. Ludowicus Conradus Bethmnann. MGH SS 6. Hannoverae, 1844. P. 300–374.
3. Diehl C. Justinien et la civilisation byzantine au VI^e siècle. Paris: Ernest Leroux, 1901. 735 p.
4. Edictus Rothari. MGH Fontes iuris 2. Hannoverae, 1869. P. 1–73.
5. History of the Langobards by Paul the Deacon. Translated by Foulke W. Philadelphia: University Press, 1906. XLIII+437 p.
6. Origo gentis Langobardorum. MGH SS rer. Lang. 1. Hannoverae, 1878. P. 1–6.
7. Pohl W. The Avars. A Steppe Empire in Central Europe, 567–822. Itacha and London: Cornwell University Press, 2018. 636 p.
8. Sancti Georgii Florentii Gregorii, episcopi Turonensis, Historiae Ecclesiasticae Francorum libri decem ex duobus codd. mss. nunc primum, cura leglay et teulet, collatis (1836). T. 1. Parisiis, XIV+515 p.
9. Stein E. Studien zur Geschichte des byzantinischen Reiches vornehmlich unter den Kaisern Justinus II u. Tiberius Constantinus. Stuttgart: J. B. Metzlersche Verlagsbuchhandlung, 1919. 199 s.
10. The History of Menander the Guardsman. Introducttion essay, text, translation and historical notes Blockley R. Liverpool, 1985. 307 p.