ВСТУП

Японська історія періоду «Адзуті-Момояма» є важливим періодом для історії країни, оскільки до цього періоду Японія як держава ще не була об’єднана і навіть при правлінні інших сьогунів велися міжусобні війни. Коли ж настав період «Адзуті-Момояма» було ліквідовано останній сьогунат, який характеризувався ліквідацією регіональних світських і релігійних державних утворень, об’єднанням Японії, відновленням авторитету імператорського двору; під час нього велися і далі постійні війни одне між одним для того, щоб посісти владу і об’єднати Японію. Особою, яка змогла об’єднати під одним прапором країну, став Ієясу Токугава (Мацудайра Мотоясу). Він утворив Сьогунат Токугава, який встановив мир на 300 років.

Об’єктом дослідження виступає Ота Ґюїчі та його “Записи про князя Нобунаґу” (яп. 信長公記, Shinchō kōki), що є цінним джерелом для вивчення історії та культури Японії того часу. Вона описує події та діяльність Оди Нобунаґи, одного з перших японських вождів, хто об’єднав країну в період сенгоку.

Предметом та метою дослідження виступає висвітлення основних рис періоду «Адзуті Момояма», їх озброєнення, генералів (Даймьо/самураїв-генералів), формацій, особливості виховання знатті.

Часові рамки охоплюють період третини XVI – початку XVII ст. Нижньою хронологічною межею слугує третина XVI ст., котра ознаменувалась знищенням останнього Сьогуна Асікага Йосітеру та посиленням влади імператора. Верхньою межею виступає початок XVII ст., коли після смерті Тойотомі Хідейоші до влади приходить Токугава Іеясу.

Територіально охоплюється Японія, до якої відносяться острови Хоншю, Кюшю та Шікоку. Та Корейський півострів.

ОСНОВНА ЧАСТИНА

Почнімо з того, ким був Гюїчі. Ота Ґюїчі був важливою постаттю в історії Японії. Він народився в 1572 році і відомий як японський військовий і політичний діяч, історик і літератор. Ота Ґюїчі розпочав свою кар’єру як охоронець-лучник Оди Нобунаґи, видатного японського воєначальника та державного діяча. За свої заслуги у бойових діях він став гвардійцем і був підвищений до адміністратора. Що цікаво, таким чином, підвищувати у званні – це була доволі поширена тенденція в Японії, до прикладу, Хідейосі Тойотомі, що був одним з генералів Оди Нобунаги, до певного періоду був звичайнісіньким селюком, сандальником, але він пройшов усю ієрархію до генерала, в майбутньому він також стане тим, хто об’єднав усю Японію. Але якщо вже говорити про цей випадок, то це був один єдиний серед усіх, а загалом надання різних почестей було цілком прийнятним у Японії, ця система була в дечому схожа на Європейську, але очевидно, зі своїми нюансами.

Рухаючись далі за нашим джерелом, звернімо увагу на найбільшого завойовника, описаного там. Загалом, із записок нам відомо що Ода Нобунага народився в родині старійшини воєводських намісників провінції Оди Нобухіде 23 червня 1534 р. Спочатку йому дали ім’я «Кіппоші», що означає “щасливий”, а пізніше дали ім’я Нобунага. Він навчався в буддистському храмі Тенно, де, ймовірно, вивчав стандартні предмети у вигляді грамоти арифметики каліграфії і буддиського канону. В юності займався їздою верхи, стрільбою з лука та рушниці, а також студіював тактику і стратегію бою, постійно гартував своє тіло та регулярно проводив бої з однолітками. Що цікаво, багато хто зі самураїв не міг дозволити собі такий тип навчання, оскільки це були доволі великі витрати, тому більшість це дозволяли собі великі землевласики, здебільшого Даймьо.

Далі у записках Гюїчі описується, що надзвичайно важливою подією у житті Нобунаги став конфлікт з Йошимото Імагавою . 12 червня 1559 р. Імагава почав атаку на форти Оди, почувши про це, Нобунага послав свої 3 тис. воїнів у бій. Імагава подумав, що це не буде загрозою, тому розставив табір. Нобунага скористався цим, а також дощем, який почав падати – при Окехадзамі 1560 р. армія Імагави була повністю розбита. Цю подію Гюїчі описує з певною зверхністю: «Хоча світ доживає кінця, але сонце і місяць ще не впали на землю. Імагава Йошімото привів до Нарумі велике сорокап’ятитисячне військо, але користі від того було ніякої. Його розбили лише дві тисячі Нобунаги, що становили жменьку від йог огол. Загинув Імагава страшною смертю. Шлях небес був страшний». Найцікавіше у цьому описі було те, що Гюїчі писав про 2 тисячі хоча іноземна історіографія, яка опиралась на інші джерела стверджує, що проти Імагави боролись 5 тисяч військ Нобунаги. Це показує що Гюїчі дуже прикрашав усе, що зробив Нобунага.

Загалом в цьому джерелі доволі непогано описується також і причини поразки – спрацював не лише ефект неочікуваності, але і наявність у Нобунаги покращеного виду асігару-копейщиків що мали довші списи, а також високу к-сть кавалерії, що була доволі ефективною на Японських островах, навіть не зважаючи на переважаючу більшість копейшиків-асігару в арміях Японії.

Далі можна більше проаналізувати за допомогою джерела, а якою ж була ієрархія? Насправді, як би це смішно не було, але в армії Японії не було надто високої ієрархії, були асігару як звичайна піхота, між ними виступали командири, що могли бути не зі знаті, або ж це були самураї, які могли бути офіцерами-кавалеристами. Самураї також поділялись на ієрархію в залежності від їх дохідності. Далі після самураїв йшли генерали, які зазвичай мали під командуванням свою власнезібрану армію (в більшості випадків) і сам голова армії, який був в більшості випадків дуже впливовим Даймьо і головою високопоставленого роду, серед таких був також і Ода, Такеда, Токугава, Дате і т.д.

Джерело описує також, що в Японії був доволі поширений буддизм як важливий атрибут життя людей і з часом він ставав все більш воїнізованим: ще до початку Сенгоку-Дзідай з’явились війська під назвою Сохеї, що складали зі себе професійних воїнів, які вчились воювати і тримати духовний баланс, що робило їх дуже дисциплінованими та сильними воїнами. В одному зі сюжетів хронік ,пов’язаних з Одою Нобунагою, почались довгі війни з різними храмами, про цю війну з храмами та загалом війну не лише з буддиськими храмами, але й політика відносно християн була описана в одному з 15-и записок. Загалом він розповідає про історію японського християснтва та причетність до нього Оди Нобунаги. Цікаво виділити те, що Гюїчі був проти політики підтримки християнства, адже в майбутньому Гюїчі ще писав сувії при дворі Токугави, і можна співставити різні записи зі записами Гюїчі і порівнявши, зрозуміти, що Ода надзвичайно сильно підтримував християн та проводив постійну модернізацію. Цей факт можна побачити у війні з Такедою, яка ще тривала. У битві при Нагашино 1575 р. армія Такеди була повністю знищена вогнепальною зброєю Нобунаги.

Цей сюжет, насправді, дуже гарно співставляється з іншим описами Гюїчі стосовно Японії. Загалом, це країна дуже формалізована і має доволі багато прив’язок до традиційності, через що вогнепальну зброю до певного періоду часу взагалі не використовували, тому це порушувало певні правила війни, які існували на той період часу, оскільки головне у битві – це чесна перемога, навіть враховуючи тактики. Хоча, що цікаво, Японці не завжди були людьми честі, оскільки мали дуже дивну звичку часто зраджувати своїх господарів, тому їх віра могла розповсюджуватись більше в рамках бойових дій.

Так чому ж вогнепальна зброя була настільки не популярна довгий період часу, не враховуючи того, що вона не традиційна? Вона пробивала броню і японці вважали, що це нечесно і порушує усі правила, бо вона повністю переламувала хід війни. Після битви при Нагашіно стиль війни повністю помінявся і вогнепальну зброю почали массово використовувати, оскільки це було більш ефективно, тому тут можна помітити військово-політичні зміни.

Згадується та частково описується в рамках цього джерела Бусідо. Бусідо (японською – 武士道) – це кодекс честі та моралі, який розвивався серед японських самураїв протягом 600 років (приблизно). Термін “Бусідо” буквально перекладається як “Шлях воїна” або “Шлях самурая”. Цей кодекс визначав норми поведінки для самураїв і покликаний був сформувати їх як воїнів та членів японського суспільства.

Деякі ключові аспекти Бусідо включають:

Чесність і честь: Самураї були закликані дотримуватися високих стандартів чесності та честі. Вони мали дотримуватися своїх обіцянок і завжди діяти справедливо.

Відданість і послух: Самураї мали високий рівень відданості своєму господарю або сенсею (вчителю). Повинні були дотримуватися його велінь і віддати життя заради його захисту.

Милосердя і доброта: Бусідо також враховував милосердя і доброту до слабких і потребуючих.

Самоконтроль і внутрішня міць: Самураї мали тримати свої емоції під контролем та виявляти внутрішню міць, навіть у найскладніших ситуаціях.

Відвага і лояльність: Відвага та лояльність були одними з найважливіших якостей самураїв. Вони повинні були готові боротися та вмирати за свого господаря.

Тим не менш, важливою частиною є Будзюцу. Слово «будзюцу» використовується в японській доктрині бойових мистецтв стосовно всіх спеціалізацій, які практикували японські професійні воїни, а також члени інших соціальних класів. Важливо наголосити, що термін «будзюцу», насамперед, пов’язаний з практичними, технічними та стратегічними аспектами бойових мистецтв, на що вказує використання ієрогліфа техніки. Коли ці спеціалізації описуються як дисципліни, чиє призначення має освітній чи етичний характер, «техніка» перетворюється на «шлях» (до), спрямований швидше до духовних здобутків, ніж до суто практичних.

При представленні спеціалізацій будзюцу пріоритетні позиції були віддані мистецтву стрільби з лука, мистецтву володіння списом, мистецтву володіння мечем, мистецтву верхової їзди та мистецтву плавання в обладунках, оскільки головний персонаж японської історії, воїн чи бусі(самурай), практикував усі ці мистецтва на професійній основі. За обговоренням цих спеціалізацій, названих нами «основні бойові мистецтва», слідує розгляд «другорядних бойових мистецтв», таких як володіння бойовим віялом і володіння палицею, які також вважалися традиційними, мали стратегічне значення і були досить популярними у представників різних класів японського суспільства. І, нарешті, ми розглянемо кілька спеціалізацій бойового мистецтва, які не відповідають усім трьом викладеним вище критеріям і тому отримали назву «побічні бойові мистецтва».: наука використання вогнепальної зброї (ходзюцу), будівництва укріплень (сікудзодзюцу) та дислокування військ (сендзодзюцу).

Це були доволі важливі мистецтва, які практикувались більш багатами самураями. У документі зі слів самого Гюїчі доволі багато описується про красу Японії та замки, він зазначав що, ландшафт усієї країни був осяяний силуетами замків і фортифікаційних споруд усіх видів і розмірів, які провінційні феодали споруджували скрізь, де тільки можна було розмістити гарнізон своїх воїнів. Кожна стратегічна ділянка, яка дозволяла організувати ефективну оборону проти збройної атаки та вести спостереження за переміщеннями людей та товарів, була добре укріплена. Замки зводили на вершинах невисоких гір, на пагорбі між горами та рівниною або просто на рівнині . Військові роди будували замки та утримували гарнізони у великих містах, біля важливих храмів та каплиць, на перехрестях доріг, біля ринків, біля морських портів та гаваней і т. д. Таким чином, формувався типовий баланс між військовим захистом та експлуатацією, з одного боку, комерційною ефективністю – з іншого, що також було характерною особливістю японських призамкових міст, які будувались навколо цитаделів великих феодалів.

За своєю структурою замок феодальних часів еволюціонував у складну і зрештою практично неприступну фортецю. Зазвичай він проєктувався як серія «концентричних укріплень, відокремлених один від одного замковими валами, ровами або стінами» і представляв собою таку заплутану мережу замкнутих двориків і проходів, що з’єднують їх, і якщо одне з укріплень потрапляло в руки нападників, його можна було відбити з будь-якої зі сторін або повністю відрізати без істотної шкоди для обороноздатності інших укріплень. Підхід до його укріпленого периметру захищали заповнені водою ями, канави та штучні трясовини або комбінація з усіх цих трьох загороджень. Як розповідає Гюїчі, наповнені водою рови (хорі) вважалися “найкращою гарантією від проникнення”. Земляні стіни (дої) або стіни з каменю (ісігакі) важковагово здіймалися над цією першою оборонною лінією, залишаючи лише два проходи – сильно укріплені головні ворота і такі ж міцні, але менші за розміром задні ворота. Зазвичай ворота були зроблені з товстих колод, оббитих мідними або залізними листами. Характерною особливістю внутрішніх проходів, що зв’язують один дворик з іншим і окремі зміцнення один з одним, як правило, були хитромудро влаштовані подвійні ворота, в яких перші ворота були розташовані під прямим кутом до других, і в просторі між ними (контрольованим зверху і з боків) могла поміститися лише певна кількість людей – так, наприклад, за рішенням Хідейосі це максимальне число мало становити 240 піших воїнів або 40 вершників.

Оборонні рубежі головної цитаделі замку зазвичай складалися з трьох частин: головний рубіж у центрі (хоммару), оточений другим рубежем (ніномару), а потім третім рубежем (саномару) укріплень, представлених, відповідно, головною вежею та резиденцією правителя, коморами та казармами. Всі вони являли собою довгасті будівлі, об’єднані з масивними стінами, які мали двері та проходи з внутрішньої сторони та бійниці із зовнішньої. Форма та розміри бійниці змінювалися залежно від того, яку зброю передбачалося використовувати у цій точці для відбиття нападу. Прямокутні бійниці для лучників (ясама), круглі, трикутні або квадратні для вогнепальної зброї (теппосама) і, нарешті, великі овальні для гармат (тайхосама) чергувалися зі схожими на лотки похилими отворами (ісіотосі) і люками, які широко відкривались і скидали каміння на голови ворогів. Що цікаво, якщо розглядати фактори будзюцу, тобто зі зброї та технічних прийомів тих спеціалізацій будзюцу, які прийнято розглядати як традиційні бойові мистецтва, що мали велике стратегічне значення в умовах індивідуального поєдинку та широко практикувалися японськими воїнами феодальної епохи, можна вивести доволі багато чинників та особливостей. Ці чинники як наділяли кожен вид бойового мистецтва неповторним характером і індивідуальністю, але часто й давали йому назву. Менше того, інструментальні та функціональні особливості однієї спеціалізації найчастіше надавали вирішальний вплив на інші.

Так, наприклад, фехтування на списах зазнавало впливу стрільби з лука в таких базових концепціях, як траєкторія та мета. У свою чергу, фехтування на списах вплинуло на володіння мечем з його концепціями різних стійок, переміщень, обертань і випадів. Воно також певною мірою вплинуло на мистецтво володіння палицею, бойовим віялом і навіть на різні системи рукопашного бою без зброї, в яких головною зброєю служить саме тіло бійця, за допомогою різних прийомів противника, що використовує силу. Особливості кожного стилю вимагають окремого розгляду з погляду найбільш характерних інструментів кожної спеціалізації будзюцу, супутніх методів або винайдених для них технічних прийомів і насправді ці всі речі доволі сильно впливали на тактику, оскільки можна говорити і про індивідуальні поняття, але такі особливості протягом довгого періоду часу також і впливали на тактику, озброєнння постійно модернізувалось та покращувалось, зброя та броня ставали кращою, тому мінялись очевидно і техніки володіння нею, а з нею і тактики.

Також після смерті Нобунаги Гюїчі почав служити Хідейосі Тойотомі і продовжив свої записи – із записок, насправді, можна дуже багато дізнатись про морський флот японців. Особливо з походів років Бунроку і Кейтьо (Японо-Корейська війна), де доволі детально описано усі проблеми, які виникали у Японців, здебільшого в тому, що Японці завжди воювали на своїй землі і не виходили за її межі через особливість їхнього ізоліціанізму і це доволі сильно вплинуло на війну, оскільки на суші Хідейосі перемагав, але от морські битви перевернули усю війну верх ногами.

Проблема Японців у цьому плані була в тому, що всі їх кораблі були дерев’яними, а в корейців вони були обшиті металом, така ж проблема була при спробі піратства іноземних кораблів, оскільки Японці не воювали майже ніколи в морі і не бачили резону в цьому.

ВИСНОВКИ

Якщо підсумовувати вищезгадане – у період останньої третини XVI століття – початку XVII століття в Японії спостерігалася важлива трансформація військово-політичної ситуації. Цей період характеризувався значущими змінами в галузі військової справи, зброї, тактики, бусі та військових правителів. Ключові висновки:

Вплив європейської зброї: у цей період Японія спостерігала значний вплив європейської зброї, зокрема від португальських і голландських торговців. Інтродукція аркебузів та гармат внесла революційні зміни у військовому обладнанні та тактиці. Це призвело до збільшення летальності та ефективності військових операцій.

Видозміни та коренизація бусі: важливим аспектом військової справи в цей період були бусі, які фактично і вводили певні правила війни. Після Оди Нобунаги фактично уся Японія повністю змінила доктрину війни і поміняли основні та фундаментальні правила ведення війни, а отже, і основні моральні принципі.

Даймьо та ті, хто об”єднав країну: у цей період було багато військових правителів, таких як Ода Нобунага, Токугава Ієясу та Тойотомі Хідейосі, які змагалися за владу в Японії. Їхній вплив на історію Японії та доктрини ведення були найбільшими, оскільки більшість із них робили найбільш кардинальні зміни і фактично формували основи ведення війни.

Загалом, тоді в Японії відбулися важливі зміни в військово-політичній ситуації, які визначили подальший розвиток країни. Вплив європейської зброї, розширення бусі та зміна влади на користь Токугави сприяли формуванню Токугавського сьогунату, що визначив політичний пейзаж Японії протягом багатьох століть. Після настання періоду Едо японська доктрина усе ще розвивалась, але те, що ми називаємо війною, не було протягом 269 років, тому період Едо – це настання часу миру, що потягнув зміни:

Політичний ізоляціонізм: Сьогунат Токугава надзвичайно зменшив контакти Японії з іншими країнами. Це визначалося політикою “сакоку” або “ізоляцією країни”. Японія обмежувала зовнішньоторговельні зв’язки та забороняла іноземцям в’їжджати в країну. Це призвело до ізоляції Японії від світу протягом близько 200 років і в майбутньому до стагнації країни.

Споживче суспільство: під час Едо-періоду в Японії розвинулося споживче суспільство. Створено було велику кількість ремесел та майстерень, підтримувалася економіка національного масштабу. У цей період була створена і розвинена інфраструктура, така як дороги та канали. Більшість самураїв перейшли в чиновники, самураї перестали існувати.

Список використаних джерел та літератури

1. Sadler A.L. The Maker of Modern Japan: The Life of Tokugawa Ieyasu Routledge

2. Ли Сунсин Военный Дневник (нанчжун ильги) Вступительная статья, перевод с ханмуна，Коментарии и приложения О.С. Пироженко

3. Олександр Коваленко, Самурайські Хроніки: Ода Нобунага (Київ: Дух і Література, 2013), 960 ст.

4. Frederic Louis. Daily Life in Japan at the Time of the Samurai, 1185-1603 Allen and Unwin, 1972. — 360 p.

5. Sadler A.L., The Maker of Modern Japan: The Life of Tokugawa Ieyas (Taylor & Francis e-Library, 2010), 540 ст.

6. Hubbard Ben. The Samurai Warrior: The Golden Age of Japan’s Elite Warriors, 1560-1615. Amber Books, 2014. — 224 p.

7. Lewis James B. Frontier contact between Choson Korea and Tokugawa Japan London and New-York. Routledge, 2003. – 336 р.