Від часів Норманського завоювання Англії в 1066 року, на заході острова знаходилися могутні валлійські князівства, які чинили завзятий опір норманам. Завоювання цього краю почалося ще з часів Вільгельма ІІ. Саме від його правління починається систематичне покорення Уельсу. Місцеве населення славилося своїм вільнолюбством, тому для англійців завоювання йшло доволі повільно. 

У військовій традиції середньовічного Уельсу були присутні як лицарська традиція так і присутній спадок римського, кельтського англосаксонського та скандинавського бойового мистецтва. Гірський ландшафт краю сприяв консервації різних військових традицій. Дана специфіка дозволяла валлійцям виробити особливий стиль боротьби з агресором. Одне відомо точно, що валлійці не мали власного сильного флоту або він був дуже слабким. В писемних джерелах не фіксується участь валлійців у морських баталіях.

Основою більшості армій середніх віків була лицарська кавалерія, але в Уельсі ситуація була іншою. Князь і його лицарський двір був лише меншою частиною війська. Теулу (Teulu з валлійської означає сім’я чи клан) були лицарями, які могли, за потреби, спішитися. Виходячи з аналізу реформ Ллівелін І ап Гріфіда Великого, валлійські еліти старалися перейняти феодальні традиції Європи, тому теули фактично є відповідниками лицарів. Щодо їх оснащення, то воно відповідало лицарю даного століття: копіє, кольчужний обладунок, шолом (можливо були й топхельми), щит, меч. У битва за міст Оревін, Ллівелін ІІІ ап Гріфід «Останній» мав 160 «теулу», які його супроводжували, що дозволяє нам припускати, що валлійські князі мали у залежності близько 120-160 лицарів. Також нам відомі описи валлійських лицарів з армії Едварда І у Фландрії близько 1297 року. Гіральд Камбрійський та Віллям ле Бретон описує броню валлійця – шолом, коротку кольчужну сорочку, круглий щит пофарбований у білий, золотий чи синій колір. Рідко у вершників зустрічалися кольчужні шосси.[1] Також підкреслюється особливість їх вбрання – поверх обладунку надягалась червона туніка. Валлійці використовували місцеву породу коней, яка за словами Гіральда Камбрійського була витривалою. Печатки валлійських князів та лицарів теж підтверджують вже феодальний характер еліти суспільства. 

З валлійських джерел нам відомо про участь у конфліктах Х-ХІ століття англо-саксонських, скандинавських та ірландських найманців. Але основою валлійського війська було ополчення, яке скликалося князем на 6 тижнів. Традиційно вважалося, що найкращих валлійських списоносців дають північні князівства, а на півдні кращі лучники. Зазвичай валлійські списоносці воювали босими або мали чобіт лише на лівій нозі. Це було викликано гірським ландшафтом краю. Гіральд Камбрійський пише, що валлійці носили коротке волосся, хоча деякі солдати насправді голили голови, щоб волосся не заплутувалося в гілках та кущах під час пересування лісом.[1] Бритти також голили бороди, але багато хто з них носив вуса. Можна припускати, що валлійські воїни старалися збільшити свій захист голови купівлею шолому чи захопленням його у бою. Воїни були одягнені у лляні сорочки (часто червоного кольору) та у лляні штани; зверху вони одягали вовняний плащ, що доходив до колін, який іноді описують як “тонкий”. Важливою особливістю валлійських списоносців була дисципліна. Валлійці воювали під час битви у строю. Дану традицію вони запозичили від римлян. Також нестачу обладунків заміняли спритністю воїна. Як другорядну зброю використовували сокири та довгі ножі. Іншою особливістю були щити. Саманта Колклаф у своїй праці «Image and reality in medieval weaponry and warfare Wales 1100-1450» пише, що крім популярних у той час каплевидних щитів використовували круглі.[2] Гіральд Камбрійський зазначає, що валлійці мали довгі списи, але згадує, що при наближенні до рядів супротивника, валлійці могли метнути свої списи та взятися за іншу зброю. Можна припускати, що довжиною основної зброї сягало до 2.5 метрів. Також Гіральд Камбрійський підкреслює, що воїни валлійських князів мають багатий бойовий досвід, багато хто з них має хороше екіпірування, яке часто здобувалося в бою.

Іншою важливою частиною валлійського війська стали лучники. Довгий лук виготовлявся з гірського в’язу. Особливість деревини робила цей лук потужною зброєю. Гіральд Камбрійський вказує, що стріла валлійського лука могла пробити дубову дошку товщиною в долоню(що мало віриться). Віллям де Браоз, 3-й барон Брамбера, згадує, що валлійці поранили його за допомогою лука. Стріла пробила його кольчужні шосси та товсті штани, пройшла крізь його бедро застрягло в сідлі. Потужна зброя на свій час, супротивник в обладунок не міг себе почувати в безпеці, коли ворог мав таких лучників. У битві за міст Оревін, валлійські лучники на стороні англійців перестріляли списоносців Ллівеліна ІІІ ап Гріфіда, що дозволило англійцям обійти супротивника з флангів та нанести удар в тил. Недивно, що англійці перейняли великий лук у валлійців, що потім відіграє свою роль в Столітній війні.

Щодо тактики валлійців, то Гіральд Камбрійський пише, що бритти у першу чергу старалися атакувати ворога у засідках і набігах; успіх на війні вимірювався кількістю здобичі, привезеної додому. Улюбленими місцями для січі була болотиста та гориста місцевость. Так жителі Уельсу хотіли отримати перевагу над більш броньованим та екіпірованим військом ворога за допомогою маневреності та швидкості. У битві при Лландейло Фаур 1282 року, англійські війська під командуванням Гілберта де Клера (100 лицарів та 1600 воїнів) були розгромлені в засідці валлійськими військами.[3] Того ж року Люк де Тані(200 лицарів та 2000 воїнів) спробував форсувати Менайську протоку з метою нанести неочікуваний по війську Ллівеліна ІІІ ап Гріфіда. Тоді Гріфід перехопив де Тані при форсуванні, що спричинило значні втрати серед англійців. Було понесено втрати в розмірі 20 лицарів та 400 воїнів. Якщо ж валлійців позбавити можливості маневрувати або поставити в невигідні умови, то перемога була в руках англійців. Так сталося в битві за міст Оревін 1282 році, де англійці змогли застосувати всі переваги свого лицарського війська. У битві при Маєс-Майдог валлійські війська були розсіяні за допомогою лучників. Тактика боротьби з валлійськими списоносцями за допомогою лучників та кавалерії буде застосована Едвардом І у боротьбі зі шотландськими шилтронами.  

Валлійські війська не володіли облоговою тактикою, як у більшості армій Європи. Зазвичай замки брали в облогу або надіялися на капітуляцію ворога при більшому числі валлійців. Штурми були рідкісним явищем. Враховуючи дані особливості Едвард І розміщав свої замки на берегу, щоб постачати свої війська з моря. Йому було відомо, що валлійці не мали флоту.

Чисельність валлійських військ коливалася від могутності князя. Коаліція валлійських князів у битві при Круг Мавр 1136 року мали сили розміром 6000 воїнів та близько 1000 лицарів[4]. Ллівелін ІІІ ап Гріфід «Останній» у Піптонському договорі зі Симоном де Монфором обіцяв надати 30 000 воїнів для боротьби з баронами Валлійської марки. 

Середньовічний Уельс був справжньою проблемою для англійців. Войовничий народ було дуже важко перемогти. Лише за Едварда І вдалося збудувати систему фортів, яка мала тримати цей народ в покорі. Попри усі спроби час від часу в Уельсі розгоралися визвольні повстання. Найвідомішим з них став виступ Овайна Гліндура проти влади Генріха IV. Самі ж англійці були не проти використовувати цей народ у війнах проти Шотландії та Франції. Ми маємо згадки про участь валлійських списоносців у арміях Едварда ІІІ та Генріха V.

Джерела:

1. I. Heath, Armies of Feudal Europe 1066-1300 (2nd Ed), 1989. 

2. S. Colclough Image and reality in medieval weaponry and warfare Wales 1100 1450, 2015.

3. J. Morris, The Welsh Wars of Edward I (Reprinted 1994 by Llanerch Press), 1905.

4. R. R. Davies, The Age of Conquest: Wales, 1063–1415. Oxford: Oxford University Press. 2000.