Наукове Товариство імені Т. Г. Шевченка (далі – НТШ) стало рушійною силою формування та розвитку української науки кінця XIX ст. – другої половини XX ст. Його переформатування з Літературного у Наукове товариство в 1892 році зумовило появу, фактично, першої Української Академії Наук, котра стала кузнею кадрів для тодішньої української інтелігенції. Саме переформатування у науковий формат було зумовлено тим, що культурно-освітні цілі товариства були вже вичерпані. Звісно, що культурно-просвітницька платформа не могла лягти в основу довгострокової стратегії розвитку товариства, а лише носила тимчасовий (перехідний) характер, а саме товариство змушене було модернізуватись під потреби розвитку всіх сфер життя українського народу, всупереч його перебування у складі інших держав. Також слід зазначити, що в даному дослідженні буде висвітлюватись діяльність лише двох секцій, та установ котрі мали певне дотичне відношення до них. Умови тодішньої Австро-Угорщини найкраще підходили для існування легального українського наукового центру. Недарма Галичину називають «Українським П’ємонтом», адже конституціоналізм монархії дозволяв вести легальну політичну діяльність, і не заперечував діяльність тогочасної української науки; не слід забувати також, що на території тогочасної Російської імперії діяв сумнозвісний Емський указ. Тому очевидно, що саме товариство фінансувалось меценатами з терен українських земель Російської імперії, адже більшість людей, котрі могли б фінансувати товариство на самій території Галичини були поляками чи полонофілами. Саме існування даного товариство є феноменом.

Діяльність історико-філологічних секцій НТШ

Переформатування Товариства відбулось за ініціативи громадсько-політичного діяча Олександра Барвінського[1] та перекладача-письменника Олександра Кониського[2]. За ідеєю Кониського, дане товариство мало стати своєрідним аналогом польського «Towarzystwo przyjaciół nauk»[3] (Товариство друзів науки), або сербського Наукового Дружства. При тому слід зазначити, що відкриття даних товариств було зумовлене тим, що в цей час слов’янські народи переживали певний своєрідний «культурний ренесанс»[4].

Метою переформатування товариства було: плекання й розвивання науки й мистецтва українською мовою, збирати й зберігати всякі пам’ятки старовини і наукові предмети України. 16-го листопада були утверджені завдання самого Товариства. Перелік цих завдань[5]:

• Наукові досліди: А) З української та слов’янської філології та з історії українського письменства та мистецтва. Б) З історії та археології України, а також наук філософічних, політичних, економічних і правничих. В) З наук математичних, природничих із географією та лікарських
• Доповіді, розвідки, наукові дискусії
• З’їзди вчених літераторів та митців
• Видання наукових «Записок» товариства, як також видання інших періодичних журналів і літературних творів
• Премії та підмоги вченим та літераторам
• Збирання предметів для музею та бібліотеки в краю та закордоном
• Влаштування власної книгарні та друкарні

Головами Товариства в період досліджуваний Автором цієї праці були: Юліан Целевич[6] (1892–1893 рр.), Олександр Барвінський (1893–1896 рр.), Михайло Грушевський (1897–1913 рр.) Сплеск та розквіт Товариства відбувся саме за період головування Михайла Сергійовича Грушевського. Сам Грушевський, після прибуття до Львова обійняв посаду голови Кафедри Історії України в Університеті (офіційна назва: кафедра історії Сходу Європи). Хоча Товариство, через спротив поляків, не отримало офіційного статусу Академії, воно фактично було «неофіційною» українською Академією Наук. Оформлення саме такого статусу Товариства стало можливим лише через діяльність Михайла Грушевського[7].

Зважаючи на широту поставлених завдань, очевидно, що мав відбутись певний поділ на секції в структурі самого Товариства. Було сформовано три секції – історико-філософічну, філологічну та математично-природописну-лікарську. Кожною секцією керував директор, котрому допомагав секретар. З комісіями було так само – тільки замість директора, був голова комісії. Самі члени НТШ були поділені на дві групи: кваліфіковані науковці, що обираються секціями за їхні заслуги та друковані праці; звичайні громадяни, з академічною освітою, котрі могли бути почесними членами товариства за меценатські внески чи особливі заслуги на науковому полі.

Тепер зосередимо свою увагу на двох секціях – філологічній та історико-філософській. Розпочнемо з філологічної секції. В ній було кілька комісій – Літературна, Мовознавча, Етнографічна, Бібліографічна, пізніше виникла комісія Мови та правопису. Першими членами цієї секції були такі відомі постаті, як: Володимир Гнатюк[8], Ілля Кокорудз[9], Степан Смаль-Стоцький[10], Юліан Романчук[11].

В історико-філософській секції існували такі  комісії: Археологічна, з котрої пізніше виокремились такі, як Старої історії України, Нової історії України та історичного джерелознавства, Національної економії, Соціології та статистики, Правничо-економічна, Термінологічна, Музикологічна, Історії Мистецтва та виник Музей історичних пам’яток. Остання комісія та музей виникли в період, котрий не стосується даного дослідження (1918 рік та 30-ті роки XX ст.). Вважаю, що такий поділ Археологічної комісії був зумовлений тим, що вона початково намагалась займатись надто великою проблематикою опрацювання та публікування праць з Історії України та Української літератури. Відомими членами цієї комісії були: Федір Вовк[12], Степан Томашівський[13], Яків Шульгин[14], Наталь Вахнянин[15], Петро Стебельський[16], Кость Левицький[17].

Щодо видавничої діяльності, то слід зазначити, що «Записки» самого товариства у форматі 6 томів щороку почали видаватись з 1896 року, як дітище трьох секцій НТШ. З 1897 року записки почали випускати лише філологічна та історико-філософська секції. Багаторічним редактором записок був Михайло Грушевський, завдяки настановам та порадам побачили світ близько 110 томів[18] записок (5–98, 101–116) Третя секція почала видавати свої наукові напрацювання у «Збірнику Математично-природописної-лікарської Секції».

Від 1894 року, під редакцією Костя Левицького почав видаватись «Часопис правничий», котрий від 1896 року став щорічником. У 1900 році дане видання змінило свою назву на «Часопис правничий та економічний». Також з 1894 року почалось видавництво, під редакцією Олександра Барвінського «Руської Історичної Бібліотеки». Роком пізніше, під редакцією Михайла Грушевського видавались «Джерела до історії Руси-України»; під редакцією Івана Франка «Пам’ятки українсько-руської мови і літератури». Сам Іван Франко віддав Товариству десять років свого життя (1898–1907), і був змушений покинути Товариство лише через свою хворобу. Щодо «Збірника Філологічної секції» НТШ, котрий випускався від 1898 року, до 1938 року налічував 38 томів[19]. В цьому збірнику можна знайти статті на мовознавчі проблеми від Агатангела Кримського[20], Іларіона Огієнка[21], Василя Сімовича[22].

Публікація фольклорних матеріалів потребувала свого окремого видання, котре було створене у 1895 році, піл назвою «Етнографічний збірник», під редакцією Івана Франка та Володимира Гнатюка. Також не слід забувати про «Матеріали до українсько-руської етнології», котрі видавались від 1898 року, під редакцією Федіра Вовка. У тому ж таки році, з пропозиції Михайла Грушевського почав видаватись «Літературно-науковий Вісник», видавництво котрого було перенесено до Києва у 1907 році. Цікаво те, що певний час дане видання виходило під редакцією світоча українського націоналізму Дмитра Донцова. У 1898 році була заснована «Українська Видавнича Спілка», котра займалась популяризацією певних українських та іноземних творів; її відкриття було присвячене до століття української літератури – тобто свята на честь Івана Котляревського[23].  Дана «Спілка» видала близько 300 різноманітних книг та брошур. В 1901 році для видання критичних творів українських класиків була заснована «Українсько-руська бібліотека; для видання оригінальних підручників з права та економіки була заснована «Правнича бібліотека»

Не слід оминути увагою і бібліотеку НТШ. Котра початково складалась з 392[24] книжок, котрі були подаровані Товариством Олександром Кониським. Саму бібліотеку було засновано у 1893 році. Від 1899 року розпочався обмін різною науковою літературою між іншими науковими інстанціями. Першим завідувачем бібліотеки був Михайло Павлик[i], після нього Іван Кревецький. Найвартіснішими надбаннями бібліотеки були: «Апостола» Федорова, перші друковані версії «Енеїди» Котляревського, старі рукописи церковного характеру, котрі давніше колекціонував Іван Франко (Євангелія, Мінеї). Також в самій бібліотеці зберігались документи та листування багатьох відомих галичан та наддніпрянців, з їхніми особистими автографами. На початку 1914 року бібліотека знаходилась на вулиці Супінського, 21 (тепер це вул. Коцюбинського). Бібліотека переїхала туди з вулиці Чарнецького 24 (тепер вул. Винниченка) через банальну причину – не вистачало місця для нових книг та читацький зал не міг вмістити всіх охочих. Ріст бібліотечних фондів був дивовижним – на самому початку в наявності були лише 392 книги; 1905 рік – було наявно 19000 томів різноманітної літератури; 1912 рік – 65612 томів[25].

Друкарня була заснована ще у 1873 році, на меценатські кошти. Розміщувалась на вул. Чарнецького 26. Від 1894 року друкарня почала займатись друкуванням шкільних книжок та стенограм засідань крайового сейму. На 1913 рік персонал становив 42 особи. За цей же рік друкарня принесла Товариству чистого доходу на суму 42 638,56[26] корони. Справи друкарні пішли на спад після початку Першої Світової – російська окупаційна влада заборонила друк більшості книг та при відступі вивезла більшість майна з самої друкарні. Переплетня була заснована у 1903 році, через те, що друкарня не справлялась з великим накладом книг, котрі слід було випустити. Також саме в цьому році було закуплене потрібне обладнання для брошурування, краяння, та розтинання паперу. Через десять років дохід з даної установи складав 6 965,73 корони[27]. Від 1892 року існувала книгарня НТШ у Львові.  У 1908 році книгарня з’явилась у Києві, через рік у Харкові, через чотири роки у Катеринодарі.

Щодо видатків самого Товариства, то на 1911 рік вони становили значні суми. Загальний бюджет становив 91 400 корон. Лише частина з цих видатків: наукові видання – 57 000 корони, наукові поїздки 2 800, стипендії – 3 000, бібліотека – 13 500, музей – 4 000, секретаріат – 11 000. Однак , товариство отримало від місцевого уряду 19 000, від Буковинського сейму одноразову допомогу в розмірі 1 000, від самої держави – 19 000 корон[28]. Решту коштів Товариство отримувало від меценатів та власних підприємств.

Тепер слід розглянути самі причини «успішності» НТШ. Омелян Пріцак наводить такі аргументи: наявність вченого великого формату, з ясною візією розвитку українських гуманітарних наук; наявність одного центру, що є необхідною передумовою для нормального розвитку систематичної наукової праці, також як для громадської установи потрібні філіали та відділи; зв’язок основних діячів НТШ з нормальним університетом (Львівський університете), в котрому вони займали кафедри, або професорували; концентрація на українські дисципліни; здобуття грошових ресурсів від крайової влади чи задніпрянських філантропів; створення фахової бібліотеки, як верстату науково-дослідної праці[29]. Також в саме цей період відбулось створення української наукової мови та української національної науки, що, загалом, позитивно вплинуло на весь український визвольний рух.

Діяльність НТШ у Львові на початку ХХ століття

Певний підсумок діяльності НТШ у Львові на 1898 р. подає М. Грушевський у своїй статті[30]. У його статті перелічується кількість наукових статей, котрі були присвячені певній науковій темі. Окрім цього, Михайло Грушевський відзначав факт того, що НТШ стало сильним науковим осередком для українців та зібрало навколо себе значні наукові сили.

Михайло Грушевський виявився здібним організатором. У 1898 році було організовано святкування з нагоди столітнього ювілею «Енеїди» Івана Котляревського. Товариство організувало вечір, запросивши до участі різні громадські організації, та найвидатніших діячів української культурної інтелігенції. Серед гостей були і представники підросійської України, зокрема Микола Лисенко, автор опери “Наталка Полтавка”. У 1898 р. НТШ придбало будинок на вулиці Чарнецького, 26 (нині Винниченка, 26). Нова будівля Товариства мала важливе значення, оскільки з’явилася можливість зібрати під одним дахом усі установи НТШ. Було утворено канцелярію Товариства, якою керував секретар Володимир Гнатюк[31].

Варто відзначити факт того, що у 1902 р. було прийняте рішення про видання творів класиків української літератури під назвою «Українсько-руська Бібліотека». В. Гнатюк зазначав, що вийшло біля 8 товстих томів даної збірки[32]. В 1906 р. НТШ почало видавати «Українсько-руський Архів». У цьому архів було «… уміщено збірки дрібних документів, описи рукописів і інше»; вказується, що вийшло 13 томів даного архіву[33].

Щодо самої діяльності В. Гнатюка, то однією з найбільш вагомих його робіт була наукова едиція народознавчих серійних видань під опікою Етнографічної комісії НТШ. Він був редактором більшості із 39 томів «Етнографічного збірника» та 22 томів «Матеріалів до українсько-руської етнольогії». Текстологія, упорядкування, редагування, коректура, підготовка до друку текстів, випуск та поширення збірників – усе це лежало у полі діяльності В. Гнатюка. Цінність цих фольклорних матеріалів полягає в тому, що вони ніколи не «подавалися сирими», а були науково систематизовані, із зведеними варіантами та численними паралелями із світової (і насамперед слов’янської) літератури[34].

У 1899 р. НТШ отримало запрошення для участі в роботі археологічного з’їзду в Києві. Але згідно з вказівками організаційного комітету доповіді на з’їзді могли бути прочитані всіма слов’янськими мовами, крім української. Крім того, царський уряд заборонив в’їзд на територію Російської імперії I. Белею, Ю. Романчуку, Д. Гладиловичу, Констянтину і Василю Левицьким, О. Барвінському, Є. Огоновському. Товариство подало організаційному комітетові гострий протест проти такого рішення, заявивши, що у випадку недопущення української мови на з’їзді НТШ відмовиться від участі в ньому. У результаті цієї заяви підготовчий комітет вирішив, що доповіді на з’їзді можуть бути прочитані українською мовою, але не можуть бути опубліковані в працях з’їзду[35].

Протест НТШ підтримали наукові установи як Російської імперії, так і закордонні, перш за все слов’янські, в результаті чого Міністерство освіти Російської імперії дозволило прочитати доповіді українською мовою, але лише на секційних засіданнях за участю не більше делегатів. З такою дискримінацією української мови НТШ не погодилося і відмовилося від участі в роботі з’їзду. Призначені для цього зібрання доповіді було опубліковано в двох подвійних томах «Записок НТШ[36]».

НТШ займалося не тільки науковою роботою і публікацією наукової та художньої літератури, але й брало активну участь у громадській діяльності. Воно підтримувало українців Російської імперії всіма можливими способами в їхній боротьбі проти царського уряду за права і  української нації. В 1905 р. М. Грушевський перевів до Києва видавництво «Літературно-Наукового Вісника». Там же були утворені Товариством і перші українські книгарні, що дало змогу значно збільшити поширення і пропагування української літератури. НТШ робило пожертвування на національні цілі – була здійснена пожертва у розмірі 3000 карбованців на будівництво пам’ятника Т. Шевченку в Києві[37].

НТШ боролось не тільки за права наддніпрянських українців, а й за права галицьких «русинів» у межах Австро-Угорщини. Перш за все, воно вважало за потрібне ввести українську мову у вищих навчальних закладах: Львівському та Чернівецькому університетах. Значний внесок у цю боротьбу, а також у впровадження конституційних прав співгромадян зробив згадуваний вже Володимир Гнатюк. Цій проблемі він присвятив цілу серію статей, головним чином опрацьованих статистичних даних про мовну дискримінацію українського населення[38].

Важливою справою діяльності товариства було надання стипендій для навчання: збереглось два листи з подібним проханням від родичів Т. Шевченка. У першому Людмила Шевченко повідомляє, що вона є двоюрідною онукою Кобзаря і що їй дуже соромно, що вона майже неграмотна: закінчила тільки два класи сільської школи і просить матеріальної та моральної допомоги для продовження навчання у Львові, а пізніше – Кракові. У другому листі Левко Шевченко пише, що закінчив 5-класну ремісничу школу в Києві, де вчився на «маляра», і просить виділити йому стипендію для продовження навчання за фахом[39].

У відповідь на прохання Товариство допомагало всіма можливими способами. Свідченням того є листи-подяки за надану допомогу. Цікавим є лист-відповідь від «Руського товариства педагогів у Львові», в якому говориться, що воно «візьме участь у нараді над реформою науки українсько-руської мови, яку проводить НТШ» в 1902 р. З цього листа випливає висновок, що НТШ не тільки матеріально і морально підтримувало всі українські товариства, що діяли на території Галичини і Буковини, а й залучало їх до активної наукової роботи[40]. Попри опір місцевих еліт, Грушевський прагнув, щоб НТШ трималося осторонь галицької політики, однак Товариство все ж налагодило регулярну співпрацю з місцевими діячами. Йшлося не лише про участь Грушевського та Франка у створенні Української Національно-Демократичної партії  та їхню співпрацю у залученні коштів для фінансової підтримки Товариства. Головним мотивом діяльності НТШ стало бажання студентів і професорів Львівського університету мати власний незалежний український університет, тому члени Товариства брали участь у майже усіх засіданнях парламенту, присвячених цьому питанню

Висновки

Другий період діяльності НТШ у Львові можна окреслити, як час бурхливого росту наукової творчості та часом утвердження підвалин до створення свідомої української нації. «Я не сумніваюсь, що без вкладу НТШ ніколи ми не здобулись би на визвольні змагання»[41].. В історії Товариства було багато парадоксів, злетів та падінь. В пізніший період Товариство переживало не найкращі часи, однак воно і надалі залишається потужним центром української науки. В часи існування тоталітарного радянського ладу, котрий намагався переформатувати історію України в загальноросійський процес, історія, котра «пропонувалась» Товариством була набагато кращою, через відсутність ідеологічних штампів.

Також, зважаючи на величезну кількість іменитих людей, котрі працювали в самому Товаристві, то зважаючи на той колосальний вплив, котрий був спричинений на українське громадсько-політичне життя, то зазначу, що товариство було справжньою, хоча й нелегальною, Українською Академією Наук.

---

Покликання:

[1]  1847– 1926, громадсько-політичний діяч Галичини, історик, педагог

[2]  1836–1900,  перекладач, письменник, видавець, лексикограф, педагог, громадський діяч

[3] Історія Наукового Товариства ім. Шевченка. (Нью-Йорк–Мюнхен: Наукове Товариство ім. Шевченка, 1949): с. 15

[4] Ідея Академії в українській наукові і громадській думці кінця ХІХ – початку ХХ ст.: тексти й контексти, Олексій Ясь: с. 6

[5] Василь Лев, Сто років праці для науки й нації. Коротка історія Наукового Товариства ім. Шевченка. (Ню Йорк: Наукове Товариства ім. Шевченка в ЗДА, 1972): с. 8

[6] 1843—1892,галицький педагог, історик, просвітницький діяч, культурно-громадський подвижник українського духовного відродження другої половини XIX століття

[7] Володимир Дорошенко, Огнище української науки. Наукове Товариство ім. Шевченка. (Ню Йорк–Філядельфія: НТШ, 1951): с. 28

[8] 1871—1926, український етнограф, фольклорист, мовознавець, літературознавець, мистецтвознавець, перекладач та громадський діяч

[9] 1857— 1933, галицький педагог, професор, один з засновників товариства «Учительська громада»

[10]  1859—1938, український мовознавець і педагог, літературознавець, засновник Музею визвольної боротьби України в Празі

[11] 1842—1932, педагог, письменник, журналіст, видавець

[12] 1847—1918, український антрополог, етнограф, археолог, археограф, музеєзнавець, видавець та літературознавець

[13] 1875—1930, український історик, публіцист, політик

[14] 1889—1960, український політичний, громадський, культурний і науковий діяч

[15] 1841—1908, український громадсько-політичний діяч, композитор, педагог і журналіст.

[16] 1857—1923, український юрист, Професор карного права Львівського університету

[17] 1859—1941, український державний діяч, один із найвизначніших політичних діячів Галичини кінця XIX століття — першої половини XX століття, доктор наук. Співзасновник Української Націонал-Демократичної партії

[18] Історія Наукового Товариства ім. Шевченка… с. 18

[19] Історія Наукового Товариства ім. Шевченка… с.  20

[20] 1871—1942, український історик, письменник і перекладач, один з організаторів Академії наук України

[21] 1882—1972, політичний, громадський і церковний діяч, мовознавець, лексикограф, історик церкви, педагог

[22] 1880—1944, український мовознавець, філолог і культурний діяч

[23] Історія Наукового Товариства ім. Шевченка… с.28

[24] Сто років праці для науки й нації. Коротка історія Наукового Товариства ім. Шевченка… с. 13

[25] Сто років праці для науки й нації. Коротка історія Наукового Товариства ім. Шевченка… с. 15

[26] Сто років праці для науки й нації. Коротка історія Наукового Товариства ім. Шевченка… с.  17

[27] Сто років праці для науки й нації. Коротка історія Наукового Товариства ім. Шевченка… с. 18

[28] Історія Наукового Товариства ім. Шевченка… с. 23

[29] Омелян Пріцак, «Роля Наукового Товариства ім. Шевченка (НТШ) в Історії України» у Вісті із Сарселю ч.25 1983-1984,: с. 4

[30] Михайло Грушевський, Наукове товариство імені Шевченка і його діяльність в 1898 р. с. 555–556. Режим доступу: http://hrushevsky.nbuv.gov.ua/cgi-bin/hrushevsky/person.exe?&I21DBN=ELIB&P21DBN=ELIB&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=elib_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=ID=&S21STR=0001060

[31] 1871–1926. Український етнограф, фольклорист, мовознавець, літературознавець, мистецтвознавець, перекладач та громадський діяч, член-кореспондент Петербурзької АН, академік АН України, член Чеського наукового товариства, Празької та Віденської Академії наук. Від 1899 р. — секретар НТШ

[32] Володимир Гнатюк, Наукове товариство імені Шевченка. З нагоди 50-ліття заснування. (Львів: Наукове Товариства ім. Шевченка, 1923). Режим доступу: http://catalog.library.tnpu.edu.ua/hnatjuk/Dialnistu_V_Hnatiuka_v_NTS/Naukove_tovarystvo_imeni_Shevchenka_Z_nahody_50-littia_ioho_zasnovannia.pdf. ст.14

[33] Там само

[34] Оксана Кузьменко, «Наукова та організаційна діяльність Володимира Гнатюка в Науковому товаристві ім. Шевченка: взаємини з Олафом Броком» у Слов’янський світ Олафа Брока. с. 62-63. Режим доступу: http://catalog.library.tnpu.edu.ua/hnatjuk/Dialnistu_V_Hnatiuka_v_NTS/Slovianskyi_svit_Olafa_Broka.pdf

[35] Віктор Савенко, «Діяльність Наукового товариства ім. Шевченка у духовному відродженні українського народу (остання чверть ХІХ – початок ХХ ст.). ст. 106. Режим доступу: https://elartu.tntu.edu.ua/bitstream/123456789/13871/2/ProcNTShTB_2004v1_Savenko_V-Diialnist_naukovoho_tovarystva_105-117.pdf

[36] Там само.

[37] Віктор Савенко… с. 105

[38] Віктор Савенко… с. 109

[39] Віктор Савенко… с.111-112

[40] Там само

[41] Омелян Пріцак, «Роля Наукового Товариства ім. Шевченка (НТШ) в Історії України» у Вісті із Сарселю ч.25 1983-1984, с. 7

---

 

---

---