Проблематика релігійної ідентичності двох центрів західного і східного християнства передусім повинна пояснюватись у ключі церковної традиції, яка відрізняється в обох Церков. Якщо її розглядати в контексті доби пізньої античності, то можна дійти висновку, що римську і візантійську Церкви об’єднувала спільна християнська догматика, прийнята на перших чотирьох Вселенських Соборах на противагу звичаєвому праву і духовності.

Розлад стосунків між християнським Сходом і Заходом почав розвиватись задовго до остаточного розколу на дві Церкви, тобто Великої, або як іноді кажуть Грецької схизми (1054 р.). Протягом трьохсотрічної історії гонінь на християн імператорською владою Риму єдність всіх християн була непорушною однак різні традиції формувались всередині ранньої Церкви, яка виражала різне сприйняття духовних завдань і аскези. Як не дивно, але з прийняттям Міланського едикту (313 р.) та освяченням Візантія (330 р.), згодом нової столиці Римської імперії, шляхи Сходу та Заходу ще більше порізнились, адже тепер світська влада отримала право і своєрідний обов’язок впливати на церковні питання, що надалі призвело до незгод між представниками візантійської влади та Римським Намісником. 

Протягом першого тисячоліття Візантія (після Константинівського перелому – 312 р.) стала важливим культурним і духовним осередком і намагалась зрівнятись із Апостольською Столицею – Римом. Кульмінацією цього конфлікту  став Халкідонський Вселенський Собор (451 р.), рішення якого були відкинуті багатьма східними патріархатами, формування яких почалось із кінця IV ст і серед яких були Коптська та Ефіопська Церкви. Найважливіше те, що у 28 каноні документів Халкідонського Cобору йшлося про те, щоб прирівняти Новий Рим – Константинополь, до Старого Риму. Таке рішення було прийняте головно за ініціативи імператора та сенату і йому передував третій канон Константинопольського Собору (381 р.).  Власне неподільність влади і Церкви була феноменом Візантії та візантійської традиції, де існували певні моделі державного управління дотичні до сакралізації правителя.  

Зауважимо, що тодішній Папа Лев (бл. 390-461 рр.) відмовився визнати 28 канон цього собору, адже був переконаний у винятковому значенні Римської Церкви. Церковні письменники тієї доби, зокрема Псевдо-Ігнатій Антіохійський зазначав, що римська громада «першенствує в любові». Відтак, це можна тлумачити як те, що Римська Церква є безсумнівно апостольською, адже сам святий Петро був Єпископом Риму і відповідно навчав інші християнські громади. Також римська громада того часу славилась добрими справами, які творили здебільшого впливові громадяни, зокрема з давніх сенаторських родин, котрі наприкінці IV століття навернулись у римське християнство, тим самим по-своєму вплинувши на його риси. Варто додати, що симбіоз давньоримської ідеології з римською традицією призвів до формування у Західної Церкви самосвідомості вираженої мовою права і закону.

Один із найбільших здобутків ранньохристиянського часу належить Римській Церкві, бо саме вона сформувала новозавітній Канон Мураторі, який датується другою половиною ІІ ст, й заклала основи для розвитку морального богослов’я завдяки Каллісту Римському (155-222 рр.). Займаючи таку панівну позицію серед всіх християнських Церков, Римська Церква виступала проти їхньої регіональної автономії, що затвердив помісний Сердікійський Собор (343 р.). 

Якщо Римська Церква була відома своїм служінням ближньому, то східній традиції було притаманне глибше сприйняття духовності крізь призму максималізму. До прикладу, на територіях Антіохійського архієпископства переважав радикальний подвиг стовпництва, а Александрійського– анахоретство, затворництво, яке вважалось початком кіновійного монашества. До заслуг ж Візантії тої доби можна віднести заборону будь-якої іншої релігії, окрім християнства, глибоке вшановування образів святих. Наприкінці ІV ст. було цілковито покладено край язичництву й на відміну від римської традиції була заборонена віротерпимість на офіційному рівні. 

Будучи різними у духовності та сприйнятті напрямків християнського служіння західне та східне християнство все ж визнавало догматику перших чотирьох Вселенських Соборів, хоч і Римська Церква ставила свій авторитет вище за рішення прийняті на цих Соборах, що суперечило східній традиції. 

Нікейський, (а згодом доповнений на наступному Соборі) символ віри, вчення про Святого Духа і заперечення ранньохристиянських єресей Арія та Несторія об’єднували Константинополь і Рим у їхньому християнському вченні. 

Отже,  доба пізньоантичного часу або доба раннього християнства заклала фундамент для понять «римського примату» і «східних патріархатів» (серед яких Константинопольський патріархат був найзначнішим), що згодом суттєво вплинуло на відносини обох Церков та їхню  релігійну самоідентичність. 

Список джерел та літератури

1. Гілл Дж. Флорентійський собор / перекл. з англ. М. Прокопович. Львів : Видавництво УКУ, 2016. 442 с. 

2. Гофманн Й. Історія ранньої церкви: найважливіші аспекти / перекл. з нім. О. Конкевича. Львів : Видавництво УКУ, 2019. 244 с. 

3. Дворник Ф. Фотієва схизма: історія і легенда / перекл. з англ. Р. Скакун. Львів : Видавництво УКУ, 2017. 548 с. 

4. Treadgold A. History of the Byzantine State and Society.  Standford : Standford Univ. Press, 1997. 1019 p.