Повна версія тексту була опублікована у збірнику матеріалів Міжнародної наукової конференції “Схід та Європа”, присвяченої пам’яті В. Бейліса (1923–2001). Принагідно, автор висловлює подяку організаційному комітету заходу та д.і.н. Я. Пилипчуку.

Кочова орда аварів, яка мігрувала у регіон Центрально-Східної Європи з терен Азії, швидко була включена у систему дипломатичних зв’язків під зверхністю Константинополя. Використавши територіальні претензії номадів на ромейські володіння, римський імператор Юстиніан І (527–565) уклав із аварами федеративний договір. Протягом часу дії союзу, авари збільшили свою військову потугу та політичну міць. Ця обставина, вкупі із взаємними претензіями сторін, що виникли на час дії союзу, призвели в підсумку до порушення кочовиками домовленості та розгортання низки збройних конфліктів на теренах Фракійського діоцезу Східного Риму.

Автором здійснено спробу хронологічно відтворити картину початкового етапу аваро-ромейських відносин, які розвивались у взаємовигідному співіснуванні.

Окрему роль у контексті взаємовідносин Східного Риму із потестарними об’єднаннями «варварського світу» VI–VII ст. займають дипломатичні стосунки із  аварами. Паралельно, ця проблематика залишається не до кінця вивченою, незважаючи на зусилля сучасних вітчизняних [1, c. 881–893; 2, c. 13–29, 42–65; 3, c. 20, 49–51; 5, c. 113–114; 6, c. 30–72], європейських [15, р. 7–25; 16, р. 67–76; 20, р. 58–197; 21, р. 115–133] та американських [12, p. 809–852; 13, p. 204–208] дослідників. Сприяє цьому низка обставин: від специфіки тодішніх джерел (представлених у більшій мірі історичними творами ромейських авторів; останні, в свою чергу, зображали зовнішньополітичні відносини Імперії з сусідами з точки зору дихотомії «ми/вони»), відсутністю політичного досвіду автократорів-наступників Юстиніана Великого, а також винищувальним, затяжним характером бойових дій Імперії із номадами у цей період.

Станом на 557 р. монголоїдні кочовики, які до цього часу утворили союз із далекосхідних, передньоазійських, тунгуських, байкальських племен, під тиском тюркютів переправились через Волгу та вийшли до нижньої течії Дону.

Того ж року авари встановили контакт із аланами та їх царем Саросієм [8, p. 6]. Останні до цього часу були союзниками Візантії у війні з перським шахіншахом Хосровом І Анушірваном (531–579) за регіон Лазика у Південному Кавказі протягом 540–562 рр [16, p. 72–74]. Далі, зв’язавшись із Саргосієм, авари очевидно дізнались про існування на заході самої Імперії, а каган аварів відрядив посольство до аланів з метою встановити контакт поміж аварами та Східним Римом.

Встановивши двосторонні відносини із аланами протягом 557 р., авари за цей же рік були представлені Саросієм командиру візантійського корпусу в Лазиці, Юстину. Останній належав до числа наближених осіб базилевса Юстиніана Великого, будучи сином одного з майбутніх претендентів на Константинопольський престол, Германа – який, в свою чергу, доводився Юстиніану двоюрідним братом [17, p. 744–747]. Юстин, дізнавшись про появу на низинах Дону аварської кочової орди,  представники якої «просили… познайомити їх із римлянами» [21, p. 49], доніс прохання аварського кагана Баяна І до імператора цього ж року.

Окремим питанням у цьому контексті є мотивація Юстина піти на потенційне зближення із невідомою раніше кочовою ордою. Так, Юстин, будучи командиром ромейського корпусу у Лазиці у ранзі magister militum (лат. «магістр армії»; вища військова посада у ранній Візантії, яка відповідала зазвичай одноосібному командиру польової армії у регіоні або резервної у провінції [9, p. 159–161]), котрий до цього часу займав посади comes domesticorum (лат. «начальника кінноти»; урочистий ранг, командир підрозділів еквітів – вершників при імператорському дворі), vir illustris (лат. «сяючий муж»; вищий сенаторський титул у «латинській» Візантії), був учасником вже третьої повномасштабної військової кампанії (раніше був залучений до придушення повстання маврів у 40-х роках VI ст. та Готської війни у 552–555 рр.) [17, p. 744], навряд міг побачити у малочисельній аварській орді абарів, які розгромили угрів та сабірів приблизно у цей же час.

Ми можемо, з обумовленням, припустити слабке ознайомлення з цим питанням Юстина, однак таке пояснення матиме суто фонетичне підкріплення. Тим не менш, допущення про те, що почергово Саросій та Юстин сприйняли аварів за абар, а останній в результаті сповістив базилевса про потенційного союзника, не витримує критики.

Вірогідним нам видається біль прагматичне трактування прагнення Юстина та Саросія зблизитись із аварами: полководці очевидно потребували підкріплень до своїх військ у  Лазиці. В стосунку до ромеїв, наше припущення дотично підтверджують підрахунки числа римських військових корпусів доби Юстиніана, здійснені Х. Ольшанецьким [18, р. 19–23]. За ними, корпус ромейських військ під управлінням magister militum у ранзі стратига-автократора (командира-адміністратора військової округи), не перевищував числом 5–15 тис. осіб.

Погіршувало становище Юстина, як командира сил у Лазиці й те, що в стані об’єднаного війська ромеїв та лазів від 555 р. були різноголосся щодо проведення тактичних дій – спорудження оборонних ліній, вилазок у стан ворога, наступу на персів. Таким чином, аварська орда, попри чисельність у 20 тис. осіб [21, р. 114–117] перевищувала ромейський корпус у регіоні у 1,5 рази й могла стати каталізатором перемоги у війні Візантії – що й вплинуло на рішення Юстина повідомити імператора про новоприбулих кочовиків.

Очевидне й те, що представник знаті, який займав посади військового командира та цивільного чиновника вищих рангів, будучи у досить зрілому  віці (32–35 років), мав чіткі знання у географії регіонів, на яких воювали сили під його очільництвом. Разом з тим, зважаючи на мобілізаційний потенціал Імперії ромеїв на кінець правління Юстиніана І, нескладно припустити, що magister militum у Лазиці керувався потребою збільшення своїх сил – чого можна було легко досягти, уклавши союз із Баяном.

Зрештою, після одобрення Юстином прохання Баяна І, на межі 557/558 рр. авари прислали через «країну аланів царя Саросія» [21, p. 48–49], локалізовану північніше західного узбережжя Каспійського моря, посольство під очоленням представника родоплемінної знаті Кандіха [1, c. 882–883]. Менандр Протектор, котрий повідомляє про перетікання першої зафіксованої дипломатичної місії номадів до Константинополя, не уточнює, яку посаду Кандіх займав у владній верхівці Каганату, проте можна припускати про його наближеність до кагана.

Кандіх, прибувши до Константинополя та представившись перед двором Юстиніана, назвав аварів «найсильнішим та найбільшим народом», який «…здатний легко відбити й винищити супротивників… тому корисно буде тобі [базилевсу] прийняти аварів до [числа] союзників та знайти у них відмінних захисників» [21, p. 48–49]. Аварський посол, котрий очевидно був усвідомлений у значущості Візантії на тодішній політичній арені (можливо, від самого Саросія), запропонував ромеям укласти союз за умови надання з імперської скарбниці «коштовних подарунків та грошей щорічно та… поселення… на плодоносній землі».

Зважаючи на автентичність повідомлень Менандра Протектора, що описав посольську місію аварів, не до кінця зрозумілий тон Кандіха на час прийому в Константинополі – припускаємо, що із самого початку взаємодії з ромеями, Баян ішов на очікуваний ризик. Авари були очевидцями однієї з військових кампаній, які проводили ромеї. Каган, швидше за все, побачивши становище, в якому перебував корпус Юстина, зрозумів, що Візантія гостро потребує союзника на північно-східному кордоні.

Базилевс, прийнявши посольство, погодився на запропоновані умови – при цьому, окремою темою для дослідників є питання рішення імператора укласти союз з аварами. Фактично, Юстиніан, котрий протягом усього свого правління проводив активну зовнішню політику в межах доктрини «renovatio imperii», керуючись метою відновлення Імперії із «Божою поміччю, невпинною працею і турботою [про підданих]» [10, p. 19], дізнавшись про аварів, уклав союз із ними, тим самим посприявши формуванню майбутньої бази для розгортання експансії з боку кочовиків у стан Візантії. Суперечливість вибору імператора укласти договір з аварами, навіть при поверхневому розгляді, підсилюється також тогочасним становищем кочової орди – за умови витіснення аварів зі сходу на захід тюрками, їх чисельність була дуже малою – таким чином, резервній армії у Фракії, або ж похідним силам, знятим з фронту із остготами, не було проблемним припинити існування аварів від самого початку «знайомства» з ними.

     Номадист Я. Пилипчук, досліджуючи питання рішення Юстиніана І встановити дипломатичний контакт з посольством Кандіха, серед причин укладення союзу з кочовиками називає ряд постулатів [7, p. 130–132]:

• розгортання бойових дій аварами супроти гепідів з початку 60-х років VI ст. до нанесення останнім поразки у 567 р.;
• Аварський каган задля встановлення контакту з Візантією запросив дозволу у союзника імператора – аланського царя Саросія;
• мобілізаційна криза, яка настала у тому числі завдяки проведенню регулярних воєн на північних, східних та західних кордонах Імперії. Ці конфлікти ініціювались базилевсом від початку його правління, що супроводжувалось як незадоволенням населення, так і підбивало війська та деяких командирів вищого ешелону до виступів проти центральної влади;
• смерть у 548 р. імператриці Феодори, котра брала досить активну участь у прийняті зовнішньополітичних рішень Юстиніана – зокрема на час повстання «Ніка» у 532 р., перенесення імператором чуми у 542 р. Останню тезу підкріплює також візантиніст Ш. Діль, який виділяє згубний вплив на психічне здоров’я імператора симптомів хвороби та смерті Феодори, як одні з причин до спаду активності зовнішньої політики Юстиніана у 50-х роках VI ст. [13, p. 70]

Дії базилевса не знайшли цілковитого одобрення у сучасників, як повідомляє Менандр Протектор – «…сила та здоров’я властителя були не настільки квітучими, як в ту пору, коли він був ще молодим…» [21, p. 49]. Вважаємо при цьому, що політичний хід Юстиніана не міг бути викликаний недалекоглядністю імператора, на яку вказує Менандр.

Рішення Юстиніана налагодити відносини з аварами та в подальшому дозволити їх розселення вздовж течії річки Сава у провінції Паннонія ІІ діоцезу Фракія мало виключно прагматичний характер. В доповнення до тез Я. Пилипчука, це підтверджують:

• Сповідування дипломатами Юстиніана Великого магістральної цілі у стосунках із варварами загалом та аварами зокрема – політичної нейтралізації останніх [13, р. 143–144]. Це проявлялось у нівелюванні військової загрози варварів через політичні акції мирного (направлення до аварів послів – мечника Валентина, сплати щорічних субсидій, за які не-римляни зобов’язались охороняти кордони Ромеї, надання їх ватажкам регалій, римських адміністративних титулів та посад та одруження на представниках римської знаті) характеру;
• Хронічного браку гарнізонів на Дунайському лімесі з початку 30-х років VI ст., що потягло за собою набіги склавинів та антів у 536, 538 та 542 рр. [4, c. 27–47]

Щодо умов договору поміж сторонами, то аваро-ромейський союз 557 р. був схожий на однотипні зовнішньополітичні угоди, які Імперія укладала із об’єднаннями варварів ще з часів Домінату (foedus). Серед умов однотипних договорів, що укладались Римом, клієнту Імперії могла передбачатись виплата у грошовому (munera) або натуральному (stipendia) еквіваленті за надання рекрутів у військо та оборону лімесу від набігів потенційних ворогів [6, с. 89–90].

При цьому, станом на VI ст., для автократорів було характерним укладення двох типів федеративних договорів: довготривалого контракту-енспондії, а також омайхмії. Остання представляла собою домовленість, укладену особисто поміж автократором та ватажком варварів, яка залишалась у часі до смерті одного з очільників сторін. Після цього, сторони у ході взаємних консультацій поновлювали, або ж розривали (нерідко в односторонньому порядку) домовленість. Як вказувалось вище, укладення договору супроводжувалось передачею Константинополем дипломатичних подарунків представникам аварської родоплемінної знаті на регулярній (проте не щорічній, характерній для енспондії) основі, а також підтримкою владної верхівки номадів. Послуговуючись фрагментами «Історії» Менандра № 5 та 15 [21, р. 48–53; 148–151], а також характеристиками домовленості з аварами імператора Маврикія (582–602) авторства Феофілакта Сімокатти [22, р. 58–59], зміст омайхмії 557 р. можна звести до положень:

• розміщення орди на території, яку вона займала на час укладення договору. Незважаючи на відсутність точної географічної локалізації розселення аварів у цей період, можна вказувати на їх розселення на Лівобережжі Дунаю та частині провінції Паннонія ІІ. На сході та північному сході від кочовиків розселялись відповідно анти та гепіди, яких номади завоювали до 562 р. Підкреслимо, що подальша експансія аварів у їх бік не знайшла рішучого опору Ромеї. Зокрема, це диктувалось відсутністю економічного інтересу в Константинополя до регіону;
• надання родоплемінній знаті кочовиків подарунків на регулярній (однак не щорічній) основі. До їх числа входили предмети головно декоративного призначення, які варвари інтерпретували ознакою свого високого статусу – позолочені кушетки-клінії [22, р. 58–59], можлвио столові прибори. Періодичність надання аварам дарів не піддається точному встановленню, однак, з огляду на заяви та вимоги кочових послів, звернених до Юстина ІІ [21, р. 92–95] та Маврикія [21, р. 216–217; 22, р. 59], надання подарунків або приурочувалось до зішестя на престол нового автократора, або обумовлювалось з кожним новим базилевсом із початком його правління. Водночас, з огляду на початково символічний характер виплат номадам з боку Константинополя, їх грошовий еквівалент неможливо встановити;
• Найвірогідніше – політичної підтримки аварів у зайнятому регіоні, на що опосередковано вказує відмова Константинополя допомогти антам у війні з Баяном.

У підсумку, успіх посольства Кандіха та укладення омайхмії 557 р. за його підсумками відіграли в історії потестарного об’єднання кочовиків вирішальну роль, встановивши союзницькі відносини номадів із Візантійською імперією. Разом з тим, ці події заклали основи до короткочасного періоду для аварської дипломатії, яка до початку 70-х років VI ст. проходила під номінальним патронатом Константинополя. Юстиніан Великий у цих умовах проявив себе як майстерний дипломат, уміло маневруючи поміж прагненням Баяна І закласти основи степової імперії аварів та потребою використати номадів для захисту кордонів Візантії.

Тим не менш, опосередковані обставини дозволяють нам вказувати, що у Баяна було власне бачення особливостей омайхмії з Ромеєю. Специфіка контракту, укладеного поміж сторонами, передбачала поновлення договору у разі смерті одного із правителів сторін. З огляду на це, зі смертю Юстиніана у 565 р., кочовики надіслали посольство з метою обговорення характеру матеріальних виплат Імперії до автократора Юстина ІІ. Зрештою, останній фактично розірвав домовленість із кочовиками у якості відповіді на заяви аварських нобілів.

Сучасники подій трактували конотацію промови Юстина до аварів як логічну відповідь закидам варварів, «яких надмірно вразила гординя» [21, р. 92–97]. Це дозволяє припускати про озвучення аварськими посланцями пропозиції кагана щодо надання виплатам щорічного характеру. Не можемо виключати також, що Баян міг запропонувати Юстину переглянути початковий варіант договору і в питанні надання аварам самостійного вибору у питанні вибору цілі для набігів – на що вказує характер перемовин поміж каганом та наступником Юстина, імператором Тиберієм ІІ (576–582) за 578 та 581 рр. [21, р. 218–225]. Тим не менш, різка відповідь Юстина ІІ аварським послам була протрактована кочовиками однозначною та в підсумку заклала основи до розгортання аваро-ромейської війни 568–570 рр.

Список використаних джерел та літератури

1. Жданович О. П. Посольства аваров у Менандра Протектора (комментированный перевод фрагментов источника). Золотоордынское обозрение. 2016. №4. С. 881-893.
2. Жданович О. П. Авари в Європі. Кочовики в системі візантійської дипломатії раннього Середньовіччя. Київ: Темпора, 2019. 79 с.
3. Жданович О. П. Великий Тюркський каганат. Кочова імперія Євразійських степів. Київ: Темпора, 2019. 71.
4. Иванов С. А. Оборона Византии и география «варварских» вторжений через Дунай в первой половине VI в. Византийский временник. 1983. № 44 (69). С. 27–47.
5. Кузовков В. В. Свідоцтва візантійських історичних творів про відносини Східної Римської імперії з кочовиками Північного Причорномор’я. Науковий вісник МДУ імені В. О. Сухомлинського. Історичні науки. 2014. № 3.37. С. 113–115.
6. Мельник В. М. Социально-правовые реалии «Аварского каганата»: фактор Yersinia pestis и дискурс международной правосубъектности восточноевропейского кочевого сообщества. Аннали Юридичної історії. 2020. Т. 4/3. С. 30–72.
7. Пилипчук Я. В. Аварский каганат в системе международных отношений раннего средневековья. Arhivum Eurasiae Medium Aevi. 2016. № 22. С. 125–159.
8. Alemany A. Sixth Century Alania:between Byzantium, Sasanian Iran and the Turkic World. Ērān ud Anērān. Studies Presented to Boris Il’ič Maršak on the Occasion of His 70th Birthday. 2006. Р. 43–50.
9. Boak A. The Roman Magistri in the Civil and Military Service of the Empire. Harvard Studies in Classical Philology. 1915. Vol. 26. Р. 73–164.
10. Corpus iuris civilis. Editio stereotypa, Volumen prius. Institutiones recognovit Krueger P., Digesta recognovit Mommsen T. Berolini. 1872. 873 p.
11. Curta F. Horsemen in forts or peasants in villages? Remarks on the archaeology of warfare in the 6th to 7th century Balkans. War and Warfare in Late Antiquity.2013. Р. 809–852.
12. Curta F. The Making of Slavs: History and Archaeology of the Lower Danube Region c. 500–700. Cambridge: University Press, 2009. 488 р.
13. Diehl C. Justinien et la civilisation byzantine au VI^e siècle. Paris: Ernest Leroux, 1901. 735 p.
14. Kardaras G. The nomadic art of war. The case of the Avars. Acta Militaria Mediaevalia. 2015. № 9. Р. 7–25.
15. Main R. After Justinian: Foreign Policy in the Byzantine Empire during the Reigns of Justin II and Tiberius II Constantine (565–582). Trinity: Oxford, 2019. 229 p.
16. Maksymiuk K. Geography of Roman-Iranian wars. Military operations of Rome and Sasanian Iran. Siedlce: Pracownia Wydawnicza WH Uniwersytetu Przyrodniczo-Humanistycznego w Siedlcach, 2015. 143 s.
17. Martindale J., Jones A., Morris J. The Prosopography of the Later Roman Empire. Vol. III, AD 527–641 3–А. Cambridge: University Press, 1992. 760 p.
18. Olshanetsky H. The Fields of Byzantium: Justinian’s Army at War. Medieval Warfare Vol. VI. 3. 2016. Р. 19–24.
19. Pohl W. The Avars. A Steppe Empire in Central Europe, 567–822. Itacha and London: Cornwell University Press, 2018. 636 р.
20. Różycki Ł. Roman-Avar relation from the perspective of the military campaign of 597 and the siege of Tomi. Barbarians at the gates. A monograph based on material from the VI International Study Session on the History of the Peoples of the Baltic Sea. Toryń: Wydawnictwo Adam Marszałek. Р. 115–133.
21. The History of Menander the Guardsman. Introducttion essay, text, translation and historical notes Blockley R. Liverpool: Francis Cairns, 1985. 307 p.
22. The History of Theophylact Simocatta. Translation with Introduction and Notes Whitby M., Whitby M. Oxford: University Press, 1986. 340 p.