Починаючи з переселення у регіон Центрально-Східної Європи наприкінці 60-х років VI ст., етнічний конгломерат аварів претендував на статус гегемона. Ця обставина, вкупі зі специфікою економіки та соціального життя кочовиків, визначила нестабільний характер взаємин орди із сусідами. Місце серед останніх займали політично розрізнені слов’янські племена.

Згадувані у джерелах під етніконами “анти” та “склавини”, ці угрупування проводили схожу до аварів агресивну зовнішню політику. Оселившись теренами Північного Причорнор’я та Верхнього Подунав’я на початку VI ст., слов’яни здійснювали неодноразові набіги на Візантію, доходячи до стін Константинополя. Водночас, певна частина з них була включена до числа федератів Імперії.

В основі аваро-слов’янських контактів лежав військовий примус кочовиків понад антами та склавинами. Надсилаючи посольства до вождів слов’ян, аварський каган Баян І (562–602) нерідко вимагав останніх перейти на бік орди, погрожуючи війною. У підсумку, політично дезорганізовані слов’яни нерідко підкорялись. Ті ж слов’янські вожді, що відмовляли аварам у приматі над ними, були завойовані кочовиками.

Як наслідок, виступаючи союзниками номадів під тиском сили, слов’янські племена були включені до складу кочового війська та брали активну участь у кампаніях номадів супроти Східної Римської імперії. Пік спільних походів аварів та слов’ян у VI ст. припав на кампанії у Балканських володіннях Ромеї на час правління римських імператорів Тиберія ІІ Констянтина (578–582) та Маврикія (582–602).

Найімовірніше, зверхність аварів понад родоплемінними об’єднаннями слов’ян розглядалась ватажками останніх як вимушений, ситуаційний вибір наряду з потенційною зверхністю над ними Константинополя. Водночас, завойовницька політика аварів щодо слов’ян у перспективі виступила каталізатором генези ідентичності останніх. У підсумку, споживацьке відношення кочовиків до союзників заклало основи до повстання слов’ян супроти панування аварів під очоленням франка Само у 30-х роках VII ст.

Темою нашої розвідки є огляд еволюції відносин аварів з додержавними об’єднаннями слов’ян з часу приходу перших у регіон Верхньої течії Дунаю.

На завершальному етапі міграції з Центральної Азії на захід, племінний конгломерат аварів встановив дипломатичні відносини зі Східною Римською імперією близько 557 р.[1] Досягнувши укладення федеративного договору з Ромеєю, аварам було дозволено заселити регіон Верхнього Подунав’я, на північ від римської провінції Паннонія[2]. Попри брак джерельних свідчень, що ілюструють переселення аварів до Балкан, можна припускати, що кочовики мігрували через терени Північного Причорномор’я, і частково – сучасної етнографічної Волині та Полісся[3]. На цей же період міг припасти перший контакт номадів з представниками східних слов’ян[4].

У подальші роки, заселивши терени Верхнього Подунав’я, родоплемінна знать аварів поступово віддалялась від політичного курсу Константинополя. Не вдаючись у специфіку аваро-візантійських відносин на початку 60-х років VI cт., виділимо основні причини цього кроку базилевса: 1) хронічний брак військових контингентів на Дунайсько-Мезійському лімесі, представлений насамперед гарнізонами міст – Сирмія, Сингідуна; 2) мобілізаційна та економічна кризи в Імперії, що виникли внаслідок воєн ромеїв у цей час з лангобардами, персами, вестготами та маврами; 3) modus operandi імперської дипломатії щодо варварів на Балканах (практика договорів-омайхмій та надання грошових субсидій з метою політичної нейтралізації потенційних супротивників[5]).

Водночас, загрозу для північних регіонів Імперії становили племена слов’ян. Вийшовши на рубіж Дунайського лімесу на межі V–VI ст.[6], слов’янські племена здійснювали масові набіги на терени Фракійського діоцезу Східного Риму у першій половині VI ст. Варто підкреслити, що римські автори ілюструють мілітарні якості слов’янських воїнів двозначно, підкреслюючи як їх особисту хоробрість[7], так і недисциплінованість у бою[8].

Causa principalis непостійного курсу об’єднань слов’ян щодо Імперії полягала у їх політичній розрізненості та архаїчності правління, у порівнянні з іншими представниками “варварського світу”, що мали відносно структуровану владну ієрархію (франки, остготи, вандали). Попри низку досліджень, які піддають цю тезу ревізіонізму, однозначними її доказами є: 1) поодинокі свідчення сучасників про слов’янських правителів у VI ст. та відсутність титулів, які б ілюстрували привілейованість цих правителів порівняно з локальними вождями; 2) відсутність постійних мирних контактів поміж слов’янами та Імперією, що сприяло б формації владної ієрархії у стані перших[9].

Після смерті Юстиніана Великого, система договорів Константинополя із сусідами поступово втрачала свою політичну вагу. Свою роль у цьому зіграло складне економічне становище Імперії, на що вказував автократор Юстин ІІ (565–578) у одному з указів від 565 р.[10] У результаті, правитель відмовився від затвердження омайхмії з аварами того ж року. Зовнішня політика додержавного об’єднання аварів у цей час була спрямована на пошуки можливих союзників у майбутній боротьбі з Візантією та джерел прибутку.

Проблематика відносин у трикутнику “авари-слов’яни-Константинополь” знайшла відображення у низці досліджень вітчизняних[11], європейських[12] та американських[13] авторів. Разом з тим, наведені дослідження носять узагальнюючий характер як щодо специфіки аваро-слов’янських зовнішньополітичних контактів та ролі Східного Риму в їх контексті, так і щодо зрушень в структурі додержавних об’єднань кочовиків та слов’ян.

Корпус джерел, який проливає світло на специфіку аваро-слов’янських контактів, представлений низкою історичних творів VI–VII ст. З їх числа виділимо насамперед праці продовжувачів римської літературної традиції: “Історія воєн”[14], “Про споруди”[15], частково – “Таємна історія”[16] Прокопія Кесарійського, “Історія” Менандра Протектора[17], однойменний твір Феофілакта Сімокатти[18], “Церковна історія” Євагрія Схоластика[19], однойменний твір Іоана Ефеського[20]. Повідомлення римських хроністів доповнює інформація з творів західних істориків: “Хроніка” Іоана Бікларійського[21], “Про походження та діяння гетів” Йордана[22]. Окремої уваги заслуговує “етнографічний вступ” “Повісті минулих літ”[23].

Переходячи до висвітлення подій з теми, вважаємо доцільним коротко охарактеризувати специфіку відносин слов’ян та аварів щодо Римської імперії до 60-х років VI ст. Відомості про етнічну історію та ареал розселення слов’янських племен до 551 р. компілює Йордан. За ним, етнічна група під назвою “Sclaueni” локалізована на теренах “…починаючи з міста Новіетун та озера, що зветься Мурсіанським до Данастра включно”[24]. Спільноту під етніконом “Antes/Anti” Йордан локалізує “…там, де Понтійське море робить дугу, від Данастра до Данапра…”[25].

Прокопій у “Історії…” неодноразово згадує як факти служби слов’ян та антів у якості федератів Імперії[26], так і набіги слов’ян на терени Східного Риму[27]. Цю інформацію підтверджує матеріал напрацювань того ж автора – “Таємної історії”[28] та “Про будівлі”[29]. Загалом, перебування слов’ян у “перманентній боротьбі” із сусідами та поміж собою розвивалось в проміжку 30–50-х років VI ст.

Розлад у середовищі угрупувань східних слов’ян продовжувався  на час міграції аварів з Кавказу до Верхнього Подунав’я. Уклавши на межі 557/558 рр. договір-омайхмію із Юстиніаном І, аварам було дозволено заселити території вздовж р. Сава на півночі провінції Паннонія Фракійського діоцезу[30]. Певні відомості з подій переходу аварів до Подунав’я подає т.зв. “етногеографічний вступ” літописного зводу “Повість минулих літ”[31]. Серед усього, у “вступі” згадуються “примучування” представників союзу дулібів, розселених на території етнографічної Волині, аварами[32]. Зважаючи на вторинність джерела щодо описуваних подій, не до кінця зрозумілим є датування описаних у “вступі” подій. Візії дослідників у цьому питанні представлені полярними точками зору. Серед них: 1) дуліби заселяли Волинь у VI–VII ст. та воювали з кочовиками на час правління автократорів Юстиніана І/Юстина ІІ або ж Іраклія (610–641)[33]; 2) літописний мотив аваро-дулібської війни – «книжна легенда», запозичена з листа патріарха Миколая до болгарського царя Симеона (918–927)[34].

У цьому питанні ми схильні вказувати на автентичність мотиву аваро-дулібської війни, незважаючи на вторинний характер “Повісті…”. З огляду на знахідки наконечників стріл кочовиків на місці зруйнованих городищ Хотомель (VI ст.)[35] та Зимно (початок VII ст.)[36], конфлікт аварів з дулібами можна датувати кінцем 50-х років VI ст. – початком VII ст.

Переселившись до Верхнього Подунав’я, авари розгорнули експансію супроти антів упродовж 558–562 рр.[37]. Попри те, що до цього часу анти були федератами Імперії, фактичне порушення союзу з Константинополем не призвело до його скасування. Юстиніан розглядав кочову орду одним з головних елементів оборони Дунайського лімесу, а дипломатична криза поміж сторонами обмежилась затримкою аварських послів у Ромеї[38]. Склавини на цей час залишались третьою стороною поміж ордою та Константинополем. На це вказує договір 570 р. [39], укладений за результатами війни поміж аварами та Імперією, що почалась двома роками раніше. Серед усього, домовленість передбачала повернення ромеїв аварам “…коней, срібла та всього обозу”, втрачених завдяки нападам склавинів.

На час правління августа Тиберія ІІ, до контексту аваро-слов’янських зв’язків додалась дипломатія. До цього часу, родоплемінна знать аварів отримала певний досвід у перемовинах, уклавши союзи із лангобардами[40] та Австразією[41]. За повідомленням Менандра Протектора, у першій половині 578 р. до “Даврентія та найважливіших правителів народу склавинів”[42] були направлені аварські посли з вимогою підкоритись кочовикам. У ході перемовин, сторони дійшли до “…наглої відповіді […] горделивого говоріння […] та до взаємної лайки”, що в підсумку завершилось вбивством склавинами аварських нобілів.

Того ж року базилевс схилив шляхом грошових субсидій “князя аварів Баяна, котрий не був до цього часу ворогом римлян, і навіть навпаки”[43] до агресії супроти склавинів. Зрештою, до кінця 578 р. відбувся спільний похід аварів та ромеїв, чільну роль у якому відіграли “близько шістдесяти тисяч [аварських] вершників, покритих латами… на чолі з Баяном”. Останніх було переплавлено на територію Скіфії та розорило низку поселень слов’ян без бою.

Нестабільний характер відносин аварів та склавинів продовжувався у подальші роки. Це дотично підтверджує покликання Баяна на потребу “винищити спільних, його та римських ворогів, склавинів”[44] у 581 р., при форсуванні кочовиками Дунаю та подальшому переході аварів на терени провінції Мезія І. З огляду на відсутність презентальних армій на Балканах, Константинополь ініціював переговори з кочовиками. За їх підсумками, аварський посол, надісланий до автократора, зобов’язався утримати кагана від подальшої агресії. Однак, як повідомляє Менандр, дипломат “проїжджаючи повз землю іллірійців,…був убитий склавинами, які здійснювали набіг”[45]. Достовірність атаки склавинів на Іллірію підтверджується даними “Хроніки” Іоана Бікларійського за цей же рік[46]. Перемовини були відновлені за участі іншого представника родоплемінної знаті кочовиків, Солаха, який оголосив імператору ультиматум Баяна: передати кочовикам укріплене місто Сирмій, або готуватись до війни[47].

Подальші свідчення про контакти аварів та склавинів стосуються періоду царювання Маврикія. Характерно, що станом на 582 р. політичні відносини аварів та склавинів набули характеру союзницьких відносин. На це дотично вказує Феофілакт Сімокатта у повідомленні за цей же рік: “…[номади] натравили плем’я склавинів, котре розорило більшу частину ромейської землі… та підійшло до Довгих стін [Константинополя]”[48]. Специфіка “добросусідства” кочовиків та слов’ян висвітлюється хроністом у контексті допиту ромеями бранців-склавинів близько 591 р.[49] За Феофілактом, на початку 90-х років VI ст., аварська дипломатія щодо склавинів зосереджувалась на: 1) посольських місіях, надісланих до варварів “аж до берегів Західного океану [Балтійського моря]” з метою збільшення військової потуги орди; 2) надання представникам родоплемінної знаті склавинів дарів.

Ця практика забезпечила Баяну нових союзників у боротьбі з Імперією. З початком бойових дій супроти Ромеї протягом того ж 582 р., склавини постійно виокремлюються хроністами з числа атакуючих орд аварів. При цьому, авари інкорпорують склавинів до структури кочового війська у статусі легкої піхоти та некваліфікованої робочої сили. Так, при переправі аварів через р. Сава за цей же рік, кораблі для кочовиків споруджують конкретно склавини[50]. У ході походу стратига Пріска на північний берег Дунаю, ромейські скутарії “натикаються на склавинів”[51], що становили авангард варварських сил. При цьому, в жодному повідомленні “Історії”, присвяченій кампаній Маврикія супроти аварів, Менандр не наводить імен ватажків склавинів, або ж їх представників загалом.

Разом з тим, союз аварів та склавинів супроти ромеїв принесе плоди у 602 р. Затяжні бойові дії, вкупі з невиплатою солдатам зарплатні та відсутністю провізії спричинили бунт серед схол та екзерцітусів, розташованих на Подунав’ї[52]. У ході повстання ромейського війська, очоленого гекаконтархом Фокою, Маврикія було страчено разом із синами-співпарвителями. Кризове зовнішньополітичне становище Імперії у підсумку змусило бунтівного узурпатора укласти мир з аварами близько 603 р.

Таким чином, зовнішньополітичні відносини аварів та політичних об’єднань слов’ян розвивались під знаменником протистояння зі Східною Римською імперією. Незважаючи на довге перебування у середовищі фронтиру Ромеї, слов’янські племена не зуміли вибудувати єдиний курс стосовно Константинополя. Винятком на фоні цього став союз антів, який припинив існування під ударами аварів у 560–562 рр. Водночас, із приходом у регіон Верхнього Подунав’я номадів, склавини втягуються в політичну орбіту аварів. Протягом 568–602 рр. дипломатія аварів та склавинів визначалась: 1) збройною боротьбою впродовж 568–581 рр., визначеній специфікою та менталітетом кочового та слов’янського поспільств; 2) спробою родоплемінної знаті аварів інкорпорувати слов’ян Північного Причорномор’я мирним шляхом у 578 р.; 3) активним залученням аварів слов’янських племен на свій бік упродовж 581–582 рр.

---

Покликання:

[1]The History of Menander the Guardsman. Introduction essay, text, translation and historical notes R. Blockley (Liverpool: Francis Cairns, 1985): 48–51.

[2]Ibidem, 52–53.

[3]Проблеми локалізації районів Волині та Полісся знайшли відображення у доробку М. Глушка. Див. зокрема: М. Глушко, “Середнє Полісся у системі етнографічного районування України: локалізація, межі (за матеріалами досліджень другої половини ХХ – початку ХХІ ст.)”, Вісник Львівського університету. Серія історична, Вип. 43, (2008): 15–33; М. Глушко, “Етнографічне районування України: стан, проблеми, завдання (за матеріалами досліджень другої половини ХХ – початку ХХІ ст.)”, Вісник Львівського університету. Серія історична, Вип. 44, (2009): 179–214. Теми стратифікації даних регіонів у доробку авторів XVIII–XXI ст. торкався С. Макарчук. Див.: С. Макарчук, “Етнографічні регіони України: до історіографії дослідження”, Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність, Вип. 21, (2012): 525–534.

[4]Питання аварського панування на Волині розглядалось вітчизняними дослідниками у минулі десятиліття, про що буде сказано нижче. Див. наприклад: Л. Войтович, Галицько-Волинські етюди. (Біла Церква: Олександр Пшонківський, 2011): 10–16; Л. Войтович, “Прикарпаття в другій половині І тисячоліття н.е.: найдавніші князівства”, Вісник Львівського університету. Серія історична, Вип. 45, (2010): 13–54.

[5]C. Diehl, Justinien et la civilisation byzantine au VI^e siècle. (Paris: Ernest Leroux, 1901): 367–415.

[6]G. Kardaras, “Sclaveni and antes. Some notes on the peculiarities between them”, Slavia Orientalis, T. 18, (2018): 377–393; G. Kardaras, “A re-approach of Procopius’ ethnographic account on the early Slavs”, Byzantina Symmeikta, Vol. 27, (2017): 239–257;

[7]Procopius in seven volumes. History of the wars, books V and VI. Translation by H. Dewing, G. Downey. (Cambrige–London: Harvard University Press, Willia, Heineman Ltd., 1914): 252–253; Procopius in seven volumes. History of the wars, books VI (continued) and VII. Translation by H. Dewing, G. Downey. (Cambrige–London: Harvard University Press, Willia, Heineman Ltd., 1914): 98–101; 342–345.

[8]Procopius in seven volumes. History of the wars, books VII (continued) and VIII. Translation by H. Dewing, G. Downey. (Cambrige–London: Harvard University Press, Willia, Heineman Ltd., 1914): 36–37.

[9]A. Wood, Why where the Sclavenes never Roman allies? A Study of Late Antique Roman Frontier Policy and a Barbarian Society. (Sydney: Macquarie University, 2015): 76–82.

[10]The Novels of Justinian. A complete annotated English translation by D. Miller, P. Sarris. (Cambridge: University Press, 2018): 957– 958.

[11]О. Жданович, “Посольства аваров у Менандра Протектора (коментированный перевод источников)”, Золотоордынское обозрение, № 4, (2016): 881–893; В. Мельник, “Социально-правовые реалии «Аварского каганата»: фактор Yersinia pestis и дискурс международной правосубъектности восточноевропейского кочевого сообщества”, Аннали Юридичної історії, Т. 4/3, (2020): 30–72; О. Приходнюк, “Анти та авари”, Проблеми походження та історичного розвитку слов’ян. Зб. наук. ст., присвяч. 100-річчю з дня народж. Віктора Платоновича Петрова, (1997): 142–147.

[12]Див зокрема: R. Main, After Justinian: Foreign Policy in the Byzantine Empire during the Reigns of Justin II and Tiberius II Constantine (565–582) (Trinity: Oxford, 2019): 67–76; E. Stein, Studien zur Geschichte des byzantinischen Reiches vornehmlich unter den Kaisern Justinus II u. Tiberius Constantinus. (Stuttgart: J. B. Metzlersche Verlagsbuchhandlung, 1919): 1–25; W. Pohl, The Avars. A Steppe Empire in Central Europe, 567–822. (Itacha and London: Cornwell University Press, 2018): 58–197.

[13]F. Curta, The Making of Slavs: History and Archaeology of the Lower Danube Region c. 500–700. (Cambridge: University Press, 2009): 204–208.

[14]При дослідженні, ми послуговувались V–VIII книгами “Історії воєн”: Procopius in seven volumes. History of the wars, books V and VI. Translation by H. Dewing, G. Downey: 452; Procopius in seven volumes. History of the wars, books VI (continued) and VII. Translation by H. Dewing, G. Downey: 490; Procopius in seven volumes. History of the wars, books VII (continued) and VIII. Translation by H. Dewing, G. Downey: 441.

[15]Procopius in seven volumes. Buіldings. Translation by H. Dewing, G. Downey. (Cambrige–London: Harvard University Press, Willia, Heineman Ltd., 1914): 542.

[16]Procopius in seven volumes. The Anecdota or Secret History. Translation by H. Dewing, G. Downey. (Cambrige–London: Harvard University Press, Willia, Heineman Ltd., 1914): 384.

[17]The History of Menander the Guardsman. Introduction essay, text, translation and historical notes R. Blockley. (Liverpool: Francis Cairns, 1985): 307.

[18]The History of Theophylact Simocatta. Translation with Introduction and Notes M. Whitby, M. Whitby. (Oxford: University Press, 1986): 340.

[19]The Ecclesiastical History of Evagrius with the Scholia. Ed. with introduction, critical notes and indices by J. Bidez, L. Parmentier. (London: Meuthen and Company, 1898): 285.

[20]The Third Part of the Ecclesiastical History of John Bishop of Ephesus. Translated by R. Smith (Oxford: University Press, 1860): 463.

[21]Iohannis abbatis Biclarensi Chronica  a. 567–590, Monumenta Germaniae Historica. Auct. ant. 11. Chronicorum minorum saec. IV, V, VI, VII. Vol. II. Ed. T. Mommsen. (Berolini: Apud Weidmannos, 1893): 207–220.  

[22]The Gothic History of Jordanes in English version with an introduction and a commentary by C. Mierow. (Princeton: University Press, 1915): 188.

[23]Літопис руський. Пер. Л. Махновця; відп. ред. О. Мишанич. (Київ: Дніпро, 1989): 592

[24]The Gothic History of Jordanes in English version with an introduction and a commentary by C. Mierow, 59.

[25]Ibidem, 60.

[26]Procopius in seven volumes. History of the wars, books V and VI. Translation by H. Dewing, G. Downey. (Cambrige–London: Harvard University Press, Willia, Heineman Ltd., 1914): 252–253; Procopius in seven volumes. History of the wars, books VI (continued) and VII. Translation by H. Dewing, G. Downey. (Cambrige–London: Harvard University Press, Willia, Heineman Ltd., 1914): 98–101; 342–345.

[27]Procopius in seven volumes. History of the wars, books VII (continued) and VIII. Translation by H. Dewing, G. Downey, 36–41; 48–49; 316–317.

[28]Procopius in seven volumes. The Anecdota or Secret History. Translation by H. Dewing, G. Downey, 132–133; 216–217; 268–269.

[29]Procopius in seven volumes. Buіldings. Translation by H. Dewing, G. Downey, 220–221; 280–283; 306–307.

[30]The History of Menander the Guardsman. Introduction essay, text, translation and historical notes R. Blockley, 53.  

[31]Літопис руський. Пер. Л. Махновця; відп. ред. О. Мишанич, 1–11.

[32]Ibidem, 7.

[33]L. Niederle, Slovanské starožitnosti. Původ a počatky národa slovanského. Díl 1, svazek 2. (Praha: Bursík & Kohout, 1904): 225;  В. Баран, “Археологічні пам’ятки VІ–VІІ ст. на території Західної Волині – важливе джерело до вивчення літописних дулібів”, Український історичний журнал, № 4, (1969): 65–71; Л. Войтович, “Прикарпаття в другій половині І тисячоліття н.е.: найдавніші князівства”, Вісник Львівського університету. Серія історична, Вип. 45, (2010): 13–54; Л. Войтович, Галицько-Волинські етюди. (Біла Церква: Олександр Пшонківський, 2011): 10–16; В. Седов, Восточные славяне в VI-XIII вв. (Москва: Наука, 1982): 90–94.

[34]С. Гедеонов, Варяги и Русь. Историческое изслѣдованіе. Часть вторая. (Санктъ-Петербургъ: Типографія Императорской Академіи Наукъ, 1876): 450–451.

[35]Ю. Кухаренко, “Средневековые памятники Полесья,” Археология СССР. Свод археологических источников, Вып. E1-57, (1961): 53.

[36]B. Ауліх, Зимнівське городище – слов’янська пам’ятка VI–VII ст. н.е. в Західній Волині, (Киïв: Наукова думка, 1972), 56–60.

[37]The History of Menander the Guardsman. Introduction essay, text, translation and historical notes R. Blockley, 50–51.

[38]The History of Menander the Guardsman. Introduction essay, text, translation and historical notes R. Blockley, 52–53.

[39]Ibidem,148–151.

[40]The History of the Langobards, by Paul the Deacon. Translated by W. Foulke. (Philadelphia: University of Pennsylvania, 1907): 50.

[41]Sancti Georgii Florentii Gregorii, episcopi Turonensis, Historiae Ecclesiasticae Francorum libri decem ex duobus codd. mss. nunc primum, cura leglay et teulet, collatis. T. 1. (Parisiis: Jules Renouard, 1836): 224.

[42]The History of Menander the Guardsman. Introduction essay, text, translation and historical notes R. Blockley, 194–195.

[43]Ibidem, 192–193.

[44]Ibidem, 216–219.

[45]The History of Menander the Guardsman. Introducttion essay, text, translation and historical notes R. Blockley, 224–225.

[46]Iohannis abbatis Biclarensi Chronica  a. 567–590, Monumenta Germaniae Historica. Auct. ant. 11. Chronicorum minorum saec. IV, V, VI, VII. Vol. II. Ed. T. Mommsen, 216 .

[47]The History of Menander the Guardsman. Introducttion essay, text, translation and historical notes R. Blockley, 224–225.

[48]The History of Theophylact Simocatta. Translation with Introduction and Notes M. Whitby, M. Whitby, 63–64.

[49]Ibidem, 195.

[50]The History of Theophylact Simocatta. Translation with Introduction and Notes M. Whitby, M. Whitby, 197–198.

[51]Ibidem, 203–204.

[52]S. Konuk, “A Tyrant on the Throne: Phocas the Usurper, and the Collapse of the Eastern Frontier”, Trames, № 24, (2020): 202–203.

REFERENCES

Wood, A. Why where the Sclavenes never Roman allies? A Study of Late Antique Roman Frontier Policy and a Barbarian Society. (Sydney: Macquarie University, 2015), 172 p. (in English)

Diehl, C. Justinien et la civilisation byzantine au VI^e siècle. (Paris: Ernest Leroux, 1901), 735 p. (in French)

Stein, E. Studien zur Geschichte des byzantinischen Reiches vornehmlich unter den Kaisern Justinus II u. Tiberius Constantinus. (Stuttgart: J. B. Metzlersche Verlagsbuchhandlung, 1919), 199 s. (in German)

Curta, F. The Making of Slavs: History and Archaeology of the Lower Danube Region c. 500—700. (Cambridge: University Press, 2009), 488 p. (in English)

Kardaras, G. “A re-approach of Procopius’ ethnographic account on the early Slavs”, Byzantina Symmeikta, Vol. 27, (2017), 239–257 p. (in English)

Kardaras, G. “Sclaveni and antes. Some notes on the peculiarities between them”, Slavia Orientalis, T. 18, (2018), 377–393 p. (in English)

Monumenta Germaniae Historica. Auct. ant. 11. Chronicorum minorum saec. IV, V, VI, VII. Vol. II. Ed. Mommsen T. (Berolini: Apud Weidmannos, 1893), 506 p. (in Latin)  

Niederle, L. Slovanské starožitnosti. Původ a počatky národa slovanského. Díl 1, svazek 2. (Praha: Bursík & Kohout, 1904), 528 s. (in Czech)  

Procopius in seven volumes. Buіldings. Translation by Dewing H., Downey G. (Cambrige–London: Harvard University Press, Willia, Heineman Ltd., 1914), 542 p. (in English)

Procopius in seven volumes. History of the wars, books V and VI. Translation by Dewing H., Downey G.. (Cambrige–London: Harvard University Press, Willia, Heineman Ltd., 1914), 452 p. (in English)  

Procopius in seven volumes. History of the wars, books VI (continued) and VII. Translation by Dewing H., Downey G.. (Cambrige–London: Harvard University Press, Willia, Heineman Ltd., 1914), 490 p. (in English)  

Procopius in seven volumes. History of the wars, books VII (continued) and VIII. Translation by Dewing H., Downey G. (Cambrige–London: Harvard University Press, Willia, Heineman Ltd., 1914), 441 p. (in English)

Procopius in seven volumes. The Anecdota or Secret History. Translation by Dewing H., Downey G. (Cambrige–London: Harvard University Press, Willia, Heineman Ltd., 1914), 384 p. (in English)

Main R., After Justinian: Foreign Policy in the Byzantine Empire during the Reigns of Justin II and Tiberius II Constantine (565–582) (Trinity: Oxford, 2019), 229 p. (in English)

Konuk, S. “A Tyrant on the Throne: Phocas the Usurper, and the Collapse of the Eastern Frontier”, Trames, № 24, (2020): 201–213 p. (in English)

Sancti Georgii Florentii Gregorii, episcopi Turonensis, Historiae Ecclesiasticae Francorum libri decem ex duobus codd. mss. nunc primum, cura leglay et teulet, collatis. T. 1. (Parisiis: Jules Renouard, 1836), 224 p. (in French)

The Ecclesiastical History of Evagrius with the Scholia. Ed. with introduction, critical notes and indices by Bidez, J., Parmentier L. (London: Meuthen and Company, 1898), 285 p. (in English) 

The Gothic History of Jordanes in English version with an introduction and a commentary by C. Mierow. (Princeton: University Press, 1915), 188 p. (in English)

The History of Menander the Guardsman. Introducttion essay, text, translation and historical notes Blockley, R. (Liverpool: Francis Cairns, 1985), 307 p. (in English) 

History of the Langobards by Paul the Deacon. Translated by Foulke, W. (Philadelphia: University of Pennsylvania, 1907), 437 p. (in English)

The History of Theophylact Simocatta. Translation with Introduction and Notes Whitby, M., Whitby M. (Oxford: University Press, 1986), 340 p. (in English) 

The Novels of Justinian. A complete annotated English translation by Miller D., Sarris P. (Cambridge: University Press, 2018), 1192 p. (in English) 

The Third Part of the Ecclesiastical History of John Bishop of Ephesus. Translated by Smith, R. (Oxford: University Press, 1860), 463 p. (in English) 

Pohl, W. The Avars. A Steppe Empire in Central Europe, 567—822. (Itacha and London: Cornwell University Press, 2018), 636 p. (in English)

Baran, V. “Arkheolohichni pamiatky VI–VII st. na terytorii Zakhidnoi Volyni – vazhlyve dzherelo do vyvchennia litopysnykh dulibiv”, Ukrainskyi istorychnyi zhurnal, № 4, (1969), 65–71 s. (in Ukrainian)

Melnyk, V. “Sotsyalno-pravovye realyy «Avarskoho kahanata»: faktor Yersinia pestis y dyskurs mezhdunarodnoi pravosubektnosty vostochnoevropeiskoho kochevoho soobshchestva”, Annaly Yurydychnoi istorii, T. 4/3, (2020), 30–72 s. (in Russian)

Aulikh, V. Zymnivske horodyshche – slov’ianska pam’iatka VI-VII st. n.e. v Zakhidnii Volyni. (Kyiv: Naukova dumka, 1972), 123 s. (in Ukrainian)

Voitovych, L. “Prykarpattia v druhii polovyni I tysiacholittia n.e.: naidavnishi kniazivstva”, Visnyk Lvivskoho universytetu. Seriia istorychna, Vyp. 45, (2010), 13–54 s. (in Ukrainian)

Voitovych, L. Halytsko-Volynski etiudy. (Bila Tserkva: Oleksandr Pshonkivskyi, 2011), 480 s.  (in Ukrainian)

Litopys ruskyi. Per. Makhnovtsia L.; vidp. red. Myshanych O. (Kyiv: Dnipro, 1989), 592 s. (in Ukrainian)

Hlushko, M. “Etnohrafichne raionuvannia Ukrainy: stan, problemy, zavdannia (za materialamy doslidzhen druhoi polovyny XX – pochatku XXI st.)”, Visnyk Lvivskoho universytetu. Seriia istorychna, Vyp. 44, (2009), 179–214 s. (in Ukrainian)

Hlushko, M. “Serednie Polissia u systemi etnohrafichnoho raionuvannia Ukrainy: lokalizatsiia, mezhi (za materialamy naukovykh doslidzhen druhoi polovyny XX – pochatku XXI st.)”, Visnyk Lvivskoho universytetu. Seriia istorychna, Vyp. 43, (2008), 15–33 s. (in Ukrainian)

Zhdanovych, O. “Posolstva avarov u Menandra Protektora (komentyrovannyi perevod ystochnykov)”, Zolotoordynskoe obozrenye, № 4, (2016), 881–893 s. (in Russian) 

Prykhodniuk, O. “Anty ta avary”, Problemy pokhodzhennia ta istorychnoho rozvytku slovian. Zb. nauk. st., prysviach. 100-richchiu z dnia narodzh. Viktora Platonovycha Petrova, (1997), 142–147 s. (in Ukrainian)

Hedeonov, S. Variahy i Rus. Istorycheskoe issliedovanie. Chast vtoraia. (Sankt-Peterburh: Typohrafiia Imperatorskoi Akademii Nauk, 1876), 551 s. (in Russian) 

Makarchuk, S. “Etnohrafichni rehiony Ukrainy: do istoriohrafii doslidzhennia”, Ukraina: kulturna spadshchyna, natsionalna svidomist, derzhavnist, Vyp. 21, (2012), 525–534 s. (in Ukrainian)

Kukharenko, Yu. “Srednevekovye pamiatnyky Polesia,” Arkheolohyia SSSR. Svod arkheolohicheskikh istochnikov, Vyp. E1-57, (1961), 53 s. (in Russian)