Цей текст – чорнова та неповна версія матеріалу, який буде опублікований у 69-у випуску журналу “Етнічна історія народів Європи“. Принагідно, автор висловлює подяку за можливість публікації у віснику.

Серед ряду правителів-наступників Юстиніана Великого (527–565), особливу увагу приваблює персона та кар’єра візантійського полководця та політика Тиберія. Попри відсутність свідчень про ранні роки життя Тиберія, достеменно відомо про обставини, що посприяли його зростанню в ієрархії пізньоримського суспільства: особиста довіра імператора Юстина ІІ (565–578), а також участь у дипломатичних переговорах із варварами, де останній представляв інтереси ромеїв. Вкупі зі слабким здоров’ям Юстина, ці обставини посприяли усиновленню імператорською фамілією полководця.

Взаємовідносини з Аварським каганатом займали для Тиберія пріоритетну роль ще до часу обрання його співправителем Юстина у 576 р. Беручи участь у перемовинах із кочовиками, Тиберій приділяв увагу необхідності поновлення союзницьких відносин із аварами та спрямування їх збройної потуги на ті племінні об’єднання, що становили для Імперії постійну загрозу. В перспективі, курс Тиберія на замирення з номадами призвів до завершення війни 568-570 рр. Дії полководця надали Імперії можливість зміцнити політичну та мілітарну потугу на Дунайському лімесі в подальші роки, а також політично нейтралізувати аварів шляхом постійних збройних конфліктів із найближчими сусідами.

На практиці, кочова знать, задобрена грошовими виплатами з боку Константинополя, замирилась із ромеями. Спрямувавши зусилля на підкоренні племінних об’єднань слов’ян, авари збільшили свою військову потугу. Ця обставина, у свою чергу, дозволила кочовикам поновити зовнішньополітичний тиск на Імперію. Політичні перипетії останньої чверті VI cт. супроводжувались обміном посольськими місіями, наданням дарів, як засобом схиляння політіями раннього Середньовіччя третіх сторін до конкретного політичного курсу.

Ключові слова: Аварський каганат, Візантійська імперія, Тиберій, дипломатичні відносини, склавини.

В історіографії питання військово-політичних відносин поміж Східною Римською імперією та політичними об’єднаннями кочовиків залишаються нерозкритими донині, незважаючи на постійну увагу дослідників. Причинами цьому слугує низка факторів — від зв’язку теми дипломатії Риму та «варварського світу» із загальноісторичними проблемами пізньої Античності та раннього Середньовіччя до репрезентації варварських народів у тогочасних римських джерелах.

Нестабільні відносини Константинополя з етноплемінним союзом аварів займають у цьому контексті окреме місце. Після включення кочової орди до складу зовнішньополітичної системи під очоленням Ромеї внаслідок федеративного договору 557/558 р., номади на короткий час стали клієнтами Імперії. На час дії союзу, аварська знать неодноразово висловлювала претензії східноримським імператорам щодо збільшення матеріальних виплат та передання територій. Зрештою, це призвело до розриву договору на час правління Юстина ІІ та розгортання першої аваро-візантійської війни. Подальше призначення базилевсом Тиберія на посаду стратига-автократора Балканських володінь Імперії виступило каталізатором переговорного процесу між сторонами та припинення конфлікту.

Серед досліджень кількох останніх років, проблематика відносин аварів та Візантійської імперії у ході правління Юстина ІІ стала дотичною темою публікацій низки авторів (Жданович 2016, с. 881–893; Жданович 2019 (a), с. 8–29; Мельник 2020, с. 41–70; Митрофанов 2016, с. 359–367; Пилипчук 2016, с. 128–130; Кузовков 2014, с. 112–115). Разом з тим, наведені дослідження носять узагальнюючий характер як щодо історії аварів, так і стосовно внутрішньополітичних змін у Східноримській Імперії після 565 р.

Корпус джерел, які проливають світло на політичну кар’єру Тиберія представлений насамперед творами ромейських істориків. З їх числа можемо виділити твори «Історія» Менандра Протектора (Menander 1985, p. 307), «Церковна історія» Євагрія Схоластика (Evagrius 1898, p. 285, однойменний твір Іоана Ефеського (John of Ephesus 1860, p. 463), а також панегірична поема «Похвала Юстину Молодшому» Коріппа Африкана Граматика (Corippі 1581, p. 93).

Переходячи до висвітлення теми, вважаємо доцільним коротко охарактеризувати відносини Ромеї та політичної одиниці аварів до 568 р. З часу укладення першого договору Візантії та Каганату 557/558 р., стосунки Імперії та кочової знаті планомірно деградували (Пилипчук 2016, с. 127–128). Причинами цього слугували: 1) сповідування аварами самостійного зовнішньополітичного курсу, спрямованого на отримання регулярних грошових виплат від союзників та  супротивників; 2) ослаблення економіки Східного Риму внаслідок активних завоювань Юстиніана І, внаслідок чого наступники імператора не могли продовжувати виплату субсидій клієнтам Імперії; 3) зменшення мілітарного потенціалу Візантії, а також присутності ромейських військ на Мезійському лімесі (внаслідок чого авари у 557/558 р. й стали федератами Імперії); 4) силовий вакуум серед варварського населення Балкан, де авари виступали гегемоном; 5) схиляння Юстина ІІ до розриву договору з аварами внаслідок взаємовигідних відносин із тюркським каганом Істемі.

Таким чином, станом до середини 60-х років VI ст. поміж Ромеєю та аварами накопичилась низка протиріч. Одразу з початком царювання Юстина ІІ, авари поспішили надіслати послів для поновлення договору та отримання грошових виплат. У якості відповіді Юстин запропонував кочовикам «…отримати замість грошей страх…» (Menander 1985, p. 94). Дипломатичне протистояння політій з 568 р. обернулось війною. Ареал конфлікту простягався від Верхньої течії Дунаю через провінцію Паннонія на схід до Мезії ІІ.

Тиберій до початку війни з аварами займав посаду коміта кавалерійської схоли ескубіторів (Corippі 1581, p. 73). — елітного підрозділу у складі східноримського війська. Відомо, що політик походив із сім’ї офіцера низького рангу родом із Фракії (John of Ephesus 1860, p. 180). Коріпп Африкан Граматик вказує, що на початку правління Юстина Тиберій був проголошений консулом (Corippі 1581, p. 79).

У подальшому, візантійські історики не повідомляють про персону Тиберія аж до кінця 60-х років VI cт. Причиною цього є відносно мирне існування Імперії станом на початок правління Юстина ІІ. Водночас, останній у ході боротьби за престол позбувся військової еліти часу правління Юстиніана – Германа, Юстина та Нарсеса. Таким чином, новий правитель був зацікавлений у довірених воєначальниках.

Перетікання війни з аварами вплинуло на кар’єрне зростання офіцера. Кочовики, зайнявши території Паннонії та Мезії, взяли в облогу місто Сирмій. Спроби аварського кагана Баяна І взяти населений пункт штурмом, а пізніше — схилити гарнізон до капітуляції, були провальними (Menander 1985, p. 224–226). Збройне протистояння зайшло в глухий кут та потягло поновлення переговорів між кочовиками та Константинополем з другої половини 568 р. До стану ромеїв у 568 та 569 рр. були направлені аварські посли, очолені нобілем Таргітієм. Обидві місії закінчились для сторін підтримкою status-quo (Menander 1985, p. 138–142).

Конструктивним наслідком цих подій стало призначення Юстином «…Тиверія як уповноваженого полководця для переговорів та вирішення кожної справи [вимог, висунутих аварами]» (Menander 1985, p. 142). Очевидно, під «уповноваженим полководцем» (грец. «αυτοκρατορα στρατηγον») Менандр мав на увазі призначення Тиберія як стратига-автократора (букв. «полководця з необмеженою владою»; посадовця, що розпоряджається військовою та цивільною адміністрацією).

Попри те, що Тиберій був «…висланий Юстином із великим військом…» (Evagrius 1898, p. 208), його місія із самого початку носила дипломатичний характер. Цілком можливо, корпус, наданий Юстином стратигу, був нечисельним, що навело Тиберія на можливість вивести Імперію з конфлікту шляхом дипломатії. В другій половині 570 р., отримавши чергову відмову до замирення від базилевса, авари спрямували посольство до Тиберія. У ході перемовин стратига з аварським нобілем Апсіхом, сторони досягли умов миру, відповідно до яких: 1) Імперії, у якості заручників, передавались нащадки знаті аварів; 2) Константинополь зобов’язувався надати Каганату території Паннонії ІІ для заселення (Menander 1985, p. 148).

Примітна при цьому аргументація політики щодо аварів Тиберія: «якби були у римлян… діти князів скіфських [аварських], то батьки заручників не погодились би порушити мирні умови, хоча хаган і мав такий задум…». Ці рядки можна трактувати як доказ того, що авари не мали єдиного виробленого політичного курсу стосовно Візантії.

Тим не менш, базилевса проект поновлення федеративного договору не влаштував, і війна продовжилась. Джерела інформують про як мінімум одну баталію аварів та ромеїв, що відбулась до кінця 570 р. Сутичка завершилась, за даними Менандра, поразкою корпусу Тиберія (Menander 1985, p. 150). Євагрій, інформує, що війська під командуванням стратига «…не витримали навіть погляду варварів, а сам…[полководець] ледь не потрапив до полону» (Evagrius 1898, p. 208).

Водночас, Іоан Ефеський, описуючи дії Тиберія на політичній арені, надає йому епітет «переможний» (John of Ephesus 1860, p. 422). Іоан Бікларійській під 570 р. прямо вказує про перемогу воєначальника над аварами (Iohannis 1894, p. 212). У результаті, суперечливі дані хроністів дозволяють нам погодитись із припущенням Дж. Мартіндейла про те, що до кінця війни з аварами відбулось принаймні дві битви (Martindale 1992, p. 1234–1235). Переможцями з першої вийшли римляни, з другої, можливо більш масштабної — кочовики. 

У підсумку, перемога аварів 570 р. потягла за собою відновлення переговорного процесу та подальше укладення договору, текст якого  до нас не дійшов. З огляду на відсутність конкретної інформації щодо змісту угоди в хроністів, можемо припускати про затвердження пунктів, винесених Апсіхом Тиберію, згаданих вище. Поза тим, ромейська сторона надавала дипломатичний захист аварам по укладенні договору. На це вказує епізод із проханням кочового нобілітету до Тиберія повернути «…коней, срібло та весь обоз» (Menander 1985, p. 150), яких авари втратили у ході нападів балканських слов’ян, що було в підсумку виконано. У результаті, договір 570 р. можна звести до наступних положень:

• зобов’язання родоплемінної знаті аварів передати ромеям своїх нащадків у якості заручників. Цей пункт забезпечував Імперію від повторних нападів кочовиків;
• передачі аварам на заселення територій провінції Паннонія включно з населеними пунктами. При цьому, номади навряд були зацікавлені у зайнятті міст, які нещодавно брали в облогу. Зважаючи на специфіку розвитку кочових суспільств Залізної доби, авари, скоріше всього, мали метою встановити контроль над торгівлею та ливарною справою у регіоні;
• надання грошових виплат кочовикам з боку Константинополя. Зважаючи на характер заяв Таргітія та Апсіха у ході переговорів 568‑570 рр., мова очевидно йшла про субсидії, еквівалентні сумам, які Ромея зобов’язалась надавати аварам за умовами федеративного договору 557/558 р. Разом із тим, джерела не уточнюють розміру виплат, що надходили аварам;
• захисту аварських обозів з боку візантійських сил у регіоні.

Відтворений нами можливий зміст аваро-ромейського договору 570 р. дозволяє припускати, що за його наслідками кочовій політії повторно надавався статус клієнта Імперії. У цей час Юстин сконцентрував свої зусилля на протистоянні із Персією Сасанідів, війна з котрою поновилась у 572 р. Протягом наступного року здоров’я автократора суттєво погіршилось, наслідком чого стало обрання у 576 р. Тиберія співправителем імператора. Юстин до своєї смерті у 578 р. залишався правителем de–jure, передавши усю повноту влади дружині Софії та Тиберію, якому доручив «Виправити… похибки, керуючи державою з усією старанністю» (Evagrius 1898, p. 208–209). Водночас, авари на цей період зосередились на укладенні союзу з лангобардами та франкським королівством Австразія.

Таким чином, місія ромейського полководця Тиберія відіграла заключну роль у завершенні війни Імперії з аварами 568-570 рр. Не маючи достатніх військових сил, а також досвіду полководця, Тиберій від початку призначення на посаду очільника адміністраніції провінцій Паннонія, Мезія І та Мезія ІІ у 570 р. здійснював спроби завершити війну дипломатичним шляхом. Такі дії стратига не погіршили відношення до його персони Юстина ІІ, який був зацікавлений у особисто відданих полководцях. У подальші роки, політика Тиберія, спрямована на мирні відносини з аварами, проявиться у ході його самостійного правління.

Список джерел та літератури

ЖДАНОВИЧ О., 2016, Посольства аваров у Менандра Протектора (комментированный перевод фрагментов источника), Золотоордынское обозрение, Т. 4 (4), 881–893.

ЖДАНОВИЧ О., 2019, Авари в Європі. Кочовики в системі візантійської дипломатії раннього Середньовіччя. Київ: Темпора.

КУЗОВКОВ В., 2014, Свідоцтва візантійських історичних творів про відносини Східної Римської імперії з кочовиками Північного Причорномор’я, Науковий вісник МДУ імені В. О. Сухомлинського. Історичні науки. Вип. 3. 37 (105), 112–115.

МЕЛЬНИК В., 2020, Социально-правовые реалии «Аварского каганата»: фактор Yersinia pestis и дискурс международной правосубъектности восточноевропейского кочевого сообщества, Аннали юридичної історії, Т. 4 (3), 30–72.

ПИЛИПЧУК Я., 2016, Аварский каганат в системе международных отношений раннего средневековья, Arhivum Eurasiae Medium Aevi 22, 125–160.

Corippi Africani Gramatici, 1581, De Laudibus Justini Avgusti Minoris, Heroico Carmine, Libri IV, Antwerpiæ.

Iohannis abbatis Biclarensi Chronica a. 567–590, 1894, MGH Auct. ant. 11 S. (III), 207–220.

MARTINDALE J., 1992, The Prosopography of Later Roman Empire. Vol. III, A. D. 527–641 (Vol. IIIB), Cambridge: University Press.

The Ecclesiastical History of Evagrius with the Scholia, 1898, Ed. with introduction, critical notes and indices by Bidez J., Parmentier L., London.

The History of Menander the Guardsman, 1985, Introducttion essay, text, translation and historical notes Blockley R., Liverpool.

The Third Part of the Ecclesiastical History of John Bishop of Ephesus, 1860, Translated by Smith R., Oxford.