Одним з найбільш суперечливих явищ, що відбуваються з волі людини є війна. Війна, що супроводжує людство із самого початку часів. Явище, що в очах одних постає в образі воїна, в очах інших – в образі смерті. З одного боку – це руйнування і загибель, з іншого –  вищий прояв життя.

Відображення цього явища у культурі крізь тисячоліття є константою. Яскравим прикладом цього є твори, в яких криється велич європейської цивілізації – Гомерівські епоси. Жили б ми століття тому, ваш покірний слуга взяв би на себе наглість вимагати від читача зацитувати рядки, в яких криється драматичний пафос (у найкращому розумінні слова), з яким Гектор приймає свою долю, не бажаючи бачити сліз Андромахи у неволі. Чи, скажімо, позитивного нігілізму Ахілла при виборі короткого, проте яскравого життя напротивагу гниття пеньком.

Проте, мене заносить. Як бачимо, у контексті минулих віків особливу роль у відображенні картини збройних протистоянь відігравала література. І нерідко – радше художня, ніж документальна чи практичного характеру. Заснована на ідеї певної єдності людства, взиванні автора конкретного твору до нот душі читача. Проте із технологізацією, і до певної міри, спрощенням культури, місце друкованого слова з минулого століття зайняв кінематограф. І, як наслідок – тема протиборства, оклику деміургів різних мастей, зверненого до емоційної складової споживача, переплелись в екранізаціях драматичних творів.

Отже, «На Західному фронті без змін» та «Нетфлікс». Ніколи у свідомому віці не любив ні перше, ні друге, а плід збоченої любові цих двох явищ культури Новітнього часу мав би представляти порохову бочку. Перше не кинулось в очі через меланхолію та відсутність власне війни, за що подякуємо літературному таланту автора. Від Світової війни, що тільки з німецького боку загубила 8 мільйонів осіб, у книзі лише кілька ключових мотивів, виділених письменником – зустріч із французькими дівицями, що жаліють головного героя; момент із вбитим французьким. Ну а накінець усі герої взагалі помирають, перетворюючи твір Ремарка у крик жалю.

Вище писав про «свідомий вік». У підлітковому віці, «На Західному…» мою, Господи-прости, ніжну душу підкупив. Як наслідок, було переглянуто дві екранізації – оскароносну 1930 р. і телевізійну 1979 р., наближену до оригіналу значно більше, від того й прісну. Тепер настала пора сучасного продукту.

І попри те, що сценаристи в усіх трьох випадках були закріплені за пацифістичною установкою першоджерела, останню можна по-різному відтворити. Тому пропоную читачу, як його досі не знудило від моїх письменницьких вивертів, поглянути на останню сцену із першої екранізації книги Ремарка:

Тепер погляньте на розкадровку сцени із сучасної екранізації (вищезгадане «якби не війна, ми б усі були братами»). Пауль Боймер, при відсутпі із нещодавно зайнятих позицій пуалю, опинився в канаві, утвореній снарядом, де вкоротив життя французу:

…і, о Боже! Герой, що провів на фронті кілька місяців, виявив для себе, що вороги, виявляється, можуть бути такими ж людьми? В книзі, варто сказати, це добре обіграв автор – за розвитком сюжету, Боймер у оригіналі даної сцени вперше зустрівся із супротивником у ситуації, яку тоді сучасники називали Mann gegen Mann – «коли ваші бійці бачать очні яблука ворогів». У цій же стрічці, головний герой при штурмі покинутих тепер окопів, вбив принаймні двох французів у ближньому бою, без якого-небудь співчуття.

Тепер порівняйте обидві ці сцени. Ось чим відрізняється спроба показати чітку тезу Ремарка «Велика війна принесла смерть сотням тисяч молодих життів, не повторюйте цього!» і якраз дешевий антивоєнний пафос. Останній, до слова, глядач може спостерігати у початковій сцені стрічки цього року, де солдатські портки імперіалістична гебня оцінюює вище людського матеріалу. Дехто бачить у цьому чудовий прояв технологічної, безжальної війни. Проте на ділі, із сукном у Німецькій імперії того часу не було біди, на відміну від шкіри, викройками з якої посилювали штани та рукави Feldbluse зразка 1910 або 1915 рр. Переконаний, що за проведення консультацій зі спеціалістами по даній епосі, можна було б отримати порядком кращу картину. Хоча, кого воно хвилює – якщо Ремарк хотів діяти на емоції, то мабуть, сучасним продовжувачам діла Гріффіта його слід овульгарити до рівня «піпі-пупу, добре що ця бійня закінчилась», і пустити слину після прийому галоперидолу.

Є у стрічці, звісно ж, і хороші сцени. Насамперед, згаданого невдалого штурму 78-м піхотним полком, у якому служили герої. Тут і нічийна земля – симбіоз непрохідного болота й місячної поверхні; і голодні солдати кайзера, що луплять ковбаску з винцем у зайнятих після гранатного бою землянках. А під кінець, французи оклигують та контратакують, здавалось би, переможців, за допомоги реплік «Сен-Шамонів» (що, однак, є грубим ляпом – після самостійного застосування у квітні 1917 р. у ході «наступу Нівеля», ці машини вкупі зі «Шнайдерами» використовували при підтримці атак армій, а не батальйонів, як у стрічці). Хоча, до таких деталей придруться любителі періоду та фахівці.

Проте, справді хороші ракурси псує наркоманія, яка не те, що не відповідає твору (бо стрічку слід сприймати саме як вільний переказ), а формальній логіці. І тут вже тяжко відвертітись аргументами «я художник, я так бачу». Наприклад, стрічка, та й життя Боймера завершується у ході атаки німцями безіменної долини 11 листопада 1918 р. о 10:45 в кращих традиціях черенків від лопат Нікіти Міхалкова.

В нашому випадку, однак, блаженного павучка навпроти кулеметника в ДОТі не виникає, а головний герой отримує штик зразка 1886 р. від гвинтівки Лебеля під ребро.

Що ж до ініціатора цієї атаки – персонажа безіменного генерала, який, очевидно, мусів відтворювати загальний образ «прусської воєнщини»… Це унікальний епізод за рівнем неісторичності та загального абсурду. Німецький наступ 11 листопада був безглуздим (бо за умовами перемир’я, захоплені території і так переходили Антанті). А будь-який офіцер, який виступав би перед солдатами так, як це зробив генерал із фільму, скоріше відразу отримав би кулю в лоб – передовиця тодішніх соцдемів «Vorwarts» тут не збреше.

Наче кілька сцен розібрали, тепер щодо героїв. Боймер тут не безвільна жертва обставин, якого нам показували у 1930 та 1979 рр. Це малолітній дегенерат. Разом з тим, акторська гра не викликала нарікань. Більше того, ваш покірний слуга зумів би й персонажам співчувати, якби не відверто убоге закінчення стрічки. Що ж до останнього, залишається сподіватись, що останні 30 хвилин фільму привиділись у гарячці помираючому Кацу 10 листопада 1918 р.

Я не беру на себе повноваження переказу стрічки, ви й так поглянете її самі, а загальний настрій цих рядків вам зрозумілий. Фільм даний, повторюсь, слід розглядати виключно як самостійний твір, тільки в цьому разі він перетравиться. Дійсно хороші екранізації твору Ремарка були згадані вище. Якщо ж вам не до Ремарка, ласкаво прошу до «Шляхів слави» Кубрика, «Штурмовий загін – 1917», або ж австрійського «Західний фронт». Це простіші з візуальної точки зору стрічки, зняті найменше 70 літ тому. Проте вони  мають сенсове навантаження. Чому ж «На Західному фронті…» 2022 р. взагалі був створений, відповісти я вам не можу.

Зате, радість німецьких хлопців від обіцянок взяти Париж за два тижні в світлі останніх подій грає новими фарбами.