Перша згадка про франків припадає на 242 р., значна кількість дослідників (Філіп Контамін, Едвард Томсон, Аарон Гуревич, Гельмуд Кенігсберг) класифікують даний етнос, як частину германського культурного масиву.  Характерним є те, що вони самі себе ні до перших ні до других не відносили, із згадок, що залишили Григорій Турський, Фредегар, Ейнгард зауважимо стійке бажання книжників сформувати легенду про походження, яке  би базувалось на античній міфології.

Найбільш широко побутувала «Троянська» легенда, де описувалось що певна частина (це важливо) франкського нобілітету веде свої початки від троянців, що врятувались від нищення греками. У франкському суспільстві навіть існувала градація за родами, де виділялись поважніші (які нібито були нащадками підданих Пріама й мали право носити бороди), чого не могли собі дозволити інші. Деякі франкські королі також мали міфологічну біографію – згадаємо Меровея, особа частково легендарна, досі ведуться суперечки щодо його реальності. Та наразі прийнято вважати його справжньою історичною постаттю, яка очолювала франків у битві на Каталунських полях 451 р. Його вважали сином морського чудовиська,  що отримав від нього силу, яку передасть нащадкам. Саме ж сприйняття франків сусідами, їх ідентифікація та історичний розвиток є дискусійними. Так, етнонім “франк”, попри його згадку в 242 р., не був єдиним іменуванням представників цього союзу племен. Окремі родо-племінні групи, що складали франкський союз, носили окремі назви (узипети, сігамбри, марси, хамври).

Поза тим, етнонім «франк» використовувався у вкрай широкому спектрі. Римляни часто надавали йому негативної конотації, вживаючи у значенні “зрадливий”, “жорстокий”. Водночас припускають, що це таки була самоназва, коренем якої є вже слова германського походження “вільний”, “хоробрий”. У зв’язку з цим, побутує припущення про антагонізм “варварською” та імперською культурами менталітету германців. Відповідно, ті вчинки, які у трактуванні римлян були жорстокими, германці сприймали за прояв чеснот. Разом із тим, це не знімає проблему хронологічного визначення найменування племінного союзу. Зрештою, етнонім “франк” став поширеним у власне середовищі франків на час правління Хлодвіга І.

Проблему “двійного” побутування етнонімів представників племінного союзу можемо пояснювати з двох позицій:

• Помилки в трактуванні вторинних джерел. Як наслідок, термін, що використовувався для означення певних характерних рис союзу, міг бути прийнятий за саме його визначення.
• Збіг дефініцій, який спочатку міг використовуватись римлянами в одному значенні, а згодом застосований германцями в іншому.

Таким чином, огляд процесу ідентифікації франків на період їх додержавного існування та перших років існування Королівства Меровінгів є необхідним для вивчення як у контексті загальних питань історії цих “спадкоємців Західного Риму”, міфотоворчості франків уцілому, так і має потенціал до розгляду у форматі окремої проблеми. Використовуючи принципи “історії пам’яті” за П. Нора, можемо стверджувати, що розгляд міфотворення у випадку франків, дозволяє простежити його поступ відповідно до зміни культурного оточення франків – спочатку однотипних додержавних об’єднань германців, пізніше – взаємодії з Римом та абсорбція гало-римського населення. Ці процеси, у свою чергу, відбувались паралельно із світоглядними змінами у середовищі германської знаті.