Автор – Ольга Яремус

Сьогодні Україна переживає важкі часи. Наше суспільство веде війну за збереження своєї незалежності. Ми захоплюємся  героями, які віддають свої життя за нашу українську землю за нашу культуру. Проте, українська земля завжди була багата  людьми, які до останнього залишалися патріотами та не здавалися під натиском ворожих сил.   До таких належить і відомий український композитор, співак та поет Володимир Івасюк. Талановитий український митець, націоналіст за покликом душі  і водночас людина трагічної долі. Володимир Івасюк на межі   1980-1990-х років став символом українського відродження.

Музична спадщина митця є багатогранною та безцінною для поціновувачів його таланту. В. Івасюк є автором ста семи пісень (найвідоміші: «Я піду в далекі гори», «Червона Рута», «Водограй», «Жовтий лист», «Балада про дві скрипки», «Балада про мальви», «Я твоє крило»), п’ятдесяти трьох інструментальних творів, музики до двох спектаклів. Окрім того, Володимир був професійним медиком та скрипалем, чудово грав на фортепіано  та майстерно виконував свої пісні.

Така багатогранність талановитого хлопця, сприяла  йому у створенні музичних шедеврів, які  стали символами української нації.   

Пісенна творчість Володимира  Івасюка припадає на 70-80 роки минулого століття. Проте випереджаючи  час та спрямувавши творчі пошуки у майбутнє,  митцю вдалося закарбуватись у пам’яті сучасників. Свою надзвичайну популярність Володимир Івасюк здобув саме завдяки вокальним творам, які ще за життя стали монументом його творчості. В інтерв’ю з радіо журналісткою Мартою Кінасевич 1979 року митець сказав: «Я почав писати пісні після своїх композиторських спроб в інших жанрах. Спочатку написав одну пісню, вона сподобалась слухачам, тоді поети почали пропонувати свої вірші – так почалась співпраця з виконавцями. Була можливість працювати з оркестром і доводити кожен твір до «кондиції».

Почерпнувши від матері – наддніпрянки широкий ліричний розпів, а від батька – буковинця – ритміку та емоційність виконання гуцульських коломийок, народно пісенна мелодика настільки органічно вписалась у його твори, що їх часто вважають народними.

Володимир Івасюк був надзвичайно вимогливий до своїх творів. Наприклад, над піснею «Червона рута» композитор працював практично три роки, над твором «Літо пізніх жоржин» – цілих п’ять. Пропрацьовував 12 варіантів вірша «Дві скрипки», що свідчить про його вдумливість над своїми проектами. Власні вокальні композиції митець писав за принципом «музика – поетичний текст», тобто спочатку творив музичну частину, а потім шукав відповідну поезію.

Пісня в Івасюка – це завжди спосіб висловлення та самоусвідомлення особистості. Широка палітра образів, що присутні в його піснях, розкриває глибинні зв’язки ліричних героїв із національною свідомістю та самоідентифікацією.

У часи радянської влади, коли все українське принципово винищили, ця властивість творчості композитора була як ніколи своєчасною. У пісенній ліриці автор оспівує все те, що турбує душу українців, його сучасників – відголоски війни та політичних репресій («Балада про мальви», «Балада про Віктора Хара»), швидкоплинність людського життя («Пісня буде поміж нас», «Кленовий вогонь»), щире та глибоке почуття кохання («Я піду далекі гори», «Тільки раз цвіте любов»), оспівування краси рідного краю («Водограй», «На швидких поїздах»). За допомогою гармонії музичного та поетичного текстів Володимир Івасюк доносить до слухачів важливі ідеї та переконання.

Пісня «Червона рута» стала вершиною  мистецького доробку композитора і сьогодні є символом української нації. Серед музичних критиків її понині називають  еталоном пісенного твору,  в якому органічно поєднані як  сучасні ритми так і  елементами  народного українського співу. Отож розглянемо більш детально етапи створення цього шедевру.

Володимир Івасюк ще з малку цікавився  українською народною творчістю, тому появі легендарної пісні передувала фольклорно-дослідницька робота митця, а саме дослідження легенд про існування «чарівної квітки» . Згідно першої легенди, розповідається про дівчину-гуцулку, яка попри різні перепони шукає «червону руту», квітку, яка дарує щастя, достаток, зводить закоханих,  а в другій – це  квітка, що  з’явилася у не легкі для українців часи й  постала національним символом боротьби за свободу нашого народу.

Батько композитора у праці «Монолог перед обличчям сина», зазначав: «Для вісімнадцятирічного композитора, закоханого в рідний фольклор, чутливого до всього нового, образ Червоної рути був хвилюючою знахідкою. Ця квітка не давала йому спокою майже три роки. У пошуках деталізації прочитаного у «Коломийках», він багато мандрував селами, особливо гірськими, шукаючи ключ до розуміння таємничого поняття. На Косівщині знайшов новий варіант коломийки про Червону руту, в Путивлі, знайшов ще один аналог пісні».

Спочатку  славнозвісна «Червона рута» була баладою, про що свідчать чернетки композитора. Але  після важкої праці та трирічних  пошуків і вагань, «Червона рута» повстала у формі простої куплетної пісні з чітким лаконізмом і щирістю народної пісні.

13 вересня 1970 р. у Чернівцях обласне телебачення  транслювало на всю Україну концерт (в межах програми «Камертон доброго настрою»), де вперше прозвучали «Червона рута» й «Водограй» у виконанні О. Кузнєцової та В. Івасюка, акомпанував дуету ансамбль «Карпати» В. Громцева , а у  1971 р. «Червона рута»  стала піснею року на Всесоюзному конкурсі «Пісня 71».

На заключному концерті  в телевізійній студії Останкіно публіку вразило надзвичайно емоційне, з використанням українських народних мотивів, як у музиці так і у сценічному вигляді, виконання пісні солістами ансамблю «Смерічка» й її  автора – В. Івасюка, В. Зінкевича та Н. Яремчука.

В даному контексті слід зауважити таку деталь. Спочатку В. Івасюк їхав у Москву як композитор  і не планував виходити на сцену, та перед виступом керівник «Смерічки» Левко Дутківський попросив Володимира підтримати  Зінкевича та Яремчука та заспівати разом з ними , щоби ті не розгубилися у відповідальний момент.

Тому композитор був на сцені не в сценічному «гуцульському» вбранні, а в  звичайному костюмі. Після виступу пісня «Червона рута» отримала  визнання та любов серед багатьох слухачів, а її творець став одним із найпопулярніших композиторів Радянського Союзу та за його межами. Вона  стала  репертуаром виконання  не тільки В. Зінкевича, С. Ротару, Н. Яремчука, а й багатьох  українських вокально-інструментальних ансамблів, зокрема  «Кобза»,  «Жива вода», «Опришки», «Ватра», «Краяни»,  «Світязь».

Поступово «Червона рута» перевтілювалась, набувала нових рис, ставала народною. У розмові з журналістом Василем Бабухом  композитор зазначав: «Якось на вулиці я почув свою пісню. Її співали солдати. Це було так несподівано, що мимоволі сам рушив за строєм. Одверто кажучи, стало трохи сумно. Чому? Мабуть, від того, що пісня уже належала не мені. Знаєте, це почуття важко передати словами. Щоправда, відразу подумав: хіба можна тримати птаха у клітці? Йому потрібен простір. Для польоту».

Пісня «Червона Рута» піднесла риси національно-культурної самобутності й ідентичності українців, зміцнила національний дух нашого народу, стала невід’ємною  частиною нашої ментальності . Нове звучання надала пісні Революція Гідності 2013-2014 років. У виконанні мільйонів людей, що вийшли на площі міст та столиці України в підтримку вільного та демократичного існування у власній державі,  «Червона Рута» стала своєрідним гімном цих історичних подій.

---