Автор – Соломія-Анна Пачковська

Кінець XV століття став знаковим для місійної експансії католицького світу головно завдяки іспанським та португальським відкриттям. Епоха великих географічних відкриттів у релігійному вимірі  заторкнула не тільки вищі церковні чини, але й простих ченців, більшість з яких жили мріями про мучеництво від рук безвірних. Духовний запал у бажанні проповідувати на землях Нового Світу почався з обсервантської гілки францисканців. Згідно зі свідченнями Ніколауса Гласбергера, німецького францисканця та історика, вже у 1493 році французькі обсерванти почали масово звертатись до свого вікаріату, щоб вирушити на місії до нових земель. Згодом у 1505 році була заснована провінція обсервантів у Санта-Крус у Західній Індії (острови Карибського моря).   Ще більший запал охопив терени Європи, а особливо Францію та Голландію, коли перші іспанські місіонери, учасники другої подорожі Колумба (1493-1496 рр.) в 1500 році попросили місцеву церковну владу про те, щоб вона дозволила висилати нових місіонерів для цієї діяльності. Нові горизонти для євангелізації відкрились після завоювання Мексики іспанськими колонізаторами (1521 р.). На жаль, в самій Іспанії хвиля місійної діяльності на цих землях зустріла опір в «провінціалів», тобто провінційних вікаріїв, відповідальних за управління церковно-адміністративною одиницею (вікаріатом). У цьому сенсі багато що змінила булла «Omnimoda» (1522 р.), затверджена за сприяння Карла V Габсбурга, яка дозволила першу францисканську місію, а також, що важливо, уповноважила іспанського короля висилати та організовувати католицькі місії. Ця булла строго обмежувала волю настоятелів у цьому питанні. Цікаво знати, що затвердженню цієї булли передувала поїздка 1521 року трьох францисканців в Мексику,  один із яких був близьким до Карла V Габсбурга,  а саме бельгієць Педро де Ганте (1480-1572 рр.). Він відзначився тим, що заснував першу школу для індіанців на теренах Нового Світу.

«Імператор Карл V».  Школа П. Рубенса, XVII ст.

Одним із вагомих наслідків цієї булли було формування місії під промовистою назвою «Дванадцять апостолів» (1524 р.). Очолював місію брат Мартин із Валенсії. Вона мала за мету покласти початок Церкві у Мексиці (віцекоролівство Нова Іспанія). Результати цієї місії були дуже визначними, адже почався розвиток культурного і релігійного життя серед місцевих жителів – індіанців, зокрема це стосувалось вождів. Засновувались школи для дітей поблизу місійних резиденцій. Важливою особою, яка сприяла просвіті місцевого населення, став єпископ Хуан де Сумарагга (1468-1548 рр.), знаний як «захисник індіанців», який вперше заснував навчальний заклад для дівчат та започаткував друкарство в Новій Іспанії. Його відомим твором є «Doctrina breve» («Короткі повчання»), що був виданий у 1539 році в Мехіко.

Мурал з францисканцями у Новій Іспанії, парафія Осумба, Мексика

У контексті францисканської традиції цей історичний документ є цікавим, так як поєднує два стрижні їхньої духовності: прагнення мучеництва (було особливо притаманне саме послідовникам святого Франциска) і послух Уставу, котрі, своєю чергою, формують справжнє місійне покликання. Як доказ можна навести відповідні уривки з цієї історичної пам’ятки:

«…Щоб у цій святій справі не бракувало заслуг святого послуху, наказуємо тим всім, що призначені й добровільно себе жертвували, щоб вирушили в дорогу й розпочали працю згідно з прикладом учнів Христових, нашого Господа» (Див.Лазаро І. Історія францисканізму…).

Варто зазначити, що у Затвердженому Правилі Чину Братів Менших, авторства святого Франциска з Асижу, є розділ (12), окремо присвячений вказівкам стосовно «походів на невірних», що вказує на особливу роль, відведену місійній діяльності у первісній францисканській духовності. В XVI столітті до нього були написані коментарі з метою спрямувати місіонерів-ченців у правильне русло, яке б відповідало спонтанності їхнього покликання.

Місійне покликання францисканця мало бути добровільним,  хоча погляди Чину на цю проблему змінювались відповідно до збільшення чи зменшення кількості бажаючих проповідувати на землях Нового світу. Якщо на початку XVI століття  францисканців, охочих вести працю на такій ниві було безліч, то вже в другій половині XVIII ст.  їхня кількість суттєво зменшилась.

Коментуючи цей документ, можна сказати,  що абсолютизація іспанської королівської влади у місійному питанні, яка почалась ще з булли римського понтифіка Олександра VI під назвою «Inter cetera» (1493 р.), надалі призвела до заборони королем Карлом V Габсбургом місійної діяльності на теренах Нового світу всім місіонерам, окрім тих,  хто були вихідцями з іспанських та португальських земель (1530 р.). Виняток становили ті місіонери, які отримали дозвіл від іспанських вікаріїв. Бажаючи відновити контроль над місійною діяльністю, Апостольська Столиця у 1622 році заснувала Конгрегацію Поширення Віри («Propaganda Fide»), котра не тільки повернула владу чернечим настоятелям, але й поставила собі за мету об’єднати заради блага Церкви місіонерські практики різних монаших Чинів, кожен з яких мав свою особливу духовність. Питаннями місій у цій структурі займався генеральний прокуратор і префект, або провінційний міністр.

Сучасна резиденція Конгрегації Поширення Віри, Рим

Вирішальну роль у її створенні зіграли саме францисканці-капуцини, чия тодішня діяльність припала на золотий період існування їхнього Ордену (XVII-XVIII ст.). Їхні наміри полягали в тому, щоб, незважаючи ні на що, зберегти свій місійний простір як окремої гілки Францисканського Чину. Саме в XVII столітті серед них було найбільше місіонерів. Відтак, євангелізація земель Нової Гранади (Венесуела) ними була особливо плідною.

Серед головних здобутків францисканців на місійному поприщі Нового Світу можна назвати насичену і плідну євангелізацію Бразилії, адже першими місіонерами на цих землях були саме францисканці, які залишались єдиними проповідниками там серед всіх католицьких монаших чинів аж до прибуття єзуїтів у 1549 році. Найбільшими осередками їхньої праці були Ріо-де-Жанейро, Бахія і Пернамбуку, а найбільше відзначились на цій ниві францисканці родом з Італії і Франції, серед яких відомими є Клавдій із Аббевіль та Івон із Евре.

Окремо можна згадати про складну, але водночас героїчну євангелізацію Перу, адже індіанці в цьому регіоні найбільше чинили опір місіонерам, про що свідчать мартирологи (збірник розповідей про християнських мучеників) Францисканського Чину. Згідно з ним, від рук індіанців загинуло понад 100 місіонерів. У підсумку в епоху Великих географічних відкриттів на місійній ниві католицького світу вирішальне значення мало іспанське або португальське покровительство (патронати). Особливо це стосувалось францисканських родин, багато з яких проживали на територіях Іспанії. На мій погляд, підлеглість королівському вікаріату у місійних питаннях спричинювала розвиток гріховних місіонерських практик іспанських конкістадорів, викоріненню яких посприяли францисканці, які не тільки активно проповідували на землях віцекоролівств Нового Світу, але й спричинились до заснування Конгрегації Поширення Віри як об’єднавчого органу Католицької Церкви у цих питаннях.

Список використаної літератури:

1.Лазаро І. Історія францисканізму. Львів: Місіонер, 2015. 575 с.

2. Janne B. The Franciscans of Mexico. TracingTensions between Rome and Madrid in the provincia del Santo Evangelio (1454-1622), en Giannini M. C.(ed.): Papacy, Religious Orders and International Politics in the Sixteenth and Seventeenth Centuries, Roma,Viella, 2013, pp. 17-28.

3.  Zawart O. The history of Franciscan preaching and of Franciscan preachers (1209-1927) a bio-bibliographical study. New York, 1928. 596 p.

4. Wroblewski S.  Franciscan spirituality. Chicago, 1958.