Автор – Вікторія Терук

Порушення прав у радянський період було одним із ідентифікатором нестерпного життя в Союзі. Незаконні засудження, порушення прав людини і громадянина посприяли створенню правозахисних організацій.

 У травні 1969  р. було створено Ініціативну групу захисту прав людини в СРСР – першого правозахисного об’єднання в країні. Серед українців до групи увійшов киянин Леонід Плющ, також лідер руху кримських татар Мустафа Джемілєв. Правозахисники з моменту створення групи почали активно проводили петиційні кампанії: листи, заяви, звернення до радянських та міжнародних органів про ситуацію із правами людини в СРСР, на захист репресованих осіб. Головною формою боротьби стало колективне підписання петицій [1].   28 травня 1969 р. Ініціативна група відправила лист до Комітету ООН з прав людини в якому описувалось становище прав людини в СРСР. У цьому випадку відзначилися харківські підписанти, адже  чотирьох харків’ян – Г.

Алтуняна, В. Недобору, В. Пономарьова та А. Лєвіна засудили до трьох років таборів загального режиму, а решта харків’ян-підписантів отримали суворі догани на роботі і були понижені в посаді, однак ніхто не відмовився від своїх підписів [2]. Попри це, потрібно зауважити, що листи-звернення на Захід мають давнішу традицію і стоять на зорі появи дисидентства.

Так, 30 вересня 1955 р. політичні в’язні мордовських спецтаборів підписали відкритий лист до Об’єднаних Націй. У ньому вони хотіли донести до відома цивілізованих країн Заходу своє пригнічене становище в СРСР. Усі вони ув’язнені за «бандитизм», що підписанти вважають протизаконним, оскільки вони не здійснювали злочинів проти України. Зроблено наголос на порушенні прав людини, а окремо й громадянина. Росія поглинула їхню країну і верховодить над народом, що є не припустимим. Драматизму листу-зверненню додає ряд риторичних запитань від підписантів, наприклад: «Чому ми своєї кари не відбуваємо на території України, так страшно зруйнованої останньою війною і потребуючої відбудови?» [3] На ці та інші питання ворожа влада ніколи б не змогла дати відповідь в’язням, адже вторгнення в іншу країну, приниження, нищення її населення – не пояснюється, хіба створення міфів та фальсифікацій. Підписанти були обурені таким становищем українців і прагнули, аби правда була відома за кордоном. На додаток ув’язнені додають резолюцію, а свої підписи ставлять ініціалами і псевдонімами з огляду на передбачені наслідки. Цей лист вважається першим українським документом із радянських таборів, який дійшов на Захід –  свідчить про активний опір політв’язнів проти порушень людських і національних прав [4]. В умовах наступу тоталітарного режиму «покликати» на допомогу демократичний табір країн було єдиною надією, а написання подібних листів ставало першим успіхом на шляху боротьби українців у таборах.

Одним зверненням підписантський рух не обмежився, а продовжив розвиватися і набув поширення на території України в наступне десятиліття, у 60-х рр. ХХ ст.

Рух «підписантів» засвідчив наростання опору не лише в середовищі політв’язнів, але й серед інтелігенції, яка не безпідставно побачила у державній політиці повернення до «сталінських» методів управління. Першими на захист підсудних виступили письменники, музиканти, художники. Найрезонанснішим серед листів-звернень стало «звернення 139-и» представників інтелігенції з осудом практики арештів та вимогою публічного розгляду справ заарештованих. Ці звернення на хід справ не вплинули, однак, стали моральною підтримкою ув’язненим, змушували владу діяти обережніше, а також створювали міжнародний резонанс [5]. Після «покосу» 1965 р. налагоджувалися тісніші стосунки між представниками гуманітарної та науково-технічної інтелігенції. «Фізики», перебуваючи в руслі російськомовної культури, почали пробуджуватись національно. Солідарність між гуманітаріями і фізиками теж помітна в русі «підписантів» [6].

Попри ув’язнення, тиск тоталітарної влади, акції спротиву українців тривали. Правозахисна діяльність продовжувала розвиватись із залученням нових методів боротьби. Звичайно, акцент залишався на петиційних кампаніях, але важливо, що вони почали охоплювати різні сфери суспільного життя.

Список використаної літератури:

1.Захаров Борис. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956-1987) / Харківська правозахисна група; Худож.-оформлювач Б. Захаров. – Харків: Фоліо, 2003. – С. 36.

2.Там саме. – С. 37.

3.Українська суспільно-політична думка в 20 столітті : док. і матеріяли / упоряд.: Т. Гунчак, Р. Сольчаник. – Т.3. – Б.м.: Сучасність, 1983. – С. 161-165.

4.Там саме. – С. 161.

5.Секо Я. Розвиток українського шістдесятництва у 1965–1971 рр. / Я. Секо // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія : Історія. – 2014. – Вип. 2 (1). – С. 130.

6.Там саме. – С. 130-132.