Автор – Володимир Дубневич

Період “відлиги”, дав надію багатьом євреям на еміграцію, загалом, з території СРСР, в цей час, репатріювалися 13,743 особи. Серед них безпосередньо до Ізраїлю виїхало 2,064 особи[1]. Найбільше спроб було здійснено сім’ями, які проживали у західній частині УРСР, республіках Балтії та Грузинській РСР[2]. В 1957 р. під тиском Варшави була прийнята нова угода між урядами СРСР і Польської Народної Республіки, відповідно до якої право виїзду до Польщі надавалося всім громадянам єврейської національності, котрі перебували до 17 вересня 1939 р. у польському підданстві, а також новим членам цих родин. Цією можливістю, що виникла внаслідок різкої десталінізації , скористалося багато євреїв із числа уродженців східних воєводств міжвоєнної Польщі і нових членів їхніх родин. Репатріація євреїв СРСР до Польщі здебільшого була першим кроком на їхньому шляху до Ізраїлю та інших країн, оскільки від 1956 р. польським громадянам єврейської національності надали право на еміграцію[3].

З 1965 р. зросла кількість євреїв, яким вдавалося успішно емігрувати з території СРСР[4]. Це сталося тому, що того року, було прийняте рішення дозволити більшій кількості євреїв залишити Радянський Союз. Влада прийшла до висновку, що переважна частина радянських євреїв інтегрована в радянське суспільство і про виїзд не думає. В цих умовах від’їзд тих, хто не вписувався в радянську дійсність і суспільство, був навіть бажаним[5]. У період 1965–1969 рр. в Ізраїль з Радянського Союзу репатріювалися 10899 осіб (з УРСР 3,5 – 4 тисячі). Вперше з’являються дані про виїзд у США, зокрема 1965–1969 рр. – 368 осіб (з УРСР – бл. 150)[6].                                                                                                 

Після переможної для Ізраїлю Шестиденної війни (червень 1967 р.) з арабськими державами, питання еміграції набуло гострої форми[7]. Були припинені дипломатичні відносини між СРСР та Ізраїлем. У зв’язку з цим, вже через рік 10 червня 1968 р., очільник КДБ Юрій Андропов та міністр закордонних справ Андрій Громико вийшли з спільною пропозицією відновити єврейську еміграцію[8]. Також було оприлюднено відповідний наказ[9].

ЦК схвалив пропозицію, і КДБ розпочав активне використання алії у своїх оперативних цілях, тобто, засланні шпигунів до Ізраїлю та на Захід під виглядом емігрантів. Незабаром після цього активісти сіоністського руху Лея та Борис Словини, Дов Шперлінг та багато інших отримали дозвіл і почалася  нова хвиля єврейської еміграції – хвиля Шестиденної війни, що тривала понад тридцять років[10].

Ситуація, яка розвивалася навколо еміграційного питання, з одного боку, була доволі розмитою, оскільки у Радянському Союзі не було затверджено єдиної правової бази, завдяки якій це питання можна було врегулювати. А з іншого, надмірно загострена, оскільки значна кількість людей, зокрема, євреїв хотіли виїхати, але фактично не могли цього зробити. Зрештою, виступ Олексія Косигіна в Парижі 1966 р., засвідчив про: “Готовність СРСР дозволити воз’єднання сімей”[11].

У 1968 р. з Ізраїля було надіслано 1,550 запрошень і з Союзу тоді виїхали 379 людей. Вже 1969 р., СРСР відновив свої зв’язки з Ізраїлем та поновив практику єврейської еміграції[12]. Того року Ізраїлем було надіслано 10,267 запрошень та 2,902 осіб виїхали. У 1970 р. – 4,307 запрошень та 999 осіб виїхали. У 1970-71 рр. радянська влада, щоб уникнути засуджень з боку інших держав, випустила із країни деяких відомих на Заході активістів.

З 1971 р. вперше в історії єврейської еміграції з’являються “ношрім”, (буквально “звернені з дороги”) серед яких, щоправда, були й дисиденти, що видворялися з країни ізраїльським каналом. Незважаючи на антисіоністські постанови ЦК КПРС, з СРСР до Ізраїля того року емігрували  12,819 людей, з них, 58 звернули до країн Заходу. А  1972 р. виїзду домоглася 31,681 особа, з них 251 звернула на Захід[13]  За статистичними даними найбільша кількість євреїв, яку відносимо до групи “ношрім”, походила з таких міст, як: Одеса, Харків, Київ. За рівнем освіти переважали ті, хто мав вищу або середню. За віковою категорією переважали особи, котрим виповнилося від 16 до 30 років[14].

Якщо враховувати подані заяви від загальної кількості єврейського населення у тій чи іншій країні, то найбільший відсоток єврейської еміграції був характерним для таких республік СРСР, як Молдова, Литва, Латвія та Грузія. Друга група, де відсоток еміграції приблизно співпадав з кількістю єврейського населення, знаходилася в УРСР, Узбецькій РСР, Естонській РСР, Азербайджанській РСР, Таджикистанській РСР та Вірменській РСР. Найменша кількість подання заяв на виїзд стосувалася таких республік, як: РСФРР, БРСР, Казахської РСР, Киргизької РСР та Туркменської РСР.

З території УРСР, найбільша кількість подачі заяв на виїзд до Ізраїлю надходили з Закарпатської, Чернівецької, Львівської, Одеської, Київської, Івано-Франківської, Вінницької, Харківської областей. Наприклад, за два роки (1969 –1970рр.), відсоток від загального числа по вище перелічених областях досягнув межі 96,9%[15]. З весни 1972 р. не зважаючи на підписані антиєврейські постанови, тільки в УРСР було зафіксовано 7633 задоволених заяв, які стосувалися еміграції[16].

Отже, в період “відлиги” в СРСР, внаслідок лібералізації, відбулася репатріація євреїв до Ізраїлю. Знову розпочинається масова еміграція, яка дозволила багатьом євреям виїхати з території СРСР. А також, зародився новий напрям еміграції – “ношрім”.  Внаслідок чого, вперше відбулася еміграція не тільки до Ізраїлю, але й до країн Заходу.

---

[1] Кошаровский, Мы снова евреи. Очерки по истоии сионистского движения в Советском Союзе.

[2] Данилів, “Політика США щодо єврейської еміграції з СРСР (1967–1989 рр.)”, 55.

[3] Міцель, “Євреї України в 1950-1990 рр ХХ ст”, 219.

[4] Міцель, “Євреї України в 1950-1990 рр ХХ ст”, 221.

[5] Кошаровский, Мы снова евреи. Очерки по истоии сионистского движения в Советском Союзе.

[6] Данилів, Політика США щодо єврейської еміграції з СРСР (1967–1989 рр.), 55.

[7] Міцель, “Євреї України в 1950-1990 рр ХХ ст”, 222.

[8] Кошаровский, Мы снова евреи. Очерки по истоии сионистского движения в Советском Союзе.

[9] Еврейская эмиграция в свете новых документов”, Б.Морозов, Центр Каммингса, Тель Авивский Университет, 1998, справка КГБ для ЦК, 1972 год, доступ 05 ноября 2021, https://lib.memo.ru/book/872.

[10] Кошаровский, Мы снова евреи. Очерки по истоии сионистского движения в Советском Союзе.

[11] Данилів, “Політика США щодо єврейської еміграції з СРСР (1967–1989 рр.)”, 57.

[12] Кошаровский, Мы снова евреи. Очерки по истоии сионистского движения в Советском Союзе.

[13] Кошаровский, Мы снова евреи. Очерки по истоии сионистского движения в Советском Союзе.

[14] Данилів, “Політика США щодо єврейської еміграції з СРСР (1967–1989 рр.)”, 66.

[15] Данилів, “Політика США щодо єврейської еміграції з СРСР (1967–1989 рр.)”, 61.

[16] Міцель, “Євреї України в 1950-1990 рр ХХ ст”, 224.