Автор – Данило Савка

1. Початок реформ

Офіційно реформи англійської армії почалися із створенням 17 січня 1645 року Армії ного зразка та «Акту про самозречення», що реорганізувало армію, передало її в руки найбільш досвідчених командирів – Олівера Кромвеля та Томаса Ферфакса і сформувало професійну англійську армію зі сталою чисельністю, командирами, зарплатою та статутом. Проте ці реформи були втіленням попередніх напрацювань Олівера Кромвеля та його військового досвіду у Східній Асоціації. Фактично, перші кроки до реформ англійської армії були закладені Кромвелем на початку війни, коли він, будучи в чині капітана організував кінний підрозділ, який став однією з перших військових формувань Східної Асоціації під командуванням Вільяма Грея, яка була заснована 25 грудня 1642 року¹. Перш, ніж почати говорити про реформи армії у ході Громадянської війни, варто зрозуміти як виглядав стан справ з англійською армією напередодні війни.

Протягом правління Стюартів організація англійської армії залишалася такою, як і за попередньої династії Тюдорів: армія складалася з міліційних загонів, які набиралися у кожному графстві добровільно-примусовим методом (здебільшого обманом записували до армії) або шляхом призову населення у кожному графстві та були призначені для оборони острова від нападу ззовні, а єдиною більш-менш організованою військовою силою були так звані «треновані загони» Лондона чисельністю в декілька тисяч осіб, які в теорії мали проходити регулярні навчання, але насправді були погано навчені і озброєні: частина з них ще напередодні Громадянської війни були озброєні луками та стрілами². Основна функція «тренованих загонів» була охорона столиці, армія майже повністю складалася з піхоти, а офіцери та найбільш досвідчені солдати здебільшого служили в іноземних арміях – ні за правління Якова І, ні за Карла І не було здійснено жодних реформ для збільшення ефективності англійської армії, що, однак, пояснювалося відсутністю військових конфліктів на території Британських островів і ймовірності втручання англійської армії у континентальні війни³.

Проблеми військової системи Англії проявились 1639 року з початком «Єпископських війн». Карлу І вдалося зібрати 20 тисяч солдатів протягом обох війн, але абсолютна більшість з них не годилася для війни і не мала ніякого досвіду: частина солдатів дезертирувала, частина (зібрана з північних графств) симпатизувала шотландцям, тож Карл І потерпів очікувану поразку у битві під Ньюборном. З початком громадянської війни 1641 року ситуація не змінилася, але крім армії Карла ця проблема також стосувалася армії парламенту. Водночас з небоєздатними і погано тренованими міліційними загонами, обидві армії мали у своєму складі досвідчених офіцерів, які воювали у складі різних армії у ході Тридцятилітньої війни, проте самих офіцерів було недостатньо для перетворення міліційної армії у професійну. Зважаючи на ідеологічну складову конфлікту, обидві сторони досить швидко відмовилися від міліційних підрозділів та примусового набору в армію і формували війська на добровільній основі, що мало би покращити мотивацію солдатів⁴. В такій ситуації парламент мав незначну перевагу у вигляді багатших регіонів з більшою кількістю населення, що дозволяло швидше поповнювати війська та оснащувати їх більшою і кращою зброєю. Втім, цього було недостатньо для того, щоб обернути ситуацію на свою користь.

Король, у свою чергу, мав значну перевагу в кавалерії, а саме в її якості. Як і в інших країнах того часу, англійські дворяни та члени королівської родини служили у кінних військах, які були елітними підрозділами армії. Вони з дитинства вчилися їздити верхи та проходили службу у кращих підрозділах інших країн, тож мали багатий військовий досвід. Таким чином, найкращі кавалерійські частини були прихильниками та оточенням короля, тоді як парламентська кіннота не відрізнялася від піхотних частин за якістю, досвідом та мотивацію. Цей аспект є також важливим, оскільки у цей час кавалерія зберігала свою потужну ударну силу і саме вона здебільшого впливала на хід битви, що також випливає із описів битв у попередніх підрозділах: хід найважливіших битв вирішували саме дії кавалерії. Так, як вже згадувалося в описі битви під Еджхілом, кавалерія принца Руперта була більш ініціативною і використовувала шведську тактику, що дозволило їй швидко вибити кінноту парламенту. Кромвель, який не встиг прибути на битву, згодом зауважив перевагу роялістської кінноти та потребу в реформуванні кінноти парламенту, зазначаючи, що армія парламенту

«…складається з одряхлілих лакеїв та пияків, а їхні [роялістські] солдати є синами дворян, молодшими синами і талановитими людьми… Невже ви думаєте, що рішучість цих низьких і підлих осіб може перевершити людей, в яких є честь, відвага та твердість?»⁵.

Зважаючи на це, Кромвель пропонував наймати у війська лише добре вмотивованих та рішучих солдатів, які будуть діяти так само активно, як і кавалерія Руперта. Керуючись цим принципом, він організував підрозділ із шістдесяти кавалеристів, які проявили себе у битві під Еджілом. Згодом, при формуванні Східної Асоціації та перетворення підрозділу Кромвеля у повноцінний кінний полк, до нього набиратимуться лише глибоко релігійні люди з високою мотивацією та моральними якостями, а сам Кромвель слідкував за строгою дисципліною солдатів.

Кромвель не мав військового досвіду і тим більше військового командування: до того, як він приєднався до парламентської армії його досвід обмежувався тренуванням міліційних загонів. Тим не менше, він завзято взявся формувати підрозділ із глибоко релігійних та вмотивованих людей і взимку 1642-1643 року повноцінний кінний полк Кромвеля увійшов до складу Східної Асоціації⁶. Кромвель слушно звернув увагу на те, що найбільш ефективною частиною роялістської армії є її кіннота, відповідно до чого потрібно знайти шляхи її нейтралізації та формування власних кінних підрозділів, здатних протистояти кавалерії роялістів. Він зауважив, що головною слабкістю роялістської кавалерії було те, що вона не взаємодіяла з іншими військовими частинами, а самі кавалеристи погано зберігали дисципліну і кожен діяв індивідуально. Крім того, кавалеристи після розбиття противника продовжували його переслідування, а вищезгадані фактори не дозволяли зупинити і перегрупувати кінноту. Кромвель же добився того, щоб його кіннота зберігала щільний порядок і не розпорошувалася, а також взаємодіяла з піхотою: при розбитті ворожої кавалерії Кромвель відправляв невелику частину на її переслідування, а решта кавалеристів мали перегрупуватися і вдарити по флангу чи тилу противника, або ж підтримати піхоту – ця тактика зіграла ключову роль у битвах при Марстон-Мурі та Нейсбі, де «залізнобокі», на відміну від роялістів, не почали переслідування противника, а відразу ж кидалися на ослаблені фланги ворога, що дозволило виграти битву. Особливістю підходу Кромвеля було також те, що він завжди залишав невеликий резерв для допомоги іншим частинам або втручанням свіжими силами в битву, якщо кінноті становила загроза: крім того, Кромвель ретельно підбирав офіцерів і завдяки суворій дисципліні та високій мотивації, кожен кавалерист міг проявляти ініціативу і продовжувати битву у злагодженому порядку у разі смерті командира⁷.

Протягом кампанії 1643 року Кромвель набрався досвіду в успішних, але незначних кампаніях: у невеликій сутичці під Ґейнсборо Кромвель, уже в чині полковника, розбив роялістську кавалерію і попри виснаження після битви організовано відступив перед основною армією Ньюкасла⁸. Кромвелю вдалося утримати більшу частину Східної Англії і за свої заслуги він швидко піднявся до генерал-лейтенанта, проявивши себе у битві при Марстон-Мурі. Це була перша велика битва кінного полку Кромвеля, у якій він зіграв вирішальну роль: спочатку кіннота Кромвеля розбила кавалеристів Руперта, що стало серйозним ударом для його репутації і на відміну від роялістської кавалерії під Еджхілом та Нейсбі, кіннота Кромвеля не почала у повному складі переслідувати противника, а перегрупувалася і продовжила бій. Коли ж Кромвель дізнався про поразку Ферфакса на лівому фланзі, він відразу ж кинув свою кінноту в атаку, що дозволило не тільки врятувати парламентську армію від поразки, але й повністю розгромити роялістів, вдаривши їм в тил. Дії Кромвеля справили сильне враження на Руперта, який назвав кінноту Кромвеля «залізнобокими», що стало згодом загальною назвою для його кінного полку⁹.

Хоча «залізнобокі» Кромвеля продемонстрували свою ефективність та зіграли важливу роль у збереженні сходу та півночі Англії, решта парламентської армії залишалася такою ж, як і на початковому етапі війни і не мала значної переваги над противником: після того, як обидві сторони не змогли розбити один одного у 1642 та на початку 1643 року, а також через брак добровольців, парламент та король повернулися до призовної системи широких мас населення у кожному графстві. Зважаючи на це, війна потребувала все більше коштів на утримання армії, а бойові дії приносили все більше збитків, які парламенту було все важче відновлювати. Крім Кромвеля, проблему невизначеності війни та все більшою потреби у серйозних реформах армії зауважив Вільям Воллер влітку 1644 року: коли позиція Кромеля до осені 1644 року стосувалася здебільшого порад іншим командирам щодо підбору та мотивації солдатів, Воллер зазначав, що парламентська армія, яка будується на призові місцевого населення ніколи не зможе виконувати поставлені їм завдання¹⁰.

Ця проблема найбільше проявилася у ході Другої битви під Ньюбері восени 1644 року, де парламентські війська здобули незначну перемогу і дозволили королівським військам відступити у повному складі. Після битви Воллер скаржився, що армія

«…сильно ослаблена як у піхоті, так і в кавалерії. Кіннота зовсім не здатна наступати, оскільки сильно виснажилася від важкої роботи та складних погодних умов…тому якщо від неї вимагати більше, ніж вона може зробити, ви швидко побачите, як ваша кавалерія буде знищена без бою»¹¹.

Крім того, результати битви означали ще одну важку зиму та відсутність перспектив щодо швидкої перемоги, що також переконало Кромвеля у потребі реорганізації всієї армії та її командування. Дії лорда Манчестера та Ессекса викликали критику серед командирів Кромвеля, Ферфакса та Воллера, що в результаті вилилося у «Акт про самозречення», а після тривалих суперечок, на початку 1645 року парламентом була встановлена чисельність єдиної англійської армії, її командирів та щомісячну зарплату, давши початок формування Армії нового зразка.

Покликання:

1. Young Peter, Holmes Richard, The English Civil War: a military history of the three Civil Wars 1642-1651 (Cambridge, GLOUC, 1974), p.103

2. Braddick Michael, State Formation in Early Modern England, C.1550-1700 (Cambridge University Press, 2000), p. 109

3. Firth, Cromwell’s army, p. 11-12

4. Roberts, Cromwell’s war machine: the New model army 1645-1660, p. 77

5. Speech X, Oliver Cromwell’s Letters and Speeches: with Elucidations, vol. 2, edited by Thomas Carlyle (Wiley & Putnam, 1848), p. 300

6. To my assured friend Robert Barnard, Esquire, Oliver Cromwell’s Letters and Speeches: with Elucidations, vol. 1, p. 125-126

7. Hill Christopher, God’s Englishman: Oliver Cromwell and the English Revolution (Harper & Row, 1974), p. 64-65

8. West John Gaunt Peter, “Oliver Cromwell and the Battle of Gainsborough, July 1643”, Cromwelliana 1993: the Cromwell Association, ed. by Peter Gaunt, p. 12

9. Cromwell’s Ironsides, Notes and queries, vol. IX (London, 1915), p. 181

10. Firth, Cromwell’s army, p. 31

11. November 15, Newbury, Calendar of State Papers, domestic series, vol. XVIII (Longman, 1890), p. 125